Економічна теорія - Мочерний С.В. - Зародження і становлення політичної економії

6.1. Зародження, становлення і розвиток політичної економії з найдавніших часів до кінця XIX ст.

Сучасна світова економічна наука охоплює кілька напрямів, десятки течій та шкіл. Зародження і розвиток кожної з них відображають історію розвитку капіталістичного способу виробництва, його внутрішні суперечності, світогляд певних класів, соціальних прошарків, ступінь оволодіння вченими методологією пізнання економічних явищ і процесів. У цьому сенсі доречним є твердження П.-Е. Самуельсона про те, що кожній об'єктивній науці властива певна суб'єктивність. Очевидно, що необхідно розкрити передумови виникнення, процес становлення економічної теорії (насамперед політичної економії) у контексті історичного розвитку людства, зокрема капіталізму, з'ясувати основні напрями та школи цієї науки до кінця XIX століття.

Зародження і становлення політичної економії

Зародження економічної думки.

Економісти-теоретики дотримуються різних поглядів щодо її виникнення та становлення. Й. Шумпетер стверджував, що історія економічного аналізу зародилася в Давній Греції, а як сучасна йому економічна наука виникла в інтервалі між серединою XVII і кінцем XVIII ст. К. Маркс доводив, що політична економія як самостійна наука з'явилася в мануфактурний період (середина ХVII ст.). На думку англійського вченого М. Блауга економічна теорія як самостійна наукова дисципліна до ХVII ст. не існувала.

Слід чітко розмежовувати зародження економічної теорії як науки, період її становлення та розвитку. "Як усяка дитина, — зазначав з цього приводу

П.-Е. Самуельсон, — політична економія почала формуватися задовго до її народження". її зародження починається у працях давньогрецьких мислителів — Ксенофонта (приблизно 430—355 рр. до н. е.), Платона, Арістотеля. Але формуванню економічної теорії сприяли більш ранні письмові пам'ятки, створені за деспотичних рабовласницьких держав. УIII тис. до н. е. з'явився збірник законів царя Вавилонської держави "Закони Хамураппі", у якому з метою управління господарством на основі правових норм уперше йшлося про необхідність захистити приватну трудову власність, а отже, зупинити процес розорення самостійних виробників, відрегулювати ціни, встановити максимальний рівень лихварського відсотка. Оскільки ця пам'ятка відображала реалії рабовласницького способу виробництва, то у ній фіксується відсоток на лихварський капітал у розмірі 20 %, передбачається можливість відстрочки виплати боргу на випадок неврожаю без виплати додаткових відсотків, певні положення існування боргового рабства.

В індійському трактаті "Архашастра" ("Вчення про доходи") IV ст. до н. е. державне багатство потрактовано як результат праці населення. Як зародковий елемент трудової теорії вартості у ньому розглядається залежність "дійсної" вартості будь-якої речі від кількості днів роботи над її виготовленням (витрат виробника). Конкуренція між покупцями призводить до підвищення ціни товару. Крім того, ціна виробу зростає внаслідок приєднання до неї прибутку торгівця, який не має перевищувати 5 % ціни на місцеві товари і 10 % на привізні. (В Україні в 90-ті роки XX ст. — на початку XXI ст. націнка торговельних організацій нерідко перевищувала витрати виробника на 30 %.)

У працях давньокитайського мислителя Конфуція (551— 479 рр. до н.е.) заслуговує на увагу думка про здатність освіченого правителя справедливо розподіляти створене в суспільстві багатство. Філософ не засуджував прагнення людей до багатства і знатності, але вважав, що це становище має бути досягнуте чесно, з дотриманням моральних принципів і не повинно шкодити народові. Правителі країни, на його думку, повинні спочатку зробити народ багатим, а тоді його виховувати. Конфуцій вимагав рівномірного розподілу багатства, що ліквідовує бідність (без порушення соціальної ієрархії в суспільстві), пропонував застосування суспільних робіт, регламентацію сільськогосподарського виробництва, а майбутнє суспільство бачив позбавленим обожнювання приватної власності.

