Економічна політика - Бєляєв О.О. - Тема 9. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

Недостатня увага до вивчення регіональних відносин і відповідних територіальних структур пояснюється сформованою в економічній теорії думкою, що регіональний аспект відбиває особливі сторони розвитку економічних відносин, тобто нетипові їх риси, і тому дослідження цих питань не сприяє пізнанню сутнісних характеристик багатьох соціально-економічних проблем.

§ 1. Державна регіональна політика

До здійснення практичних кроків ринкових трансформацій теоретично визнавалась необхідність господарської самостійності територіальних органів; її вбачали в розв'язанні регіонального (територіального) господарського розрахунку. Особливо активно цю ідею пропагували економісти Прибалтики в другій половині 1980-х років.

Нині, незважаючи на істотні особливості та потребу в застосуванні регіональних комерційних (ринкових) принципів керування економікою (як порівняти з усім народним господарством або стосовно галузей чи підприємств), в управлінні регіональними процесами й далі використовують універсальні критерії і показники, що не відбивають їхньої специфіки. Фактично регіони розглядаються як зменшені копії народного господарства загалом. Тому функції територіальних органів управління як зводилися, так і зводяться до пасивного узагальнення тенденцій і показників рівня розвитку підприємств і відомств, розташованих у межах території. Триває безпорадність регіональних органів у розв'язанні власних конкретних завдань із соціально-економічного розвитку певної території, а їхні можливості практично цілком залежать від коштів, що виділяють галузеві або центральні органи.

Ефективна соціально-економічна політика має можливості зміцнення унітарних засад української державності, тому її формування потребує чіткого визначення концептуальних принципів розвитку регіонів на загальнодержавному рівні. Така концепція формуватиме ідеї, мету та пріоритети розвитку регіонів на тактичну і стратегічну перспективи, визначатиме основні проблеми і напрями їх розв'язання для забезпечення структурної перебудови регіону, поліпшення територіальних економічних пропорцій, здійснення роздержавлення та приватизації майна, земельної реформи, сприятиме розвитку підприємництва, поступово усуваючи наявні відмінності між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів з урахуванням історичних, демографічних, природно-ресурсних та економічних ознак. Така політика скеровується на підтримку внутрішньо регіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану та на підвищення життєвого рівня людей.

Найголовнішим із засадничих принципів державного керування економікою регіонів є розподіл влади між центром і регіонами та практична діяльність у регіонах, що становить предмет політики держави стосовно регіонів. Тактика ж держави полягає в її діях щодо вирівнювання умов діяльності та соціально-економічного стану різних регіонів, створення обставин для їх ефективного функціонування.

Економічний потенціал регіонів визначають, по-перше, за його природними умовами, що становлять природно-екологічний базис розвитку регіонів. Вони розглядаються за якістю землі, природними ресурсами, віддаленістю від ринків збуту, розвиненістю інфраструктури, по годно-кліматичними умовами, екологічним станом територій, що безпосередньо впливають на кінцеві результати господарської діяльності регіону. По-друге — за виробничим потенціалом, який разом з ресурсами має конкретний грошовий вираз та існує в реальних формах виробничого капіталу: основний та оборотний капітал, оборотні фонди та оборотні засоби з урахуванням зношування основних фондів. По-третє за трудовим потенціалом, який характеризується чисельністю, структурою та якістю робочої сили відповідно до рівня кваліфікації та освіти працівників.

Сутністю державної регіональної політики є сукупність організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на поточні цілі держави та ефективний розвиток регіонів, раціональне використання ресурсів, створення сприятливих умов життєдіяльності людей, забезпечення екологічної безпеки довкілля тощо.

На етапі становлення ринкових відносин на формування та реалізацію політики соціально-економічного розвитку регіонів України впливають чотири групи чинників: 1) державна регіональна політика; 2) економічні відносини в регіоні (ринкова трансформація); 3) природно-ресурсний та виробничий потенціал регіону; 4) організаційно-керівні.

Перша група чинників— це база для досягнення соціально-економічних цілей. Фактори інших груп мають подвійне призначення: з одного боку, вони є підґрунтям для досягнення соціально-економічних цілей, а з другого — на певному етапі вони є цілями соціально-економічного розвитку регіону. Важливий методологічний момент у цьому процесі — це те, що регіональна політика соціально-економічного розвитку не є складником державної регіональної політики, а розробляється на її основі з урахуванням принципів та засад останньої.

