Економічна теорія - Мочерний С.В. - Сучасне застосування терміна "ринкова економіка".

Очевидно, що поняття "ринкова економіка", або "ринкова система", відображає реалії майже 200-річної давності. Критикуючи з цього приводу погляди австрійського економіста Ф. Хаєка про необхідність підпорядкувати економіку дії "невидимої руки" абстрактного ринку (йдеться про принцип laisser-faire у концепції А. Сміта), Б. Селігмен писав, що для цього треба перекреслити історію півтораста останніх років і відтворити світ самостійних господарських одиниць без монополій і без великих утворень капіталу. Різкіше висловився Дж.-К. Гелбрейт: тих, хто стверджує про повернення до вільного ринку часів А. Сміта, він називає людьми з психічними відхиленнями клінічного характеру.

Основними причинами масового поширення цієї категорії у працях західних і вітчизняних економістів є такі:

1. Незнання основ діалектичного методу пізнання та відсутність методу мислення, який передбачає, що зміна реальних економічних явищ і процесів зумовлює зміну їхнього відображення — економічних понять і категорій. Ігнорування цієї вимоги призводить до догматизму.

2. Поняття "ринкова економіка" застосовують і тоді, коли обмін (одну зі сфер суспільного відтворення) проголошують визначальним і на цій підставі характеризують усю економіку, спираючись на мінову концепцію, а отже — на поверхові зв'язки. Але виробництво високоякісних товарів у розвинутих країнах підтверджує визначальну роль сфери безпосереднього виробництва і необхідність урахування зворотного впливу сфери обміну на виробництво, що з методологічної точки зору означає дотримання принципу примату виробництва.

3. Поширення терміна зумовлене механічним перенесенням стереотипів західної економічної науки у вітчизняну (поряд з названими вище причинами), про що свідчить активне його використання українськими економістами і урядовими структурами стосовно спрямованості трансформаційних процесів в економічній системі України.

4. Використання терміна "ринкова економіка" зумовлене підміною критеріїв класифікації економічних систем, зокрема необгрунтованим наданням переваги критерію товарно-грошових відносин замість критерію відносин власності на засоби виробництва.

5. Ігнорування якісно нової ролі держави в сучасній економіці, а в ширшому контексті — реалій дійсності.

У сучасній практиці розвитку комунальної сфери України навіть у 2003 р. траплялися непоодинокі відключення світла та подачі теплої води у житлові масиви, відключення окремих військових частин тощо від подачі таких товарів і навіть від'єднання від радіотрансляційної мережі. Приватні фірми, які це робили, посилались на те, що Україна рухається до ринкової економіки, а такі заходи властиві саме їй. Якби приватні компанії хотіли знайти теоретичне виправдання своїм вчинкам, то вони справедливо могли б апелювати до праці тих економістів, які стверджують про рух економіки України до ринкових відносин.

Беручи до уваги домінуючу роль державного регулювання в системі господарського механізму, яке діалектично (з урахуванням позитивних сторін) заперечує ринкові важелі саморегулювання, сучасну економіку слід назвати регульованою ринковою економікою.

Причини виникнення регульованої ринкової економіки та головні функції держави.

Закон планомірного розвитку. З виникненням капіталістичного способу виробництва поряд з ринковими формами зв'язку як всеохоплюючими, абсолютно переважаючими, що здійснювалися стихійно (проявляючись з початку XIX ст. періодично через кризи), зароджуються позаринкові, набуваючи форми організованих, планомірних, свідомо регульованих. Вони обмежувалися окремим підприємством і ґрунтувалися на одиничному поділі праці у формі подетальної та поопераційної спеціалізації окремих трудівників.

Після зародження нового технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, виробничі функції окремого робітника закріпилися за окремими підприємствами. Подетальна та поопераційна спеціалізації у межах одиничного поділу зумовили технологічну залежність окремих підприємств, їх підпорядкування єдиному контролю. До кінця XIX ст. виробництво дедалі більше усуспільнюється, суспільний поділ праці поглиблюється. Це розширює матеріальну основу планомірності, свідомого регулювання виробництва, позаринкових форм зв'язку за рахунок внутрішньо-фірмових виробничих зв'язків. Хоча ринкові форми зв'язку домінують, уже виникають монополістичні об'єднання, як правило, у формі трестів, які попередньо планують виробництво, ведуть облік товарів. Крім того, з'являються вексельні курси, прейскуранти, розвивається поштовий і телеграфний зв'язок, виникають нові засоби сполучення, державна статистика, що дає змогу підвищувати інформованість підприємців.

З розвитком суспільного характеру виробництва в межах капіталістичної форми власності дещо повільніше еволюціонує і колективний характер привласнення. Тому межі планомірності, свідомого регулювання й контролю ще більше розширюються. Але такі функції здійснює невелика група осіб — об'єднаних в акціонерне товариство капіталістів.

