Економіка розвитку - Царенко О.М. - § 1. Регулювання розвитку економіки

Глава 1. Економічні основи розвитку України

§ 1. Регулювання розвитку економіки

Об'єднання об'єктів матеріального виробництва і невиробничої сфери в єдиний територіальний комплекс є об'єктивною передумовою розвитку народного господарства всіх країн. Кожну соціально-економічну систему будь-якої території, незалежно від рівня розвитку, можна представити у вигляді складної структури, яка включає в себе всі види продуктивних сил і відображає всю багатогранність суспільних відносин.

Загальнодержавна економічна політика в період ринкових перетворень базується передусім на результатах новітніх відкриттів і розробок, зокрема, у соціально-економічній сфері, на довгострокових прогнозах структурних і якісних зрушень у товарному виробництві, змін на внутрішніх і зовнішніх ринках та на ступені економічної міцності територій. Пошуки найвигідніших ніш у міжнародному і внутрішньому міжтериторіальному поділі праці, спеціалізації, кооперації та інтеграції виробництва і збуту продукції є однією з вирішальних проблем економічного розвитку держави. Критерієм його узагальнюючої оцінки виступає рівень ВВП у розрахунку на душу населення кожної економічної території і всієї країни в цілому.

Дезінтеграція традиційних економічних взаємозв'язків на пострадянському просторі посилила економічну невизначеність, що негативно вплинуло на розвиток України, їй стали потрібні розробка і здійснення принципово нової стратегії і тактики державного розвитку. Модель державної економіки сучасного і майбутнього розвитку має визначити нові ефективні структуру і регулюючі механізми як в межах держави, так і кожного економічного району, формуючи єдиний, активно функціонуючий організм.

У цих умовах формування по-справжньому економічно і політично незалежної держави Україна прагне до політики мінімізації негативних проявів дезінтеграції, розвитку економічної політики на принципах верховенства загальнодержавного законодавства, що забезпечує органічне поєднання державних, територіальних і місцевих інтересів, сприяє максимально повному використанню внутрішніх потенціалів кожного регіону і кожної місцевості. Чим краще діє система управління і господарювання в державі, чим повніше використовується її економічний потенціал і природно-кліматичні умови для високоефективного розвитку властивих йому товаровиробників і ринків, чим повнішими і міцнішими стають державні та кожного економічного району ринкові зв'язки в процесах поглиблення спеціалізації і розвитку інтеграції, тим економічно і соціально міцнішою стає держава, тим краще життя її народу.

На сьогодні існують різні варіанти вирішення проблем державного розвитку. Державна економічна політика - не тільки побудова внутрішніх взаємовідносин, а й вихід на широкі міжнародні економічні зв'язки. Це передусім необмежений простір для економічного прогресу як центру, так і всіх суб'єктів підприємництва, завдяки якому тільки й можливий економічний і загальний прогрес держави. Саме це й забезпечує розумна науково обґрунтована економічна політика, що охоплює, по суті, усі сфери людської діяльності, включаючи поряд з раціональним розміщенням і розвитком продуктивних сил особливості інвестиційної, структурної, промислової і аграрної, демографічної і соціальної, екологічної і національної політики.

Науково обґрунтована економічна політика демократичної держави виключає крайнощі щодо управління територіями і місцевостями: з одного боку, спокусу керувати територіями методами диктату тоталітарного режиму, що паралізує ініціативи та інтереси місцевих органів влади і суб'єктів господарювання в ефективному розвитку, а з іншого - управління за принципом "повної автономії територій", яке ігнорує загальнодержавні інтереси і закони державної влади, неминуче тягне за собою розпад держави, подрібнення її на частини і відокремлення їх в окремі державні утворення.

Саме тому зараз особливо потрібні фундаментальні дослідження процесів розвитку сучасної і майбутньої економіки держави, розробки моделей ефективного функціонування на принципах розвитку потужних ринків з високорозвинутою ринковою інфраструктурою.

