Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 2.2. Структура інституціональної теорії

У сучасній економічній літературі немає єдиної класифікації інституціональних теорій. Це пояснюється збереженням у значній частині видань дуалізму "старого" (традиційного) інституціоналізму і неоінституціональних теорій. Проте не можна не зважати на певні спільні ознаки двох підсистем інституціонального напряму, їх основу — вони сформувалися або на базі неокласичної економічної теорії, або під суттєвим її впливом.

На рис 2.1 у найзагальнішому вигляді подано структуру сучасного інституціоналізму та його зв'язки з іншими напрямами економічної науки XX — початку XXI ст. Варто зазначити, що інституціоналізм належить до напряму економічної науки, представники якого підтримують і розвивають соціально-історичну традицію у наукових дослідженнях. Долю і спрямування розвитку інституціоналізму визначили насамперед американська філософія і соціологія, німецька історична школа, постіндустріалізм, неокласика та західний марксизм.

До складу сучасного інституціоналізму входять три напрями економічної теорії: 1) англо-американський інституціоналізм; 2) традиційний; 3) неоінституціоналізм. З одного боку, переважна більшість сучасних учених об'єднують перші два напрями і розглядають їх як єдиний "старий", або традиційний чи класичний інституціоналізм. Такий підхід правомірний, адже сучасні представники "старого" інституціоналізму продовжують традиції основоположників англо-американського інституціоналізму — Дж. Гобсона, Т. Веблена, Дж. Коммонса, У. Мітчелла. Проте за такого підходу не наголошують на специфіці новітніх варіантів традиційного інституціоналізму. Йдеться насамперед про теорії постіндустріального (інформаційного) суспільства відомих американських учених Д. Белла, О. Тоффлера,

Дж. Ґелбрейта, теорії французького дирижизму і регуляціонізму (Ф. Перру, Р. Буайе, М. Агліетта). З іншого боку, між традиційним і новим інституціоналізмом є значні відмінності, однак вони не дають підстав для виведення неоінституціоналізму взагалі за межі сучасного інституціоналізму.

На рис. 2.1 зображено також численні зв'язки сучасного інституціоналізму з іншими напрямами економічної теорії — західним марксизмом, неокласикою, неолібералізмом, кейнсіанством і посткейнсіанством.

Неоінституціоналізм розвивався не ізольовано від інших шкіл. У його основних теоріях спостерігаються докорінні принципи економіку, які він розширив і доповнив. Проникаючи у галузь інших наук про суспільство (право, соціологія, психологія, політика та ін.), представники цієї школи використовували традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись досліджувати всі суспільні відносини з позиції "економічної людини" та "невидимої руки" А. Сміта. Тому будь-які стосунки між людьми неоінституціоналісти розглядають через взаємовигідний обмін. За висловом лауреата Нобелівської премії з економіки (1986) Дж. Б'юкенена, такий підхід ще з часів виникнення традиційного інституціоналізму називають контрактною (договірною) парадигмою.

Подані на рис. 2.1 два напрями — традиційна інституціональна економіка і неоінституціональна — іноді в науковій літературі визначають як тотожні, хоча між ними є деяка принципова відмінність. Перший напрям інституціонального підходу спирається переважно на англо-американський інституціоналізм кінця XIX — початку XX ст. У сучасних умовах традиційний інституціоналізм представлений еволюційною економікою, теорією конвергенції, постіндустріального (інформаційного) суспільства, глобальних проблем та ін. Другий напрям сприяв розширенню і модифікації традиційної (ортодоксальної) неокласики, залишаючись в її межах і знімаючи лише деякі найбільш нереалістичні передумови (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення ріноваги за допомогою винятково цінового механізму та ін.). До цього напряму належать теорії трансакційних витрат, агентів, суспільного вибору та ін.

Перший напрям загалом залишається, як і англо-американський інституціоналізм, опозиційним до неокласичного мейнстриму.

