Економічна політика - Бєляєв О.О. - Тема 3. МЕТОДИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Показником того, наскільки суспільство опанувало мистецтво застосування економічних законів, є кількісна різноманітність методів та інструментів, за допомогою яких реалізовують економічну політику.

Власне, й ефективність економічної політики великою мірою залежить від інструментарію, який вона використовує.

§ 1. Методи і засоби економічної політики

Ми вже знаємо, що неконтрольовані ринкові процеси мають руйнівний характер. Результатом таких процесів є, по-перше, створення монополій, які за браком обмежувальних засобів призводять до монополізації економіки й утиску конкуренції. По-друге, оскільки вільний ринок функціонує хаотично, стихійно, то його непередбачуваний характер дезорієнтує суб'єктів ринку. Тому ринкова економіка, безперечно, потребує регулювання, яке й забезпечує держава. А регулювання економіки здійснюється у формі економічної політики.

Об'єктом економічної політики є соціально-економічний організм суспільства, який є складною структурованою системою. Тому керований соціально-економічний розвиток передбачає певну множину цілей, котрі включають основні, стратегічні; їх ще можна назвати кінцевими. Інші цілі є менш значущими, і вони служать засобами досягнення кінцевих цілей. Отже, економічні цілі поділяються на кінцеві, стратегічні, довгострокові, проміжні, інструментальні, короткострокові.

Короткострокове регулювання економіки стало поширюватись у 30—40-х роках XX ст. Його метою була боротьба з циклічними кризами. Уперше короткострокове регулювання зрілої ринкової системи застосував у США президент Ф. Д. Рузвельт. Проголошений ним Новий курс був спрямований на пом'якшення наслідків Великої депресії 1929—1932 рр. і пошук способів згладжування циклічного характеру економічного розвитку взагалі.

Крайня потреба в короткостроковому регулюванні виникає з назріванням кризових явищ. Відомо, що засоби виходу з кризи залежать від конкретних умов її розгортання. Тому їх (засоби) наперед не планують, оскільки ще невідомі специфічні умови розвитку кризи (на якій стадії вживають заходів, глибина кризи, міжнародне поширення кризи і т, Ін.).

Прикладом короткострокового економічного регулювання в Україні є програма боротьби з інфляцією. Антиінфляційні заходи уряду, застосовані в 1995—1998 рр., досягли своєї мети, і на кінець 90-х років інфляцію було в основному вгамовано. Арсенал засобів, який використовують у рамках короткострокового регулювання, різноманітний і становить цілісну систему. Отже, сучасна економічна наука має у своєму розпорядженні високоефективні й випробувані стандартизовані комплекси заходів, які застосовуються відповідно до конкретних умов тієї чи тієї країни.

Розгляньмо докладніше методи економічної політики. Залежно від характеру впливу на діяльність економічних суб'єктів розрізняють пряме і непряме (опосередковане) регулювання. Пряме регулювання ототожнюється з адміністративними, а непряме — з економічними методами. Поділ на пряме (адміністративне) й опосередковане (економічне) регулювання економіки в низці конкретних випадків є значною мірою умовним, а нерідко такий поділ навіть важко зробити. Проте на практиці відмінності між ними можна побачити достатньо чітко, і їх завжди слід мати на увазі, оскільки результати цих методів проявляються з різним часовим лагом і мають неоднаковий психологічний вплив на суб'єктів господарювання.

Специфіка прямого методу в тому, що він являє собою комплекс обов'язкових для виконання вимог і розпоряджень державних органів суб'єктам економічної діяльності. Прямий (адміністративний) метод є безальтернативним, він не залишає суб'єктам права вибору, не потребує від них економічного аналізу, порівняння варіантів тощо. Однак прямий метод регулювання за певних умов часто буває ефективним, оскільки починає діяти негайно й охоплює всіх суб'єктів, які діють у відповідному економічному просторі.

Прямий метод включає такі важелі (інструменти): податки, ліцензії, квоти, тарифи, штрафи, державні капіталовкладення, юридично визначені норми амортизаційних відрахувань, регульовані ціни, субсидії, субвенції, пільгові кредити.

Непрямий метод полягає у впливі на економічні інтереси суб'єктів господарювання, створенні таких економічних умов, які змушують їх діяти у вигідному для держави напрямку. Непрямий метод ототожнюється з економічним саме тому, що він потребує від чинних суб'єктів проведення економічного аналізу та порівняння, дає можливість самостійного вибору. Непрямий метод не руйнує ринкову ситуацію, не обмежує її на відміну від прямого методу, а тільки видозмінює її. Це дає йому беззаперечну перевагу перед прямим, адміністративним, регулюванням. Разом з тим у опосередкованого регулювання також є вада, яка обумовлюється великим часовим лагом між моментом прийняття рішень і їхніми результатами.

Непрямий (економічний) метод включає такі інструменти: бюджетні, податкові, грошово-кредитні, інвестиційні, амортизаційні, інноваційні, індикативне планування, а також морально-психологічний вплив.

