Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 6.1. Фінансова революція в Антверпені в XVI ст.

6.1. Фінансова революція в Антверпені в XVI ст.

У попередніх розділах було викладено, як сучасні фінансові технології, що з'явилися у пізньому середньовіччі в Італії, поширилися на всю Північно-Західну Європу. Фінансисти та купці Апеннінського півострова впровадили лихварство й започаткували систему депозитних і трансфертних банків, а їх тосканські, венеціанські та німецькі представники зробили Париж, Лондон, Брюгге та Антверпен міжнародними фінансовими центрами надзвичайного значення.

Отже, Італія мала значний вплив на еволюцію фінансової галузі Північно-Західної Європи, хоча не менш важливою була і місцева винахідливість у фінансових справах. Плекана Італією, фінансова галузь цієї частини Європи продовжувала розвиватися автономно та започаткувала облікові, емісійні та центральні банки, відомі нам сьогодні. Цей процес модернізації поділено на два вирішальних періоди, процес розвитку в яких значно прискорюється. Перший пов'язаний з появою нових фінансових технологій на грошовому ринку в Антверпені у XVI ст.; другий стосується аналогічних досягнень в Англії наприкінці XVII — на початку XVIII ст.

Ці періоди можна назвати "фінансовою революцією", яка може бути прирівняна до італійських досягнень у середньовіччі.

Фінансові інновації, які з'явилися на грошовому ринку Антверпена у XVI ст., беруть початок на ярмарках Брабанту, де були присутні велика кількість купців з Північної Європи. З початку XIV ст. чотири ярмарки Антверпена та Бергена-оп-Зома приваблювали значну кількість іноземних купців — з Італії, Піренейського півострова і Північно-Західної Європи. Серед останніх були купці Англії, Нідерландів та Північної Німеччини (насамперед купці Любека та Кельна), а пізніше — купці з Центральної та Південної Німеччини. Північні купці мали власну систему особливих фінансових інструментів, інституцій і процедур. Технології, які широко використовувалися в Північній Європі, включали деякі елементи італійського походження, але в цілому вони не досягли найвищого рівня розвитку, якого вже було досягнуто на Апеннінському півострові. Наприклад, переказний вексель і валютний арбітраж на систематичній основі практично не використовували. Депозитні та жирооперації, які з'явилися у XIV ст. в Брюгге та Антверпені, викликали мало інтересу в іншій частині Північної Європи, а в XV ст. зникли навіть у цих містах.

Зобов'язувальний лист — формальний документ, за яким дебітор визнавав борг, отриманий внаслідок платежу за торговельною операцією, був фінансовим інструментом, який більше використовувався у північноєвропейській торгівлі. Коли поширення великомасштабної торгівлі в цьому регіоні викликало зростаючі потреби у кредитних ресурсах і збільшення використання зобов'язувальних листів, виникла важлива технічна інновація: зобов'язувальний лист почав містити застереження "на пред'явника". Це означало, що дебітор зобов'язувався сплатити свій борг у певну дату на користь початкового кредитора чи будь-якої іншої особи, яка має цей лист. За умови, що більшість з цих листів виставлялися в Нідерландах до сплати на ярмарку Брабанту, велика кількість платежів відбувалася наприкінці ярмарків. Через застереження "на пред'явника" ці платежі не обов'язково мали здійснюватися готівкою. Тому борг міг бути сплачений шляхом передачі зобов'язувального листа третій особі. Якщо при настанні строку сплати третя особа була присутня на зазначеному ринку і мала добру фінансову репутацію, кредитор не мав підстав відмовляти у сплаті в такій формі.

