Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - Розділ 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Розділ 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

1.1. Предмет інституціональної економіки

Економічна діяльність людей має суспільний характер. її здійснюють не в ізольованому просторі, а в певному суспільному середовищі шляхом індивідуальних і колективних дій. При цьому велике значення має не лише загальне, але й специфічне реагування суспільства на ці дії. Прибуткові угоди в одних процесах соціально-економічного розвитку можуть виявлятися невигідними в інших процесах, навіть за однакових умов господарювання. Наприклад, обмеження економічної поведінки людини унаслідок різних релігійних та культурних звичок.

Досягнути узгодження множини зовнішніх чинників, що впливають на успіх і навіть вірогідність прийняття того чи іншого рішення, в межах економічного та соціального порядків можна за допомогою розробки схем або алгоритмів поведінки, що виявляються в конкретних умовах найефективнішими. Такі схеми й алгоритми, або матриці поведінки індивідів, за суттю є інститутами.

Уже на ранньому етапі розвитку концепцій інституціоналісти розрізняють поняття "інституція" та "інститут". Наприклад, засновник інституціонального напряму в економічній науці американський економіст Т. Веблен (1857—1928) трактував сутність інституцій як стійкі звички мислення, характерні для більшості людей, словесний символ для ліпшого позначення групи суспільних звичаїв. Інші вчені-дослідники визначають поняття інституцій як систему цінностей і вірувань, звичаїв, ритуалів, елементів магії та міфології, які зумовлюють можливість організації людської діяльності. Це найважливіші елементи матеріальної та духовної культур цивілізаційного розвитку. З огляду на самобутність кожної нації можна стверджувати, що новим поколінням передаються не тільки знання і цінності матеріальної культури, але й накопичений та відкоригований багатовіковою практикою історичний, трудовий і моральний досвід, який впливає на стереотипи поведінки особи, котра проживає і творить у певному суспільстві.

На основі інституцій виникають інститути, що є основним поняттям інституціональної економіки. Вони перебувають у центрі досліджень представників інституціоналізму.

Предмет інституціональної економічної теорії — вивчення сутності суспільних інститутів, причин та умов їх становлення, розвитку, функціонування, впливу на розподіл обмежених (рідкісних) економічних ресурсів і доходів, розкриття поведінки людини в умовах певного інституціонального середовища у взаємозв'язку з технологією та її змінами. Систематичне дослідження інститутів дає змогу пояснити різний історичний досвід економік і відповісти на питання щодо причин сучасних відмінностей у розвитку та функціонуванні різних економічних систем в умовах постіндустріальних трансформацій та глобалізації.

Слово інститут латинського походження, що у перекладі означає "встановлювати", "засновувати".

Серед багатьох визначень поняття інституту, запропонованих основоположниками різних течій інституціоналізму, розглянемо такі.

Уперше в економічній теорії поняття інституту включив в аналіз американський учений Т. Веблен. На його думку, інститути — це "стійкі звичаї мислення, характерні для великої спільноти людей". Поряд із таким тлумаченням учений використовує також майже десять інших. Наприклад, сутність інститутів він розглядає як:

— звичні способи реагування на стимули;

— структуру виробничого або економічного механізму;

— систему розвитку суспільного життя, прийняту на сучасному етапі. Інший основоположник інституціоналізму Дж. Коммонс (1862—1945)

визначав поняття "інститут" як колективну дію з контролю, звільнення і розширення індивідуальної дії. Він розглядав такі інститути, як сім'я, профспілка, торговельне об'єднання, виробничі корпорації, держава тощо.

У. Мітчелл (1874—1948) тлумачив основну категорію таким чином: інститути — це переважаючі й найбільш стандартизовані суспільні звички.

Специфіка визначень родової категорії — інститут — впливала на її конкретні напрями, започатковані основоположниками інституціоналізму (психобіологічний, соціально-правовий, емпіричний).