Саме з огляду на це слід розробити відповідні механізми політики соціально-економічного розвитку регіону: реалізації державної регіональної політики; обґрунтування цілей політики соціально-економічного розвитку, інституційно-ринкових перетворень, раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; удосконалення управлінських рішень.

Державну регіональну економічну політику на сучасному етапі потрібно будувати, зважаючи на таке: недосконалість наявної галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів, їх низька економічна ефективність; значні відмінності між регіонами в рівнях соціально-економічного розвитку та істотне відставання деяких регіонів від нормативів розвитку соціальної та виробничої інфраструктури (особливо це стосується сільської місцевості); нераціональне використання місцевих природних і трудових ресурсів; надмірне забруднення довкілля в багатьох містах і районах; відставання в комплексному розвитку міст і сіл; незадовільна реалізація можливостей регіонів щодо міжнародної інтеграції України, спільного підприємництва в галузі туризму та рекреації, залучення до країни іноземних інвестицій тощо.

Отже, для розв'язання цих проблем конче треба створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, ужити організаційних, правових та економічних заходів для забезпечення дійового державного регулювання процесів регіонального розвитку країни та координації міжрегіональних зв'язків. Інакше кажучи, слід виробити засади виваженої державної регіональної політики (ДРП), бо передчасна економічна самостійність регіонів без забезпечення правового поля матиме здебільшого політичний характер, коли регіону буде відведено роль пасивного спостерігача за перебігом економічних процесів на його території. Щоб уникнути такої ситуації, важливо визначити регіональну політику держави з погляду розподілу влади між центром і регіонами, котрий характеризує її як сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що їх здійснює держава у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Такі заходи скеровуються на стимулювання ефективного розвитку регіонів, раціональне використання ресурсів, створення нормальних умов життєдіяльності населення, гарантування екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Об'єкти державної регіональної політики — це територіальні утворення, у межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування, склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України; суб'єкти— органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів.

Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави, нагромадження економічних та соціальних проблем. Сьогодні для регіонів України важливим є питання щодо специфіки становлення підприємництва, роздержавлення і приватизації власності, реформування аграрної сфери, соціального захисту населення. На регіональному рівні для забезпечення функціонування повноцінних ринкових відносин принципово важливо підвищити купівельну спроможність населення, оскільки нинішній її рівень заперечує можливість існування сучасного ринку — ринку споживача.

Складниками державної регіональної політики є економічна, соціальна, екологічна, науково-технічна, гуманітарна, національна, управлінська, демографічна, зовнішньоекономічна та управлінська політика. Для кожної з них держава має встановити мету, завдання, пріоритети в регіональному аспекті, тобто визначити права, сферу, ресурси та методи роботи регіонів, здійснювати певні дії щодо них та доручати виконання окремих завдань. Розгляньмо докладніше всі названі політики.

1. Економічна політика її сутність полягає в наданні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення. До складу економічної політики входять бюджетна та податкова політика, планування, прогнозування та програмування розвитку регіону, використання природних ресурсів і власності регіонів на основі активної інвестиційної політики, розміщення продуктивних сил, політика розвитку регіональних комплексів (АПК, транспортний, будівельний), контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення. Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання наявних відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів з огляду на їх історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості і спрямовується на підтримку внутрішньо регіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку і суттєве поліпшення екологічного стану регіонів.

2. Соціальна політика опрацьовує заходи щодо підвищення зайнятості населення і реалізується в активній регіональній соціально-економічній політиці, спрямованій на задоволення потреб населення у добровільному виборі виду діяльності, на розвиток підприємництва (фермерства), стимулювання створення інноваційних технологій, впровадження нових форм організації праці. Одним із заходів щодо регулювання зайнятості є державний протекціонізм, який дає змогу зберігати стабільність і підтримувати на належному рівні життєзабезпеченість населення. Стратегічною метою регіонального управління в системі забезпечення зайнятості населення має стати розширення приватного сектору, регулювання процесу створення малих і середніх підприємств. Складовими соціальної політики є забезпечення зростання рівня добробуту населення, соціальний захист, гарантування рівних прав і можливостей усіх громадян, права на працю, заробіток та власність, на гідне соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, а також природних прав людини, до яких належать повага до людської праці, свобода слова, совісті, безпека особистості, рівність перед законом.