Рух торговельних інструментів надавав значні переваги. Купець, у якого наприкінці ярмарку не було достатньо ліквідності для сплати за своїми зобов'язаннями, міг тепер здійснити платіж через переказ зобов'язувального листа, якщо він мав такий, що підлягав сплаті. Отож, зобов'язувальні листи переводилися з рук в руки, і іноді початковий дебітор знову отримував свій власний лист. Застереження "на пред'явника" давало змогу здійснити повну компенсацію між боргами і позиками. Прогрес такої еволюції у фінансових технологіях був значним і заслуговує на увагу. Прискорення монетарного обігу, що було наслідком переказності зобов'язувальних листів, дало можливість скоротити використання безпосередньо готівкових грошей. Ця перевага мала особливе значення у XV ст., коли метал був дефіцитним.

У зобов'язувальних листах, що виставлялися у XV ст., все частіше зустрічаємо пункт "до сплати пред'явнику", а передача торговельних інструментів під час сплати з рук у руки на ярмарках стає звичною практикою. Однак не слід переоцінювати рівень обігу цих інструментів. Фактично обіг був обмежений невеликим колом північноєвропейських купців, які займалися великомасштабною торгівлею й здійснювали свої платежі в останні дні ярмарків, що відбувалися щокварталу. Більш того, до сплати приймалася тільки обмежена кількість зобов'язувальних листів. Для цього було необхідно, щоб настав строк сплати і щоб лист підписав купець з відмінною репутацією.

У XV ст. на шляху вільного обігу торговельних інструментів стояли також інші перешкоди юридичного характеру. Безперечно, початковий дебітор, який був власником листа, міг надати зобов'язувального листа із застереженням "на пред'явника" третій особі на неформальній основі, однак у разі несплати лист не мав юридичної сили для пред'явлення позову дебітору. Необхідною вимогою було засвідчення магістратом чи нотаріусом. Процедура не сприяла передачі зобов'язувальних листів і обмежувала її для тих, чий початковий кредитор був присутній на ярмарку під час сплати.

Значна торговельна експансія на початку XVI ст., зокрема визначальна роль ярмарків Брабанту, особливо Антверпена, посилювала тиск на фінансову систему. Саме в Антверпені, торговельній метрополії Північно-Західної Європи, ця експансія виявлялася максимально. Тут були зроблені перші результативні кроки щодо сприяння передачі торговельних інструментів і забезпечення їх переказності.

Перший важливий крок у цьому процесі полягав у поліпшенні правового захисту при визнанні боргу. Рішенням 1507 р. магістрати Антверпена прирівняли цю процедуру до простої позики. При цьому вони могли застосовувати правові заходи щодо боржника, який збанкрутував чи не бажав платити, взагалі без будь-яких формальностей. (В деяких ганзейських містах, а також в Англії правовий захист дилерів при визнанні боргу був створений уже у XV ст., але це не надало цим інструментам повної переказності. Така сама ситуація спостерігалася і в Антверпені.) Ця інновація з'явилася вперше в Антверпені і поширилася на інші торговельні центри Нідерландів, такі як Брюгге, Дордрехт та Утрехт. У 1537 р. імператор Карл V видав прокламацію, яка встановила для всіх країн Нідерландів правила Антверпена щодо власників зобов'язувальних листів, що передавалися в торговельних угодах.

Отже, неформальні трансфери та уступка або передача (цес-сіо, cessio) відбувалися однаково на всій території. Якщо з погляду правового захисту передавача чи дилера зобов'язувальних листів результат був значним, то з фінансового погляду безпека зменшувалася. Завдяки принципу рівності неформальні трансфери перед комісією мали всі ознаки формальної передачі. Вона являла собою повну відмову від прав покупцем і звільнення його від будь-яких зобов'язань зі сплати боргу при настанні строку. Відтепер новий власник зобов'язувального листа не мав справ з початковим кредитором, тобто з продавцем векселя, у разі дефолту дебітора.

