Економічна теорія - Мочерний С.В. - Критерії класифікації ринків.

Критерії класифікації ринків.

Термін "критерій" (грец. kriterion — засіб судження) означає певну ознаку, на основі якої оцінюють та кваліфікують різні економічні явища і процеси.

Класифікація ринків на системно-структурній основі з урахуванням принципу субординації (підпорядкованості) в економічній літературі відсутня. Але саме такий підхід дає змогу виокремити основну підсистему економічних відносин власності і основний об'єкт ринку та логічно і послідовно класифікувати ринки.

Найважливіший об'єкт ринку за капіталізму — товар робоча сила. Цей товар, його споживча вартість є єдиним джерелом вартості, а отже, додаткової вартості. Загальний обсяг виплат на робочу силу в розвинутих країнах у формі фонду заробітної плати перевищує 70 % національного доходу. Залежно від цього формується величина ринку товарів, послуг, засобів виробництва та інших об'єктів. Ринок робочої сили вимагає створення та розвитку біржі робочої сили.

Наступним за значенням в економічній системі капіталізму з погляду відносин безпосереднього виробництва (принцип примату виробництва) є ринок засобів виробництва (ринок капіталу, за класифікацією західних економістів), оскільки для виробництва товарів і послуг необхідне поєднання (техніко-економічне та соціально-економічне) робочої сили із засобами виробництва, від якого залежить тип суспільного способу виробництва, зміст суспільно-економічної формації.

Але з погляду ємності ринку важливішу роль, ніж ринок засобів виробництва, відіграє ринок товарів і послуг (без урахування ринку робочої сили). Так, у розвинутих країнах частка групи "Б" становить до 70 %, а групи "А" — приблизно 80 %. Для функціонування і розвитку ринків виробництва засобів виробництва та предметів споживання (відповідних товарів і послуг) необхідне створення, постійне функціонування і розвиток товарної біржі.

Обслуговує названі ринки ринок грошей і валюти, або фінансовий ринок (у вузькому значенні грошовий ринок, ринок позичкових капіталів, передусім короткотермінових позичкових капіталів). Для його функціонування та розвитку необхідні такі елементи ринкової інфраструктури, як валютні біржі та банки.

Наступний за значенням ринок цінних паперів. Його об'єктами є акції, облігації, купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варранти (складські свідоцтва) та інші.

Згідно з принципом субординації важливу роль у розвинутих країнах відіграє ринок нерухомості — житла, дач, землі (хоча земля належить водночас і до ринку засобів виробництва) та ін.

Серед найновіших об'єктів ринку вирізняють винаходи, патенти, ліцензії, раціоналізаторські пропозиції, ноу-хау тощо, які у сукупності формують об'єкти інтелектуальної власності. Внаслідок інформаційної революції найновішим об'єктом власності стала інформація.

Певну роль серед об'єктів власності у розвинутих країнах відіграє і ринок золота.

Сукупність суб'єктів ринку можна поділити на такі основні групи: продавці, покупці, посередники (проміжні покупці), державні установи (різні гілки державної влади) та організації.

Наступним критерієм класифікації ринків (за принципом субординації) є генетичний підхід. У процесі еволюції економічної системи капіталізму спочатку існував вільний ринок, який на вищій стадії капіталізму трансформувався у монополізований (в тому числі олігополістичний) та регульований (з боку держави та наднаціональних органів). Поєднання цих ринків у різних співвідношеннях формує змішані типи ринку.

За формами власності виокремлюють приватний (продажем займається одна особа або сім'я), колективний (в тому числі кооперативний), державний, інтегрований (наднаціональний в межах ЄС та інших економічних об'єднань) ринки.

За географічними ознаками ринки поділяють на місцеві, регіональні, національні, міжнародні, регіональні (наприклад, в ЄС) та світовий ринок.