Класичне визначення сутності поняття інституту запропонував американський теоретик традиційного інституціоналізму У. Гамільтон: "Інститут — це мовний символ для кращої характеристики групи суспільних звичаїв. Вони означають переважний та постійний спосіб мислення, що став звичкою для групи або звичаєм для народу... Інститути встановлюють межі та форми людської діяльності. Світ звичаїв і звичок, до якого ми пристосовуємо наше життя, є переплетенням та безперервною тканиною інститутів".

Таке тлумачення також недосконале, проте, порівняно з іншими, воно більшою мірою дає змогу виокремити основні інституційні ознаки.

Насамперед інститут — це мовний "символ". Численні автори справедливо звертають увагу на багатоплановість цього терміна. Як уже зазначалось, до інституту належать і держава, і сім'я, і звичаї, й організації. І це, безумовно, правильно для більшості випадків, якщо ставиться завдання вивести мікроявища та процеси на макрорівень. Інстинкт — звичка — звичай — закон — це лише деякі з ланцюжків приведення окремого до загального. На думку сучасного англійського вченого Дж. Ходжсона, щоб з'ясувати роль індивідуумів стосовно інститутів, слід зосередитися на мікрорівні. Визначення інституту як соціально сконструйованого інваріанта — або емерджентної властивості — є підґрунтям для вивчення макроекономічної динаміки та поведінки.

Інститут — "група суспільних звичаїв...". В інституціоналізмі терміни "інститут" та "інституція" часто відрізняються. При цьому під сутністю інституції розуміють певні звички та звичаї, ментальний порядок у суспільстві, тобто неписані правила, що формуються "знизу" від мікрорівня, а поняття інститут розглядають як процес закріплення звичаїв і звичок на макрорівні у формі права й організації.

Принципово важливим у запропонованому У. Гамільтоном визначенні інституту є те, що він установлює "межі можливого" в діяльності економічних суб'єктів. Належність до того або іншого інституту й обмеженість сфер людської діяльності вважаються основою стратифікації та отримання особливих форм доходів. Ця особливість у тлумаченні поняття інституту для політекономії є найбільш значущою, оскільки зміщує акценти з факторного (неокласичного) обґрунтування одержання специфікованих доходів (рента, прибуток, заробітна плата, процент, підприємницький дохід) на інституціональне.

Дохід підприємницький — дохід, отриманий від підприємницької діяльності. Основними його формами є дивіденд, засновницький прибуток, плата за участь у роботі керівних органів великих акціонерних компаній тощо.

У визначенні поняття інституту У. Гамільтоном звертається особлива увага на те, що реальність звичаїв та звичок є переплетінням та безперервною тканиною інститутів. Термін "інститут" трактується як органічна єдність його форм, тобто об'єктивно дані для індивіда умови його існування — не тільки поряд з ним, але й поза ним.

Отже, розглянувши різні значення поняття "інститут", можна виокремити його чотири ознаки. Розглянемо їх детальніше.

1. Процес використання поняття "інститут" опосередковано передбачає логічну процедуру виведення мікроявищ та процесів на макрорівень. Інститут завжди розглядається як результат соціалізації та суспільного визнання.

2. Термін "інститут'' пов'язаний з організаційним або правовим оформленням забезпечених легітимністю явищ.

3. В економічному плані головним є те, що будь-який інститут — це сфера, межі існування та підґрунтя отримання специфікованих, так званих умінених форм доходу.

4. У будь-якому інституті властивість соціальності є домінуючою, але не позбавленою природних, психобіологічних засад. Без сумніву, зазначена особливість в інституціональному аналізі не є прямолінійною. Т. Веблен, вибравши інститути (замість інстинктів) предметом свого аналізу, принципово дистанціювався від впливового біологічного редукціонізму, звертаючи увагу при цьому на можливість адаптації інститутів до зміни середовища.

Останнім часом у межах нової інституціональної економіки, відомим представником якої є О. Вільямсон, сформувався погляд на економічну природу інституту, що відрізняється від позиції, запропонованої раніше. Згідно з ученим інститути розглядаються як механізми управління контрактними відносинами. Тому головними економічними інститутами є фірми, ринки та від-носницька контрактація. Такий підхід концентрує основну увагу на рівні охоплених інститутами окремих трансакцій і проблемі їх мінімізації.