Т. Еггертссон зазначає, що йдеться про дві альтернативні науково-дослідні програми (парадигми). Неоінституціональна економічна теорія пов'язана з традиційною мікроекономічною й одночасно відокремлена від нової традиційної інституціональної економічної теорії, представники якої заперечують таку складову жорсткого ядра неокласики, як модель раціонального вибору. До видатних здобутків неоінституціональної теорії належать розробки Р. Коуза, О. Вільямсона, Д. Норта та ін, які критично ставляться до поглядів "старих" інституціоналістів.


Рис.2.1.Структура сучасного інституціоналізму та його зв'язки з основними напрямами економічної теорії


.Така опозиційність пояснюється насамперед неприйняттям методів маржинального і рівноважного аналізу та наданням переваги еволюційно-соціологічним способам дослідження. Другий напрям зміцнює неокласичну парадигму. Неоінституціоналісти розширюють сутність неокласичного підходу за рахунок нових сфер дослідження (сімейних стосунків, етики, політичного життя, міжрасових відносин, злочинності, історичного розвитку суспільства тощо).

Окремі вчені (О. Вільямсон, Т. Еггертссон, Р. Нуреєв, А. Московський та ін.) поряд із традиційним інституціоналізмом та неоінституціоналізмом вирізняють ще й "новий" інституціоналізм, або нову інституціональну економіку. Вважають її наміром, спробою тлумачити політику, права, соціологію, антропологію, комерційне життя на мові економіки мейнстриму і значним розширенням явищ економічного імперіалізму. На цій підставі нову інституціональну економіку або взагалі виводять за межі економічної теорії, або розглядають як теорію "захисного поясу" неокласики (неокласичний інституціоналізм), або найчастіше (і, очевидно, правильно) об'єднують із неоінституціоналізмом (обидва терміни використовують як синоніми).

Т. Еггертссон робить такий висновок щодо майбутнього розвитку двох зазначених напрямів економічної науки: "Лише час покаже, яка програма досліджень виявиться більш плідною: неоінституціональна економічна теорія чи нова інституціональна теорія. Можливо, обидві будуть продуктивними, але у відособлених одна від одної напрямах досліджень. Головне завдання інституціональної економіки полягає в тому, щоб піднятися на вищий рівень від методологічного критицизму і запропонувати дієву програму наукових досліджень". Водночас він нагадує, що саме у цій сфері зазнали невдачі "старі" американські інституціоналісти на чолі з Дж.Р. Коммонсом. У 1984 р. Р. Коуз писав, що праці американських інституціоналістів "не дали жодних результатів... Не маючи ніякої теорії, вони нічого не могли запропонувати, окрім груди описового матеріалу, що чекав теоретичного осмислення... Отже, якщо у сучасних інституціоналістів є попередники, то це не ті, що діяли безпосередньо перед ними".

Варто зауважити, що новоінституціоналісти (Дж. Ходжсон та ін.) висловлюють протилежні думки щодо функціонування "старого" інституціоналізму та плідності його надбань.

Спостерігаються певні відмінності між сучасними інституціоналіс-тами і щодо розуміння внутрішньої структури інституціональної економічної теорії.

На думку українських учених (Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та ін.) до структури інституціоналізму як своєрідного напряму в економічній науці належать:

1) ранній інституціоналізм у складі соціально-психологічного інституціоналізму Т. Веблена, соціально-правового Дж. Коммонса, кон'юнктурно-статистичного У. Мітчелла;

2) неоінституціоналізм у складі соціального (індустріально-технологічного) інституціоналізму Дж.К. Ґелбрейта, теорії трансакційних витрат, економічної теорії прав власності, теорії суспільного вибору;

3) теорії трансформації капіталізму ("народного капіталізму", "дифузії власності", "управлінської революції", "революції в доходах", "колективного капіталізму", "соціального партнерства");

4) теорії індустріального суспільства з урахуванням концепцій постіндустріального суспільства, теорії "конвергенції";

б) концепції футурології. Кана, 3. Бжезинського, А. Тоффлера, Ж. Фу-растьє та ін.

