Економічна теорія - Мочерний С.В. - Аграрні кризи та їх особливості в Україні.

Аграрні кризи та їх особливості в Україні.

Аграрні кризи тісно пов'язані з промисловими. Під час аграрних криз скорочується попит на сільськогосподарські машини, мінеральні добрива, інші промислові товари, що негативно впливає на розвиток промислового виробництва. Основною причиною аграрних криз є суперечність між потребами розвитку продуктивних сил у сільському господарстві та існуючими там типами і формами економічної власності.

Аграрні кризи — економічні кризи у сільському господарстві, які виявляються у скороченні обсягів виробництва, посиленні аграрного перенаселення, зростанні нереалізованих запасів тощо.

Перша аграрна криза розпочалась у 1873 р. і тривала до другої половини 90-х років XIX ст., охопивши Росію, США, Західну Європу; друга аграрна криза — у 1914—1918 pp., тривала до Другої світової війни. Після неї (у 1948) виникла третя аграрна криза, яка поширилася на США, Канаду, Австралію та деякі інші країни. Ця криза на початку 70-х років змінилася кризою недовиробництва.

Аграрні кризи триваліші, ніж промислові. Це зумовлено як особливостями розвитку сільського господарства, так і більшою тривалістю структурних змін у цій сфері, політикою "ножиць цін", яку проводить уряд та великі промислові компанії тощо. Найвідчутніше аграрні кризи позначаються на дрібних фермерських господарствах.

Системна криза вразила сільське господарство України в останнє десятиліття XX ст. На початку 90-х років в Україні вироблялося на душу населення майже така сама кількість продукції, як і в країнах Європи. За 1991—1999 рр. обсяг виробництва сільськогосподарської продукції скоротився більш ніж удвічі. Системний характер аграрної кризи в Україні зумовлений кризовою ситуацією в кожній ланці економічної системи: у продуктивних силах, техніко-економічних та організаційно-економічних відносинах, відносинах економічної власності та господарському механізмі.

У межах продуктивних сил причинами кризових процесів в аграрній сфері є: скорочення посівних площ; зниження ефективності використання залучених ресурсів; нераціональна структура землекористування, що виснажує посівні площі, перешкоджає самовідтворенню і стабільному розвитку агробіоценозів; значне скорочення обсягів внесених у грунти органічних і мінеральних добрив та їх подорожчання; величезні обсяги еродованих земель (понад 80 %); низький рівень ветеринарної служби; істотне погіршення матеріально-технічної бази; значне послаблення селекційної роботи та ін.

З боку техніко-економічних відносин кризові явища в аграрній сфері зумовлені насамперед зниженням рівня концентрації сільськогосподарського виробництва (внаслідок ліквідації великих рентабельних колективних господарств), значним послабленням внутрігосподарської спеціалізації. Тому більшість сільськогосподарських підприємств різних типів і форм власності стали багатопрофільними.

Зумовленість аграрної кризи кризовими процесами з боку продуктивних сил і техніко-економічних відносин загалом характеризує причинно-наслідкові зв'язки між цими явищами в межах технологічного способу виробництва. Погіршення умов його розвитку та функціонування є загальною причиною аграрної кризи. Технологічний спосіб виробництва у розвинутих країнах в аграрній сфері дедалі більше ґрунтується на впровадженні ЕОМ, досягненнях біотехнологічної революції, а в Україні — на ручній праці та використанні застарілих машин (тракторів, комбайнів тощо) надзвичайно низької якості. Придбання незначної кількості досконаліших і дуже дорогих машин лише погіршувало фінансовий стан сільськогосподарських підприємств.

У межах організаційно-економічних відносин такими причинами є відсутність науково обґрунтованого менеджменту і проведення необхідних маркетингових досліджень.

У межах економічної власності кризові процеси в аграрній сфері зумовлені:

1) диспаритетом цін на промислові товари та сільськогосподарську продукцію, а отже, недотриманням вимог закону вартості;

2) поспішним волюнтаристським реформуванням відносин економічної власності, зокрема намаганням насадити пріоритетність приватної форми власності;

3) недосконалістю банківської системи України, внаслідок чого виділені НБУ пільгові кредити для розвитку сільського господарства майже не доходили до адресата, а на початку XXI ст. надавались під високі ставки і на короткий період (здебільшого до кінця збирання врожаю, коли ціни на зерно були дуже низькими), тому значна частина господарств не змогла за них розрахуватись і стала збитковою;

4) значною заборгованістю держави селу, бартеризаціею торгівлі, внаслідок чого посередницькі комерційні структури посилюють диспаритет цін у сільському господарстві (скуповують за низькими цінами сільськогосподарську продукцію, а за завищеними продають пальне, мастильні матеріали та ін.);

5) відсутність раціонально спрямованих державних дотацій сільському господарству (ті кредити, що надавались, були "розпилені", а частина з них не доходила до села) та ін. Загалом обсяг таких дотацій становить в Україні 0,6 % ВВП, що в десятки разів менше, ніж у розвинутих країнах.

З боку господарського механізму аграрна криза зумовлена зламом державного регулювання (в тому числі раціональних форм і методів) і домінуванням застарілих ринкових важелів саморегулювання в цій сфері. Такий розвиток подій суперечить вимогам економічних законів, не враховує досвід розвинутих країн, де сільське господарство практично виведене за межі механізму ринкового регулювання і захищає вітчизняного товаровиробника від міжнародної конкуренції. Держава повинна встановити ефективний контроль за розвитком усіх елементів економічної системи в сільському господарстві, забезпечити пріоритетний розвиток села і тим самим гарантувати продовольчу безпеку країни.