Китайські логісти (які були опонентами Конфуція), зокрема Лі Куй, основою зібраного ними "Зведення законів" вважали ідею державного регулювання амбарної системи (так тоді називалось господарство), передусім ринку хліба.

Давньогрецький філософ Ксенофонт спробував показати вплив корисності на вартість товарів, вважав річ корисною, якщо нею можна користуватись як потрібною, стверджував, що некорисну можна обміняти на корисну, а отже — висунув ідею про двоїстість вживання речей. Прогресивним було судження про доцільність матеріального і морального стимулювання праці рабів. Філософ Давньої Греції Платон (427—348 рр. до н. е.) основою держави вважав поділ праці, який, у свою чергу, залежить від потреб і вроджених здібностей людей; найважливішою сферою діяльності називав землеробство, а торгівлю — заняттям варварів. Стимули до праці, зокрема до заняття ремеслом, сковує, на його думку, як надмірне багатство, так і бідність (бідний не зможе купити необхідні інструменти і навчити ремесла своїх синів). Вважаючи доцільним заняття і землеробством, і ремеслом, Платон сповідував прогресивніші погляди на 1000 років раніше від меркантилістів.

Арістотель розрізняв речі для безпосереднього задоволення потреб і для обміну, зазначав про прирівнювання речей у процесі обміну, але не з'ясував основи такого прирівнювання, вважаючи, що гроші роблять товари порівнюваними. У разі використання повноцінних благородних металів для виготовлення монет таке твердження мало підґрунтя.

Серед реформаторів у цей період помітною є діяльність римського громадського діяча, народного трибуна (захисника бідних верств населення) Тіберія Гракха (162—133 рр. до н. е.). За його проектом, глава сім'ї міг взяти в оренду не більше 250 югерів (125 га) землі, а сім'я — не більше 1000 югерів. Вилучені у великих землевласників за грошовий викуп залишки землі мали ділитись на ділянки розміром у 30 югерів і роздаватись бідним громадянам у довічну оренду без права відчуження і продажу.

Важливу роль в історії економічної думки відіграло християнське вчення. Основними принципами християнської економіки є:

1) участь усіх працездатних членів сім'ї у трудовій діяльності, зокрема власника господарства, що в масштабі суспільства означало участь у трудовому процесі всіх членів суспільства;

2) рівність фізичної і розумової праці та любов до праці;

8) принцип "хто не працює, той не їсть" (вперше зафіксований у Новому Заповіті);

4) теза про те, що господарська політика держави, будь-якого політичного діяча має бути спрямована на задоволення насущних потреб населення, в тому числі забезпечення роботою;

5) багатство, нажите чесною працею, схвалюється християнством, яке засуджує несправедливо нажите багатство, що використовується лише для особистого споживання;

6) твердження, що аморальним є розкішне життя одних за тяжкого становища інших;

7) рівноправність усіх форм власності;

8) засудження передавання багатства у спадок, особливо нечесно нажитого;

9) необхідність впровадження прогресивних ставок оподаткування;

10) визнання потреби еквівалентності у процесі обміну, обману покупців — за гріх;

11) справедлива винагорода за працю;

12) прагнення отримати "нестрогу прибутковість", тобто прибутковість без обману постачальників, ділових партнерів, найманих працівників;

13) необхідність домагатися рівності (але не "зрівнялівки"), справедливості, співпраці, співробітництва, суспільної кооперації, колективних дій, дотримання норм моралі.