Викликає заперечення включення видатного американського вченого-економіста Дж.К. Ґелбрейта до складу неоінституціоналістів. Насправді він, як на цьому неодноразово наголошують відомі зарубіжні та вітчизняні вчені, належить до тих, хто почав і творчо розвинув стосовно соціально-економічних реалій 50—90-х років минулого століття традицію раннього інституціоналізму. Вкрай спірним є також зарахування до інституціоналізму численних теорій трансформації капіталізму. Водночас українські автори одними з перших у світовій літературі внесли теорії індустріального суспільства до структури сучасного інституціоналізму, що є перспективною, на наш погляд, ідеєю. Щоправда, при цьому потрібно виокремити теорії постіндустріального (інформаційного) суспільства в самостійний напрям у складі сучасного інституціоналізму. До них належить за суттю і змістом і те, що називається концепціями футурології.

Дж. Б'юкенен запропонував іншу класифікацію економічних теорій інституціоналізму. Вчений об'єднав їх під назвою "нова політична економія". Він визначив:

1) теорію суспільного вибору, на основі якої виникла конституціональна економічна теорія;

2) економічну теорію прав власності;

3) теорію економіки і права, або економічний аналіз права;

4) політичну економію державного регулювання;

5) неоінституціональну економічну теорію; 6) нову економічну теорію.

Дж. Б'юкенен зауважив, що у широкому розумінні конституціональна економічна теорія охоплює всі зазначені вище дисципліни, оскільки кожного разу певна увага приділяється юридичним і політичним обмеженням, у межах яких економічні та політичні суб'єкти розв'язують проблему вибору. Водночас учений виокремив у найзагальнішому вигляді й низку відмінностей між цими науковими дисциплінами.

У теорії суспільного вибору (в тій мірі, в якій вона не торкається проблем інституційного характеру) важливе значення мають альтернативні структури політичного вибору і поведінка суб'єктів у межах таких структур. Вона орієнтується насамперед на побудову прогнозних моделей політичної взаємодії і є попереднім, необхідним кроком на шляху до здійснення конституціональних досліджень загальнішого характеру. Економічна теорія прав власності, теорія економіки та права, а також політична економія державного регулювання мають більше спільних ознак із традиційною економічною теорією, ніж з інституціональною чи теорією суспільного вибору. Головне значення для цих галузей економічного життя зберігають стандартні критерії економічної ефективності, які відіграють одночасно й роль основи для побудови пояснень, і роль нормативного ідеалу. Неоінституціональна економічна теорія орієнтується більше на вивчення взаємодії в межах конкретних інституціональних форм, ніж на дослідження сукупної структури політичних правил. Деякі підходи у межах нової економічної історії мають багато спільного з інституціональною економічною теорією, хоча основний акцент у них зроблено на історичний, а не порівняльний аналіз.

Основи еволюційної економічної теорії заклав Дж. Ходжсон у працях "Еволюційна економіка на порозі XXI століття" (1997) та "Економічна теорія і інститути" (2003). Розвиваючи цю теорію, представники традиційного інституціоналізму часто вибирають галузь аналізу, яка виходить за межі власне ринкового господарства (проблеми творчої праці, подолання приватної власності, ліквідації експлуатації та ін.). Еволюційний підхід використовується в їх головних концепціях конвергенції, еволюційних систем, постіндустріального (постекономічного, інформаційного, сервісного та ін.) суспільства, економіки глобалістики. В такому ж напрямі розвивається "економіка поведінки", сформована як окремий напрям неоінституціоналізму. її основоположниками є лауреати Нобелівської премії з економіки, психологи Д. Канеман і А. Тверські, метою дослідження яких були критичний аналіз і перевірка того, наскільки модель "людини економічної" відповідає реальній поведінці людей.

Інституціоналізм відображається у французькій економіці угод. її автори по-іншому намагаються в новому напрямі тлумачити неоінституціональну економіку і насамперед її контрактну парадигму. Основою цієї економіки вважають норми.