Конкретизацією зазначених вище критеріїв класифікації ринку є критерії зрілості (ринок, що формується, нерозвинутий і розвинутий ринки), насиченості (рівноважний ринок, нерівноважний у формі дефіцитного та надлишкового), галузевий (ринок одягу, взуття, автомобілів тощо), за формою продажу (гуртовий та роздрібний). З урахуванням єдності економічного та правового підходів розрізняють легальний (офіційний) та нелегальний (тіньовий, "чорний") ринки.

Виокремлюють також організаційно-функціональні структури, які забезпечують контрактну систему закупівель: системи бірж, ярмарки, виставки та інші посередницькі структури із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін.

Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами утворюються складні прямі та опосередковані зв'язки, на основі яких формуються економічні закони розвитку й функціонування сучасного регульованого ринку загалом та окремих типів ринків зокрема.

За соціально-економічним змістом структури ринку виокремлюють ринок робочої сили, засобів виробництва, фінансовий ринок та ін.

У структурі сучасного ринку найважливішим є ринок робочої сили.

Ринок робочої сили (в економічному аспекті) — сукупність економічних відносин між найманими працівниками (зайнятими і незайнятими), з одного боку, підприємцями і біржами праці (державними і приватними) — з іншого, з приводу організації, купівлі-продажу I використання робочої сили.

Процес використання робочої сили відображає здебільшого юридичний аспект проблеми, оскільки у процесі купівлі-продажу робочої сили наймані працівники і капіталісти вступають у договір як вільні, юридично рівноправні особи, а в самому договорі їх воля виражається юридично.

У сформованих на цьому ринку організаційно-економічних відносинах (як підсистемі економічних) відображаються маркетингова діяльність фірм і компаній щодо пошуку та відбору необхідних кадрів, організація роботи бірж праці робочої сили та ін. Відносини менеджменту реалізуються здебільшого у процесі використання робочої сили у сфері безпосереднього виробництва, тобто техніко-економічного поєднання засобів виробництва і робочої сили.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обміну. У сучасних умовах результати цього продажу фіксують у колективних та індивідуальних контрактах, де зазначають обсяги й умови роботи, величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб'єктами ринку робочої сили є не лише підприємець і найманий працівник, а і опосередковано держава. Вона стає безпосереднім учасником такого ринку на підприємствах і установах державного сектору економіки.

Крім ринку робочої сили, виокремлюють ринок трудових ресурсів, на якому суб'єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно активного населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — попит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й певною мірою споживчої вартості робочої сили).

Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. На першому ринку пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), на другому — попит і пропозиція збігаються, на третьому — пропозиція перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили у розвинутих країнах є нерівновага — перевищення пропозицією робочої сили її попиту в поєднанні з дефіцитом на окремі професії. Унаслідок перевищення пропозицією попиту заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару робоча сила, і навпаки.

У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виокремлюють окремі сегментні ринки, або субринки: ринок робочої сили в передових наукомістких галузях промисловості і в традиційних галузях; ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріального виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяють на ринок робочої сили кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей та ін.

Отже, управляють ринком сучасної робочої сили у розвинутих країнах, а також в більшості слаборозвинутих, в тому числі в Україні, такі закони: поступове (але хвилеподібне) наростаюче перевищення пропозиції робочої сили над її попитом, що спричиняє відхилення ціни вниз від вартості цього товару; скорочення ринку робочої сили у сфері матеріального виробництва та відповідне зростання у сфері нематеріального виробництва; послаблення ринкових важелів регулювання ринку робочої сили та посилення державних, що виявляється у зростанні державних виплат на підготовку робочої сили (рівня її освіти, кваліфікації тощо, а отже, одного з найважливіших елементів вартості робочої сили та її ціни); звуження сфери ринку простої, здебільшого фізичної робочої сили та збільшення інтелектуально та інформаційно-насиченої робочої сили; закон стрибкоподібного зростання чисельності професій, спеціальностей, які пропонуються на ринку, що пов'язано з динамічним розвитком одиничного поділу праці (так, якщо наприкінці 30-х років XX ст. їх налічувалося до 40 тис, то наприкінці цього століття майже 8 млн) та інші.

Існування ринку робочої сили визнано здебільшого в марксистській політичній економії. Західні економічні концепції погоджуються з наявністю ринку праці, хоча також оперують категорією "робоча сила".