О. Вільямсон вважає, що "інституційне середовище — правила гри, які визначають контекст, де відбувається економічна діяльність".

Серед сучасних представників інституціоналізму досить чітко вирізняються дві позиції щодо розуміння та визначення основної для них категорії "інститут". Першу представляють ті вчені (Дж. Ходжсон, Б. Остром та ін.), хто надає виняткового значення з'ясуванню категорії, її формулюванню, виробленню єдиного підходу в пошуку визначень тощо. Професор університету Хертфордшір (Велика Британія) Дж. Ходжсон констатує, що в останні роки у соціальних науках (філософії, політології, соціології та ін.) частіше використовують поняття "інститут", і розглядає це явище як свідчення зростання престижу інституціональної економічної теорії. Однак, вчений визнає, що навіть сьогодні немає єдності у питанні про сутність і значення цієї категорії. Більше того, тривалі дискусії навколо з'ясування ключових термінів "інститут", "організація" тощо спонукали деяких дослідників навіть відмовитися від пошуку дефініцій на користь вирішення практичних завдань. Але, як зауважує Дж. Ходжсон, не можна здійснювати будь-який аналіз функціонування інститутів, організацій, не маючи адекватного уявлення про їх сутність.

Учений запропонував такі абстрактні визначення базових категорій інституціоналізму. Розглянемо їх детальніше. Соціальні структури — множинність соціальних інститутів, у тому числі епізодичних і не підлеглих правилам, а також і власні соціальні інститути. Інститути — різновид структур, що належать до соціального простору, вони є змістом суспільного життя. Це системи встановлених соціальних правил, що структурують соціальні взаємодії. Наприклад, мова, гроші, закони, системи мір і важелів, правила поведінки за столом, фірми (й інші організації). Правила у такому контексті — це діючі в суспільстві та стійкі нормативні приписи або іманентні нормативні схильності. Конвенції — особливий тип інституціональних правил. Організації — це інститути, що мають певні особливості. Звикання — психологічний механізм, за допомогою якого індивіди набувають здатності поводитися відповідно до сприйнятих раніше зразків.

Дж. Ходжсон вважає справедливою критику так званих поведінкових дефініцій сутності інститутів у сучасній літературі з інституціоналізму. Він зазначає, що визначення суті інститутів через поведінку викликає подив, адже в такому разі можливе неправильне допущення про неіснування (брак) інститутів, якщо не враховувати співвідносну з ними поведінку. Водночас учений вважає, що відоме визначення поняття інституту, дане У. Гамільтоном, більш прийнятне порівняно з деякими пізнішими інституціональними визначеннями, якщо звички і звичаї інтерпретуються як диспозиції, а не тільки як манери поведінки.

У межах неоінституціональної економічної теорії ведуть дискусії про те, чи потрібно розглядати інститути як рівноваги, норми або правила. Проте зазначають, що цей конфлікт інтерпретації виникає всередині тієї інтелектуальної традиції, в якій індивідуальні переваги або цілі вважаються встановленими. Інститути мають якості рівноваги, що після її порушень відновлюються і зміцнюються. Норми і правила закріплюються і повторюються у поведінці індивіда. "Повторювана, умовна, підлегла нормам поведінка отримує нормативний смисл, — вважає Дж. Ходжсон, — якщо люди дотримуються звичаю як чогось морально доброчинного, що сприяє стабілізації інституціональної рівноваги".

Автор низки праць у галузі сучасного інституціоналізму Е. Остром тлумачить ключову категорію таким чином: "Інститути — це сукупності чинних правил, на основі яких встановлюють, хто має право приймати рішення у відповідних галузях, які дії дозволені або обмежені, які загальні правила використовуватимуться, яких процедур варто дотримуватися, яку інформацію потрібно надавати, а яку ні, і який виграш отримують індивіди залежно від своїх дій... Усі правила містять приписи, що забороняють, дозволяють або потребують певних дій чи рішень. Діючі правила — такі правила, котрі справді застосовують, дотримуючись яких здійснюють моніторинг, коли індивіди обирають ті дії, які вони хочуть здійснити".