На початку XX ст. продуктивні сили переростають межі окремих монополістичних об'єднань, що зумовлює інтенсивніше одержавлення економіки, посилення ролі держави у розвитку продуктивних сил. Після 30-х років у суспільному поділі праці домінують подетальна та поопераційна форми одиничного поділу, їх матеріальною основою стають комплексна механізація й автоматизація виробництва.

Починаючи із середини 50-х років XX ст. формується новий технологічний спосіб виробництва, заснований на автоматизованій праці. Продуктивні сили переростають масштаби держав і наднаціональних угруповань (інтернаціоналізація одиничного поділу праці). Цей процес відбувається за допомогою ринкових і позаринкових форм зв'язків. Якщо за загального й особливого поділів праці збільшення кількості галузей промисловості супроводжується повним юридичним, технологічним та економічним відокремленням спеціалізованих підприємств, то за панування одиничної форми поділу праці підприємства технологічно взаємопов'язані. Усі виробничі одиниці (навіть у різних країнах) повинні працювати за єдиним технологічним планом, дотримуватися єдиного ритму виробництва, кількісно-якісних характеристик продукції. За особливого поділу праці взаємозв'язок соціально і економічно відокремлених сфер виробництва при злитті в сукупний виробничий організм супроводжувався купівлею-продажем товарів, опосередкованою формою зв'язку, а за одиничного поділу праці відбувається пряма, безпосередня взаємодія між ланками, і результати окремих видів відокремленої праці всередині гігантських фірм перестають бути товарами у класичному значенні. Такими вони стають лише після завершення виробничого циклу, після придбання іншими компаніями.

Ці процеси стимулюють тенденцію до планомірності розвитку, позаринкові форми зв'язку (тобто безпосередньо суспільні форми), розширюють масштаби свідомого регулювання економіки. Планомірна форма зв'язку поглиблюється і здійснюється у межах різних форм власності в усіх сферах суспільного відтворення. Так, у безпосередньому процесі обміну внаслідок поширення попередніх договорів на виробництво продукції, широкої інформованості виробників, планомірного формування попиту тощо ринок у значенні просторових меж, де здійснюється обмін, зникає. Такі процеси поглиблюються внаслідок одержавлення продуктивних сил, фінансово-кредитної сфери, значної частки національного доходу та розвитку державного регулювання. Держава встановлює та регулює макроекономічні пропорції суспільного відтворення: співвідношення між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням, між товарною та грошовою масою тощо в межах національних держав. Створений державою центр управління формує (з різним ступенем адекватності) об'єктивну мету системи, ставить загальні завдання, планує розподіл ресурсів, встановлює нормативи, терміни тощо.

Отже, планомірність із тенденції нині перетворилася на закон економічного розвитку.

Закон планомірного розвитку капіталістичної економіки — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки (прямі та зворотні) між досягнутим рівнем еволюції технологічного способу виробництва та змінами інших сторін економічного способу виробництва, внаслідок чого здебільшого реалізуються свідомо встановлені державою і наддержавними органами пропорції і темпи економічного зростання.

Дія закону планомірного економічного розвитку може набувати форми директивного планування, непрямого регулювання, прогнозів тощо.

Важливою причиною виникнення планомірної ринкової системи є поглиблення її суперечностей, неспроможність вирішувати зростаючу кількість проблем у процесі власної еволюції. До основних причин неспроможності механізмів ринкового саморегулювання економіки належать:

1. Розвиток продуктивних сил, їх постійне ускладнення. З'явилися нові елементи, зокрема наука, передусім фундаментальна, розвиток якої може забезпечити лише держава. Відбулися істотні та кількісно-якісні зміни у традиційних елементах продуктивних сил, насамперед в основній продуктивній силі. Роль людини, робочої сили у сучасному виробництві кардинально змінилася.

2. Поглиблення процесу усуспільнення виробництва та праці, тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо. Для координації зростаючої кількості галузей та міжгалузевих зв'язків у масштабах всього народного господарства необхідний єдиний центр управління.

3. Поступове наростання труднощів у взаємодії людини з природою, екологічна криза. Ринок позбавлений внутрішніх чинників, стимулюючих оберігати довкілля.

4. Неспроможність рівномірно та пропорційно розвивати продуктивні сили, регіони країни, забезпечувати зайнятість населення.

5. Неможливість забезпечити ефективний, справедливий розподіл і соціальний захист населення. Це поглиблює суперечності економічної системи, знижує її ефективність, загострює соціальні суперечності, спричинюючи за певних умов соціальні революції.