Окремі ідеї контрактної парадигми відобразилися ще в працях Дж. Коммонса. Проте у сучасному вигляді вона отримала системне трактування, що значно відрізняється від первинних ідей. Контрактна парадигма може реалізовуватися як ззовні, тобто через інституціональне середовище (вибір соціальних, юридичних і політичних правил гри), так і з середини — через відносини, які є основою організації. Тут враховуються також головні принципи загальної правової сфери, тобто зовнішніми правилами гри можуть бути конституційне, цивільне й адміністративне право, різноманітні законодавчі акти та ін., а внутрішніми — правила розпорядку самих організацій. У межах контрактної парадигми теорія прав власності (Р. Коуз, А. Ал-чіан, Г. Демсетц, Р. Познер та ін.) вивчає інституціональне середовище діяльності економічних організацій у приватному секторі економіки, а теорія суспільного вибору (Дж. Б'юкенен, Г. Таллок, М. Олсон, Р. Толлісои та ін.) — інституціональне середовище діяльності індивіда й організацій у суспільному секторі економіки. Основну увагу представники першого підходу надають виграшеві добробуту, який отримують завдяки чіткій специфікації прав власності, згідно з другим підходом у центрі аналізу перебувають втрати, пов'язані з діяльністю держави (економіка бюрократії, пошук політичної ренти та ін.).

Ці підходи об'єднує однакове трактування поняття прав власності, за яким вони е системою норм, що регулює доступ до рідкісних або обмежених ресурсів. Воно набуває важливого значення поведінки, оскільки права власності уподібнюються до своєрідних правил гри, які регулюють відносини між окремими економічними агентами.

Є інші підходи, що випливають із контрактної парадигми і походять від "традиційної" неокласики: теорія агентів, або, за термінологією Дж. Стігліца, теорія взаємовідносин "принципал-агент", і теорія трансакційних витрат (О. Вільямсон). Представники першого напряму концентрують увагу на попередніх передумовах (збуджувальні мотиви) контрактів (ex ante), а представники другого — на вже реалізованих угодах (ex poste), що спричинюють виникнення різних управлінських структур. У теорії агентів розглядають різні механізми стимулювання діяльності підлеглих, щоб забезпечити максимальне зниження опортунізму. Велике значення надають організаційним схемам, які забезпечують оптимальний розподіл ризику між принципалами й агентами. На практиці такі проблеми виникають у зв'язку з відокремленням власності та контролю. Сучасні представники теорії агентів (У. Меклінг, М. Дженсон, Ю. Фама та ін.) у своїх дослідженнях вивчають заходи, потрібні для того, щоб поведінка агентів у найменшій мірі відхилялася від інтересів принципалів (власників). їх теоретичні обґрунтування і пропозиції спрямовані на намагання передбачити ці проблеми завчасно, ще під час укладання контрактів (ex ante), тоді як представники теорії трансакційних витрат (С. Чен, Й. Барцель та ін.) акцентують на поведінці економічних агентів уже після підписання контракту (ex poste). Синтезом зазначених напрямів у межах цієї теорії є праці О. Вільямсона" основна проблема дослідження якого — структура управління і регуляції.

Досить відносні відмінності між теоріями є наслідком того, що можна спостерігати, як один і той самий учений-економіст працює в різних галузях неоінституціоналізму. Особливо це стосується таких нових конкретних напрямів, як право й економіка (економіка права), економіка організацій, нова економічна історія та ін.

Незважаючи на однакові питання, які розглядають неоінституціоналісти, існує досить значна відмінність між американським і західноєвропейськими напрямами. Якщо для представників першого напряму типовий підхід з позицій абстрактного раціонального індивіда, то представники другого принципово не приймають протиставлення індивіда і суспільства, визначення міжособистісних відносин тільки як ринкових угод. Тому американці значно сильніші у використанні математичного апарату, представники західноєвропейського напряму — в розумінні ролі традицій, культурних норм, ментальних стереотипів та ін., усього того, що становить сильний аспект інституціоналізму. По-різному розглядають і норми: американці — як результат вибору; західно європейці — як передумову раціональної поведінки. Тому раціональність останні також визначають як норму поведінки.