Другу, протилежну позицію щодо питання про сутність поняття інституту представляють ті відомі сучасні вчені (К. Арроу, В. Єфімов та ін.), які досить скептично ставляться до нинішніх суперечок про потребу точного визначення базових понять інституціоналізму, насамперед, категорії "інститут". З приводу намагань Дж. Ходжсона відшліфувати сутність основних термінів інституціоналізму В. Єфімов наводить твердження американського філософа Ч. Пірса: "Машина розуму може лише трансформувати знання, але жодним чином не спричинити його виникнення, якщо вона не харчується певними спостереженнями.... Аналізуючи визначення, не можна дізнатися про щось нове".

Отже, до сьогодні для представників інституціоналізму характерна різ" ноаспектність — за формою і змістом — визначення головної категорії "інститут" та її ознак. До того ж між інституціоналістами відбулося розмежування по лінії того значення, яке надають цим різним визначенням.

У межах сучасного інституціоналізму найпоширенішим є трактування Д. Порта, який визначає інститути як:

— "правила гри" у суспільстві, або створені людиною обмежувальні рамки, що організовують взаємовідносини між людьми;

— правила, механізми, що забезпечують їх виконання, і норми поведінки, які структурують взаємодії між людьми, що повторюються;

— формальні правила, неформальні обмеження і способи забезпечення дієвості обмежень;

— вигадані обмеження, які структурують взаємодії людей, їх формальні (правила, закони, конституції) та неформальні обмеження (соціальні норми, умовності та кодекси поведінки), механізми примусу їх виконання. Але вони визначають структуру стимулів у суспільствах та їх економіках.

Трактуючи сутність інституту як "стереотип думки", логічно щоб він належав до феноменів культури. На відміну від правил, наданих ззовні, інститути в інтерпретації Т. Веблена вважаються результатом "освоєння" цих правил індивідами. Введення таких інститутів в економічну теорію зумовлене, на його думку, потребою позбутися гедоністичних помилкових поглядів економістів, які природу людини вважали як щось задане та незмінне і тому — для економічного аналізу — як чинник проміжний і "винесений за дужки". Для Т. Веблена, навпаки, "економічна сутність індивіда — це кумулятивний процес адаптації засобів до цілей, що кумулятивна змінюються з розвитком процесу. І власне індивід, і середовище, в якому він існує, є продуктом такого процесу".

На рівні прикладного економічного аналізу на цю відмінність значною мірою не зважають. Якою б не була природа інститутів, у сучасному житті вони набувають форми правових норм, традицій, неформальних правил і культурних стереотипів. При цьому традиційні інституціоналісти (основоположники та їх послідовники) більше спираються на культурні норми та традиції, наголошуючи, що інститути не стільки обмежують, скільки спрямовують, полегшують людську діяльність та заохочують до неї. Хоч інститути можуть не відповідати сучасним вимогам, набуваючи, за Т. Вебленом, "архаїчного" та "церемоніального" характеру, загалом вони створюють таке соціокультурне підґрунтя, без якого діяльність людини неможлива: інститути формують зв'язки між людьми, усувають відмінності в індивідуальній поведінці та, головне, роблять поведінку індивіда зрозумілою та передбачуваною для інших. На відміну від Т. Веблена та його послідовників, неоінституціоналісти (Д. Норт та ін.) розглядають поняття "інститути" як переважно юридичні та неформальні норми, котрі утворюють рамки, обмеження для діяльності людини.

Виконуючи координаційну функцію, інститути створюють умови для взаємовигідного обміну. При цьому вони здійснюють одночасно й функцію обмеження для кожного з економічних суб'єктів, адже світ характеризується обмеженістю (рідкісністю) ресурсів, що передбачає функціонування правил їх раціонального використання. Тому інститути або правила, що є способом розв'язання конфліктів, зумовлених обмеженістю ресурсів, не можуть не охоплювати механізми до примусу їх виконання. Суб'єктами, які створюють механізми примусу до виконання правил і відіграють роль гарантів у процедурі взаємодій, можуть бути як безпосередні учасники, так і третя сторона, зокрема, держава.

