Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 9.1.3. Континентальна, або "німецька", банківська модель

Хоча наприкінці XIX ст. Німецька імперія становила зразковий приклад поширення змішаних, або універсальних, банків, це не означало, що така модель зіткнеться з труднощами за кордоном, у Франції та Бельгії. Фактично діяльність керівників змішаних банків була в 50—60-х роках XIX ст. підірвана небажанням прусського уряду створювати акціонерні банки. Це видно на прикладі заснування перших "Д"-банків: "Дарм-штадтер" (Darmstadter) (1853) та "Дисконто-Гезельшафт" (Disconto-Gesellschaft) (1851—1866).

Перші з цих банків були створені за ініціативою групи приватних банкірів Кельна, що брали участь у ліквідації "Шафхаузер банку" (Schaffhauser Bank) та його перетворенні в акціонерне товариство. Густав Мевіссен, Авраам Оппенгейм та їх партнери були стурбовані, по-перше, тим, що приватні банки неспроможні забезпечити адекватне фінансування промисловості зі своїх традиційних обмежених ресурсів. Тому вони використали нагоду для мобілізації заощаджень населення через створення акціонерного банку. Другий мотив, який також був присутній при створенні "Кредит мобільєр" у Франції, спричинив таку ініціативу: створити альтернативу фінансовій могутності Ротшильдів. Відтепер підприємство мало дві перешкоди: протистояння прусського уряду принципам акціонерних банків та ворожнеча з Ротшильдами. їх вплив виключав будь-яку можливість створення нового банку у Франкфурті. Завдяки родинним зв'язкам Мевіссен та Оппенгеймів вони перебували під патронажем великого князя Хессе, а 13 квітня 1855 р. Банк торгівлі і промисловості (Bank fur Handel und Industrie) відкрився в Дармштадті. Більше половини зібраного спочатку капіталу, що становив 10 млн флоринів, належало "Кредит мобільєр". У 1856 р. капітал новоствореного банку збільшився до 25 млн флоринів, що сприяло зменшенню впливу братів Пер'є. Оскільки створювати філії чи підрозділи в Пруссії та виходити на грошовий ринок Франкфурта було неможливо, то основним напрямом експансії була інша частина Німеччини, а також закордон, через партнерські угоди з іншими банками.

Незважаючи на велику роль в управлінні Банком Пруссії, Девіду Ханземану не вдалося переконати прусських керівників, що акціонерні банки мали переваги. Його прагнення створити таку установу нового типу в Берліні, призвело до його відставки. У результаті він почав розвивати різні типи банківських установ, створивши у вигляді кооперативу чи товариства такого типу дисконтну палату "Дірекшен дер Дис-конто-Гезельшафт" (Direction derDiscontoGesellschaft). Завдяки швидкому зростанню членства та обсягів операцій Ханземану вдалося згодом перетворити кооператив у товариство з обмеженою відповідальністю — "Дисконто-Гезельшафт", капітал якого становив 10 млн талерів. Це товариство зайняло першу позицію серед банків Пруссії та другу в країні після "Дармштадтер фюр хендель унд індустрі" (Darmstadter Bank fur Handel und Industrie).

Через кілька місяців після створення "Дисконто-Гезельшафт" група провідних приватних банкірів Берліна, включаючи Бляйхродера та Мендельсона, заснувала за допомогою Оппенгейма та Мевіссена аналогічну установу — "Берлінер хандельсгезельшафт" (Berliner Handelsgesellschaft), яка працювала на зразок "Кредит мобільєр" та "Дармштадтер банку".

Крім цих великих установ, з 1848 по 1856 р. виникли кілька акціонерних банків на регіональному рівні. Серед них були Північнонімецький банк (Norddeutsche Bank) у Гамбурзі, заснований приватними банкірами міста та зорієнтований на міжнародну торгівлю. Варто також зазначити "Шлесіше банкферейн" (Schlesische Bankverein) у Бреслау та "Альгемайне дойче кредит-анштальт" (Allgemeine Deutsche Credit-Anschtalt) у Лейпцигу. Лібералізоване законодавство про компанії, прийняте в липні 1870 p., породило нову хвилю акціонерних утворень. В період фінансового буму з 1870 по 1872 pp., після Франкопрусської війни, було створено 107 банків з капіталом у 740 млн марок, хоча 73 з них вже були ліквідовані в 1879 р.