Наслідки досліджень мають дати всебічно обґрунтовані висновки про можливості української держави та її територій, зміцнення економічних, технологічних, транспортних, соціально-культурних та інших зв'язків між ними, розвитку ринків економічних територій, а також виходу на міжнародні ринки українських товарів і послуг, капіталів, науково-технічних і культурних цінностей тощо. Це вимагає відповідного підвищення рівня технологічної завершеності виробництва, послаблення впливу негативних зовнішніх чинників на національну економіку. Зокрема, нам необхідно позбутися нераціональних міжнародних економічних зв'язків. Вони мають ґрунтуватися виключно на принципах взаємовигоди і паритету та формування прогресивних напрямків економічного і соціального розвитку. Для цього важливо досліджувати, розробляти і здійснювати інтеграцію, формування господарських систем інтегрованого типу.

Конституційні норми, законодавчі і нормативні акти та рішення влади повинні базуватися на висновках науки та економічній ефективності. Адже формування більш прогресивної економічної системи ґрунтується на реконструкції застарілих і створенні нових конкурентоспроможних сфер і комплексів народного господарства України, структурної перебудови її промисловості, аграрного сектору, інфраструктури і ринкових відносин у широкому їх розумінні. Йдеться про пошук і використання найефективніших високоприбуткових ринкових структур, про нагромадження і збільшення кредитних ресурсів на активізацію інвестиційної та інноваційної діяльності. Без цього структурної перебудови не відбудеться. Незначне зростання виробництва ВВП і НД за останні роки, слабкий розвиток промислового виробництва та збитковість багатьох виробничих структур при відсутності створення якісно нових конкурентоспроможних виробництв є ознакою негараздів в економіці. Саме на їх подолання спрямовується економічна політика держави.

У країні не послаблюється і соціальна напруга, пов'язана з безробіттям, величезним соціальним розшаруванням населення, поширенням такого негативного явища, як криміналізація суспільства. Усе це вимагає активізації економічної політики всіх гілок влади і управління, особливо соціальної спрямованості. Треба зосередити систему державного управління, ринкового і господарського регулювання на розвитку соціально зорієнтованого товарного виробництва, забезпечуючи комплексне законодавче і нормативне регулювання економіки, передусім спрямоване на розвиток галузі промисловості, що є джерелом основних надходжень доходів бюджету. Важливо створювати найсприятливіші умови для розвитку підприємництва безпосередньо у виробничій сфері. У цьому аспекті виникають значні труднощі в інвестиційному забезпеченні процесу структурних трансформацій, адже вони пов'язані з перепрофілюванням виробничих потужностей. Упровадження новітніх технологій, що б не говорили, потребує значних інвестицій на переобладнання виробництва на випуск якісної продукції, що відповідає європейським стандартам. Без цього не можна швидко досягти конкурентоспроможності. Тим часом нагромадження коштів у підприємницьких структур і кредитні ресурси, що вони залучають, спрямовуються переважно на поповнення оборотних фондів, тобто - у короткостроковий комерційний обіг.

Зовнішні кредитні ресурси, які надходять з МВФ та міжнародного і європейського банків, мають, як правило, цільовий характер і як такі не можуть відчутно вплинути на економічний розвиток України, що, безумовно, потребує відповідних змін у загальнодержавній політиці.

За допомогою законодавства і рішень виконавчої влади слід радикально переорієнтувати інвестиційну та інноваційну діяльність на прогресивний економічний розвиток, змінити бюджетну і структурну політику, зосередити увагу на першочергових державних пріоритетах економічного зростання, активно використовувати ринкові стимулятори.

Інтеграційні зв'язки неможливі без сучасної високоорганізованої системи інформатики, детальної програми промислового і структурного розвитку, використання комплексного програмно-цільового регулювання процесів здійснення конструктивних ринкових реформ. У сучасних умовах важливим напрямком підвищення ефективності виробництва є формування механізму ринкового стимулювання активної господарської діяльності - інтересів і можливостей товаровиробників, застосування сучасного менеджменту.