Поняття "ринок праці" доцільно розглядати передусім як категорію сфери безпосереднього виробництва, яка відображає відносини між найманими працівниками і підприємцями (або їх представниками — менеджерами різних ланок) з приводу використання робочої сили, контролю над процесом праці. Тому це поняття вужче, оскільки не охоплює безробітних та деякі інші категорії працездатного населення і відтворювальний аспект цієї проблеми. Воно відображає лише окремі сторони вартості робочої сили, тобто різні види прямої заробітної плати, але не включає оплату невідпрацьованого часу (відпусток тощо), вартість житла для найманих працівників, витрати підприємств на соціальне забезпечення тощо.

Тлумачення ринку праці (здебільшого як синоніма ринку робочої сили) представниками різних напрямів західної економічної теорії неоднакове. Так, прихильники неокласичного напряму вважають, що основним регулятором цього ринку (як і інших) є ціна, тобто заробітна плата, яку визначають лише попит і пропозиція. Заважають досягненню рівноваги на ринку праці, на їх думку, встановлення державою мінімальної заробітної плати, вплив профспілок (які вони відносять до монополістичних утворень), відсутність всебічної інформації тощо. Такий позаісторичний підхід відповідає здебільшого реаліям минулих століть — початку XX ст., а не вимогам системно-структурного підходу (оскільки вплив на ринок праці обмежено лише одним фактором) тощо.

Представники кейнсіанського напряму розглядають ринок праці як не рівноважний, заперечують домінуючу роль ціни у його регулюванні. Основним регулятором ринку вони вважають державу, яка у процесі регулювання сукупного попиту через використання різних важелів (податки тощо) може відновити ринкову рівновагу. Кейнсіанський напрям повніше відображає реалії сучасного ринку праці, але абстрагування від впливу цінового фактора, ідеалізація ролі держави у врівноваженні ринку праці не збігаються з дійсністю.

Схожою є позиція школи монетаризму, яка належить до неокласичного напряму. Основоположник школи М. Фрідмен стверджує, що на ринок праці негативно впливають профспілки, держава, відсутність інформації про наявні вакансії тощо; дотримується хибного уявлення про "природний рівень безробіття" і необхідність регулювання ринку праці за допомогою важелів грошово-кредитної політики.

Інституціоналісти метою економічної системи у постіндустріальному суспільстві проголошують всебічний розвиток людини. Оскільки ринок вони розглядають лише як один з інститутів, то основну роль у регулюванні ринку праці відводять державі, профспілкам. Водночас важливе значення при аналізі розвитку ринку праці вони надають особливостям розвитку окремих галузей, професійних демографічних груп.

Наступним за значенням є ривок засобів виробництва.

Ринок засобів виробництва (в економічному аспекті) — сукупність економічних відносин і передусім відносин економічної власності між різними суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації, купівлі-продажу засобів та предметів праці і привласнення на цій основі частини національного доходу.

Організаційно-економічні відносини в цій системі відображають насамперед маркетингову діяльність фірм і компаній щодо пошуку необхідних верстатів, машин, обладнання, сировини, джерел енергії тощо. Техніко-економічні відносини включаються в ринок засобів виробництва здебільшого опосередковано, тією мірою, якою фірми і компанії шукають альтернативні види засобів виробництва. Попит на засоби виробництва та його динаміка залежать від попиту на виготовлені за їх допомогою споживчі товари тощо, а також від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції і розширення виробництва) зменшується, і навпаки. При цьому слід розрізняти попит на капітальні блага (виробничі фонди) як інвестиційні ресурси і попит на грошовий капітал. Суб'єктами попиту на інвестиційні ресурси є підприємці, а суб'єктів попиту на гроші та грошовий капітал значно більше — частина дрібних товаровиробників, найманих працівників (через механізм купівлі акцій) та ін.

На попит на засоби виробництва певною мірою впливає можливість взаємозаміни і взаємодоповнюваності окремих факторів виробництва.

