Економічна теорія - Мочерний С.В. - Економічна думка України в період становлення і розвитку капіталізму

Першим почав вивчати сутність капіталізму Михайло Драгоманов (1841—1895) — видатний політичний мислитель та публіцист, який викривав антинародну суть самодержавства у Російській імперії і закликав до боротьби з ним та до об'єднання слов'янських народів на засадах демократизму. Обґрунтував українську національну ідею. М. Драгоманов відзначав антинародну спрямованість відміни кріпацтва, оскільки вона призвела до ще більшого обезземелення селян і сприяла збагаченню панівного класу. Заперечуючи ідею народників про неможливість розвитку капіталізму в Росії, М. Драгоманов відзначав наявність прогресивних (прискорює технічний прогрес і розвиток продуктивних сил загалом) і негативних ознак (посилення експлуатації робітників, виникнення криз, зростання безробіття та ін.) цього ладу і пропонував низку заходів для поліпшення становища робітничого класу — боротьбу за кращі умови праці і підвищення заробітної плати, розвиток освіти та ін. Радикальні зміни може забезпечити, на його думку, лише ліквідація приватної власності і побудова соціалізму, за якого засоби виробництва і результати праці належатимуть робітничим і сільським громадам. Першим кроком на цьому шляху М. Драгоманов вважав завоювання політичних свобод, але заперечував теорію класової боротьби К. Маркса, хоча і допускав можливість революційних виступів.

Сергій Подолинський (1850—1891) — видатний український економіст, який основну причину негативних тенденцій розвитку капіталізму вбачав у приватній власності і виступав за знищення капіталістичного ладу. Будучи прихильником економічного вчення К. Маркса, він довів, що розвиток капіталізму в Україні і Росії проходить ті самі стадії (просту капіталістичну кооперацію або ремесло, мануфактуру і велике машинне виробництво), як і в інших розвинутих країнах. У такому ж контексті він аналізує основну суперечність капіталізму (однією з сторін якої називає марнування продуктивних сил), суперечність між працею і капіталом. С. Подолинський розглядав соціалізм як устрій, що у сфері сільського господарства існуватиме на основі громадського землеволодіння, а в промисловості — робітничих артілей. Становлення соціалізму можливе лише через селянську революцію.

Намагаючись популяризувати марксистське економічне вчення, зокрема теорію додаткової вартості, С. Подолинський намагався узгодити її з панівними на той час фізичними теоріями. Оскільки енергія всесвіту є сталою величиною, але, на його думку, розподіляється нерівномірно у різних частинах світу внаслідок впливу людської праці (зокрема, її здатності нагромаджувати та збільшувати сонячну енергію на земній поверхні), таку працю слід використовувати для таких змін у розподілі енергії, які б дали змогу найповніше використати частину сил природи для задоволення людських потреб. У спробі С. Подолинського знайти природничо-науковий доказ на користь правильності соціалізму було змішано фізичне з економічним, тому всі економічні наслідки були помилковими.

Відомий український економіст І. Вернадський (1821—1884) стверджував, що до аналізу потреб слід залучати все суспільство та окрему людину (колективні потреби в той час були нерозвинуті). Він здійснив комплексний аналіз національних і регіональних потреб. Політичну економію Вернадський розглядав здебільшого як теорію праці. Праця, на його думку, творить гідність, втілену в певній речі, що задовольняє відповідну потребу. Послугою називав задоволення потреби іншої особи або сприяння цьому, а відношення між двома обмінюваними послугами — цінністю, і тому помилково зводив предмет політичної економії до вивчення цінності речей, яка нібито відображає відношення покупців до речей у сфері обміну. Дотримувався науково не вивіреної думки, що будь-яка праця є продуктивною.

Збігаються з реаліями сьогодення ідеї І. Вернадського про працю як єдине джерело вартості. Фактором виробництва він називав також і капітал, розрізняючи водночас не речовий (духовний) капітал. Заробіток, на його думку, залежить від співвідношення праці і капіталу, який ототожнюється із засобами праці. Життєвою основою суспільства, за І. Вернадським, є суперництво, а соціалістична ідея нездійсненна, оскільки суперечить природі й людині. Це не узгоджується із сутністю сучасної людини соціальної. Він виступав проти втручання держави в економіку, некоректно стверджуючи, що це суперечить вимогам об'єктивних економічних законів.