На сучасному етапі одним з найважливіших завдань соціальної сфери є підвищення рівня мінімальної заробітної плати до мінімального прожиткового рівня. Як добре відомо, в Україні надзвичайно низький рівень заробітної плати поєднується з одним з найвищих у світі рівнем експлуатації робочої сили, а крім того, ми й досі не позбулися такого аморального явища, як невиплата заробітної плати, унаслідок чого за межею бідності перебуває 82 % населення. Погіршилася також якість харчування населення щодо споживання основних продуктів (за рівнем виробництва борошна Україна спустилася до показників 1953 р., споживання м'яса скоротилось удвічі). Такі обставини призвели до того, що в Україні близько 600 тис. осіб захворіли на туберкульоз — хворобу бідних, 740 тис. — онкологічних хворих, 1,2 млн. - - нездорових психічно, 700 тис. — алкоголіки, 6 млн. —- недужих на серцево-судинні захворювання. Катастрофічно зросло безробіття: у 1990-х рр. воно становило понад 40 % разом з прихованим, а в науці — 90 %; найбільших розмірів безробіття досягло в західних регіонах України. За рівнем якості життя Україна за останнє десятиріччя скотилася на 133-тє місце серед країн—членів ООН.

У системі розвитку соціальної інфраструктури регіонів першочергового розв'язання потребують такі питання житлово-комунального господарства, як реформування економічних відносин через проведення радикальних змін чинного порядку фінансування, кредитування, оподаткування та ціноутворення; забезпечення збалансованого розвитку тепло-, водо-, газопостачання та водовідведення в ході реалізації програм житлового, цивільного та промислового будівництва; технічне переоснащення галузі з широким застосуванням вітчизняних і зарубіжних науково-технічних досягнень.

Не секрет, що ефективність соціальної політики залежить від економічних можливостей держави, тобто від частки національного доходу, яка скеровується на споживання. Головне завдання соціальної політики — соціальний захист різних верств населення регіонів, що його здійснюють органи регіонального та місцевого управління в межах своїх повноважень. Це може бути фінансова підтримка, працевлаштування, продаж товарів за зниженими цінами, безкоштовне харчування, медичне обслуговування інвалідів тощо.

3. Науково-технічна політика має спрямовуватися на розвиток фундаментальної та прикладної науки для визначення пріоритетних об'єктів для інвестиційної та інноваційної діяльності в регіонах, на формування конкурентоспроможної інформаційної системи України та її інтеграції в європейські і світові системи.

4. Екологічна політика має бути націлена на зменшення неприпустимого забруднення довкілля, води, повітря, проти деградації землі, на захист лісів. У регіонах має реалізовуватися політика екологізації виробництва для зниження техногенного навантаження на навколишнє середовище, першою чергою в найбільш забруднених Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській та Київській областях. Це також стосується перенесення забруднювачів.

5. Демографічна політика має гальмувати де популяційні процеси та де структурування населення, насамперед — зупинити скорочення населення України. Проте, на жаль, триває протилежна тенденція— демографічний спад: 1995 року населення скоротилося на 299,7 тис, 1996 — на 309,5, 1997 — на 311,6, 1998 — на 300,7, 1999 — на 350,0, 2000 року — на 600 тис. осіб, що спричинено кризовими явищами в економіці та згубним впливом поганого екологічного стану довкілля.

Загострення демографічної кризи характеризується збільшенням смертності, яка вперше за повоєнний час перевищила народжуваність 1992 року, а в наступні роки в Україні померло на 2 млн. осіб більше, ніж народилося. Це найнижчий показник народжуваності, який будь-коли спостерігався в країні. Така демографічна ситуація визначається як депопуляція нації: тривалість життя в Україні на 6—7 років коротша, а дитяча смертність удвічі вища, ніж у країнах Заходу; кожен третій помирає в працездатному віці, не доживши до пенсії. Така ситуація потребує негайної стабілізації економіки й піднесення життєвого рівня населення, а також проведення економічно обґрунтованої демографічної політики, спрямованої на підвищення народжуваності, істотне поліпшення послуг у сфері охорони здоров'я тощо.