Обсяг пропозиції засобів виробництва зумовлюється попитом на споживчі товари і послуги, взаємодією попиту і пропозиції й залежить від рівня продуктивності праці в галузях, де виробляють верстати, машини, устаткування тощо, а отже, від рівня цін на ці товари та цін на споживчому ринку (на товари, для виготовлення яких використовують ці засоби виробництва). Крім того, на пропозицію засобів виробництва впливає дія закону відносної рідкісності ресурсів.

Ринку засобів виробництва розвинутих країн властивий високий попит на інтернет-технології у сфері науки, освіти, торгівлі, телекомунікацій, фінансовій сфері та ін. Динамічними темпами розвивається лазерна техніка, роботи, гнучкі виробничі системи, системи автоматизованого проектування, генна інженерія та біотехнологія. Так, у комп'ютерні технології американські фірми і компанії щорічно вкладають понад 220 млрд дол. та до 10 млрд дол. у програмне забезпечення.

Взаємопов'язаний з ринком засобів виробництва ринок предметів споживання.

Ринок предметів споживання (в економічному аспекті) — система економічних відносин між продавцями і покупцями та посередниками з приводу організації, купівлі-продажу товарів тривалого користування, їх використання та ринку товарів поточного споживання, а також привласнення на цій основі необхідного і додаткового продукту.

У цій системі економічних відносин виокремлюють також пов'язані з маркетингом та менеджментом організаційно-економічні відносини у сфері обміну. За оцінками американських фахівців, до 85 % американських сімей забезпечені товарами тривалого користування. Водночас на придбання предметів споживання у розвинутих країнах люди витрачають менше 25 % доходів із сімейного бюджету.

Найди немічнішим сегментом ринку предметів споживання є ринок послуг.

Ринок послуг (в економічному аспекті) — система економічних відносин між підприємствами (а також фірмами, компаніями, об'єднаннями), виробниками і споживачами (насамперед широкими верствами населення) з приводу надання, купівлі-продажу цих послуг та їх споживання, а також відносин привласнення, що виникають і розвиваються на цій основі.

Послуга — це особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (порівняно зі звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Споживання послуги збігається з процесом її створення, з діяльністю, тому послуги неможливо накопичувати, транспортувати тощо. Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв'язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря та ін.) і нетрадиційні (маркетингові, інженерно-консультативні та інженерно-будівельні, рекреаційні, інформаційні та ін.) послуги. Послуги створюють як у сфері матеріального (громадське харчування, торгівля, побут та ін.), так і нематеріального (освіта, охорона здоров'я, мистецтво, культура тощо) виробництва.

Якщо ціни на послуги перевищують суспільно необхідні витрати на їх надання, відбувається надмірне привласнення частки фінансових ресурсів виробниками послуг та їх вилучення з доходів споживачів.

У розвинутих країнах людина поступово стає основним елементом національного багатства, внаслідок чого ринок послуг починає домінувати. У США наприкінці 90-х років XX ст. у структурі сфери послуг понад 25 % становили фінансові послуги, страхування, операції з нерухомістю; до 22 % послуг надавались у сфері торгівлі; понад 26 % припадало наділові, юридичні, соціальні, особисті, відпочинок і розваги; на послуги державного управління — понад 18 %.

Ринок споживчих товарів, у тому числі ринок послуг, тісно пов'язаний зі специфічними для нього засобами виробництва, оскільки понад 50 % загальних капіталовкладень у розвинутих країнах спрямовують у цю сферу, а також з фінансовим ринком.

Фінансовий ринок (в економічному аспекті) — сукупність економічних відносин з приводу організації купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал і привласнення на цій основі частини необхідного і додаткового продукту.

Фінансовий ринок спрямовує в єдине русло рух інших форм капіталу, а також ринковий механізм. Він наймобільніший, оскільки гроші — найрухливіша форма власності. Фінансовий ринок (насамперед грошовий) найбільше відповідає вимогам досконалої конкуренції, що зумовлено однорідністю товару, наявністю інформації про цей об'єкт торгівлі тощо. Об'єктами фінансового ринку є особисті заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів та ін., а його основними важелями — попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку в сучасних умовах є страхові компанії, пенсійні фонди (як основні інститути), комерційні та інвестиційні банки, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення тощо. У багатьох країнах це також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі продають цей товар.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансовий ринок. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяють на обліковий (об'єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність), міжбанківський (на якому тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ банки розміщують у формі міжбанківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів обертаються довготермінові позики й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

Ринок цінних паперів (в економічному аспекті) — сукупність організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності на первинному і вторинному ринках акцій і облігацій з приводу їх купівлі-продажу, організації й управління цим процесом і привласнення на цій основі частини додаткового продукту у різних формах.

Суб'єктами відносин на ринку цінних паперів є підприємства різних типів і форм економічної власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін.

У США учасниками фондового ринку безпосередньо або опосередковано (через взаємні фонди) наприкінці 90-х років XX ст. було понад 55 % населення (у 50-ті роки лише до 5 %). Унаслідок цього дещо послаблюється вплив банківського сектору і посилюється фондового ринку у перерозподілі фінансових ресурсів. Так, у 1999 р. на банківські кредити припадало до 25 % фінансових ресурсів, залучених промисловими компаніями і урядами .всіх країн.

Із процесом розгортання НТР, ринку послуг тісно пов'язаний розвиток ринку інтелектуальної власності.

Ринок Інтелектуальної власності (в економічному аспекті) — система економічних відносин між різними господарюючими суб'єктами з приводу організації, використання І купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об'єктів Інтелектуальної власності та привласнення на цій основі певної частки необхідного і додаткового продукту.

Важливим елементом цього ринку є новації, які можуть бути запатентовані та безпатентні (ноу-хау). У широкому розумінні ноу-хау — це сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого досвіду, необхідних для виготовлення певного виробу, відтворення виробничого процесу тощо. Ноу-хау, патенти на винахід, товарні знаки, авторські права вважаються власністю підприємства, а обмін ними може здійснюватися за згодою між підприємствами через передавання документації, організацію навчання працівників, участь спеціалістів у промисловому виробництві. Переважно ноу-хау продають з передаванням патентних прав, продажем виробів, але інколи підписують домовленості, об'єктом яких є тільки ноу-хау.

Передавання інформації на зразок ноу-хау передбачають за контрактом у таких формах: технічна документація (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне обґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, формули тощо); усна інформація та показ, під час яких повідомляють технічні відомості, передають досвід, навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об'єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Найновітнішим видом ринку, що сформувався в умовах інформаційної революції, є ринок інформації.

Ринок інформації (в економічному аспекті) — певна сукупність економічних відносин з приводу збирання, оброблення, систематизації інформації та ЇЇ продажу кінцевим споживачам, а також привласнення на цій основі максимального продукту.

Важливий елемент ринку інформації — інформація про конкурентів. Збирання, оброблення і передавання її в деяких країнах називають інформаційно-статистичною базою підвищення конкурентоспроможності. Інтерес викликає інформація, яка стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особливостей організації виробництва, конструктивних і технічних можливостей виробів, рівня структури та витрат і збирається насамперед під час візитів фахівців (інженерів, техніків, майстрів, робітників).

Предметом купівлі-продажу на ринку інформації є також теле- та радіо-продукція, книги, газети, реклама тощо.

Формування ринків в Україні.

Внаслідок капіталізації економічної системи в Україні активно формуються основні види ринків, а отже, ринкові структури.

