Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 1.4. Неоінституціональна економіка: наука і мистецтво

У системі сучасного економічного знання поєднання економічної теорії та практики все більше усвідомлюють як проблему. Відповідно в методології економічної науки більше уваги почали приділяти дослідженню питань взаємовідносин теорії та практики економічних рішень і дій. Такі проблеми вивчають також сучасні вітчизняні і зарубіжні інституціоналісти. Розв'язуючи їх, основою для дослідників є класифікація форм економічного знання, яку обґрунтував наприкінці XIX ст. професор Кембриджського університету Дж.Н. Кейвс (батько відомого Дж.М. Кейнса). Учений використав підхід Дж.С. Мілля, тобто розмежування політичної економії на науку і мистецтво. Ключовою новацією став внутрішній поділ науки політичної економії на позитивну (сукупність системних знань стосовно того, що є) і нормативну (сукупність системних знань стосовно того, що мас бути, а тому їх предмет — ідеальне, як відмінне від дійсного). До структури знання належать такі три складові: 1) позитивна економічна наука, що займається пошуком закономірностей; 2) нормативна — визначенням ідеалів; 3) мистецтво політичної економії, або прикладна економіка, —- формулюванням приписів, правил для досягнення мети.

Сучасні дослідники визначають сутність прикладної економіки як широкий спектр досліджень, пов'язаних із діагностуванням реальних економік, їх підсистем і елементів; прогнозуванням соціально-економічних процесів; розробленням економіко-політичних стратегій та програм, варіантів реформування економічних інститутів (інституціональним дизайном). Прикладна економіка — лише частина системи економічного знання, але без зв'язку з якою економічна наука у вужчому розумінні (тобто як позитивна теорія) втрачає сенс існування. Прикладна економіка (мистецтво) поєднує теорію і практику, охоплює два типи досліджень і розробок: 1) ті, що забезпечують процеси цілепокладання (стратегічні прикладні дослідження); 2) ті, які забезпечують реалізацію чітко визначеної мети (оперативні прикладні дослідження).

Слід критично ставитися до тверджень представників неоінституціоналізму про те, що "старі" інституціоналісти та їх послідовники не мають теорії, а для їх праць властивий описовий, емпіричний характер.

Неокласичній доктрині, на думку провідного теоретика неоінституціоналізму О. Вільямсона, властива не контрактна, а переважно технологічна орієнтація. Передбачається, що обмін здійснюється миттєво і без втрат, укладені угоди чітко виконуються, а межі економічної організації (фірми) визначаються характером технології, що використовується. На відміну від цього, сутність теорії неоінституціоналізму випливає з організаційно-контрактної перспективи. Первинне значення мають не технологічні фактори, а витрати, які виникають унаслідок взаємодії економічних агентів.

Предметом вивчення для низки концепцій, що належать до цієї теоретичної групи, є інституціональне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні та юридичні правила, у межах яких відбуваються процеси виробництва й обміну. Серед таких основних правил розрізняють: 1) конституційне, виборче, майнове, право угоди та ін.; 2) правила, які регулюють відносини у приватній сфері — теорія прав власності (серед її засновників Р. Коуз, А. Алчіан, Г. Демсетц). Такі концепції мають не тільки різні предмети вивчення, але й загальну теоретичну спрямованість. Якщо у першій акцент роблять на втратах, зумовлених діяльністю політичних інститутів, то у другій увагу зосереджують на виграші в добробуті, що забезпечують інститути права.

У центрі другої групи перебувають організаційні об'єднання, які у межах діючих загальних правил створюють економічні агенти на контрактній основі. Взаємодії "принципал-агент" присвячена теорія відносин між агентами. Головна увага в одній з її версій приділена теорії механізмів стимулювання, її представники досліджують, як організаційні схеми можуть забезпечити оптимальний розподіл ризику між принципалом і агентом. В іншій, так званій позитивній теорії відносин між агентами, розглядається проблема відокремлення власності та контролю, сформульована У. Берлі і Г. Мінзом у 30-х роках XX ст. Провідними сучасними представниками цієї концепції є У. Меклінг, М. Дженсен, Ю. Фама. Вони зосереджують увагу на такому питанні: які потрібні заходи, щоб поведінка агентів (найманих менеджерів) найменше відхилялась від інтересів принципалів (власників). Діючи раціонально, принципали намагатимуться враховувати загрозу ухилень від укладання контрактів, вводячи заходи захисту в узгоджені умови.

Трансакційний підхід до вивчення економічних організацій ґрунтується на ідеї Р. Коуза. З погляду цього підходу організації — засіб зменшення трансакційних витрат. Акцент робиться не на етапі укладення контрактів, що є головним у теорії відносин між агентами, а на рівень їх виконання. В одній з гілок такого підходу, представниками якого є С. Чен, Й. Барцель, Д. Норт, основну пояснювальну категорію становлять витрати визначення кількості та якості товарів і послуг, що зазначаються в угоді. У центрі уваги представників школи, яку очолює О. Вільямсон, розміщена проблема "регуляційних структур". Механізми, які використовують з метою оцінювання поведінки учасників контрактних відносин, — це вирішення суперечок, що виникли, адаптації до неочікуваних змін, застосування санкцій до порушників. Кожній угоді, вважає вчений, відповідає певний тип регуляційних структур, що ліпше, ніж інші, забезпечують її виконання.