М. Вольський трактував політичну економію як науку про людину та її діяльність, спрямовану на задоволення матеріальних і духовних, в тому числі моральних, потреб. З цих позицій він критикував визначення політичної економії як науки про обмін. В сучасних працях економістів все більше уваги приділяється вивченню людини.

Популяризував і розвивав марксистську економічну теорію в Україні Микола Зібер (1844—1888) — професор Київського університету. Найбільше в теорії К. Маркса він цінував вчення про двоїстий характер праці та теорію трудової додаткової вартості. Загальнолюдську працю вчений вважав єдиним елементом цінності і аргументовано критикував концепції витрат виробництва, попиту і пропозиції. Поділяючи також погляди К. Маркса щодо об'єктивного характеру зміни суспільно-економічних формацій, він намагався довести, що соціалізм виникає внаслідок еволюційного розвитку капіталізму, в межах якого відбувається соціалізація економічних відносин, а замість приватної поступово посилюється роль державної монополії. М. Зібер також з'ясував, що приватна власність у всіх народів виникла на основі розпаду общинної форми власності. Тому розвиток капіталізму в Росії він вважав неминучим.

Головну функцію держави вбачав у піклуванні про загальне благо (а не приватне господарство) Микола Бунге (1823—1895) — професор, ректор Київського університету, міністр фінансів Росії. Він вважав, що держава здатна добитися справедливого розподілу доходів і на цій основі забезпечити гармонію економічних інтересів. Приватну власність М. Бунге називав прогресивнішою порівняно з общинним устроєм, першопричиною явищ суспільного життя — потреби людини (притаманні людині прагнення до досягнення особистої та суспільної мети, передусім забезпечення свого фізичного існування). Трьома продуктивними силами необгрунтовано вважав природу, працю і капітал, дотримувався концепції попиту і пропозиції; стверджував, що ціна встановлюється у процесі обміну і залежить від співвідношення попиту і пропозиції, а визначення цінності працею, витратами виробництва, корисністю розглядав лише як окремі фактори, що впливають на попит і пропозицію. Підтримував самодержавство, капіталізм вважав вічним ладом.

Конструктивним був висновок вченого, що політична економія не може обмежитися вивченням багатства без зв'язку із суспільними аспектами господарських явищ і законів, яким вони підпорядковані, вивченням цих відносин незалежно від засобів, що слугують для задоволення потреб. Виокремлював суспільні, духовні, моральні, етичні та інші потреби, які в сукупності забезпечують гармонійний розвиток людини. Виступаючи проти концепції продуктивної і непродуктивної праці А. Сміта, М. Бунге наголошував на суперечливості його висновку визнавати продуктивною працю, яка дресирує тварин, і непродуктивною ту, яка виховує людей. Ця суперечність була усунена К. Марксом, якого поверхово й мало-аргументовано критикував М. Бунге.

Представник київської політекономічної школи Дмитро Піхно (1853— 1909) дотримувався спрощеної концепції суб'єктивної цінності, що творить індивідуальну і об'єктивну цінність. Політична економія повинна, на його думку, вивчати закони, яким підпорядковані господарські явища в народному житті (цьому не може сприяти математичний метод). Продуктивною називав працю, що досягає певної корисної мети. Ефективність господарської діяльності, за Д. Піхно, залежить від культурно-історичних сил народу, який створює духовні блага і сили, що передаються від покоління до покоління. Вів наголошував на важливій ролі моралі та освіченості, енергії народу, духу підприємливості, тобто наблизився до прогресивних поглядів представників німецької історичної школи.

Мінімальною ціною, навколо якої коливаються ринкові ціни, Д. Піхно вважав витрати виробництва, що має певне практичне значення у механізмі ціноутворення. Дотримуючись концепції витрат виробництва, намагався визначити одиниці виміру продуктивності кожного з факторів. Обґрунтовував фінансову політику царського уряду, спрямовану на підтримку дворянства.

А. Антонович (1848—1917), який теж був представником київської політекономічної школи, розглядав цінність як мірило взаємності у задоволенні потреб в економічному співжитті (малозмістовне визначення, позбавлене ознак чіткої категоріальності) і на цій підставі гостро, але нефахово критикував теорію вартості К. Маркса, концепцію Дж.-С. Мілля, намагаючись поєднати концепцію трьох факторів Ж.-Б. Сея і теорію трудової вартості як уречевлений суспільно-необхідний час дії трьох факторів. Він вважав, що раціональні елементи у методологічному аспекті могли дати узагальнююче визначення цінності, в якому б враховувались такі сфери суспільного виробництва як виробництво, розподіл і споживання, але не бралася до уваги сфера обміну. Проте в самому визначенні автор не зміг поєднати названі три сфери. Помилковою була його концепція розподілу, в якій він, поділяючи погляди Бастіа про гармонію економічних інтересів учасників виробництва, стверджував, що найманий робітник, підприємець і землевласник справедливо отримують створену кожним частку доходів.