Загальновизнані праці арабського мислителя Ібн Хальдуна (1332—1406), який пояснював прагнення людей до об'єднання з погляду матеріальних інтересів та поділу праці. Поділ праці він вважав умовою розвитку товарного виробництва, а прогрес суспільства пов'язував із працею та управлінням суспільного життя, відповідно — з досягненнями передової науки та законами суспільства. Зміна етапів його розвитку залежала, на думку Ібн Хальдуна, від створення надлишкового продукту. Він уперше говорив про вартість праці людини, яка створює їй засоби до життя. Речі учений поділяв на предмети споживання, що використовуються для задоволення потреб, і на достаток — те, чим володіє людина завдяки своїй праці і здібностям. Основою еквівалентного обміну є однакова кількість праці, а процес обміну на ринку є засобом задоволення суспільних потреб.

П. -Е. Самуельсон вважає днем народження політичної економії вихід у світ праці А. Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів", однак зародження і формування цієї науки почалося з першої школи політичної економії — меркантилізму (англ. merkantilism — торговець, купець) — економічного вчення в політичній економії, яке виникло в останній третині XV ст. і відображало насамперед інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Передумовою його появи був розпад феодального способу виробництва і зародження капіталізму, тому представники меркантилізму узагальнювали досвід первісного нагромадження капіталу (який передував появі капіталістичного способу виробництва) і здійснюваної державою економічної політики, спрямованої на збагачення держави шляхом зовнішньої торгівлі (зокрема, торгового пограбування) та колоніальної експансії. Абсолютною формою багатства меркантилісти вважали гроші (у той час срібло і золото). Оскільки, на їх думку, нагромадження багатства здійснюється у сфері зовнішньої торгівлі, то об'єктом їх дослідження була лише сфера обміну (грошовий обіг), яка є джерелом і сферою багатства.

У своєму розвитку меркантилізм подолав два етапи: ранній і пізній. На першому етапі (остання третина XV ст. — початок XVI ст.) меркантилізм виявився у формі монетаризму, якому тоді була властива фетишизація благородних металів (як єдиної форми багатства) і уявлення про виникнення і примноження багатства в процесі обміну, при здійсненні метаморфози Г — Т — Г. Представниками раннього меркантилізму були купці та банкіри італієць Г. Скаруффі (1519—1612), в Англії — Вільям Стаффорд (1554—1612) та ін. Монетаристи намагались обґрунтувати теорію грошового балансу, в якій з метою збільшення багатства пропонували заборонити вивезення грошей за кордон, обмежувати імпорт, встановлювати високі мита на товари, що вивозилися, утвердити державну монополію на торгівлю валютою. За їх рекомендаціями держава визначала спеціальні місця для торгівлі іноземними товарами, а виручені від реалізації гроші іноземці повинні були витратити на придбання місцевих товарів.

Об'єктивною причиною виникнення раннього меркантилізму була нестача золотих і срібних монет в окремих країнах, що перешкоджало зростанню товарообігу.

Проте рекомендації монетаристів не тільки не давали очікуваних результатів, а й обмежували торгівлю. Крім того, держава була неспроможна належно контролювати торгівлю, масштаби якої після відкриття золотих і срібних рудників у США значно зросли. Почалось також псування монет (меркантилісти рекомендували уряду робити це, стверджуючи, що знецінення грошей приведе до зростання обсягів купівлі товарів іноземцями, посилить їх зацікавленість у перечеканюванні своїх грошей на місцеві), зростання цін на товари. Це призвело до "банкрутства" раннього меркантилізму і появи пізнього, який почав розвиватись у середині XVI ст. Найвідомішими представниками його були Томас Мен (1571—1641) в Англії, А. Монкретьен у Франції та ін. Основою поглядів меркантилістів була теорія торгового балансу, яка пропонувала створити сприятливі умови для розвитку зовнішньої торгівлі. Оскільки багатство країни вимірювалось різницею між ввезеними і вивезеними товарами, то меркантилісти рекомендували продавати іноземцям більше товарів, діж купувати, скорочувати споживання іноземних товарів, вивозити готові вироби (оскільки за них можна отримати більше грошей) і забороняти ввезення предметів розкоші, пропонували обкладати митом іноземні товари і стимулювати вивезення своїх шляхом надання премій тим виробникам, продукція яких користується попитом в інших країнах, знижувати витрати і підвищувати якість продукції та ін. Вони не забороняли вивезення грошей із країни, але пропонували за допомогою посередницької торгівлі купувати товари в одній країні і продавати їх дорожче в іншій. З метою створення сприятливих умов для зовнішньої торгівлі меркантилісти обстоювали необхідність розвитку мореплавства, створення великих торгових компаній (так, Т. Мен називав операції Ост-Індської компанії великою справою), захоплення колоній, стимулювання розвитку експортних галузей промисловості тощо. Отже, центр досліджень пізніх меркантилістів перемістився із сфери грошового обігу у сферу торгового обміну, що значно більше відповідало вимогам практики. Але вони не вивчали безпосереднє виробництво, притаманні йому економічні закони, тому поза їх увагою залишився справжній предмет політекономічного дослідження. Це призвело до того, що джерелом прибутку вважався нееквівалентний обмін, а продуктивною працею — праця у тих галузях, продукти яких вивозили за кордон. Гроші меркантилісти розглядали не лише як засіб нагромадження, а й як засіб обігу, називали їх товаром, частково ототожнювали з капіталом. Проте з'ясувати вартість товару вони не змогли, оскільки вважали, що товар має вартість внаслідок його купівлі за гроші, а її величина визначається кількістю отриманих за нього грошей. Тому вартість грошей меркантилісти не змогли розкрити, а зосереджували свою увагу здебільшого на міновій вартості. Меркантилізм обстоював втручання держави в економіку, зокрема з метою укладення договорів про торгівлю, завоювання колоній, сприяння розвитку мореплавства, введення високих ставок оподаткування, мануфактурного виробництва за допомогою субсидій, роздавання земель, рудників та ін.

А. Монкретьен увійшов в історію світової економічної думки завдяки запровадженню в науковий обіг терміна "політична економія" (хоча предметом науки вважав сукупність правил господарської діяльності). Він стверджував, що багатство створюється працею, надавав найважливішого значення природному багатству (наявності в країні хліба, солі тощо), виступав за втручання держави в економічне життя, захищав інтереси селян. Політичну економію він характеризував як науку про багатство та сукупність правил господарської діяльності. Т. Мен обґрунтував теорію торгового балансу, виступав за розширення сировинної бази промисловості в сільському господарстві, поліпшення якості англійської продукції, введення митних тарифів державою, висловлювався проти зберігання грошей як скарбу (тому що це не розширює експорт), надмірної кількості грошей в країні (оскільки це породжує подорожчання товарів), проти втручання держави у сферу торгівлі. Г. Скаруффі пропонував запровадити єдину монету для всіх країн, встановити співвідношення між золотом і сріблом у пропорції 1:12, скликати міжнародний з'їзд з питань грошового обігу.

Заслугою меркантилізму є введення в науковий обіг поняття "національне багатство", акцентування уваги на дослідженні якісного аспекту вираження вартості, на еквівалентній формі товару, постановка проблеми про першоджерело доходів, еквівалентність обміну та ін. Заслуговує на увагу з погляду сучасності їхня ідея про пріоритет суспільних інтересів (якщо йдеться про демократичну державу) над особистими. Водночас методологічною основою меркантилізму була мінова концепція — проголошення сфери обміну вирішальною сферою економічного життя суспільства. Поряд з ідеєю про визначальну роль грошей в господарюванні принцип мінової концепції послужив однією з важливих теоретико-методологічних передумов монетаристської теорії (активізувалася на початку і в 70—80-ті роки XX ст.). Рекомендації меркантилістів про необхідність застосування протекціоністських заходів, підтримку державою експорту вітчизняних товаровиробників, упровадження єдиної валюти та інші активно використовують багато країн. Оскільки ця школа відображала здебільшого інтереси торговельної буржуазії, уже наприкінці XVI — на початку XVII ст. її ідеї почали суперечити інтересам промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму, держави загалом, меркантилізм у другій половині XVII ст. змінює класична політична економія.