Асигнації заносилися в центральний реєстр, який вівся біржею. Це було звичною практикою в Лісабоні та Руені на початку XVII ст., проте ця процедура була певною мірою складною для щоденних платежів. Коли йшлося про асигнації короткострокових інструментів в Антверпені, за традицією 1608 p. використовувалася так звана система авалло (avallo), за якою передавач, зазначений по імені в тексті переказного векселя (зобов'язувального листа), мав підписати його як гарантію. Навіть така постановка справ виглядає складною; більш того, задля ретельності це також потребувало у разі несплати проведення іншої процедури — власник мав право апелювати щодо передачі до головного дебітора.

Рішенням було впровадження практики індосаменту. В Нідерландах, як і повсюди, технологія індосації (визнання) боргу при настанні строку використовувалася впродовж деякого періоду для того, щоб показати, що головний платіж було здійснено. Можливо, така традиція була початком сучасного індосаменту, який відповідав передачі фінансового інструменту через асигнування. У будь-якому випадку до кінця XVI ст. можна знайти небагато прикладів сучасного індосаменту. Частіше його почали використовувати тільки з 1600 р.

Федеріко Меліс та Генрі Лапейре знайшли в Італії та Іспанії кілька прикладів переказних векселів, переданих через індосамент, що датуються XV — початком XVI ст. Це були виняткові випадки. Щодо Італії, то передача переказних векселів здійснювалася, звичайно, окремим документом з окремим положенням про запоруку. Індосації підлягали здебільшого короткострокові зобов'язу вальні листи, зокрема у формі зобов'язувальних листів.

Фактично сучасна форма індосаменту через переказний вексель стала поточною практикою в Антверпені приблизно в 1600 р. Згодом це ввійшло в практику, і переказний вексель став найкращим переказним інструментом.

Завдяки зв'язкам, які з'єднували їх з Італією, купці Північно-Західної Європи знали про існування переказного векселя впродовж кількох століть, але мало використовували його самі. До початку XVI ст. вони частіше самі супроводжували свої товари під час транспортування на ринки (здебільшого на ярмарки) і були зобов'язані доставити товари для продажу на ринку. У разі недостатності ліквідних коштів вони шукали когось, щоб продати переказний вексель. Якщо пропонувався невигідний курс, купці віддавали перевагу поверненню додому з готівкою.

У XVI ст. ситуація змінилася. Великомасштабна торгівля, що велася між Антверпеном та Англією, Францією, Нідерландами, Північною Німеччиною, Скандинавією та країнами Балтики, розвивалася такими темпами, що використання переказного векселя стало загальним. Як і визнання довгострокового боргу, переказний вексель часто містив положення на пред'явника. Коли наставав строк сплати, торгівля цими короткостроковими інструментами дуже активно здійснювалася на біржі Антверпена. Така практика завжди мала ризики зловживання. Переказні векселі звичайно виставлялися принаймні в двох примірниках, які надсилалися трасату різними шляхами. Існував значний ризик, що документ такого типу з положенням "до сплати пред'явнику" міг потрапити в погані руки з усіма наслідками цього. Більш того, переказні векселі були захищені договірним законодавством купців, тому нелегальний власник векселя, отримавши останній, міг відразу отримати гроші.

Все це спричиняло великий тиск на впровадження належних заходів для надання офіційного характеру асигнованим передачам переказного векселя з положенням "на пред'явника" з метою захисту від спекуляцій на цих інструментах. Лише сучасна практика індосаменту вирішила проблему. Всі ризики містилися в положенні "на пред'явника", в якому було написано: "сплатити X чи індосату". З часом ця формула була замінена на "сплатити X чи за його наказом", а на зворотній стороні документа було зазначено ім'я індосата та підпис купця, що передав вексель вперше, ім'я індосата та підпис купця, що передав вексель вдруге, і т. д.