Отже, методи регулювання економіки реалізуються за допомогою конкретного інструментарію економічної політики, або засобів (важелів) впливу на господарські процеси. Прямий і непрямий методи (адміністративний та економічний) мають у своєму арсеналі різні засоби, властиві конкретно тому чи тому методу. Вище вже згадувалися засоби адміністративного та економічного впливу, а тепер розглянемо деякі з них конкретніше.

Ліцензія — це документ, який засвідчує право економічного суб'єкта здійснювати певні види підприємницької діяльності. Ліцензуванню підлягають певні види діяльності, захищати які треба в інтересах країни, суспільства та його окремих членів. В Україні порядок видачі та скасування ліцензій визначено Постановою Кабінету Міністрів України "Положення про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності".

Квота — це частка ринкових суб'єктів у виробництві, споживанні, експорті, імпорті тощо товарів і послуг. Квотування захищає вітчизняних виробників, забезпечує конкурентне середовище, стабілізує ціни на внутрішньому ринку. Наприклад, для захисту свого виробництва країни Західної Європи встановлюють квоти на імпорт зерна з України, Росія — на ввезення з України сталі та прокату.

Стандарти запроваджують для уніфікації продукції за єдиними нормами, типами, марками, розмірами, параметрами, якістю, а також методами обмірювання та контролю, одиницями вимірювання, правилами упакування, зберігання та маркування продукції, технологією виробництва. Усі суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані додержувати державні стандарти.

Суб'єкти ринку, які не дотримуються установлених регламентів та правил діяльності, підлягають покаранню. Такі державні заходи називають санкціями. Наприклад, держава накладає санкції за невиконання суб'єктами господарювання певних зобов'язань. Санкції бувають у формі штрафів, пені, неустойки. Так, за несвоєчасне надання звітності органам податкової адміністрації юридичні особи караються штрафами; за несплату податків — пенею.

Широкого застосування в державному регулюванні набуло нормування різних видів діяльності, виробничих витрат та поведінки ринкових суб'єктів. Норма — це правила поведінки людей і виконання певних видів господарської діяльності, а також суспільно ухвалена міра необхідних витрат ресурсів на вироблення одиниці продукції потрібної якості та надання послуг. На підставі норм держава регулює витрати ресурсів, розраховує потребу в них, планує і прогнозує економічний розвиток, визначає політику соціального захисту населення, охорони навколишнього середовища.

Державне замовлення належить до одного з найефективніших важелів економічної політики держави. Це інструмент подвійного використання і може відігравати роль як економічного заходу, так і адміністративного. Для підприємств державної власності замовлення держави мають адміністративний характер і є обов'язковими для виконання, Але якщо держава виставляє свої замовлення на тендер, то вони впливають на поведінку суб'єктів через економічну заінтересованість.

До речі, найбільші державні закупівлі здійснюють США. Ця держава придбаває понад половину продукції літакобудування, теле- та радіообладнання, чверть наукових приладів та інструментів, а у фінансуванні науково-дослідних та конструкторських робіт її частка у 1980-х роках становила 47 %.

Сучасна держава активно використовує ціновий важіль і регулює 10—20 % від усіх цін. Це обумовлено тим, що вільне ціноутворення нерідко має руйнівний вплив на економіку. Держава може застосовувати фіксовані ціни на найважливіші товари та послуги, установлювати верхню чи нижню межу цін, а також граничні коефіцієнти їх зростання, заморожувати ціни на певний період і т. ін.

Податки — це обов'язкові та примусові платежі, які вносять у дохід держави юридичні та фізичні особи. Вони допомагають заохочувати одні й стримувати інші види діяльності, збалансовують платоспроможний попит і пропонування, регулюють обсяг грошей в обігу. Функції податків як інструменту регулювання економіки дуже різноманітні. Вони виконують стимулювальну, стримувальну і контрольну функції. Неабияке значення мають податкові пільги, наприклад, якщо податками не обкладається частина прибутку, спрямована на технічне переозброєння підприємств, то це стимулює науково-технічний прогрес у суспільстві. Коли від податків звільняється частина прибутку, що використовується на благодійні цілі, то це сприяє розв'язанню соціальних проблем. Прогресивне оподаткування надприбутків може стримувати зростання цін на товари та послуги.

Бюджетні витрати, або бюджетне фінансування, спрямовані на певні економічні та соціальні цілі. Бюджетне фінансування — важливий інструмент регулювання соціально-економічних процесів. Бюджетні кошти йдуть на освіту, охорону здоров'я, інвестиції в економіку, розвиток науки, соціальні виплати або дотації (трансферти) населенню. В розвинених країнах через бюджет проходить від 30 до 40 % ВВП, а в Швеції й Данії навіть більше. Наприклад, у Швеції бюджетні витрати становлять близько 60 % ВВП, з котрих на соціальні виплати припадає більш як половина.

