Економічна теорія - Мочерний С.В. - Інституціоналізм і неоінституціоналізм

Найгуманнішою сучасною західною теорією є неоінституціоналізм, передумовою якого був інституціоналізм (лат. institutum — установа) — один з напрямів сучасної економічної думки, об'єктами дослідження якого є такі інститути, як корпорація, держава, профспілки, а також, психологічні та морально-етичні аспекти (звичаї, навички, інстинкти та ін.), які, на думку представників цього напряму, є рушійними силами розвитку людського суспільства.

Трьома основними різновидами класичного інституціоналізму є: соціально-психологічний (Т. Веблен), соціально-правовий (Дж. Коммонс), кон'юнктурно-статистичний (американський економіст Веслі Мітчелл (1874—1948).

Інституціоналізм — один із напрямів економічної думки, об'єктом дослідження якого є низка інститутів, які відіграють вирішальну роль в соціально-економічній політиці країни.

Засновниками інституціоналізму XIX ст. були американські вчені Т. Веблен, Дж. Коммонс, В.-В.-К. Мітчелл, англійський економіст Дж. Гобсон та ін. На формування цієї теорії вплинули праці представників історичної школи політичної економії та розвиток соціології.

На думку Т. Веблена, У. Гамільтона та інших вчених, інститути — це звичаї, традиції і способи мислення, які стали навичками для окремої групи людей, більшості населення і навіть всього народу, що мають здебільшого психологічний характер і організовують та регулюють поведінку людей, формують їх духовний світ. Такі економічні категорії як товар, гроші, кредит, відсоток, прибуток та інші інституціоналісти розглядають як форми вияву психології суспільства.

Представники інституціоналізму критикували класичну школу політекономії (А. Сміта і Д. Рікардо) за теорію ролі індивідуальних інтересів як рушійної сили розвитку, за проповідування індивідуалістичної конкуренції та ін.; доводили неспроможність ринкової економіки за панування монополії, необхідність державного втручання в господарську діяльність та соціального контролю над нею. Т. Веблен виступав проти марксистського матеріалістичного підходу до аналізу суспільства, зокрема відкидав домінуючу роль продуктивних сил, визначальну роль базису. Наслідуючи постулати історичної школи політичної економії, він вважав історико-генетичний метод дослідження своєрідним застосуванням теорії дарвінізму в політичній економії, а свою концепцію трактував як дарвіністське вчення про еволюцію економічних інститутів, тобто як поступові еволюційні зміни звичаїв, моралі, суспільної психології. Оскільки концепція Т. Веблена є своєрідним різновидом соціального дарвінізму, їй притаманні суперечності між психологічним і біологічним тлумаченнями економічних явищ та процесів, між намаганнями розкрити їх за допомогою психологічних і біологічних явищ. Він розглядав життя людини як боротьбу за існування, процес відбору і пристосування до зовнішніх умов. Аналогічно, на його думку, з розвитком суспільства відбувається відбір і пристосування самих інститутів. Вони є не лише результатом відбору та пристосування, в процесі якого формується панівний вид духовних позицій та схильностей, темпераментів, звичаїв, мислення, а й спеціальними методами життя і людських відносин, ефективними факторами такого відбору. Отже, йдеться про природний відбір інститутів у сфері психології, морально-етичних норм тощо.

Нормальний розвиток суспільства триває доти, доки структура його інститутів відповідає існуючим умовам. Із зростанням кількості населення, нагромадженням знань і підвищенням кваліфікації працівників тощо інститути перестають, на думку Веблена, відігравати роль рушійної сили суспільного розвитку, старіють і перетворюються на консервативні фактори. Вчений формулює прогресивну ідею про роль суперечностей між старим і новим у суспільному розвитку, але не пов'язує їх з еволюцією економічної системи та її елементами (продуктивними силами, відносинами власності та ін.), проте вирішення цих суперечностей можливе лише шляхом еволюційного соціально-економічного прогресу. Головними ознаками капіталізму Т. Веблен називав машинний процес і інвестиції заради отримання прибутку, а суперечність між ними вважав головною, називаючи її суперечністю між індустрією і бізнесом. До індустрії він відносив машинну технологію, безпосередній процес виробництва, що ґрунтується на машинній техніці, а до бізнесу — гроші, кредит, конкуренцію, монополію. Ця суперечність виявляється в тому, що духовна, психологічна (а отже, інституціональна) сутність бізнесу гальмує розвиток машинного виробництва. Вчений запроваджує у науковий обіг поняття "психологія бізнесу", яке слугує інструментом з'ясування основних мотивів економічної діяльності підприємців. Водночас машинна техніка послаблює систему бізнесу, духовну основу "підприємства бізнесу".

Позитивним аспектом теорії Веблена є гостра критика механізму панування і збагачення магнатів фінансового капіталу, за його словами, бездіяльного і консервативного класу, що намагається зберегти застарілі звичаї, спосіб мислення. Він зазначає, що відношення цього класу до економічного процесу — це грошове відношення корисливості і експлуатації, а не виробництва і надання послуг. Заслуговує на увагу з'ясування суперечності між інтересами суспільства загалом (потреба у більшій кількості кращої продукції та наданих послуг) і інтересами корпорації (отримання максимального прибутку за допомогою різноманітних методів). Гонитва за прибутком зумовлює, на його думку, грабіжницьку національну політику, зростання масивного державного апарату, його перетворення на департамент бізнесу.