Існування механізму примусу до виконання правил передбачає наявність санкцій за їх порушення. Дж. Коммонс вирізняє такі види санкцій: економічні, що функціонують у грошовій формі; політичні — в формі обмеження або розширення свободи; моральні — у вигляді морального засудження.

Коли йдеться про те, що інституційні властивості створюють "коло", маємо на увазі, що четверта й частково перша ознаки (інстинкти, звички) вказують на психобіологічні положення в методології інституціоналізму; власне, перша ознака (від звичок до ментальності) — на соціологічні, друга (право) — на юридичні, третя (вмінені доходи) — на економічні засади.

Французький інституціоналіст В. Шаванс запропонував розрізняти три рівні структури інститутів залежно від їх значення у життєдіяльності суспільства:

1) мова, етика, релігія, сім'я, гроші, власність;

2) соціальні умови, звичаї, традиції, правові норми, внутрішні правила організації, контракти, конституції, суспільні устрої;

3) ієрархія, асоціації, фірми, професійні спілки, організації підприємців, уряди, адміністративні апарати, міжнародні організації та угоди.

На думку М. Дерябіної, інститути слід розглядати за їх значенням у такій послідовності:

— приватна власність як найважливіший інститут ринкової економіки;

— правові регулювальні інститути, що забезпечують чітке розмежування майнової відповідальності (кодекси, закони);

— інститути, що відповідають за власність інших осіб (норми бухгалтерського обліку, банківське регулювання, регулювання ринку цінних паперів та інвестиційних посередників);

- інститути, що структурують та роблять передбачливою поведінку партнерів у ринкових відносинах (контрактне право).

Зважаючи на зазначені вище позиції, можна стверджувати, що економічна система — це не лише сукупність інституцій, визначених певним чином, а відповідно структурована та субординована за певними рівнями сукупність соціально-економічних інститутів, що мають різне значення і відіграють кожен свою роль.

Розглянемо правила, які багато дослідників вважають інститутами.

Правила — сукупність загальновизнаних і захищених вимог, що забороняють або дозволяють певні види дій одного індивіда (або групи людей) під час їх взаємодії з іншими людьми або групами.

Правила, що конституюють інститут, мають сенс тільки тоді, якщо застосовуються більше ніж до однієї людини. З цього погляду, будь-який інститут — це сукупність певних правил, тоді як правила не завжди є інститутом. Тому доцільно розмежовувати ці поняття.

Правила можуть перебувати у співвідношенні підпорядкованості, оскільки один тип правил змінити простіше, ніж інший. За низкою вирішальних ознак (ступінь охоплення, суб'єкти та ін.) правила класифікують на глобальні та локальні, конституційні й економічні тощо. Глобальні — правила, які безпосередньо визначають альтернативи для формулювання інших правил і змінюються з більшими витратами; вони формують інституціональне середовище. У свою чергу, такі правила складаються з конституційних, або політичних, та економічних. До локальних належать дво- і багатосторонні контракти, що укладають окремі економічні агенти.

Визначальна властивість конституційних правил полягає в тому, що вони утворюють ієрархічну структуру держави. Також ці правила визначають порядок прийняття рішень, що суттєво впливає на результат голосування. За допомогою таких правил фіксується здійснення контролю за переліком питань, котрі обговорюються та вирішуються.

Економічні правила визначають можливі форми організації господарської діяльності, в межах якої окремі індивіди або групи кооперуються або між ними виникають конкретні відносини. Наприклад, забороняється об'єднувати дві компанії, що належать до однієї галузі, якщо у результаті таких дій перевищуватиметься значення індексу концентрації попередньо визначеної критичної позначки. До економічних правил також належать встановлення граничних цін на продукти і ресурси, які визначають відповідно до межі обміну на конкретному ринку; введення обмежень на імпорт та експорт (шляхом квотування, збільшення мита, підвищення вимог до охорони екології та ін.); терміни дії патентів на відкриття, заборони на використання деяких видів контрактів тощо.