Дещо змістовніше його тлумачення грошей, які вчений розглядав як цінність або .гідність через якість їх роботи, а щоб ця робота (функції грошей) виконувалася належно, необхідно, щоб зростаюча маса грошей в країні супроводжувалася збільшенням виробів і послуг (інакше зменшуватиметься речова цінність грошової одиниці). Однак останній висновок уже був обґрунтований в економічній науці й був однією з вимог закону грошового обігу. Хибним було і трактування А. Антоновичем природи і капіталу як самостійних джерел цінності. Конструктивною є його ідея про різні наслідки для економіки залежно від спрямування грошей на однобічне обслуговування споживання або у сферу виробництва, що призводить до цілеспрямованого поєднання факторів виробництва. Він намагався запозичити Марксову методологію пізнання, що засвідчує використання понять "речова цінність грошової маси", "речові капітали". Неконструктивним і нечітким було його визначення політичної економії як науки, що вивчає "закони суспільності в діяльності людей, спрямовані на задоволення потреб", або як "науки суспільної домовитості".

Першим назвав закон "мінової цінності" основним законом політичної економії М. Косовський, професор Харківського університету. Проте така характеристика може стосуватись лише загальних економічних законів, тобто законів товарного виробництва. Конкретизуючи своє розуміння цінності як суспільно необхідного робочого часу, одиницею його виміру вчений вважав просту працю. Цілком обґрунтовано він критикував концепції попиту і пропозиції, граничної корисності, витрат виробництва Мальтуса, а також праці і корисності. Теорію трудової вартості (цінності) М. Косовський вважав основою перебудови соціально-економічних відносин суспільства. Справедливою була його оцінка експлуататорської природи прибутку.

Р. Орженський (1863—1923) як теорію цінності розглядав розділ науки, що досліджує закони, які управляють майновими відносинами. Саму цінність досліджував з позицій суб'єктивізму (вважав, що вона є позитивною, якщо її діяльність під час володіння благом супроводжується почуттям задоволення, і навпаки), виокремлюючи при цьому благо і зло як два протилежні аспекти цінності. Намагаючись заперечити трудову теорію вартості, необгрунтовано заперечував зв'язок між потребами (від яких, на його думку, залежить кількість суспільної праці) і працею, що є спільною властивістю благ, які обмінюються, та ін. Запровадив у науковий обіг поняття "об'єктивна оцінка (ціна)", "максимальна ціна благ", "мінімальна ціна благ", а блага розмежував на продуктивні і споживчі. Позитивною була його точка зору щодо зумовленості цінності об'єктивними факторами (наприклад, обмеженістю ресурсів).

Заслугою М. Яснопольського (1846—1920) є спроба оцінки ролі економічної політики держави, її ефективності фінансової системи (а отже, географічного підходу до цих проблем).

А. Білімович, представник психологічного напряму в економічній науці, намагався обґрунтувати психологічну теорію цінностей, основною категорією називав суб'єктивну господарську цінність. Високо оцінював концепцію граничної корисності, а також внесок австрійської школи за аргументовану критику марксистської теорії трудової вартості, не зумівши критично оцінити однобічність концепції граничної корисності. Хибною була також його концепція розподілу, в якій автор величину заробітної плати і прибутку пов'язував з граничною продуктивністю праці і капіталу. Заслуговує на увагу використання ним математичних методів в оцінці окремих економічних концепцій, обґрунтоване заперечення можливості виміру інтенсивності потреб та величини корисності суб'єктивної цінності.

Наприкінці 20-х років XX ст. В. Болобуєв обстоював ідею економічної конфедерації народного господарства України (наближену до економічного суверенітету). Вважав, що українські економічні центри повинні мати право і можливості дієвого управління всім господарством країни, що господарювання України підлягає змінам лише в тому разі, якщо воно суперечить директивам союзного держплану, виступав проти надмірного вилучення народногосподарських прибутків, створених у республіці, доводив доцільність встановлення всеукраїнської системи регулювання припливу робочої сили для пропорційного розподілу робочих місць між Україною і Російською Федерацією та ін.