Господарський механізм об'єднує як конкретні форми господарювання, так і систему виробничих відносин, на яких вони ґрунтуються. У структурі господарського механізму виділяється чотири порівняно самостійних блоки - блок планування і прогнозування та розробки цільових програм, зокрема, на мікрорівні складання бізнес-планів; блок управління, у тому числі побудова організаційних структур управління виробництвом, введення сучасного менеджменту; блок регулювання, включаючи ціноутворення, фінансування, кредитування, оподаткування, страхування, а також матеріальне і моральне стимулювання; блок обліку та контролю разом з економічним аналізом. Усі ці блоки включені в ринковий механізм з відповідними особливостями його функціонування.

Аграрний сектор економіки вже зазнав ринкових перетворень, але вони мають супроводжуватися формуванням кількісно і якісно нових продуктивних сил у системі АПК, зміною структури виробництва, змісту та характеру зайнятості сільського населення, що значною мірою залежить від територіальних особливостей розміщення і спеціалізації аграрної сфери. Адже питання вигоди, яку суспільство отримуватиме від трансформації відносин власності і господарювання, сьогодні стоїть надзвичайно гостро, бо поки що позитивного ефекту від цього не досягнуто. Вирішення таких, поставлених самим життям, проблем потребує виваженого методологічного підходу, конкретизованого стосовно специфіки, і всебічної оцінки набутого практичного досвіду трансформації колективних і державних форм господарювання в нові, більш ініціативні та результативні підприємницькі структури і види діяльності, сільгосппідприємства, корпорації, фермерські господарства, агрофірми тощо.

Дослідження реформаційних процесів на селі мають здійснюватись на комплексній основі з урахуванням особливостей кожної території країни. При цьому важливо брати до уваги фактори економічного, соціального, політичного і психолого-побутового характеру, а також фізичної здатності сільського населення до приватного ведення сільськогосподарського виробництва. Ігнорування хоча б одного з цих факторів може завдати економічної і соціальної шкоди, негативно позначатися на результатах господарювання всього АПК.

В основу методологічного підходу визначення розмірів сільськогосподарських підприємств мають бути покладені такі основні критерії: можливість конкурентоспроможного, раціонального використання землі і систем машин на різній за величиною площі (або щодо поголів'я худоби); якнайповніше використання трудового потенціалу; досягнення ефективної фондовіддачі, тобто одержання більшого прибутку на гривню виробничих фондів; забезпечення достатнього соціального і психологічного ефекту від ведення господарства; збалансованість попиту і пропозиції на продовольчих ринках і збільшення експортних можливостей.

Україна, виробляючи власну економічну політику і визначаючи державні пріоритети, спрямовує їх на забезпечення:

• економічного і соціального розвитку на базі раціонального використання і відтворення ресурсів, охорони навколишнього середовища;

комплексного розв'язання міжгалузевих науково-технічних і організаційно-управлінських проблем, обумовлених необхідністю економічного пожвавлення і розвитку в інтересах населення України;

підвищення технологічного та інформаційного рівнів усіх сфер творчої діяльності з метою досягнення конкурентоспроможності продукції і послуг підприємницьких структур;

розробки і послідовного здійснення стратегії розвитку, сприяння формуванню високоефективної структури економіки держави.

Саме в цьому й полягає найважливіша суть економічної політики держави. Термін "територіальна система" застосовується для різних просторових соціально-економічних явищ. У даній праці цей термін використовується для позначення територіальних структур (областей, адміністративних районів, міст), що об'єднують на певній території об'єкти матеріального виробництва, невиробничої сфери та людські ресурси. Під територіальною системою в данному підручнику будемо розуміти цілісну сукупність різних видів продуктивних сил і виробничих відносин, що розвиваються в певних пропорціях і взаємозалежності на даній території і покликані задовольняти матеріальні та духовні потреби населення.