Так, процес формування ринку робочої сили та ринку праці тільки почався. Його характерні особливості:

1) значне перевищення пропозиції робочої сили над попитом (у 2002 р. рівень безробіття за офіційними даними становив 9,8 %, що втричі нижче реального);

2) значні масштаби міграції робочої сили (у пошуках роботи у країни близького і далекого зарубіжжя виїхало приблизно 7 млн наймобільнішої робочої сили);

3) невідповідність між якістю робочої сили, тобто рівнем її освіти і Кваліфікації, і рівнем заробітної плати (середня номінальна заробітна плата становила у 2003 р. в Україні 462 грн., що значно нижче від потреб на розширене відтворення людини-працівника). Все це негативно позначається на ринках предметів споживання, послуг, засобів виробництва та інших видах ринків;

4) високий рівень безробіття серед випускників ВНЗ, що означає розтрачання національного багатства, оскільки на підготовку одного працівника вищої кваліфікації за міжнародними стандартами витрачається до 800 тис. дол. Щоб вижити в умовах мізерної ціни за робочу силу, наймані працівники змушені перепрацьовувати, що призводить до виснаження робочої сили, ЇЇ прискореного зношування.

Особливостями ринку засобів виробництва в Україні є:

1) функціонування зношених засобів праці (внаслідок відсутності навіть простого відтворення нової техніки), тобто їх виробництво у звужених масштабах;

2) високий рівень цін на низьку за якістю сільськогосподарську техніку (що унеможливлює її придбання більшістю товаровиробників, передусім фермерськими господарствами);

3) затоварювання продукцією машинобудування внаслідок її високої енергомісткості, матеріаломісткості та незначних обігових коштів у споживачів.

Негативно впливають на ринок засобів виробництва надмірно високі ставки банківського кредиту, недосконала амортизаційна політика держави, низька частка капіталовкладень та інші чинники. Внаслідок надмірно заниженої ціни на робочу силу, високих цін на товари і послуги (особливо комунальні) в Україні формується звужений споживчий ринок, передусім на товари тривалого користування.

Висока плата за навчання у ВНЗ та розширення мережі платних навчальних закладів є негативним фактором впливу на споживчий ринок. Унаслідок цього можливе відтворення лише фізичних можливостей людини, а ринок послуг, орієнтований на розвиток і відтворення інтелектуальних, творчих здібностей населення, відтісняється на задній план. Водночас значна диференціація суспільства в Україні зумовлює появу платних дорогих дитячих садків, шкіл, ВНЗ, лікарень тощо, де лише привілейована частина суспільства має змогу отримувати послуги.

Поступово звужується ринок інтелектуальної власності в Україні. Так, якщо за 1991—1999 рр. в нашій державі було видано 27 000 патентів, у тому числі в 1997 р. —-9 тис., то у 1999 р. — лише 1000 патентів. Значну частину ноу-хау вивозять за кордон у процесі міграції висококваліфіковані спеціалісти.

Для зміцнення валютного ринку в Україні слід обмежити доларизацію української економіки, зміцнити національну валюту, ефективно здійснювати зовнішньоекономічну політику і передусім валютне регулювання тощо.

Причиною слабкого розвитку ринку цінних паперів є не лише незначна кількість акцій у більшості з 19 млн акціонерів, а й відсутність розвинутого фондового ринку. Збитковість великої кількості корпорацій, високий податковий прес на доходи підприємств (до 80 %) майже унеможливлюють виплату частини прибутку на дивіденди, оподаткування самих дивідендів. Найважливішою причиною цього є зростаюче відчуження найманих працівників від засобів виробництва і управління власністю.

Ринкові нерухомості в Україні властиві такі негативні тенденції, як скуповування за безцінь новою українською буржуазією землі у зубожілого населення, створення умов для продажу кращого житла найбіднішими жителями міст внаслідок непомірної квартплати та їх переселення у квартири гіршої якості та ін.

Відповідно до чинного законодавства розрізняють легальний та нелегальний ринки. Нелегальний ринок є складовою тіньової економіки і охоплює незаконну торгівлю зброєю, незаконно виготовленими товарами (спиртними напоями тощо), торгівлю наркотиками, незаконне ввезення та торгівлю імпортними товарами на вітчизняному ринку тощо. Складовою нелегального ринку є неточне відображення доходів (передусім прибутків) від господарської діяльності здебільшого у бік їх заниження та приховування з метою ухилення від сплати податків або досягнення інших спекулятивних цілей. Нелегальний ринок поширюється на всі види ринків.

Комплексний аналіз структури ринку дає змогу з'ясувати інфраструктуру ринку.