Не викликає подиву, що індосамент став поточним способом передачі переказних векселів у Антверпені, а не в Італії на початку XVII ст. Тут, на відміну від Північної Європи, фінансові інструменти рідко переводилися з рук в руки. Водночас депозитні й жирооперації були більш мобільними. Кілька прикладів сучасного індосаменту переказного векселя, що знаходимо в Італії, датуються здебільшого кінцем XVI ст. і стосуються асигнацій в банку, тобто вони завжди містили посилання на банк, в якому бенефіціар мав депозит. Можливо, саме так принципи сучасного індосаменту поширилися з Італії у Північну Європу. В будь-якому разі, така практика виникла не в Італії, а італійське законодавство XVII ст. протистояло цьому. Ця нова технологія швидко поширилася з Антверпена в інші великі торговельні центри Західної Європи. В Амстердамі сучасний індосамент з'явився на початку XVII ст. під впливом купців Антверпена, які вели там свої справи, тоді як в Англії — значно пізніше. В своїй книзі "Право торгівлі" ("Lex Mercatoria"), виданій у Лондоні в 1622 р., Жерар де Малінес не вказує на ознаки сучасного індосаменту, але процес докладно описано в пізнішій роботі Джона Маріуса "Поради щодо переказних векселів" ("Advice Concerning Bills of Exchange", 1651).

Грошові та обмінні ринки Антверпена не тільки заклали передумови для розвитку сучасних технологій індосаменту, а й започаткували технологію знижок у такому вигляді, в якому вона існує сьогодні, тобто передачу третій особі до настання строку погашення за вартістю, меншою від номіналу. Саме в облікових книгах англійського торговця тканиною Кітсо-на можна побачити перші ознаки сучасної практики дисконтування торговельних цінних паперів. Під час одного з ярмарків Антверпена 1536 р. агент цього купця відчув гостру потребу в ліквідних коштах. Він продав довгострокове визнання боргу з положенням "на пред'явника" третій особі до настання строку сплати (на одному з щоквартальних ярмарків) за вартістю, меншою за номінал. Документи, знайдені в архівах цього англійського купця, свідчать, що в 30-х роках XVI ст. така практика була виключно на ринку Антверпена. Як правило, до настання строку сплати в портфелі агента були довгострокові визнання боргу та короткострокові переказні векселі, які він реалізував шляхом передачі чи готівковими платежами. Ці папери він продавав тільки в тому випадку, коли йому вкрай були потрібні ліквідні кошти. При цьому кредитор намагався переконати дебітора, щоб той сплатив борг достроково, пропонуючи йому знижку (практика традиційних знижок, яка в Італії була відома під назвою сконто). Якщо з цього нічого не виходило, інструмент міг бути проданий зі знижкою третій особі, що спостерігається в сучасних ринкових технологіях дисконтування.

Хоча сучасна технологія дисконтування з 1530 по 1540 р. рідко використовувалася в Антверпені, торговельна експансія в цьому місті у наступні роки та зростання грошових і обмінних ринків дали потужний поштовх розвитку вдосконаленої процедури знижок. Кількість осіб, що займалися торгівлею грошима на біржі Антверпена, значно збільшилася у ЗО—40-х роках XVI ст. Водночас у Нідерландах у XV ст. не було банкірів, що займалися депозитними та жироопераціями на зразок Італії ("тенеурс де табл" ("teneurs de table)), або точніше, обмінювачі грошей продовжували існувати як група досвідчених фінансистів, але вони втратили своє значення. У зв'язку зі зростанням нових грошових ринків і насамперед заснуванням у 1531 р. окремої спеціальної біржі на перший план вийшла нова група фінансових діячів — касирів.

Касири прогресивно розвивали специфічний тип банківської діяльності. Під час платежів на біржі вони приймали гроші і здійснювали платежі від імені третіх осіб, зокрема купців, яких не було в місті, знаті та купців-банкірів. Коли платежі здійснювалися ліквідними коштами, касири також пропонували обмінні послуги. Якщо платежі здійснювалися через торговельні цінні папери, касири перетворювалися на брокерів. Отже, у передачі цінних паперів з рук в руки вони відігравали велику роль. Коли кількість їх клієнтів збільшувалася, касири впроваджували свою систему клірингу та платежів, що давало змогу здійснювати жироплатежі між клієнтами. У разі, якщо бенефіціар був клієнтом іншого касира, вони переводили необхідну суму на рахунок останнього.