Щоб визначити характер і закономірності розвитку територіальної системи, необхідно визначити набір її функціональних підсистем і окремих виробничих і соціально-економічних елементів. Існують різні пропозиції щодо цього. Фактично в згрупованому вигляді можна виділити чотири територіальні підсистеми, до яких слід віднести матеріальне виробництво, виробничу інфраструктуру, населення і пов'язану з ними соціально-побутову інфраструктуру, природні ресурси і їх територіальні структури. При спрощенні питання виділяються три територіальні підсистеми - виробництво, обслуговування, населення. При цьому територія розглядається як особлива категорія, яка забезпечує просторову спільність підсистем. Обґрунтовується також виділення синтетичних територіальних структур без їх адміністративно-територіальної прив'язки. Для розв'язання конкретних завдань керування розвитком територіальних систем прийнятнішим є поділ їх на підсистеми та складові елементи. Однак до складу територіальних підсистем має ввійти в нових умовах господарювання не тільки виробництво, населення, соціально-побутова інфраструктура, але й ринкова інфраструктура.

У рамках підсистем (виробництво, обслуговування, розселення) відбуваються взаємопов'язані процеси виробництва, накопичення, обміну і споживання (фази єдиного відтворювального процесу), а також соціально-демографічного розвитку. Дослідження їх має велике значення для керування комплексним розвитком територіальних систем.

Основна особливість відтворювального процесу може бути сформульована як необхідність задоволення двоєдиної функції економіки держави. Відповідно до цієї функції територіальна система має функціонувати як складова підсистема народного господарства країни. З іншого боку, вона повинна забезпечувати розвиток своїх внутрішніх елементів як цілісної взаємопов'язаної системи.

Соціально- і техніко-економічний аналіз стану і розвитку територіальних систем свідчить про наявність низки проблем (наприклад, міжгалузевої ув'язки розташування на території області підприємств і виробництв з різними видами діяльності: виробничого, інвестиційно-будівельного, економічного, науково-технічного, соціального, санітарно-гігієнічного тощо; міжвідомчої координації розв'язання найскладніших соціально-економічних і природно-екологічних проблем), вирішення яких має важливе значення для регулювання єдиного відтворювального процесу і соціально-демографічного розвитку, який, до речі, поки що належно не виконується. Це призводить до відчутних негативних економічних і соціальних наслідків: структурно-галузевих диспропорцій; неузгодженості і затягування інвестиційно-будівельного циклу; відставання і некомплектності формування виробничої, соціальної і ринкової інфраструктури; неефективної організації науково-технічної діяльності і підготовки кадрів; відчутних екологічних наслідків. Обґрунтоване розв'язання цих проблем, на нашу думку, може ефективно вплинути на функціонування всього народногосподарського комплексу територіальної системи без значного залучення фінансових, матеріальних, трудових ресурсів та нарощування нових виробничих потужностей.

Траєкторія перспективного розвитку, що задається для систем території, повинна визначатися з врахуванням:

функцій, що нею виконуються у суспільному розподілі праці;

оптимальних способів внутрішніх регіональних потреб з позицій всього народного господарства;

узгодженості в розвитку всіх стадій відтворювального процесу. Неодмінною умовою такої узгодженості є встановлення для кожного етапу розвитку оптимальної взаємозалежності як між самими підсистемами, так і в їх середовищі. Це і передбачає, зрештою, необхідність і важливість багаторазових узгоджень міжпідсистемних пропорцій.

Актуальність даного положення не втратила свого значення і на сучасному етапі розвитку господарства територій. Однак у наш час кардинально змінилися методи цього узгодження. Замість наведених методів найбільшого поширення набули економічні методи, засновані на договірних відносинах.

Розвиток товарно-грошових відносин, заснованих на поєднанні інтересів господарюючих суб'єктів на даній території, дозволяє повною мірою різним підсистемам і окремим об'єктам господарського комплексу територіальних систем використати весь потенціал горизонтальних зв'язків, бо інтереси всіх об'єктів і підсистем територіальних систем тісно переплітаються за багатьма параметрами відтворювального процесу. Це вже вимагає не тільки регулювання розвитку міжпідсистемних пропорцій, але й розгляду всієї економіки конкретних територіальних систем як єдиного цілого.