6. Ускладнення відносин економічної власності. Щоб зберігати економічну систему конкурентоспроможною, держава повинна сформувати для суб'єктів власності єдину нормативну базу, виробити обґрунтовану політику оподаткування, амортизаційну, фінансову та інші форми економічної політики.

7. Неспроможність забезпечити народне господарство необхідною кількістю грошей і проводити єдину грошово-кредитну політику через центральний банк.

8. Неспроможність послабити монополізм, монополістичні тенденції в економіці, а саме породжені ринковим механізмом інфляцію, безробіття та інші негативні явища.

9. Неможливість подолання і навіть послаблення економічних криз, які вперше виникли в умовах ринкового саморегулювання економіки та ін.

Ці найважливіші причини (а також менш істотні причини й фактори) характеризують кризу ринкової системи лише в межах окремих національних держав. Ще більшу неспроможність ринковий механізм виявляє у межах світової системи господарства, світового ринку, де необхідно регулювати світо-господарські зв'язки (торгівлі, валютних відносин тощо). Але обмеженість його дії в цих сферах не означає, що ринкові регулятори тут зайві. Вони повинні використовуватися в органічній єдності з державним та недержавним регулюванням. Однак пріоритет у забезпеченні збалансованості національного та світового ринків, у встановленні (або відновленні) пропорцій і розв'язанні багатьох проблем розвитку сучасної економічної системи належить державі та наддержавним органам. З часом значення державного регулювання зростатиме. Це зумовлено насамперед виникненням і загостренням таких проблем сучасності, як можливість знищення людства в ядерній війні, світова екологічна криза та ін. Формування глобальної політики вимагає збирання, оброблення та використання розгалуженої системи інформації, економічного програмування та прогнозування.

На нижчій стадії розвитку капіталізму важливими економічними функціями держави були підтримка конкуренції, охорона приватної капіталістичної власності, обмеження іноземного впливу на місцеву промисловість, розвиток та утримання інфраструктури, регулювання тривалості робочого дня та ін. З переростанням продуктивними силами меж монополістичної власності починається одержавлення капіталістичної економіки або зумовлене дією закону одержавлення економіки зростаюче одержавлення системи продуктивних сил, відносин економічної власності і господарського механізму.

Закон одержавлення економіки — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між розвитком продуктивних сил, посиленням їх суспільної природи і невідповідності відносинам приватної та колективної капіталістичної власності, а також ринковому механізму саморегулювання і монополістичній планомірності, з одного боку, і об'єктивно неминучим процесом одержавлення цих елементів — з іншого.

Тому держава перестає бути лише елементом надбудови і стає невід'ємним елементом базису, а її економічні функції значно розширюються. Першою якісно новою економічною функцією стає функція розширеного відтворення всієї економічної системи. Без широкого втручання держави в економіку в усіх сферах суспільного відтворення економічна система капіталізму не може існувати. Це, а також обмеженість ринкової системи капіталізму першим серед західних немарксистських економістів усвідомив Дж. Кейнс. Про виконання цієї функції державою свідчить її зростаюча роль як підприємця, інвестора, продавця, покупця, кредитора, боржника, організатора, центральної регулюючої сили тощо. Економічно неминуче також одержавлення процесу розширеного відтворення кожного елементу системи продуктивних сил: робочої сили, засобів праці, предметів праці, науки, інформації та ін. Наприклад, одержавлення процесу розширеного відтворення робочої сили відбувається в таких формах:

1) зростання кількості працівників у державному секторі;

2) організація громадських робіт і створення відповідних державних установ (у США в 1933 р. була створена організація громадських робіт);

3) збільшення витрат держави на допомогу безробітним, на пенсії за віком, посилення відповідальності уряду за розв'язання соціальних проблем;

4) встановлення мінімального розміру заробітної плати, запровадження шкали заробітної плати залежно від кваліфікації робітників, регулювання тривалості робочого часу, витрат на оплату надурочних робіт, умов праці (нормального санітарного стану на підприємстві та ін.);

5) розвиток державою освіти, охорони здоров'я, кваліфікації та перекваліфікації робітників тощо, без чого сучасне відтворення якісної робочої сили неможливе, оскільки за рахунок заробітної плати робітників та службовців воно здійснюється лише частково.

Державні витрати є загальнонаціональною формою заробітної плати. У такий спосіб держава створює якісно нові економічні форми розвитку основної продуктивної сили, сприяючи еволюції економічної системи.

Узагальнюючим результатом одержавлення інших елементів продуктивних сил є формування та розвиток державної економічної власності (на засоби виробництва, робочу силу, науку, інші елементи продуктивних сил, значну частину національного доходу), якісно нової, прогресивнішої (порівняно з монополістичною власністю) суспільної форми розвитку продуктивних сил. Державна власність стимулює розвиток продуктивних сил, а сама держава при цьому стає могутньою економічною силою. Так, за оцінкою Дж.-К. Гелбрейта, частка держави в економіці США на початку XX ст. становила 8 %, а в 60-ті роки — до 30 %.