Банками, яким пророчили світле майбутнє, були: Дойче банк (Deutsche Bank) у Берліні (1870), "Комерц унд дисконто банк" (Commerz und DiscontoBank) в Гамбурзі (1870) та Дрезднер банк (Drezdner Bank) (1872). У заснуванні цих банків велику роль відіграли приватні банкіри. Серед керівників Дойче банку можна знайти компанію "Дельбрук та Ко" (Delbruck and Co), яка мала значну мережу політичного впливу, Людвіга Бамбергера, "архітектора" німецького Рейхсбанку, а також багатьох інших німецьких та іноземних банкірів. Початковий капітал Дойче банку, що становив 5 млн талерів, поповнювався 150 разів.

З самого початку засновники Дойче банку та "Комерц унд дисконто банку" швидко увійшли в ту саму сферу, що й інші "Д"-банки. Не будучи родоначальником змішаних банків, Німеччина невдовзі стала колискою такого типу банків. Саме фінансовий сектор Німеччини втілював теорії фінансів та капіталу Хільфердінга та Леніна.

На практиці акціонерні банки Німеччини стали установами, які в останній чверті XIX ст. займалися практично всіма видами банківської діяльності: короткостроковим комерційним кредитуванням, контокорентними кредитами, дисконтними операціями, брокерством, емісією акцій для компаній, надавали позики центральним та місцевим урядам — як національним, так і закордонним. Активно приймаючи депозити, вони також брали безпосередню участь у промисловості, реалізуючи значну частину контролю в керівних органах. Суттєва відмінність між акціонерними та приватними банками в цьому столітті полягала в зростанні зовнішніх ресурсів останніх, що чітко демонструє подальша статистика чотирьох "Д"-банків та "Берлінер хан-дельсгезельшафт". Ці банки домінували в банківській системі напередодні Першої світової війни.

В той час як акціонерні банки, створені під час першої хвилі, проводили операції з фінансування уряду та залізниць у Німеччині та за кордоном, більш тривалі зв'язки були встановлені під час другої хвилі після 70-х років XIX ст. Таке явище зумовлено більшим розмаїттям інвестицій і послуг, які банківський сектор пропонував промисловості. Прикладом може слугувати підтримка Георга фон Сіменса, провідної фігури в

Дойче банку, свого кузена, видатного інженера Вернера фон Сіменса. Це пов'язано з тривалими стосунками, що об'єднували компанію Сіменса та Хальске з Дойче банком. Цей банк також розвивав специфічні стосунки з морськими компаніями "Норддойче Ллойд" (Norddeutscher Lloyd) та "Дойче петролеум" (Deutsch Petroleum AG). Тоді як "Дисконто-Гезель-шафт" мав специфічні інтереси у видобувних галузях та виробництві чавуну і сталі, Дрезднер банк активно діяв у текстильній промисловості Саксонії, а також у видобувних та металургійних підприємствах Рейнського регіону. "Дарм-штадтер банк" так само встановив тісні зв'язки з хімічною промисловістю, видобувною та металургійною галузями. В цей період значно зростав банківський капітал (табл. 4).

Таблиця 4. Структура банківського капіталу провідних банків Німеччини в 1877 і 1913 pp., млн марок

Такі тісні зв'язки з промисловістю стимулювали німецькі банки підтримувати тісні стосунки з тими національними й іноземними компаніями, яким вони надали позики, а саме з підприємствами залізниці. Іноді це означало створення для фірм, яким вони допомагали, повністю нових філій. Банки також сприяли концентрації виробництва в німецькій промисловості. Так, "Дисконто-Гезельшафт банк" відігравав ключову роль у створенні Рейнсько-Вестфальського вугільного тресту та Рейнсько-Вестфальського синдикату вугілля. Банки також сприяли формуванню синдикатів чавуну та сталі.

В більш нових секторах промисловості — електричній та хімічній, банки здійснювали вирішальний вплив на створення відомих концернів, які існують і сьогодні. В цьому разі участі одного банку було недостатньо для облаштування двох величезних електричних підприємств. Для створення "Альгемайне електріцітатгезельшафт" (Altgemeine Elektrizitatgeeell-schaft) було потрібно втручання "Берлінер хандельсгезельшафт", Дойче банку та приватних банкірів "Дельбрук та Ко". Створити "Сіменс та Хальске" вдалося за допомогою чотирьох "Д"-банків та "Берлінер хандельсгезельшафт". У 1905 р Дармштадт банк та "Шафтхаузеншер банкферейн" (Schaffhau-senscher Bankverein) сприяли злиттю цілої низки хімічних підприємств, в результаті чого виникла "Фарбеніндустрі" (I.G. Farbenindustrie AG). Активна участь банків у процесі концентрації в промисловості супроводжувалася також концентрацією в самому банківському секторі. На відміну від Англії, де концентрація в банківському секторі була досягнута через злиття, концентрація в банківській сфері Німеччини відбувалася за різними схемами.

З утворенням у 1871 р. Німецької імперії Берлін став центром фінансової системи Німеччини, замінивши традиційні грошові ринки Франкфурта-на-Майні, Кельна та Гамбурга. Тут створювали офіси більшість великих акціонерних установ, інші створювали принаймні філії. Отже, з'явився банківський центр, середні активи якого в двадцять раз перевищували рівень регіональних банків.

У період перед Першою світовою війною концентрація в банківському секторі відбувалася не тільки в Берліні, а й у інших великих промислових центрах Рейн-Вестфалії та Сілезії, провідних торговельних центрах. Вона здійснювалась на двох рівнях. На регіональному рівні відбувалася концентрація провінційних банків через поглинання місцевих приватних банкірів та створення філій. Великі банки почали створювати угруповання через укладання угод з регіональними банками, створюючи певного типу товариства зі спільними інтересами, в яких відбувався розподіл адміністративного впливу, прибутків та проводилася спільна політика. У 1911 р. Дойче банк очолював групу з дев'яти банків, загальний акціонерний капітал яких становив 691 млн марок. До об'єднання входили важливі установи в промисловості Рейн-Вестфалії, такі як "Бергіш-Маркіше банк" (Bergisch-Markische Bank) Ельберфельда, "Ессенер Кредит-Анштальт" (Essener Credit-Anstalt) та "Рейніше кредитбанк" (Rheinische Creditbank) в

Мангеймі. В такий самий спосіб "Дисконто-Гезельшафт" контролював групу з загальним акціонерним капіталом 504 млн марок, до якої входили Східнонімецький банк, "Альгемайне дойче Кредит-Анштальт" в Лейпцигу та "Бармер ферейн" (Banner Vereiri). Після жорстких спроб контролювати компанію "Гіберніа" (Hibernia) в Рурі ця група змогла замінити Дрезднер банк, отримавши контроль над найстарішим акціонерним банком Пруссії, "Шафхаузеншер банкферейн" (Schaffhausen-scher Bankverein).

Шлях, обраний великими німецькими банками, привів до того, що вони поступово стали розвивати мережу філій. Треба зазначити, що в 1913 р. великі банки мали в середньому тільки 22 філії, тоді як деякі англійські депозитні банки іноді налічували кілька сотень. Німецькі банки мали великі штати: Дойче банк в 1913 р. мав 6600 працівників.

У Бельгії змішані банки почали зростати після лібералізації законодавства про акціонерні компанії в 1873 р.

З 60-х років XIX ст. "Сосьєте женераль" та Національний банк Бельгії (Banque Nationale de Belgique) наслідували в галузі депозитних банків приклад Франції: обидві установи платили вкладникам 2 %. "Сосьєте женераль" створив банківську мережу в провінціях, створюючи банки для тих клієнтів, в яких була найбільша зацікавленість, або для тих, чия діяльність була пов'язана з малою та середньою промисловістю.

70-ті роки XIX ст. принесли випробовування для банківської системи Бельгії, що ознаменувалося колапсом Банку Бельгії та кількох інших після банкрутства підприємств Симона Філіппарта. Ця криза привела до реструктуризації банківської системи, в рамках якої "Сосьєте женераль" зміг зберегти свою провідну роль. В той час як депозитну діяльність розвивали змішані банки, створювалися також численні спеціалізовані депозитні банки.

Проте в банківській системі все ще домінували змішані банки, зв'язки яких з промисловістю наприкінці XIX ст. безпрецедентно зростали. В 1914 р. їх налічувалося ЗО. Серед них був Брюссельський банк (Banque de Bruxelles), заснований венеціанським банкіром єврейського походження Жаком Ер'є за допомогою бельгійських та іноземних банкірів. Він значно зростав та посів другу позицію серед банків Бельгії.

Заснований досить пізно, в 1871 p., він не міг діяти в традиційних секторах промисловості, але брав активну участь в нових розробках, пов'язаних з електрикою. У квітні 1914 р. Брюссельський банк вступив в об'єднання з промисловою групою "Копі та Варок" (Copee and Warocque), що дало змогу ефективно конкурувати з "Сосьєте женераль" за контроль вугільної промисловості Бельгії.

У Бельгії та Німеччині змішані банки відігравали вирішальну роль у промисловому розвитку та формуванні домінуючого класу капіталістичної буржуазії. В Австрії існування недиференційованої банківської діяльності відповідало архаїзму в економіці й суспільстві. За словами одного з банкірів тієї епохи, банки Австрії "добре діяли майже в усіх сферах". У суспільному усвідомленні банківська діяльність була загалом спрямована на "управління грошима" в стилі XVIII ст., а банкіри виключалися з політики. Зростання змішаних банків було тісно пов'язано з обмеженим рівнем розвитку промисловості та торгівлі, що майже не створювало стимулів для будь-якої диверсифікації та спеціалізації банківської діяльності.

У 1835 р. Ротшильдами було засновано "Кредитанштальт" (Creditanstalt) з метою попередження поширення схеми братів Перейрів у Центральній Європі. Це ознаменувало новий період у створенні змішаних, або універсальних, банків. Багато з них займалися інвестуванням у залізницю, чавун і сталь, що виявилося ризикованим, а крах Віденської фондової біржі у травні 1873 р. призвів до того, що банки почали вилучати промислові інвестиції в значних обсягах. Ця тенденція підтвердилася банкрутством у 1884 р. "Ландербанку" (Lander-bank), заснованим Бженом Бонто з французьким капіталом.

Реприза фінансування промисловості припадає на кінець століття. Тепер банки орієнтувалися на диверсифіковане інвестування металургії, видобутку вугілля, виробництва устаткування, хімічної, текстильної, харчової промисловості тощо. За умов відсутності великих підприємців та будь-якого роду ринку капіталів для продажу промислових акцій тільки банки могли купувати акції та надавати позики, що ставило промисловість у залежність від банків. Це сприяло еволюції олігополістичних концернів під керівництвом банків.

Однією з найоригінальніших рис промислового фінансування в Австрії на початку XX ст. є те, що банки продавали товари на комісійній основі.

Створення мережі змішаних банків у Австрійській імперії привело також до емансипації слов'ян. Поступово встановилася націоналістична форма капіталізму, а економічна система поділилася на два полюси: Відень — для німців, Прага — для слов'ян. Розвиток банківської справи до 1914 р. окреслює позиції, внаслідок яких пізніше зазнає краху імперія Габсбургів.

Розвиток банківської справи в Росії треба розглядати як невід'ємну частину індустріалізації, враховуючи те, що держава відігравала велику роль у фінансуванні промисловості великими акціонерними банками Санкт-Петербурга в 90-х роках XIX ст. Державний захист призводив до того, що інвестиції спрямовувалися тільки в ті сектори, які були вигідними для держави: залізниця, металургія, виробництво зброї та розбудова флоту. Це також сприяло тісній взаємодії іноземних фінансистів з банкірами Санкт-Петербурга. Державний банк Росії рішуче втручався в циклічні кризи, збільшуючи позики під заставу цінних паперів, які не були гарантовані державою, та редисконтуючи векселі зі строком погашення вісім місяців, купуючи сертифікати та збільшуючи обсяги депозитів уряду у великих банках. Скарбниця завжди надавала банкам ресурси для підтримання ліквідності. Як і в Німеччині та Австро-Угорщині, на початку XX ст. існувала тенденція концентрації в банківському секторі, створювалися важливі фінансові групи, які також включали іноземний капітал. Для компенсації недорозвиненого фінансового ринку та архаїзму суспільства, де капіталістична буржуазія була майже відсутня, акціонерні банки використовували кошти, покладені Державним банком, скарбницею та іноземними банками для онкольних операцій. Останні передбачали відкриття спеціальних рахунків на користь приватних інвесторів, щоб стимулювати їх купувати промислові акції, які випускалися банками.

Хоча зростання після 1850 р. акціонерних банків привело до великомасштабної мобілізації капіталу та організації банків з багатьма тисячами працівників, необхідно зазначити стабільні умови, за яких набирали банківський персонал до 1914 р. Безперечно, з'явилася нова категорія працівників: високооплачувані професіонали, деякі з яких змогли добратися до самого верху і стати директорами банків. У Британії, Франції та Німеччині кількість приватних банкірів у радах директорів залишалася значною. Випадок Едварда Хольде-на, геніального чоловіка, який розпочав свою кар'єру в місцевому банку Манчестера, а закінчив головою Внутрішнього банку і був однією з найбільш впливових осіб в Сіті на початку XX ст., е винятком.