Цілісність територіальної системи виявляється у взаємній обумовленості розвитку її функціональних підсистем та конкретних формах її просторової організації. Конкретні форми просторової організації територіальних систем визначають функціональні відносини між окремими елементами і підсистемами. Ці відносини характеризуються спільним використанням природних і трудових ресурсів, виробничої, соціальної і ринкової інфраструктури тощо. Взаємообумовленість розвитку функціональних підсистем дозволяє певній території стати єдиним господарським організмом. Виключення або включення в даний організм будь-якого нового елемента, нового виробництва або групи виробництв можливе тільки тоді, коли це не суперечить оптимальній траєкторії розвитку даної системи.

Комплексний розвиток має місце, коли зберігається пропорційність між природними ресурсами і видобувними галузями, між всіма галузями виробництва, між зайнятістю як чоловіків, так і жінок; коли забезпечується народногосподарська потреба і попит населення на товари і послуги; коли підвищується життєвий рівень народу; вирівнюється життєвий рівень підрайонів; досягається соціально-економічна однорідність населення; повністю використовуються потужності підприємств; залучається до суспільного виробництва вся територія району тощо.

Комплексний розвиток територій можна трактувати як такий їх поступ, який передбачає комбінування і кооперування на певній території різних виробництв з метою використання ресурсів, виробничої та соціальної інфраструктури в інтересах найповнішого задоволення потреб населення з урахуванням його оптимального розселення.

На наш погляд, основними вимогами комплексного розвитку територіальних систем є взаємозв'язок і взаємозалежність елементів і функціональних підсистем комплексу; пропорційність виробництва, ресурсів, ринкової інфраструктури і споживання; збалансованість обсягів випуску продукції і споживання матеріальних, природних, трудових і фінансових ресурсів, основного виробництва і виробничої інфраструктури, матеріального виробництва і сфери обслуговування; раціонального використання природних і економічних умов.

Зміна тих чи інших параметрів у взаємопов'язаних процесах виробництва, накопичення обміну і споживання обумовлює численні варіанти розвитку територіальної системи. Кожному варіанту відповідає можливість отримання певного значення кінцевого ефекту. Максимальне значення ефекту має той варіант розвитку системи, який характеризується оптимальними пропорціями між господарськими і соціальними елементами територіальної системи, раціональною галузевою структурою, ефективним використанням всіх видів ресурсів і найповнішим задоволенням матеріальних і духовних потреб населення. В отриманні максимального значення кінцевого ефекту і полягає об'єктивна необхідність комплексного розвитку.

З урахуванням сказаного розглянемо питання аналізу територіальних проблем формування і розвитку ринкових відносин. На наш погляд, реалізація і розвиток ринкових відносин в умовах різних форм власності мають здійснюватися на основі аналізу таких ключових питань, як:

оцінка загальногосподарської кон'юнктури ринку, тобто оцінка господарської ситуації виробництва (товарного ринку), що склалася на території області відповідно до попиту і пропозиції;

товарно-грошова збалансованість між ресурсами (виробнича сфера) і збалансованість споживчого ринку (невиробнича сфера);

фінансовий аспект територіального розвитку, тобто аналіз попиту фінансової, грошової, кредитної сфер і ціноутворення;

розвиток науково-технічного прогресу, його вплив на зміну попиту і пропозиції;

вплив і оцінка соціальних чинників на розвиток ринкових відносин;

зовнішні економічні ринкові зв'язки у формуванні ринку.

Умови функціонування ринку, його структура визначаються масштабами всього суспільного виробництва, мірою задоволення суспільних виробничих і невиробничих потреб. Тому для оцінки загальногосподарської кон'юнктури ринку, тобто господарської ситуації виробництва, яка склалася і характеризується діяльністю всіх підприємств і організацій, функціонуванням всіх галузей народного господарства на територіальному рівні, мають аналізуватися дані динаміки і структури споживання всіх видів товарів (продукції) в узагальненому вигляді. Це матеріальні блага і послуги, засоби виробництва (товари виробничого призначення), споживчі товари і послуги (споживчий ринок), динаміка їх оптової і роздрібної торгівлі (відповідно до попиту і пропозиції). Причому попит визначається з позицій суспільної потреби в матеріальних благах і послугах, у засобах виробництва і предметах споживання. Зазначимо, що він визначається рівнем економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави, структурою суспільного продукту, розмірами національного доходу, характером його розподілу, механізмом розподілу продукції і послуг, рівнем життя населення.