Еволюція суспільного буття створює можливі умови для зміни як формальних, так і неформальних правил, а також способів ефективності примусу до виконання правил і обмежень.

Отже, порівняння неоінституціональної економічної теорії з іншими підходами, а саме традиційним інституціональним і неокласичним, дає змогу зробити такі висновки.

1. На відміну від неокласичної теорії для неоінституціональної економічної теорії (НІЕТ), як і для англо-американського та традиційного інституціоналізму, інститути мають значення для пояснення поведінки економічних агентів. Досліджуючи інститути в новій інституціональній теорії, особливу увагу приділяють аспектам, пов'язаним з ефективністю, пояснюючи їх (інститутів) формування на основі моделі раціонального вибору з позиції створення і використання можливостей взаємовигідного обміну. Розв'язувати теоретичні та практичні проблеми, що виникають у зв'язку з появою та зміною інститутів, неоінституціональна економічна теорія може шляхом дослідження дискретних інституціональних, або структурних, альтернатив у відкритій формі.

2. Представники нового інституціоналізму, на відміну від традиційних інституціоналістів, розглядають інститути через їх вплив на рішення, які приймають економічні агенти. Інститути у вигляді сукупності правил, норм і механізмів примусу до їх виконання не визначають поведінку людини загалом, а лише обмежують альтернативи, з яких індивід може вибирати відповідно до своїх критеріїв. Створена для індивіда можливість вибору між правилами призводить до виникнення ідеї інституціонального ринку, яка дає змогу розглядати це питання у динаміці. Ю. Ельстер таку тезу співвідносить з ідеєю, згідно з якою інститути є раціоналізацією інтересів суб'єктів господарювання (економічних агентів). Це дає підставу визначати неоінституціоналізм як своєрідну форму синтезу різних ідей в економічній теорії. За допомогою методологічного холізму в неоінститу-ціональній теорії синтез став побічним результатом рішення прикладних питань, які стосуються пояснення меж і розмірів організацій, вибору методу координації.

3. Завдяки новому інструментарію НІЕТ значну частину об'єктів, котрі неокласики вважали "чорним ящиком" (держава, фірма, домогосподарство), розглядають як упорядковані стосунки між людьми структури. Новий підхід сприяв започаткуванню спеціального дослідження процесів обробки інформації, отримання і використання знань, структури стимулів і контролю в різних формах економічних організацій. Тому, на відміну від неокласичної теорії фірми (фірма як окремий економічний агент із власними цілями й інтересами), що називається технологічною, неоінституціональна контрактна — передбачає вивчення внутрішньофірмових (внутрішньо-організаційних) обмінів. Неоінституціоналісти порушили питання про потребу нового пояснення явищ господарського життя (фірма, домогосподарство, гроші, контракти та ін.). Звідси випливає характеристика підходу в межах економічної теорії трансакційних витрат, яка є одним із варіантів розвитку НІЕТ як наноекономічного, або мікромікроекономічного.

4. Зважаючи на можливості економії на трансакційних і трансформаційних витратах (витратах виробництва), інституціональні альтернативи порівнюються одна з іншою, а не тільки з ідеальним станом речей, як у неокласиці (досконала конкуренція). Ігнорування суттєвих аспектів організації обміну на мікрорівні не може не відображатися на макроекономічних умовах, що зумовлюють низьку ефективність економічної політики, навіть якщо допустити неопортуністичність намірів політиків. У зв'язку з цим однією з основних властивостей неоінституціональної економічної теорії є порівняльний аналіз дискретних інституціональних альтернатив. Зміни в методі дослідження Г. Саймон охарактеризував так: "У міру експансії економічної теорії за межі її ключової сфери інтересів — теорії цін, яка має справу з кількістю товарів і грошей, — у ній можна спостерігати окремі зміни. Вони відбуваються починаючи з кількісного аналізу, де центральна роль належить порівнюванню граничних величин, у напрямі якіснішого інституціонального аналізу, де зіставляються дискретні альтернативні структури".