Водночас Веблен необгрунтовано намагається аргументувати виникнення трестів духовними і расовими мотивами — інстинктом змагання, психологією певної раси (північної). Замість суперечності між працею і капіталом він називає грошові й кредитні відносини, замість фінансового капіталу — фіктивний капітал. Частка власників матеріального капіталу залежить від власників непомітної власності (акції та ін.), від тих, хто не володіє промисловим устаткуванням, нематеріальними активами. При цьому він правильно характеризує "систему участі" (як метод економічного панування фінансової олігархії), називає суперечність між великим фінансовим капіталом та дрібною і середньою буржуазією (що свідчить про його роль захисника інтересів останньої), наголошує, що фінансова олігархія перешкоджає розвитку сучасної індустрії.

Не конструктивно вчений з'ясовував причини економічних криз. Він вбачав їх у системі бізнесу, точніше у звичках, що зумовлюють існування грошей і цін, а також у прагненні підприємств отримувати прибутки (щодо цього точка зору Т. Веблена обґрунтована). Первісними причинами економічних депресій чи пожвавлень він вважав психологічні чинники, заперечував кризи надвиробництва, стверджував, що за наявності коаліції між корпораціями і контролю над ними може бути усунута суперечність між індустрією та бізнесом (що поєднує його погляди з концепцією регульованого капіталізму). Недостатньо обґрунтованою є також теза Т. Веблена про падіння ролі та значення праці у процесі переходу від ремісництва до епохи бізнесу внаслідок підкорення "інституту праці" грошовому принципу та зниження ролі робітників у виробництві і переході основної ролі до машин, технологічного устаткування. Тому, на його думку, теорія трудової вартості Маркса зберігає своє значення лише для епохи ремісничого виробництва, а марксизм загалом ототожнюється з утопічним соціалізмом. Заперечуючи вирішальну роль робітничого класу, Веблен відводив її технічній інтелігенції, яка має необмежено контролювати виробництво, а "гільдія інженерів" — керувати всім народним господарством, що забезпечить ліквідацію суперечності між індустрією і бізнесом.

Він вважав дуже простим прихід до влади технічної інтелігенції — внаслідок оголошення страйку, який унеможливить виробництво, що змусить підприємців добровільно відмовитись від влади з метою задоволення суспільних потреб. Після цього господарське життя країни перебуватиме під контролем "ради техніків".

На відміну від Т. Веблена, Дж. Коммонс основою економічного розвитку вважав юридичні відносини, норми права, а економічні інститути —- категоріями юридичного порядку, зводив сутність економічних відносин до угод з титулами власності. Він наголошував на вирішальній ролі ринку серед інших сфер суспільного відтворення (як прихильник мінової концепції), намагався поєднати юридичне тлумачення економічних явищ та процесів з постулатами концепції граничної корисності, стверджував, що виробництво є предметом не інституціональної, а інженерної політичної економії, а в сфері обігу відбувається насамперед переміщення титулів власності. Сукупність таких угод формує "рухливий інтерес" ("інтерес в дії") як основу кожного господарського підприємства, а інститути і є "інтересами в дії" разом з правилами, які їх регулюють. Конкретними формами таких інститутів Дж. Коммонс називав сім'ю, акціонерні компанії, тред-юніони, союзи підприємців, державу; складовими елементами угод — конфлікт, взаємодію і вирішення. Можливість вирішення суперечностей за умов капіталізму є основою концепції гармонії інтересів. Він вважав юридичні угоди між підприємцями і найманими працівниками як рівноправними партнерами основою всіх інших угод. До цих угод повинні приєднатися корпорації, спілки підприємців, тред-юніони та інші учасники і навіть держава. Вартість товару (за Дж. Коммонсом — "розумна вартість") також визначається державою у процесі обміну. Винуватцем соціальних суперечностей у суспільстві є насамперед держава, яка була неспроможною створити ефективний механізм юридичного регулювання конфліктів. Крім того, шляхом укладання угод між різними інститутами здійснюється реформування економіки і всього суспільства. Найважливіша роль у юридичних відносинах належить "титулам власності". Дж. Коммонс розмежовував речову, не речову (борги, боргові зобов'язання) та невидиму власність (цінні папери). Купівлю-продаж цінних паперів він вважав головною особливістю капіталізму, найважливішою категорією ладу, а отже, відводив фіктивному капіталу вирішальну роль. Його пропозиція знизити податки на капіталістів на практиці була антидемократичною.