Нарешті, коли грошей не було, касири систематично купували цінні папери, такі як довгострокові визнання боргу, короткострокові переказні векселі з положенням "на пред'явника", дата сплати за якими настала, але платіж було відстрочено. Вони платили готівкою зі знижкою, проте це ще не можна назвати сучасною системою знижок. Появу сучасної форми знижок можна датувати періодом, коли за часів дефіциту грошей (стретецца, strettezza) касири почали систематично купувати зі знижкою цінні папери, дата сплати за якими ще не настала. Наприклад, у березні 1560 р. переказні векселі, виставлені на ярмарках Ліона та Безансона до сплати на ярмарку Пентакост в Антверпені, швидко продавалися касирам, які платили готівкою, але менше від номіналу, оскільки в Антверпені наприкінці ярмарку була нестача готівки. Облікові книги купців Антверпена, що датуються другою половиною XVI ст., як і облікові довідники, що видавалися в місті в той час, містять численні приклади застосування сучасної процедури знижок. Виявляється, що вже тоді технологія була добре впроваджена в Антверпені, хоча й була вдосконалена в період стретецца. Сучасна система знижок стала звичною практикою в 1600 р.

Саме на новоствореній біржі Антверпена відбувалися всі платежі готівкою та ті, що здійснювалися через цінні папери, саме тут передавалися всі переказні векселі. Іншими словами, біржа була місцем, де встановлювалися всі обмінні курси й визначалися всі премії та знижки торговельних і державних цінних паперів. За умови, що тут також надавалися державні та приватні коротко- і довгострокові позики, тут визначалися відсоткові ставки. Більш того, біржа була найзручнішим центром для укладання угод з морського страхування і встановлення пов'язаних із цим премій. Тут регулярно обговорювалася участь у ризиковому морському бізнесі, зокрема участь у чартері човнів для торгівлі з Севільєю, Лондоном чи Ригою. Центральною та місцевою владою організовувались численні лотереї. Укладалися також спекулятивні парі, і значна кількість об'єктів ставала основою таких спекуляцій, а саме коливання валютних курсів, народження дитини, зокрема в королівських родинах, прибуття кораблів тощо. При строковій торгівлі товарами на біржі розвивався ринок ф'ючерсів: при купівлі — сподіваючись на те, що на час сплати курс зросте, а при продажу — що знизиться. Спекуляції відбувалися стосовно тих товарів, ринкові ціни на які значно коливалися — на зерно, оселедці та сіль. На ф'ючерсному ринку Антверпена також спостерігались дійсні преміальні операції. Вони дозволяли покупцю, який міг отримати ф'ючерсний контракт на товар за прийнятною ціною, затримку на кілька місяців для роздумів. Тоді можна було відмінити сплату премії продавцю.

Інновації в галузі фінансових технологій, що з'явилися в Антверпені у XVI ст., також значно сприяли модифікації банку, фондової біржі та ринку обміну іноземних валют до того вигляду, в якому ми маємо їх сьогодні. Справді, вони заклали передумови сучасних обмінних операцій, системи знижок та переказності короткострокових фінансових інструментів. Антверпен був першим на Заході ринком, де визнання боргу чи торговельних зобов'язань активно переходили з рук в руки на грошовому та обмінному ринках, що створювало сприятливі умови для появи безготівкових грошей. Касири Антверпена відігравали визначальну роль у цьому еволюційному процесі. Вони розвинули фінансову систему, яка породила сучасні депозитні, трансферні та дисконтні операції і створила перші елементи емісійного банку. Інновації, що з'явилися на ринку Антверпена, сприяли досягненню значного прогресу в сфері фінансових технологій сучасного банку. Справді, без перебільшення можна сказати, що вони відігравали значну роль у встановленні мосту між італійською та англійською фінансовими революціями.