Акцентування нашої уваги на питанні збалансованості попиту і пропозиції пояснюється тим, що при ринкових відносинах найголовнішим є задоволення суспільних виробничих і невиробничих потреб.

Отже, необхідно дослідити наведені вище аспекти збалансованості, які мають загальне походження і тісно взаємопов'язані. Так, наприклад, незбалансованість між фінансовими ресурсами і можливістю їх матеріального забезпечення призводить до підвищеного попиту на матеріальні ресурси або викликає неощадливе витрачання ресурсів, що використовуються у (підвищений попит на матеріальні ресурси потребує жорсткої системи їх розподілу). Наслідком незбалансованості між попитом і пропозицією на матеріальні ресурси є диктат виробника, що може призвести до виробництва застарілої і неякісної продукції, до ігнорування досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Види незбалансованості можна дослідити на взаємозв'язках народногосподарських показників суспільного виробництва області. Зокрема, зростання товарно-грошової незбалансованості супроводжується збільшенням матеріальних витрат на одиницю випуску продукції, що негативно впливає на ефективність використання основних виробничих фондів.

Призначення оптової торгівлі - створення матеріальних передумов і умов для ефективного розвитку господарства області, раціонального розміщення її продуктивних сил, при яких споживачі одержують продукцію без лімітів і фондів у організацій матеріально-технічного постачання відповідно до договорів, що укладаються, на основі широкого використання товарно-грошових відносин при широких горизонтальних взаємовигідних торговельних зв'язках.

Створення ринкової інфраструктури території передбачає перехід від централізованого матеріально-технічного постачання до оптової торгівлі засобами виробництва, включаючи прямі комерційні зв'язки між підприємствами території і широкі економічні зв'язки з іншими територіями з обов'язковим домінуванням інтересів держави. Причому оптова торгівля - економічно складніша форма забезпечення, постачання по фондах і лімітах, і без неї неможлива перебудова матеріально-технічного забезпечення галузей економіки територій та посилання споживача на якість продукції. Тому аналіз функціонування територіального ринку потребує, щоб в інфраструктурних показниках розвитку території були відображені дані про динаміку оптової торгівлі засобами виробництва.

Основним в аналізі територіальних проблем розвитку ринкових відносин є дослідження процесів формування фінансового ринку. Зазначимо, що фінансовий аспект раніше ніколи не був центральним у проблемах територіального розвитку. Тоді фінансово-кредитний механізм слабо впливав на комплексний розвиток районів, міст, областей і територій взагалі. Ринкова економіка на відміну від інших потребує, щоб фінансовий чинник став домінуючим, оскільки балансування попиту і пропозиції визначається за фінансовими можливостями територій і ринковими цінами рівноваги.

Розвиток фінансового ринку, усієї сфери обігу або ринку капіталу має бути спрямований на те, що форми і методи розвитку фінансової системи повинні забезпечувати перехід від бюджетного принципу фінансування до госпрозрахункового. Це передбачає зміну обсягу і складу прибуткових джерел всієї фінансової системи. Фінансова база території в такому випадку ґрунтується на платежах у бюджет підприємств і організацій різних форм власності, податках, частині прибутку підприємств держави, відрахувань від платежів за ресурси (трудові, природні, інфраструктури!) і з прибутку, від ПДВ і державних податків з населення тощо.

Створення фінансового ринку визначається передусім функціонуванням ринкової фінансової інфраструктури. Тому необхідний аналіз діяльності всієї сфери обігу капіталів, що включає в себе акціонерні товариства, фондові біржі, банки, кредитну систему, а також оцінку необхідного інвестиційного або грошового забезпечення цільових програм, що включають конкретні заходи. Оцінка інвестиційного забезпечення з позиції аналізу збалансованості і еквівалентності процесів товарного обміну дозволить визначити ефективність використання ресурсного потенціалу області по забезпеченню комплексного соціально-економічного розвитку.