Представник кон'юнктурно-статистичного інституціоналізму Вільям-Веслі-Клер Мітчелл (1874—1948) намагався обґрунтувати правильність основних положень інституціоналізму за допомогою статистики. Він також дотримувався хибних положень, що основним фактором економічного розвитку є соціальна психологія, що необхідно відмовитись від теоретичних висновків щодо аналізу економічних явищ і процесів і використовувати здебільшого емпіричні методи, пояснюючи це положення своєрідністю і унікальністю кожного окремого економічного циклу. Тому не дивно, що напередодні найглибшої економічної кризи 1929—1933 років у США він прогнозував економічне процвітання країни. Після цієї кризи Мітчелл намагався обґрунтувати концепцію регульованої ринкової економіки, вважаючи методами регулювання використання грошово-кредитних важелів та збалансування державних витрат.

Конструктивними були ідеї Мітчелла про необхідність взаємозв'язку економічних досліджень з соціологічними, психологічними та іншими, про можливість забезпечення безкризового економічного циклу за допомогою державного втручання в економіку (частково, оскільки це залежить від типу держави). Заслуговує на увагу трактування Мітчеллом економічних циклів. Зокрема, він обґрунтував наявність малих циклів (що тривають 3—7 років), висунув ідею про великі цикли кон'юнктури вікового порядку, аргументував, що сам економічний цикл означає коливання не однієї сукупності (наприклад, національного доходу чи зайнятості), а багатьох величин.

Спроби Мітчелла побудувати динамічні ряди кон'юнктури та деякі його інші емпіричні методи послужили однією з основ виникнення економетрики.

У 30-ті роки XX ст. поширилась теорія регульованого або планового капіталізму (Ст. Чейз, Дж. Міллет та ін.). її виникнення ініціювало активне втручання держави в економіку під час кризи 1929—1933 рр. Зокрема, у 1933 р. у США було створено Національне планове управління народним господарством. Представники інституціоналізму різко критикували маржиналізм, неокласичну теорію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності і продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), доводили обмеженість ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму. Інституціоналісти стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції XIX ст. не відповідало реаліям сучасності, а ринок перетворився на один з економічних інститутів, елементами таких інститутів стали корпорація, держава.

Англійський економіст Джон-Аткінсон Гобсон (1858—1940) причиною економічних криз вважав низьку купівельну спроможність населення, а тому виступав за підвищення заробітної плати і деякі обмеження прибутків капіталістів. На відміну від Дж. Коммонса, Дж.-А. Гобсон вважав угоди між найманими працівниками і капіталістами аморальними і нерівноправними внаслідок відчуження перших від засобів виробництва. Досліджував він основні властивості імперіалізму.

Корпорація, в якій відбувається відокремлення власності від управління і планомірний розвиток в єдності із стихією дрібного та середнього підприємництва утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Але ключовим економічним інститутом, основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, яка здійснює активну соціальну політику, індикативне планування та регулювання господарського життя, а ідеалом суспільства проголошували загальне благоденство, яке потребує соціального контролю. Аналізуючи корпорації, прихильники інституціоналізму особливу увагу приділяли процесу відокремлення власності від контролю над виробництвом, ввели поняття "абсентеїстської" ((лат. absentis — відсутній) розсіяної серед акціонерів, які втрачають контроль над засобами виробництва) власності, що призвело до принципових змін у системі управління виробництвом. Його здійснюють не підприємці, а управляючі, які дбають про свої вузькогрупові інтереси і контролюють корпорації. Таку систему американський економіст Г. Мінз називає колективним капіталізмом.

Вагомий внесок у розвиток інституціонального напряму економічної теорії вніс австрійський і американський економіст Й. Шумпетер. У своїх працях ("Теорія економічного розвитку", "Економічні цикли", "Капіталізм, соціалізм і демократія") він намагався обґрунтувати системну концепцію динамічного розвитку капіталістичної економіки на основі науково-технічного прогресу. Вона передбачає можливість здійснення підприємцем нових комбінацій факторів виробництва як основної рушійної сили розвитку. Найважливішими формами таких комбінацій є використання у процесі виробництва нової техніки, нової економічної організації виробництва, виробництво принципово нових товарів, освоєння нових ринків збуту та відкриття нових джерел сировини. Особливу роль у цьому процесі Й. Шумпетер відводив кредиту, а отже, банкам. Він слушно заперечував традиційне для більшості західних економістів тлумачення капіталу як засобів праці, називав їх майном. Як капітал він розглядав платіжні засоби (грошову форму капіталу) у руках підприємців-новаторів.

Економічні цикли И. Шумпетер вважав нормальним явищем, оскільки вони зумовлені впровадженням у виробництво інновацій. Внаслідок цього здійснюється технічний та економічний прогрес, але оскільки такі інновації відбуваються нерівномірно, то це призводить до циклічності економічного розвитку.

Заслугою Й. Шумпетера є історичний підхід до вивчення капіталізму. Цей лад, на його думку, існуватиме недовго, але неаргументовано пов'язувати занепад капіталізму лише із занепадом діяльності підприємців та виникненням великих корпорацій, в яких здійснюється колегіальне управління, а також із невдоволенням інтелігенції, яка не змогла посісти належне місце за капіталізму. Крім того, він неправильно пов'язував занепад капіталізму з посиленням державного втручання в економіку, оскільки таке втручання допомагає цьому ладу продовжити існування.

Новим етапом розвитку інституціоналізму став неоінституціоналізм.