Кредит — це сума грошей, що надається в борг на умовах повернення, платності, строковості. Кредит має різні форми. Держава може брати кредит, а може його й надавати. Регулюючи обсяг кредиту, держава впливає і на банківську ставку, і на пропонування грошей у цілому. У кожній ринковій країні грошовий обіг регулює Центральний банк (в Україні — Національний банк), якому надається певна автономія. Центральний банк установлює облікову ставку, змінює норми обов'язкових резервів, проводить операції з державними цінними паперами, здійснює емісію грошей.

Облікова ставка — це ставка плати за кредит, який центральний банк надає комерційним банкам. Вона є орієнтиром для визначення банківських процентних ставок і, зрештою, впливає на обсяг попиту на кредит.

Грошова емісія — це випуск у обіг додаткової суми грошей. Емісія збільшує грошову масу і може пожвавити економічну активність. Але надмірний випуск грошей здатний спричинити інфляцію. Підкреслимо, що грошова емісія — дуже сильний інструмент економічного впливу, і поводитися з нею слід вельми обережно.

Операції на відкритому ринку — це купівля-продаж державних цінних паперів (облігацій і скарбничих векселів). У цій операції держава, діючи через центральний банк, має своїми контрагентами комерційні банки і населення. Якщо виникає потреба збільшити грошову масу, то центральний банк купує цінні папери, внаслідок чого збільшується обсяг грошей у банків і населення, а значить, зростає пропонування грошей. За потреби скоротити грошову масу центральний банк діє у зворотному напрямку.

Зміна резервної норми є засобом скорочення або збільшення грошової маси. Резервна норма— це частина банківських депозитів, яка зберігається у центральному банку, або, інакше кажучи, своєрідний непорушний запас грошей, який комерційні банки не мають права використовувати для проведення своїх операцій. Збільшення (зменшення) резервної норми через грошовий мультиплікатор збільшує (зменшує) приріст грошового пропонування.

Індикативне планування — це рекомендаційна система планових заходів, яка передбачає створення заохочувальних умов діяльності ринкових суб'єктів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави. Індикативні плани відрізняються від директивних: по-перше, вони мають рекомендаційний, а не обов'язковий характер, по-друге, показники плану суто інформаційні, по-третє, реалізація завдань, передбачених у плані, вигідна для суб'єктів ринку. Індикативне планування застосовується у зрілій ринковій економіці, яка чутливо реагує на зміни в умовах діяльності, і його завжди забезпечує низка правових актів.

Директивне планування — це обов'язкові для виконання адресні завдання, які видаються суб'єктам господарювання вищими інстанціями (главками, трестами, міністерствами, державним комітетом з планування). Директивне планування характерне для адміністративно-командної економіки, воно широко застосовувалось у СРСР, у тому числі в Україні. Треба визнати, що на певних історичних етапах економічного розвитку воно показало високу ефективність.

Державна програма економічного і соціального розвитку України— форма макроекономічного регулювання економіки. Вона являє собою комплексну систему цілей, а також стратегічних і тактичних засобів та інструментів їх досягнення. Державні програми економічного і соціального розвитку мають довгі (10— 15 років), середні (3—5 років) та короткі (1 рік) терміни. Вони охоплюють національні, галузеві та регіональні програми, але щодо України, то ще не всі правові та економічні питання такої програми в державі вирішені.

Прогнозування соціально-економічного розвитку — це науково обґрунтоване твердження про можливий соціально-економічний стан розвитку об'єкта (країни, галузі, регіону тощо) в майбутньому та альтернативні способи і строки досягнення такого стану. Завдяки прогнозуванню економічна теорія поєднується з практикою господарювання. Прогнозування соціально-економічного розвитку створює передумови для науково обґрунтованого планування, у т. ч. для складання державних програм економічного і соціального розвитку в Україні.

Пропагандистські (морально-етичні) засоби економічної політики полягають у впливі держави на формування та функціонування соціальних цінностей, морально-етичних норм та правил поведінки громадян. Вони поєднують засоби виховання, роз'яснення та сприйняття цілей і змісту економічної політики, морального схвалення і спрямовані на формування і підтримку в громадян певних переконань, ринкового світогляду, психологічного настрою на позитивне сприйняття соціально-економічної політики держави.

Особливого значення пропагандистські заходи набувають у перехідній економіці, коли нівелюються одні життєві цінності й орієнтири і запроваджуються інші, нерідко протилежні. Значення морально-етичного впливу на громадян за сучасних умов зростає найбільше. Розхитування релігійних засад, яке нині спостерігається в ринкових країнах, потребує заповнення вакууму у формуванні норм соціальної поведінки. У перехідній економіці ця загальна тенденція доповнюється фактичним руйнуванням, знеціненням колишніх життєвих орієнтирів, а також глибиною кризових явищ, які надзвичайно загострили соціальні суперечності. Моральний занепад, як зазначають дослідники, гальмує ринкові реформи і може навіть спотворити їх. Тому відродження морально-етичних цінностей, їх укорінення є першорядною метою економічної політики держави з перехідною економікою.