Правила економічної ринкової гри встановлюються законом і організаціями, які забезпечують дотримання цих правил усіма економічними суб'єктами за допомогою використання стимулів, винагород, пільг і покарань. До складу цих суб'єктів входять державні та недержавні організації, підприємства державного і приватного секторів, внутрішні та зовнішні агентства, які діють у відкритій ринковій економіці, фінансові посередники і брокери, а також домашні господарства.

Поняття "контракти" розглядають як правила, що структурують у часі і просторі відносини між двома (і більше) економічними агентами на основі специфікації прав і обов'язків, що обмінюються, відповідно до досягнутої між ними згоди.

Отже, очевидно, що інститути неоднорідні. У сукупності — як правила поведінки і механізми, які забезпечують їх виконання, — інститути гарантують суспільний порядок. Вони поділяються на дві великі групи — неформальні та формальні.

Неформальними називають такі правила, які, хоча і є досить жорсткими обмеженнями людської поведінки, проте не зафіксовані у письмовій формі (загальноприйняті умовності та кодекси поведінки) та захищені іншими, недержавними, механізмами щодо примусу їх виконання.

Неформальні інститути виникають з інформації, переданої за допомогою соціальних механізмів. У більшості випадків вони становлять ту частину спадщини, яка називається культурою. її можна трактувати як передання шляхом навчання й імітації від одного покоління до іншого знань, цінностей та інших чинників, які впливають на поведінку.

Неформальні правила мали вирішальне значення на ранніх етапах розвитку суспільства, коли відносини між людьми не регулювались формальними (писаними) законами. Проте неформальні інститути (обмеження) функціонують у сучасній економіці. Представник неоліберального напряму економічної теорії Ф. фон Хайєк (1899—1992) розглядає їх як невіддільну складову порядку співробітництва між людьми, що виникає спонтанно. Традиції, які стали основою розширеного порядку людського співробітництва, він вважає "продуктом дії людини", але не продуктом її розуму.

Неформальні обмеження виникають як засіб координації форм людської взаємодії, що стійко повторюються і є:

— продовженням, розвитком і модифікацією сучасних правил;

— соціально санкціонованими нормами поведінки;

— внутрішніми, обов'язковими для виконання стандартами поведінки. Фактично роль неформальних інститутів відіграє господарська етика

або моральні практики, дослідженням яких присвячено багато наукових робіт. Господарська етика підвищує рівень суспільної, отже, й економічної координації ринку.

Доведено залежність між етичними нормами і характером угод. Якщо суб'єкти економіки у діях спираються більше на довіру, ніж на можливості здійснення визначених формальним правом санкцій, то в такому суспільстві угоди матимуть більш регулярний і складний характер.

Формальні обмеження, правила й інститути виникають на основі вже діючих неформальних правил і механізмів, що забезпечують їх виконання. Формальні правила — це юридичні норми, особливість яких полягає в наявності груп людей, які спеціалізуються на забезпеченні їх дотримання. Такі правила є невід'ємним атрибутом держави, яка за допомогою формальних інститутів забезпечує їх захист.

Між неформальними та формальними правилами існує багатогранний зв'язок. Порівняно з формальними неформальні правила є:

— джерелом формування і зміни формальних правил, коли системи розвиваються еволюційно. У цьому разі люди, які створили закони, не вигадують нову форму, а лише вивчають і фіксують її після того, як вона сформувалася на практиці;

— фундаментом розширення, продовження, доповнення формальних правил, оскільки враховуються обставини тієї чи іншої одиничної взаємодії;

— замінниками формальних правил у разі їх недосконалості. У структурі формальних інститутів вирізняють:

— політичні інститути (визначають ієрархічну структуру суспільства (держави) і найважливіші характеристики контролю над політичними процедурами);

— економічні (встановлюють можливі форми організації господарської діяльності);

— системи контрактації (способи і порядок укладання контрактів, що регулюються правовими нормами та законами).

У науковій літературі формальні економічні інститути розглядають найчастіше в одному контексті з правами власності, адже вони (інститути) встановлюють права власності, тобто права на використання й отримання доходу від власності та відчуження інших осіб від використання майна або ресурсів.

