Державне регулювання економіки - Калетнік Г.М. - 10.3. Конкурентна (антимонопольна) політика держави

Конкурентна (антимонопольна) політика держави - це діяльність держави, спрямована на створення і розвиток конкурентного середовища, антимонопольне регулювання з метою сприяння зростанню ефективності виробництва, кращому задоволенню потреб суспільства, підвищенню конкурентноздатності національної економіки. Економічна конкуренція (конкуренція) - це змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Основними напрямками конкурентної політики держави є:

o демонополізація економіки;

o захист та сприяння розвитку економічної конкуренції;

o антимонопольне регулювання;

o державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства.

Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвитку змагальності у сфері господарювання на основі Державної програми демонополізації економіки та розвитку конкуренції, шо затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Метою програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке забезпечує ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів вищої якості за нижчими цінами.

Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму у господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади (Анти-монопольним комітетом і Його територіальними управліннями в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі) й органами місцевого самоврядування. Антимонопольний комітет та його територіальні управління виконують безпосередню практичну роботу з реалізації антимонопольної (конкурентної) політики та здійснюють контроль над антимонопольним законодавством (статус Антимонопольного комітету визначено Законом України "Про Антимонопольний комітет України"). А взагалі суб'єктами антимонопольної політики, які забезпечують процес демонополізації та розвиток конкуренції, окрім Антимонопольного комітету України, виступають також: ВР України, Президент України, КМ України, ФДМ України, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, керівництво та трудові колективи підприємств, покупці.

Правила конкуренції і норми антимонопольного регулювання визначаються Господарським кодексом України (ст. 25-41), Законами України "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет", "Про природні монополії

(2000 р.), "Про захист економічної конкуренції" (2001р.) та іншими законодавчими актами.

Об'єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи; суб'єкти господарювання, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади.

Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг). Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом (понад 35 %). Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для входження на нього інших суб'єктів господарювання, визнається монополізованим. У разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними державними програмами, за винятком природних монополій.

Природною монополією вважається стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші товари (послуги).

Мета антимонопольного регулювання - захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних ефектів монопольної діяльності окремих (конкретних) суб'єктів господарювання.

Методами антимонопольного регулювання є:

o законодавче регулювання;

o адміністративне регулювання (штрафи, судові рішення, дозволи, заборони, примус);

o фінансово-економічне стимулювання розвитку конкурентного середовища.

Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства застосовується у таких випадках:

o у випадку зловживання монопольним становищем на ринку;

o у випадку дискримінації суб'єктів господарювання органами державної влади;

o у випадку антиконкурентних узгоджених дій;

o у випадку недобросовісної конкуренції.

Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюються Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень, визначених законом.

Зокрема, з метою запобігання монопольному становищу певних суб'єктів господарювання на ринку створення, реорганізація та ліквідація суб'єктів господарювання, придбання їхніх активів, часток (акцій, паїв) господарських товариств, а також утворення об'єднань підприємств або перетворення органів влади в зазначені об'єднання у випадках, передбачених законодавством, здійснюються за умови одержання згоди на це Антимонопольного комітету України. Підстави для надання згоди на концентрацію суб'єктів господарювання визначаються законом.

У разі, якщо суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет України має право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень. Строк виконання такого рішення не може бути меншим шести місяців.

Реорганізація монопольного утворення, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на розсуд суб'єкта господарювання за умови усунення монопольного становища цього утворення на ринку.

До конкретних засобів антимонопольного регулювання також належать:

o обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів;

o декларування зміни цін;

o установлення стандартів і показників якості для товарів та послуг монополістів;

o врегулювання місткості ринку;

o розподіл ринків;

o використання держзамовлень та контрактів;

o тарифне регулювання експорту та імпорту товарів. Інститут банкрутства суб'єкта підприємництва - важливий

елемент механізму державного регулювання підприємницької діяльності, який забезпечує виявлення неефективних, неплатоспроможних підприємств, що не здатні розрахуватися із кредиторами, державою та іншими контрагентами ринку, і гарантує при цьому захист їхніх інтересів, розробляючи (пропонуючи) для підприємства заходи щодо запобігання банкрутства. Інститут банкрутства запроваджений в Україні Законом України "Про банкрутство", створює умови для санації, реорганізації, фінансового оздоровлення та оновлення господарської діяльності неплатоспроможних підприємницьких структур.

Суб'єктом банкрутства можуть стати будь-які підприємницькі структури, у тому числі державні підприємства, які неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед бюджетом і кредиторами.

Згідно з ГК України і Законом "Про банкрутство" щодо неплатоспроможного боржника застосовують такі процедури:

o розпорядження майном боржника;

o мирову угоду;

o санацію (відновлення платоспроможності) боржника;

o ліквідацію банкрута.

Окрім цього, створюється цивілізоване підприємницьке середовище.

До визнання суб'єкта господарювання банкрутом йому надається можливість вийти із стану неплатоспроможності через процедуру санації.

Санація (оздоровлення) - це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств, об'єднань, банків, інших господарських структур. До санаційних заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення неплатоспроможного підприємства і передбачених чинним законодавством, належать: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; відтермінування погашення випущених підприємством облігацій, зменшення відсоткових виплат за ними; реструктуризація короткострокової заборгованості у довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його осі юні нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, перехід до випуску більш рентабельної продукції; злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази тошо.

Банкрутом суб'єкт господарювання визнається (оголошується) тільки за рішенням Арбітражного суду. Таким чином, до прийняття такої ухвали підприємству надається можливість вийти зі стану фінансової неспроможності.

Нормативно-правова база, що регулює процедуру банкрутства, охоплює: Господарський кодекс України (ст. 209-215), Закон України "Про банкрутство", а також Закони України "Про банки і банківську діяльність", "Про аудиторську діяльність", Арбітражний процесуальний кодекс.

Сьогодні, за чинним законодавством, державними органами та іншими структурами (суб'єктами НЕС), що беруть безпосередню участь у провадженні справи про банкрутство підприємства, є:

o Арбітражний суд, що провадить справу про банкрутство;

o Фонд державного майна, який тимчасово розпоряджається майном боржника, якщо боржником є державне підприємство;

o банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника і стає тимчасовим розпорядником майна боржника, коли банкрутом є недержавна господарська структура;

o аудиторська фірма, яка підтверджує неплатоспроможність боржника;

o санатори, громадяни або організації, які за власним бажанням беруть участь у санації підприємства;

o ліквідаційна комісія, що призначається Арбітражним судом після визнання боржника банкрутом, до складу якої обов'язково має входити розпорядник майна боржника.