Оскільки ціноутворення в нових умовах має реалізувати принцип балансування попиту і пропозиції при відсутності монополії (як виробника, так і споживача), то необхідно в моделях функціонування ринкової економіки передбачити вплив змін цін рівноваги або ринкових цін. Це дозволить врахувати чинник насиченості ринку товарами і послугами, вплив керуючих цін, що приймаються на плановий період, і тарифів на обсяг і структуру попиту по групах товарів, що дозволяє, зрештою, оптимізувати реальну ситуацію, яка складається на ринку. Усе це, на нашу думку, сприятиме отриманню науково обґрунтованих прогнозів оцінки перспектив розвитку кон'юнктури ринку.

У цінах мають бути відображені всі витрати і чистий дохід, особливо витрати живої праці. Якщо в основу ціноутворення закласти принцип відшкодування собівартості продукції, то сформовані на цій основі ціни стануть витратними. Для підвищення стимулюючого значення цін система ціноутворення має ґрунтуватися не лише на суспільно необхідних витратах, а й враховувати ефективність продукції, яка виробляється. Щоб досягнути цього, господарювання має бути спрямованим на зниження витрат виробництва, впровадження ресурсозберігаючих технологій з метою економії сировинних і матеріальних ресурсів у процесі виробництва продукції.

Перехід територіальних систем до ринкових відносин вимагає, крім поглибленого аналізу забезпеченості її господарства матеріальними і фінансовими ресурсами, аналізу її економічних зв'язків як з іншими внутрішніми, так і з зовнішнім ринком. Виробничі і господарські зв'язки обумовлені виробничою спеціалізацією територій, що склалася. Але не всі вони досить раціональні. Виробничі зв'язки підприємств формувалися головним чином за ознакою їх відомчого підпорядкування, недостатнього врахування завдань комплексного розвитку територій і регулювання економічними, а не адміністративно-командними методами.

Особливості ринкових відносин обумовлені саме тим, що в них беруть участь товаровиробники з конкретними договірними зобов'язаннями. У зв'язку з цим посилюється необхідність реальних показників національного доходу, ввозу і продукції. Нині цих показників нема, їх замінили розрахунками різного роду в цінах. Проте без цих даних у фактичних цінах неможлива розробка механізму міжрегіонального обміну та раціоналізації господарських зв'язків. Розрахунки в умовних цінах необхідні тільки для зіставлення: конкретні взаємовідносини, на наш погляд, мають обчислюватися в реальних фактичних цінах, які відображають сукупність витрат на виробництво. Нині існує єдиний показник обміну, за підсумками якого судять про стан ринку і готовність території до повного переходу на ринкові відносини; це, на нашу думку, методично неправильно. Тому необхідно вдосконалювати показники, які характеризують міжтериторіальний і зовнішньоторговельний обмін. Наприклад, було б доцільно для активізації ринкових відносин ввести торгівлю по каталогах, поширену за кордоном. Такий вид торговельних відносин дозволить посилити адресність покупців.

Отже, міжтериторіальні економічні зв'язки в умовах ринкових відносин визначаються характером виробничих і невиробничих потреб області. У результаті економічні зв'язки активізують свій вплив на ринок, що обумовлює масштаби його розширення і характер ринкових зв'язків, які формуються.

Можна дійти висновку, що перехід до ринкових відносин формує нові вимоги до аналізу проблем, передбачає перегляд методичних підходів, що склалися. На наш погляд, основне значення ринку в даному випадку полягає в тому, що за його допомогою створюється система зворотних зв'язків в економіці держави в цілому і територій. Механізм таких зв'язків є неодмінною умовою стійкості і ефективності будь-якої територіальної системи, що розвивається.

Таким чином, вдосконалення методів економічного аналізу ринкових відносин на рівні територій відкриває принципово нові можливості для відтворювальних процесів (виробництва і споживання), визначення пріоритетів у перспективній політиці та диспропорцій в територіальній організації продуктивних сил.