В економічній науці розрізняють, як правило, два типи інститутів:

1) зовнішні, за допомогою яких у господарській системі встановлюють основні правила, що визначають її характер. Наприклад, базовий інститут власності;

2) внутрішні, що сприяють укладанню угод між суб'єктами, знижують ступінь невизначеності та ризику і зменшують трансакційні витрати. Наприклад, підприємства, види договорів, платіжні та кредитні засоби, засоби накопичення.

Інститути у вузькому розумінні — це правила економічної гри, в цьому разі ринкової гри, встановлені законом і організаціями, що забезпечують їх дотримання всіма економічними суб'єктами, використовуючи матеріальні та моральні стимули, винагороди й покарання. Серед них розрізняють власне державні та недержавні організації, підприємства державного і приватного секторів, внутрішні та зовнішні агентства, які оперують у відкритій ринковій економіці, фінансові посередники, брокери, а також домашні господарства.

У сучасній економічній літературі часто вживають слово інститут у значенні "організація" або "структура", наприклад, державні або фінансові інститути. На думку Г. Колодко, до них належать ті, які "організують, контролюють і формують економічні процеси з метою забезпечення їх відповідної дії з належним урахуванням інтересів усіх учасників процесу суспільного відтворення".

Крім того, серед ринкових інститутів вирізняють: контракти між підприємцями й арбітражні або судові процедури; ціну товару або послуг, погоджену між продавцем і покупцем, і право оскаржувати постачання неякісної продукції; об'єднання споживачів, які зміцнюють ринкові позиції в суперечках із виробниками та продавцями. Неоінституціоналісти розширили сутність поняття інститутів, включивши до їх складу:

— процедури і правила поведінки, санкціоновані законом або звичаєм;

— законодавчі та регулювальні норми, що захищають інтереси ринкових суб'єктів;

— організації й адміністративні/політичні структури, які задовольняють потреби різних ринкових суб'єктів — від уряду і центрального банку до комісій з ринку цінних паперів, антимонопольних органів, комерційних банків і товарних бірж;

— інститути в широкому розумінні, що охоплюють ринкову культуру і менталітет. З цього погляду інститути в Україні потрібно не тільки створювати або засновувати, але й навчатися їм. Такий процес навчання (навіть якщо відповідне намагання надзвичайно велике) має бути поступовим і довготривалим, адже за допомогою жодного політичного чи економічного акту неможливо здійснити радикальну трансформацію культури і менталітету українців.

Отже, загальновизнаними інституціональними складовими соціально-економічної системи є: історичні традиції, духовний склад населення, система ціннісних установок, рівень правосвідомості. Усе це співвідноситься з нормами, звичаями і звичками, які пояснюють оптимальні рішення економічних агентів.

Інститут — соціальний феномен, його ядром є правові норми, що забезпечують зрозумілість і передбачуваність, структурованість, визначеність повсякденного життя. Сутність економічного інституту полягає в засвоєних системах цінностей, стійких соціальних нормах, стандартах поведінки, схемах світосприйняття, а його властиві істотні ознаки — раціональні настанови й апарат примусу.

Формальні норми і правила утворюють правову і регулювальну інфраструктуру, формують ієрархію, яка структурує інституціональне середовище. Формальні правила становлять важливу, проте незначну частину сукупності обмежень, що формують ситуації вибору. Більшою мірою поведінку визначають неписані кодекси, норми й умовності. Практику повсякденної діяльності підприємця в ринкових умовах визначають формальні інститути та неформальні правила поведінки.

Формальні інститути щодо неформальних виконують такі функції: обмеження, утримання, стимулювання новоутворення, публічне обґрунтування, камуфлювання неформальної практики.

Неформальні інститути — загальноприйняті звичні стереотипи і норми поведінки, що є в індивідуальній і суспільній свідомості, ядро системи інститутів, яке дуже повільно змінюється.

Д. Норт зазначає, що виховання консенсусної ідеології (дотримання певних правил і норм) відбувається під час укладання угоди в межах неформальних рамок, які роблять її подібною до ідеалу з нульовими трансакцій-ними витратами2.Отже, величина трансакційних витрат — показник ступеня недосконалості ринків і кількісне вираження тих витрат, які несуть економічні суб'єкти за відсутності відповідних інститутів.