5. Порівняльна статика як метод вивчення економічної системи неокласиками через сукупність рівнозначних станів (при ігноруванні процесу переходу від одного стану до іншого) передбачала визначення значення таких показників, як ціна і кількість. У НІЕТ таких важливих параметрів значно більше (якість, система штрафних санкцій, умови та наслідки відхилення від графіків поставок і платежів та ін.). Це дає змогу пояснити результати інституціональних змін (зрушення в інституціональному середовищі) шляхом адаптації економічних агентів одночасно у множинності вимірів, поставити питання про непередбачувані наслідки інституціональних нововведень.

6. Інституціональні підходи дещо послаблюють жорсткі передумови неокласичної теорії стосовно поведінки людини і водночас уніфікують економічні підходи, реалізуючі принципи методологічного індивідуалізму. Разом із тим, раціональність поведінки розглядають як змінну величину, що залежить від складності ситуації вибору, її повторюваності, наявності в індивіда, який приймає рішення, інформації, а також міри його мотивованості. Узагальнення важливих методологічних розбіжностей між неокласикою та інституціоналізмом подано в табл. 2.1.


Таблиця 2.1. Основні методологічні відмінності між неокласикою та інституціоналізмом

Предмет

Неокласика

Інституціоналізм

1. Оптимізація

Головне питання аналізу, що є основою економічної моделі індивіда, не враховує правила і не пояснює їх походження

У методологічній структурі має другорядне значення, сприймається як одна з моделей поведінки, яка перебуває під впливом визначеної системи правил. Висуваються пояснення механізму виникнення інститутів

2. Раціональність

Абсолютна

Обмежена

3. Складність

Зумовлена тим, що економічний аспект розглядається як "калькулятор задоволень"

Визначена конструкція гравців, різноманітність інститутів, моделей поведінки, інформаційний потенціал і можливості переробки інформації


Закінчення табл. 2.1

Предмет

Неокласика

Інституціоналізм

4. Невизначеність

Свідомо виключається з аналітичних конструкцій

Відіграє важливу роль як вірогідна категорія, що визначає стохастичний характер економічної еволюції

5. Пізнання

Процес сприйняття — чинник у межах раціоналістичної оптимізації. Пізнання, навчання і комунікації подаються як реальність, що має номінальне значення для неокласичних економічних моделей (неекономічні чинники)

Генератор процесу окультурювання і соціалізації, налагодження інституціональної матриці і навчання

6. Навчання

Розглядається як процедура відкриття, результат конкуренції

Умова формування ефективних інститутів, необхідний інструмент удосконалення економіки

7. Комунікація

Визнається в рамках раціональної і оптимізаційної поведінки агента

Комунікаційні взаємодії є одним із головних напрямів, розглядається в межах обмеженої раціональності

Джерело: Сухарев О.С. Институциональная теория и экономическая политика: К новой теории передаточного механизма в макроэкономике. — Кн. 1 — М., 2007. — С. 345.

З огляду на спроможності НІЕТ структуру вати, пояснювати різні ситуації вибору і взаємодії між людьми, а також передбачати результати такої взаємодії — можна виділити три основні напрями застосування цієї теорії1. Перший пов'язаний із функціональними залежностями, другий — із застосуванням до суміжних дисциплін, третій — із проблемами економічної політики.

2.3. Порівняльна характеристика традиційного та нового інституціоналізму
Основні передумови неоінституціоналізму
2.4. Неоднозначність сучасних інституціональних оцінок різних шкіл економічної теорії
Етапи розвитку інституціоналізму
2.5. Інституціоналізм в Україні
Розділ 3 ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
3.1. Ринки як інституціональна угода
Визначення ринку
Типи ринкових інститутів
Ринки й обмін
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru