Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - Розділ 5. РОЛЬ ТРАДИЦІЙ У РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ЄВРОПІ У XVI I XVII ст.

5.1. Виникнення "Монті ді п'єта"

У XV та XVI ст. приватні лихварські банки намагалися підтримувати свою фінансову діяльність на належному рівні, але такий тип банків вже втратив апогей. На це вплинуло кілька чинників. По-перше, падіння у XV ст. цін на зернові" що відбувалося паралельно зі стабілізацією заробітної плати, сприяло підвищенню реальної вартості доходів працівників у всій Європі. По-друге, зростала кількість високоосвічених працівників, тоді як кількість бідних і неосвічених працівників зменшувалася. Як наслідок, прошарок із середнім рівнем доходів, який проживав, як правило, в містах, збільшувався, чисельність людей з меншими доходами зменшувалася. За таких умов попит на лихварський кредит скорочувався, а якщо попит такий і був, то лише з боку бідноти і граничних прошарків, вузьких класів населення. Водночас з'явилися нові форми споживчого кредиту, такі як кредит за контокорентним рахунком та гарантування різноманітних платежів в обмін на визнання боргу.

Отже, державні заклади Брабанту, які у XIV ст. під час ярмарків Антверпена та Бергена-оп-Зома завжди розраховувалися відразу готівкою, у XV ст. стали все більше й більше для фінансування своїх закупівель вдаватися до кредитів. У XVI ст. це стало звичайною практикою і використовувалося навіть прошарками із середнім рівнем доходів. Під час кризи крім використання своїх заощаджень ремісники могли скористатися цією новою технологією кредиту, не чекаючи на поліпшення ситуації.

Обмежуючи свою звичайну банківську діяльність з надання лихварського кредиту граничним, тобто найбіднішим та найбільш вразливим прошаркам населення, банкіри-ломбарди спровокували психологічну реакцію. Такі дії у суспільстві вважалися неприйнятними, адже тільки найбідніші жителі міста вдавалися до позик під заставу. Орден францисканців насамперед наголошував на несправедливості ситуації. Виник рух, завданням якого було знайти шляхи для розміщення принаймні частини вартості позик під заставу на все суспільство. Приватні банки, що надавали такого типу кредити, відкрили шлях державним закладам, які виконували такі самі функції безплатно (без стягнення відсотка) або під номінальний відсоток.

У 1431 р. Папа Євген IV (1431—1447) ухвалив статус дев'яти Ареас де Лімознас (Areas de Limosnas), які граф Харо створив в іспанських єпископствах Бургоса, Калаорри та Паленсії. Від Ареас, які перебували під наглядом францисканців, вимагалося надання позик під заставу терміном на один рік. У разі неспроможності сплатити борг застава могла бути продана.

У 1461 р. в Перуджі з'явився перший в Італії Монті ді п'єта, Монті де по в ері (Monti di pieta, Monte dei Poveri). Цей інститут становив собою форму публічного або комунального лихваря, у якого позику під заставу (не більш як 6 флоринів з поверненням не пізніше як через 6 місяців) могли отримати тільки бідні. Дозволялося стягнення відсотка, але в розумних межах — від 6 до 12 % річних. Подібне обмеження регулювало операції Монте крісті (Mons Christ і), створеного у 1463 р. в Орвієто, а також багатьох інших, таких як монті ді п'єта, які було засновано набагато пізніше в багатьох інших містах Італії. Наприкінці XV ст. в Італії існувало більш як 80 монті такого типу.

Рішення про створення монті ді п'єта насамперед викликало соціальну напруженість: суспільство відчувало зобов'язання допомогти бідним отримати позику під заставу під час кризи. Питання про стягнення відсотків було найгострішим для всіх установ. Під час переговорів про створення монті монахи-домініканці та августинці завжди наполягали на безвідсоткових кредитах. Вони стверджували, що стягнення відсотка було лихварською практикою і підпадало під заборони церкви. Францисканці вважали, що монті ді п'єта не могли бути життєздатними без ресурсів, які вони могли мати з відсотків. Такої думки вони дотримувалися в більшості випадків. Церква не сприймала положення про стягнення відсотків у розумних межах до п'ятого Латеранського собору 1512—1517 pp.

Переговори щодо прийнятності стягнення відсотків привели до значних змін у гібридній структурі італійських муніципальних банків, що надавали позики під заставу. Фактично монті ді п'єта були водночас комерційними і благодійними установами. Термін "монте", який у перекладі означає "купа грошей", в середньовіччі використовували для позначення нерухомої власності чи фондів, дохід від яких мав приносити щорічну ренту. У випадку монті ді п'єта рента давала змогу покривати збитки, яких банки зазнавали від позик під заставу, в яких через благодійні цілі (термін "п'єта" стосується благодійних цілей банків) не стягували відсотків чи отримували дуже незначну винагороду.

В XVI—XVII ст. банки, що надавали позики під заставу, поширилися на весь Середземноморський регіон. Магістрати міста Іпр створювали з суто прозорими соціальними цілями заклади такого типу під назвою Ліїнберза (Leenbeurza). Там можи а було взяти позику максимум 3 ліври Фландрії під заставу особистої власності, зокрема одягу або коштовностей. Позики менш як 1,5 лівра мали бути сплаченими протягом року, більші кредити — протягом трьох місяців.

У 1655 р. італієць Бартоломео Річельмо запропонував магістратам Антверпена створити у місті монті ді п'єта під назвою "Банко де Рефуджіо" (Banco de Refugio). Цей інститут являв собою муніципального лихваря і мав надавати позики під розумні відсотки. Лотерея, організована у великих обсягах, давала змогу залучати необхідний капітал. Ті, хто вигравав, отримували певну кількість акцій (інша утримувалася містом) та право на частину прибутків закладу. Проект Річельмо щодо лихварської установи, безумовно, мав комерційну природу, але незважаючи на це він також виходив і з суто соціальних позицій. Про це свідчить той факт, що стягнення відсотків мало бути нижчим, ніж у приватних лихварів. Рада міста Антверпена та намісниця Нідерландів (1559—1567) Маргарита Пармська прийняли схему, але в Раді Брабанту дотримувалися протилежних позицій, оскільки побоювалися, що муніципалітети можуть не втриматися від спокуси брати позики в таких банках, що поставить під сумнів платоспроможність останніх.

Проект Річельмо не був втілений на практиці, проте багато його принципів знайшли застосування в публічних лихварських закладах, які з'явилися пізніше. Ідеї, які на той час були популярними, та економічна кон'юнктура сприяли успіху цих інновацій. За часів Реформації публічна думка стала більш чутливою до проблеми бідності й відповідальності суспільства. Такі думки були поширені "ціновою революцією'', яка мала великий вплив на рівень життя у XVI ст. Адже в цей час ціни зростали набагато швидше, ніж платня, і соціальне становище погіршилося. Центральна і муніципальна влада стала більш схильною до надання позик під заставу за меншими відсотками. Фактично Маргарита Пармська здійснила перші кроки щодо створення муніципального монті ді п'єта. З 1565 р. кожна ліцензія, яка дозволяла приватному лихварю чи ломбарду займатися банківською діяльністю, містила положення про те, що вона одразу анулюється при появі в регіоні державного лихварського закладу.

Пропозиції й конкретні ініціативи щодо створення закладів такого типу поширювалися. У 1573 р. в місті Брюгге було засновано муніципальний кредитний банк, який надавав позики під заставу. Він мав назву "Берг ван Шарітет" (Berg van Charitate) і був другим, що з'явився у країні. Інші міста також мали піти таким шляхом, але війни, що тривали в кінці століття, значно тиснули на муніципальні фінанси, і ці ідеї не було втілено. Тільки після Дванадцятилітнього перемир'я (1609—1621) ідея створення муніципальних банків, які б надавали позики під заставу для соціальних цілей, стала реальністю на півдні сучасного Бенілюксу. У 1610 р. раді міста Лілль вдалося створити третій державний лихварський заклад у країнах сучасного Бенілюксу, а згодом почали з'являтися й інші установи такого типу. Завдяки активному стимулюванню герцога Альберта було створено цілу низку муніципальних монті ді п'єта.

У 1615 р. герцог надав знатній особі Лукки Матіасу Мічелі право організувати лотерею, надходження від якої забезпечили б капітал для створення монті ді п'єта в Брюсселі. Роком пізніше він дав право Мічелі займатися такою діяльність в інших містах і віддавати одержані гроші державним кредитним банкам.

Ці плани не вдалося втілити, проте у 1617 р. в Антверпені Вензель Кобергер, художник, нумізмат та архітектор, відновив проект. Повернувшись після двадцяти років перебування в Італії, з 1604 р. він активно працював при дворі герцога. В 1617 р. на зібранні єпископів провінції Малій Кобергер висунув свою ідею про створення мережі монті ді п'єта в Іспанських Нідерландах. Протягом першого року передбачалося брати 15 %, а з часом цей відсоток мав поступово зменшуватись до 4 % річних. На початку своєї діяльності такі монті ді п'єта одержували капітал шляхом випуску довгострокових гарантій під 6,25 % річних.

Єпископи і герцоги від реагували на це з ентузіазмом, і Кобергер отримав патент на призначення його управлінцем монті ді п'єта, створених у містах Іспанських Нідерландів. Кобергер отримав ексклюзивне право в цих містах і мав багато привілеїв, одним з яких було звільнення від оподаткування. Саме в Брюсселі було створено перший монті ді п'єта за схемою Кобергера. Невдовзі після цього в країні було створено ряд державних кредитних закладів. З 1620 по 1633 р. за ініціативою Кобергера їх було відкрито не менш як п'ятнадцять.

Державні банки були настільки успішними, що замінили приватні установи, які надавали лихварські послуги. У 1625 р. все ще існувало 25 приватних установ, що діяли за державною ліцензією, а в другій половині XVII ст. всі вони зникли. Успіх підприємств Кобергера не був обмежений лише Іспанськими Нідерландами. Його проект було впроваджено досить широко, і з 1622 р. кілька муніципальних кредитних банків з'явилося в князівстві Льєж та у герцогстві Лун. Король Іспанії Філіпп IV також прагнув створити державні кредині банки за зразком Південних Нідерландів у 119 містах своєї країни. У 1625 р. він запросив Кобергера приїхати до Іспанії для консультацій щодо проекту, але цього не трапилося.

У XVII ст. в країнах сучасного Північного Бенілюксу також було створено кілька муніципальних кредитних банків на зразок Банку Ленінга (Bank van Lening) в Амстердамі. Однак у дечому вони суттєво відрізнялися від установ в Іспанських Нідерландах. На практиці банки надавали не тільки споживчі, а й промислові кредити, вимагаючи в цьому разі як заставу товари чи торговельні інструменти. Більш того, вони завжди вимагали винагороду. Отже, такі заклади на Півночі були не благодійними, а швидше комерційними установами, хоча їх відсотки і були нижчими, ніж у приватних лихварів. Щодо їх капіталу, то він надходив від випуску відсоткових гарантій чи особистих депозитів, гарантованих муніципалітетом.

У 1590 р. в Аугсбурзі з'явилася перша державна лихварська установа, відома як Ляйхаус (Leihouse). Цей приклад наслідували й інші міста Німеччини: у 1598 р. — Ганновер, 1618 р. — Нюрнберг, 1619 р. — Гамбург, 1650 р. — Ульм, 1739 р. — Франкфурт-на-Майні, 1754 р. — Мюнхен, 1769 р. — Дрезден та у 1781 р. — Берлін. У 1584 р. в Кракові було створено перший муніципальний кредитний банк Польщі. Такий заклад, Ланебанк (Lanebank), було відкрито і в Швеції, в Стокгольмі, у 1668 р. На початку XVIII ст. державні кредитні банки з'являються в Росії — в Москві та Санкт-Петербурзі. Щодо Іспанії, то перший муніципальний монте ді п'єдад (monte dipiedad) виник у 1702 р. в Мадриді. Заклад надавав позики під заставу без стягнення відсотків, проте за традицією позичальник мав внести плату як "подарунок". Бідні і заможні громадяни могли вдаватися до "безплатної" системи. У XVIII ст. інші іспанські міста та колонії — Барселона, Гранада, Хаен, Мехіко, Лас-Пальмас, Саламанка та Сарагоса — запровадили мадридську модель для створення своїх власних монте ді п'єдад.

В Англії державні кредитні заклади такого типу зустрічалися рідко або взагалі не існували. Сліди такого закладу, який діяв з 1707 по 1731 p., можна знайти лише у Лондоні. Це була "Благодійна корпорація для надання позик промисловцям і, у разі потреби, бідним". Іншою була ситуація у Франції. Наприкінці XVII ст. було кілька безуспішних спроб створити державні кредитні банки в різних містах. Тільки в 1717 р. вдалося створити першу таку установу в Парижі. В інших містах цього не було зроблено ще протягом приблизно ста років.

Приватні лихварі продовжували активну діяльність як у Франції, так і в Англії. Вони були і в інших країнах, зокрема в Іспанських Нідерландах, де практика приватного лихварства велася нелегально, незважаючи на офіційні заборони. Навіть за таких умов державні кредитні банки мали значний вплив на забезпечення споживчого кредиту. Вони, безперечно, сприяли зниженню відсоткових ставок у цьому секторі та зменшенню лихварства під час кризи.