Трансакційні витрати формують попит на суспільні інститути: великі трансакційні витрати зумовлюють вищий попит на інституціональне регулювання, здатне мінімізувати витрати, пов'язані з купівлею-продажем, якістю, гарантіями інструменту подолання невизначеності, ризику, асиметрії інформації, несумісності контрагентів.

Проте в сучасних умовах виникає загроза рейдерства внаслідок колективної дії, що формує проблему безбілетника і спричинює додаткові витрати. Тому обов'язково мають діяти системи контролю і відповідальності за порушення правил колективної дії.

Найбільш міцні та соціально доцільні інститути фіксуються у традиціях, неформальних нормах, а потім — у писаному праві, тобто легалізуються.

Важливими властивостями інститутів є їх відносна стабільність і тривалий вплив на процеси відтворення, тиражування та поширення форм і способів людської взаємодії. Завдяки дієвості інститутів у соціумі й економіці забезпечується спадкова (у часі — вертикальна, у просторі, через запозичення — горизонтальна) передача ознак. Разом із тим, для інститутів характерна й мінливість, що забезпечує адаптацію соціальних і економічних систем до змін умов їх функціонування й розвитку. Те чи інше співвідношення між стабільністю та мінливістю інститутів встановлюється внаслідок взаємодії циклів негативних і позитивних зв'язків.

Як правило, розрізняють такі найважливіші функції інститутів:

— узгодження та координація дій економічних агентів, мінімізація і компенсація втрат у результаті зіткнення їх інтересів у процесі взаємодії;

— зменшення витрат часу, зусиль і ресурсів, пов'язаних з отриманням та обробкою інформації, обґрунтуванням і прийняттям рішень, укладанням угод та контролем за їх виконанням;

— забезпечення стабільності соціальних та економічних систем, збереження і спадкова передача їх суттєвих ознак;

— формування мотивів людської діяльності та системи матеріальних і моральних стимулів.

Отже, у сукупності інститути структурують людську взаємодію, одночасно обмежуючи можливість вибору для індивідів. Загалом інституціональна інфраструктура (сформовані суспільством інститути, формальні та неформальні правила) визначає також надбудову функціонування господарського механізму, порядок дії економічних агентів і організацій. До цих правил належать: правила ціноутворення, оподаткування, антимонопольне регулювання, соціальне страхування, методи макроекономічного регулювання та ін.

Система інституціональних правил сучасного суспільства надає й одночасно обмежує можливості з максимізації особистої вигоди шляхом здійснення економічних і політичних обмінів (що у зв'язку з обмеженістю ресурсів неминуче). У такому разі правила, які забезпечують структуризацію відносин між людьми, набувають форми права, якщо розглядати їх з позиції окремої людини, можливості реалізації нею бажань.

На думку Д. Норта, сукупність правил формується під впливом політичних і економічних інтересів. Тому більшість правил створюється в інтересах приватного, а не суспільного добробуту. Якщо йдеться про формальні правила, то вони виникають на основі особистих інтересів і створюються з метою задоволення інтересів тих, хто може впливати на формування нових правил.

Визнання цього факту неоінституціоналістами дає підстави говорити про подвійну природу інститутів: вони зменшують невизначеність вибору і забезпечення передбачуваності результатів сукупності дій, полегшують процес взаємодії між людьми (координаційна функція); будучи правилами, що обмежують доступ до ресурсів як економічних, так і політичних, для них властивий розподільний ефект. Не випадково у суспільстві триває боротьба за зміну правил, тобто за зміну можливостей доступу до обмежених ресурсів.

У класифікації Д. Норта політичні інститути, власне як правила, мають вирішальне значення. За допомогою політичних рішень вони формують природноекономічні правила (визначають, між іншим, права власності та індивідуальні контракти). Отже, щоб змінювати правила, в тому числі й економічні, потрібно мати владу. Цим визначається значущість під час аналізу траєкторії інституціональних змін проблем влади, в тому числі над соціальним вибором і людськими цінностями.