6. Гуманітарна політика має будуватися на розумінні того, що людина є найпершою цінністю суспільства. Це потребує розв'язання найважливіших проблем розвитку духовності та моралі, освіти, поліпшення якості життя, що порушує гострі питання справедливості, патріотизму, поєднання світових і національних цінностей, гуманності, захисту людської гідності та принципів сучасної світової політичної і соціальної демократії, які передбачають реалізацію прав і свобод людини, забезпечення прав національних меншин, рівність чоловіків і жінок, створення умов для вільного волевиявлення народу на виборах усіх рівнів. Регіональна політика в гуманітарній сфері має сприяти розвитку освіти, науки, культури, медицини, сфери обслуговування, народному підприємництву.

З урахуванням структури сучасної економічної системи гуманітарна політика як важливий елемент економічної системи має забезпечувати вільний доступ людини до освіти (у т. ч. вищої), набуття професії, змістовну працю, належні умови праці. В Україні останнім часом гуманітарна політика послабилася, що спричинило значне безробіття, звуження можливості найбідніших верств населення здобути вищу освіту; унаслідок безробіття відбувається декваліфікація працівників. Послаблення гуманітарної політики призвело й до того, що працездатне населення працює на важких, небезпечних, екологічно брудних виробництвах.

У сфері організаційно-економічних відносин гуманітарна політика повинна забезпечувати участь безпосередніх працівників у керуванні виробництвом, власністю, широкий розвиток народних підприємств, кооперативів, трудової приватної власності, а також оплату праці на рівні вартості робочої сили високої якості, прогресивне оподаткування трудових доходів тощо.

Головним завданням у галузі культури має стати перетворення України на сучасну гуманітарну культурно-інформаційну державу без периферійної обмеженості насамперед за рахунок впровадження системи інформаційних комунікацій на базі розвинутої мережі музеїв, бібліотек, книговидавництв, театру, кінематографа, комп'ютеризованої системи освіти, створення українського складника загальної мережі Інтернет — Ukxainian.Net. Саме тому науці, освіті, культурі має бути наданий статус найбільш економічно, соціально та політично важливих, оскільки вони є головним джерелом і базисом розвитку сучасного суспільства, держави та її регіонів. Послідовна гуманізація суспільства також має передбачати заходи, спрямовані проти комерціалізації культури, експансії сурогатів масової культури, особливо тієї, що суперечить духовним засадам українського народу та загальнолюдським цінностям.

7. Національна політика має забезпечувати захист загальнонаціональних інтересів усього народу України відповідно до виробленої національної ідеї для задоволення духовних, мовних, культурних потреб як українського народу, так і понад 100 національностей, народностей та етнічних груп, що населяють країну. Національна політика має також консолідувати різні етноси й етнічні групи за умов забезпечення їхньої рівноправності й вільного розвитку, а також сприяти розвитку міжнаціональної солідарності та співробітництва. Вирішальну роль у формуванні, функціонуванні та забезпеченні дійової національної політики має відігравати усвідомлення національних цінностей, інтересів і цілей, адекватне матеріальному й духовному потенціалу народу, а також їх закріплення в політичній і соціально-економічній організації суспільства. Така політика як результат спільних зусиль усього народу має інтегративний характер, що повинно бути засвоєно в усіх гілках влади, на всіх рівнях наявних у державі сил і засобів, усіма громадянами.

У сфері національної безпеки має забезпечуватися пріоритет мирних засобів у розв'язанні конфліктів, адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам. Усе це потрібно для формування збалансованої національної політики та результативного вжиття узгоджених заходів для захисту національних інтересів у політичній, економічній, соціальній" військовій, екологічній, науково-технологічній та інших сферах, а також для захисту народу— основного суб'єкта національної політики.

8. Зовнішньоекономічна політика передбачає залучення іноземного капіталу, зовнішні позики та створення вільних економічних зон (ВЕЗ) для активізації підприємництва, формування ринкової інфраструктури, а також нарощування експортного капіталу окремих регіонів, котрі потребують прискореного розвитку.