У межах цієї глобальної функції можна виокремити другу функцію державного регулювання економіки, конкретизацією якої є анти циклічне (у тому числі антикризове регулювання), грошово-кредитне, фінансове, зовнішньоекономічне та інші види регулювання, спрямовані на досягнення відповідних цілей, а його формами — програмування та прогнозування економіки.

Третьою головною функцією держави є функція участі (разом з національними органами) у вирішенні глобальних проблем людства — екологічної, енергетичної, продовольчої та інших видів загальнопланетарних криз.

Четвертою важливою функцією держави є функція обґрунтування і реалізації політики роздержавлення, в тому числі приватизація економіки, яка розпочалась у багатьох розвинутих країнах у 80-ті роки, а в постсоціалістич-них — здебільшого в 90-ті роки XX ст. Водночас можуть відбуватись і зворотні процеси.

П'ятою головною функцією держави є функція соціального захисту тих верств населення, які його потребують.

Якщо брати до уваги не лише безпосередню державну власність (на засоби виробництва, науку, фінансово-кредитні інститути тощо), а й опосередкований вплив держави на розвиток економічної системи (проведення активної податкової, амортизаційної та інших форм економічної політики, а також правового та адміністративного регулювання), то можна дійти висновку про домінування держави в економічній системі розвинутих країн. Така система в сучасних умовах, на думку Дж.-К. Гелбрейта, може бути стабільною, якщо частка держави у ВВП становить приблизно 50 %.

Отже, основними економічними функціями Української держави в сучасних умовах повинні стати:

1) запровадження національного економічного планування;

2) реалізація ефективної регіональної політики, тобто забезпечення рівномірного, планомірного розвитку регіонів країни, продуктивних сил у межах цих регіонів, а отже, всього народногосподарського комплексу;

8) розвиток економічної (будівництво доріг, мостів, каналів тощо) та значною мірою соціальної (будівництво навчальних закладів, закладів охорони здоров'я тощо) інфраструктури;

4) розвиток фундаментальних і частково прикладних наукових досліджень, які не дають швидкої віддачі, прискорений розвиток науки в системі "наука—техніка—виробництво";

5) сприяння розвиткові передових галузей, що визначають науково-технічний прогрес (ракетно-космічної, авіаційної та інших видів техніки), а також посилення рівня міжнародної конкурентоспроможності вітчизняного виробництва;

в) здійснення активної структурної, амортизаційної, інвестиційної, інноваційної, цінової та інших форм економічної політики;

7) послаблення й усунення екологічної кризи;

8) створення раціональних умов розвитку дрібних і середніх підприємств та надання всебічної допомоги малому бізнесу;

9) забезпечення антициклічного та антикризового регулювання економіки;

10) здійснення антимонопольної діяльності, оптимального роздержавлення, в тому числі приватизації, а за необхідності на початку XXI ст. реприватизації, націоналізації;

11) забезпечення справедливого розподілу та соціального захисту громадян;

12) реалізація через центральний банк ефективної грошово-кредитної політики;

18) запровадження заходів щодо подолання корупції, економічної злочинності, економічного егоїзму та паразитизму;

14) виконання функції підприємця на підприємствах базових галузей з довгим робочим періодом (суднобудування, метрополітен тощо), а також державної монополії на виробництво і реалізацію алкогольних і тютюнових виробів;

15) максимальне використання позитивних сторін ринкового регулювання і нейтралізація негативних.

Ще складніші функції виникнуть в умовах інформаційної економіки.

Розвиток державної форми економічної власності і економічних функцій держави, дія закону одержавлення економіки відбувається відповідно до законів діалектики, передусім — закону заперечення заперечення. Незважаючи на перетворення державної власності (у широкому розумінні цієї категорії) на домінуючу суспільну форму розвитку продуктивних сил, вона не повністю, а діалектично заперечує попередні, менш розвинуті форми власності. Таке заперечення можливе лише за розвинутої економічної системи капіталістичного способу виробництва, тому що в її межах одночасно розвивалися і конкурували (переважно еволюційно) різні типи і форми економічної власності. Винятком було лише становлення цієї економічної системи в період первісного нагромадження капіталу (зокрема, при масовому вигнанні дрібних селян з їхньої землі). На відміну від цього в країнах так званої соціалістичної співдружності проводились і проводяться нині волюнтаристські експерименти над різними типами та формами власності, що призводить до значного руйнування продуктивних сил.

Функції держави реалізуються через господарський механізм.