9. Управлінська політика. Основною її метою є створення єдиної системи регіонального управління, що відповідає завданням регіонального розвитку. Державна регіональна політика постає як база для досягнення соціально-економічного розвитку регіону і має реалізовувати поступове перенесення акценту в керуванні соціально-економічними процесами з державного на регіональний рівень управління, що передбачає надання більш широких компетенцій місцевим представницьким та державним виконавчим органам. У сфері регіональної економіки такими функціями обласних державних адміністрацій гіпотетично мають стати управління державним майном, земельними та окремими стратегічними природними ресурсами, здійснення приватизації, демонополізації тощо. Базовими для формування та реалізації такої політики виступають механізми реалізації державної регіональної політики, що спираються на стратегію соціально-економічного розвитку регіону і включають заходи економічного та фінансового забезпечення: виділення у складі державного бюджету коштів для фінансової підтримки депресивних регіонів, створення дієздатних та економічно самодостатніх територіальних громад способом їх об'єднання, завершення передавання в комунальну власність державного майна та інших об'єктів різних форм власності. Цьому має сприяти реалізація політики соціально-економічного розвитку регіону відповідно до її обґрунтованої мети, із залученням таких механізмів: реалізації державної регіональної політики; інституційних ринкових перетворень; обґрунтування раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; удосконалення управлінських рішень.

Регіональна політика держави — сфера діяльності в питаннях керування економічним, соціально-політичним, національно-етнічним розвитком країни у просторовому (регіональному) аспекті, тобто вона має бути пов'язана із взаємовідносинами між державою і регіонами, а також регіонів між собою. Необхідними складниками цієї політики (за будь-яких модифікацій її визначення) є чітко сформульовані цілі, об'єкти і суб'єкти, а також засоби її здійснення.

Державне регулювання регіонального розвитку здійснюється в кожній країні, хоч і не однаковою мірою та в різних формах. Постійні суперечки про те, існує чи не існує регіональна політика, пояснюються тим, що усвідомлену й активну регіональну політику нерідко важко ідентифікувати в багатоаспектній і слабо координованій діяльності різноманітних державних інституцій, які впливають на регіональний розвиток. Регіональна політика може бути активною, інститутно відособленою, може забезпечуватися спеціалізованими засобами та інструментами тощо, але водночас вона може бути і малопомітною та практично не виділятися з-поміж інших напрямів діяльності держави.

Визначальна мета державної регіональної економічної політики за всього різноманіття її формулювань — відтворення співвідношення між економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

Економічні цілі включають пожвавлення виробництва в депресивних регіонах, створення полюсів зростання і зон ефективного підприємництва, посилення міжрегіональної економічної інтеграції тощо. Серед найголовніших соціальних цілей регіональної політики— пріоритетне зростання зайнятості та доходів населення, поліпшення соціальної інфраструктури та розширення доступності суспільних благ у найбільш віддалених регіонах. Принцип соціальної справедливості в регіональному аспекті полягає в тому, що громадяни і соціальні групи повинні мати рівні можливості щодо працезабезпечення, отримання доходів і суспільних благ незалежно від місця проживання. Реалізація цього принципу (його ще називають ідеєю "територіальної солідарності") потребує перерозподілу фінансових ресурсів від більш матеріально забезпечених до менш забезпечених (тим паче кризових) регіонів.

На стадії економічного зростання держава має більше фінансових можливостей для справедливого міжрегіонального перерозподілу коштів. А за умов скорочення державних доходів, наприклад, у разі зменшення податкових надходжень унаслідок економічного спаду держава змушена, з одного боку, стимулювати регіони, які мають найбільші перспективи для поновлення економічного зростання, а з другого — обмежуватися соціальною підтримкою тільки тих регіонів, населення яких перебуває в найважчому становищі. Природно, що зміна політики міжрегіонального перерозподілу може викликати незадоволення, а то й опір або "багатих", або "бідних" регіонів. Зокрема, представники влади та й прості громадяни, західних земель Німеччини критикують політику масштабної допомоги східним, постсоціалістичним землям країни. Певні колізії між регіонами-донорами і регіонами-реципієнтами спостерігаються в багатьох країнах, які здійснюють активну регіональну політику.

В ідеології державної регіональної економічної політики переважає нині уявлення, що головним її об'єктом є різноманітні регіональні (просторові) відмінності — відчутна різниця в рівнях розвитку зайнятості, доходів населення, умовах підприємництва тощо. Із цього випливає, що головне завдання державної регіональної політики— мінімізувати нерівності, що уможливлюють виникнення соціальних конфліктів і перешкоджають соціально-економічному розвиткові країни в цілому. Отже, висновок тут один: для того щоб визначити завдання державної регіональної економічної політики і засоби їх розв'язання, необхідно виявити основні нерівномірності та чинники, що їх обумовлюють.

У працях зарубіжних фахівців з цього питання до найбільш поширених чинників регіональних особливостей віднесено:

• різкі розбіжності природнокліматичних умов життя і підприємництва в окремих регіонах країни;

• масштаби, якість і напрями використання природних ресурсів, що визначають "продуктивність" регіонів. Цей фактор впливає не тільки на сільське господарство, рибальство, видобуток корисних копалин і лісове господарство, а й на умови економічної діяльності та життя людей;

• периферійне або глибинне розміщення регіону, унаслідок чого підвищуються транспортні витрати, звужується ринок збуту;

• застаріла структура виробництва, запізнювання з уведенням інновацій;

• агломераційні переваги (велике перехрестя в регіоні міжгалузевих зв'язків і розвинута інфраструктура) та агломераційні хиби (перенаселення);

• стадія технологічного розвитку, який визначається переважанням певних видів виробництва і виробничо-технологічних станів;

• демографічні розходження (структура населення, динаміка відтворення, у тому числі обумовлена етнічно-релігійними особливостями);

" відмінності в підприємницькому кліматі (податкова система, ступінь адміністративного контролю над фірмами тощо);

• політичні й інституційні чинники (наприклад, ступінь регіональної автономії);

• соціально-культурні фактори (міра урбанізації, освіченість населення, наявність наукових і культурних центрів тощо).

Отже, державна регіональна політика не може не бути багаторівневою, її суб'єктами є законодавчі та виконавчі органи влади центру і регіонів, органи місцевого самоврядування, а також різноманітні міжрегіональні асоціації. Принципи, організація, методи, форми державної регіональної політики в різних країнах істотно різняться.

Аналіз зарубіжних досліджень з проблем територіального розвитку свідчить про багатоманітність методів усунення або скорочення регіональної нерівності в розвинутих країнах. Безперечний інтерес викликає досвід розміщення підприємств високотехнологічних галузей в економічно та соціально відсталих районах з лишками трудових ресурсів, природними обмеженнями цілорічної сільськогосподарської зайнятості (створення технопарків, центрів нововведень, "технополісів".

Одним із методів, які широко практикуються в державній регіональній політиці, є створення "полюсів зростання": обираються пункти, найсприятливіші щодо ресурсів або географічного розташування; у дальшому кожен такий пункт, забезпечений інфраструктури йми спорудами та виробничими підприємствами, перетворюється на "центр розвитку". Таке перетворення стає важливим фактором регіонального економічного розвитку, багато в чому воно пов'язане з тією роллю, яку "полюси" відіграють у вдосконаленні розробок, здійснюваних вищими навчальними закладами, а також у виготовленні нових видів промислової продукції, придатних для реалізації на ринку. Такі "полюси зростання" проблемних регіонів покликані поступово вивести їхню економіку зі стану депресії.

Важливою частиною системи державного управління територіальним розвитком є цільові програми загальнонаціонального, регіонального, місцевого рівнів. Вони, до речі, широко застосовуються у країнах ЄС. Так, у Німеччині за допомогою державних цільових програм розвиваються дві третини земель. Також державні програми стимулюють розвиток 40 % територій у Великобританії, 90%— у Норвегії. Програми регіонального розвитку, регіональні бюджетні фонди створено в усіх країнах ЄС.

За сучасних умов регіональні програми мають виконувати роль активного методу регулювання ринкової економіки, інтеграції державних, колективних, приватних інтересів, мобілізації зусиль для проведення активної регіональної політики. Регіональні цільові програми— це інструменти прямого впливу держави на формування ринкових відносин того чи того регіону, забезпечення принципів саморегулювання і цілеспрямованості його розвитку. Такі програми мають ураховувати та спиратися на переваги і можливості геополітичного становища регіону та його матеріальної бази для найраціональнішого використання природно-ресурсного і виробничо-економічного потенціалу регіону. Це має відбуватися на підставі інтенсифікації складників і чинників зростання, а також пріоритетів ринкового реформування відносин власності, поліпшення умов праці та середовища життєдіяльності населення, особливо щодо розв'язання проблеми зайнятості, подолання негативних демографічних тенденцій та поліпшення екологічного стану довкілля.

Відповідно, матеріальна база розвитку та розміщення продуктивних сил регіону, що включає сукупність усіх видів природних ресурсів з урахуванням транспортно-експлуатаційної якості та економічної доцільності господарського використання природних ресурсів, перш за все мінерально-сировинних, визначає спеціалізацію регіональної економіки та є чинником розвитку виробництва регіону.