Перераховані підходи в рамках нової школи свідчать про її вплив і поширення в останнє десятиріччя, міцне утвердження неоінституціональної теорії як законної частини сучасної економічної науки, її позитивної та нормативної складових.

Важливий аспект дослідження неоінституціоналізму — аналіз окремих питань, що стосуються, з одного боку, взаємодії структури і функціонування інститутів ринкової економіки, а з іншого — політики, яку здійснюють в їх межах, та ефективності її інститутів з акцентом на наслідки для довготермінової динаміки виробництва. Згідно зі світовим досвідом на визначеному рівні розвитку економічні механізми призводять до того, що довготермінове економічне зростання є неминучим. Основна причина само підтримуючого характеру зростання полягає в об'єктивному бажанні виробників максимізувати прибуток, а споживачів — жити в ліпших умовах. У довготерміновому плані таких цілей не можна досягти лише шляхом перерозподілу національного доходу, що залишається на одному рівні. Розвиток потребує зростання виробництва.

Політичні сили, які перебувають при владі, мають активно сприяти зростанню, інакше у демократичних країнах через конституційно встановлений період часу шляхом демократичних виборів вони втратять свої владні позиції. Це стосується і недемократичних країн, де при владі можна бути тривалий час і втратити її під сильним політичним тиском вуличних протестів (наприклад, політична ситуація в Україні у кінці 2004 р. — на початку 2005 р.), але при цьому гострішою буде криза політичного керівництва, країна може бути втягнута в хаос, що спричинить негативні наслідки для населення й економіки. Разом із тим не можна виключати того, що уряд проводитиме ефективну політику, спрямовану на досягнення економічного зростання.

Якщо економічна політика (бюджетно-податкова, грошово-кредитна, промислова або торговельна), що здійснює уряд або незалежний центральний банк, орієнтована на досягнення інших пріоритетних цілей на збиток економічної динаміки, то останнє розглядається як другорядне питання. Іноді така політика виправдана, особливо коли йдеться про відновлення фінансової та економічної рівноваги. Але в інших випадках, наприклад, ситуація в Україні та Росії в 90-х роках, це означає змішування складових економічної політики з її цілями.

З економічного погляду очевидно, що метою є забезпечення соціально-економічного розвитку для поліпшення добробуту народу, що пердбачає й економічне зростання per se. Такі категорії та процеси, як бюджет, інфляція, приватизація, обмінний курс, відсоткові ставки, податки та ін., — лише інструмент, що сприяє досягненню цієї мети. їх нерозрізнення в економічній політиці, як свідчить досвід пострадянських країн, може коштувати дорого. У ширшому контексті (враховуючи, що свобода і демократія — незалежні цінності) виникає дилема — що чому має підкорятися. На думку лауреата Нобелівської премії з економіки (1998) А. Сена, "свобода — не тільки головна мета розвитку, але й один із найважливіших його інструментів". Це правильний підхід, оскільки вчений акцентує на позитивному зворотному зв'язку між свободою та розвитком. Але проблема полягає в тому, що така синергетика виявляється лише в довготерміновій перспективі.

Макроекономінне зростання — це довготермінова тенденція до збільшення сукупності споживних вартостей, що виробляє країна за певний період часу в масштабах суспільного виробництва.

Разом із тим в окремих країнах (Китай, В'єтнам, Лаос) здійснюють розумну політику розвитку в умовах досить обмеженої демократії, забезпечуючи ефективну економічну політику і швидке зростання виробництва, унаслідок чого відбувається підвищення життєвого рівня людей. Але цього не можна сказати про низку пострадянських країн, де немає такої політики. Можливо, краще розвивати свободу і демократію, навіть якщо вони не сприяють реалізації ефективної політики, спрямованої на підтримку економічного зростання. Подібна ситуація в Україні, де інституціональна слабкість молодої політичної демократії та громадянського суспільства перешкоджає проведенню розумної, орієнтованої на забезпечення економічного зростання політики і негативно відображається на функціонуванні створених інститутів ринкової економіки.

У виборі ефективної економічної політики слід враховувати регіональний аспект створення і розподілу доходів, адже політика розподілу та перерозподілу ВВП у часі та просторі може викликати незадоволення, ніж власне динаміка суспільного виробництва. Іноді в період різкого зростання з'являється багато соціально-економічних проблем, ніж зазвичай, що зумовлено активізацією намагань здійснювати перерозподільні процеси. Слід зважати на те, що незадоволення на перший погляд несправедливим розподілом доходів, отриманих внаслідок економічного зростання, може бути сильнішим порівняно з негативними наслідками у довготерміновому періоді. Несправедливий розподіл доходу (точніше його реального приросту) завдає шкоди не тільки з соціальної позиції, але й з прагматичних причин, оскільки стримує підвищення ефективності економічного зростання.

На підставі досвіду світового розвитку економіки можна стверджувати, що очікування (прогнозування) темпів зростання, як правило, перевищують реально досягнуті. Це призводить не тільки до соціального напруження у суспільстві, а й до наукових і політичних дебатів, адже часто політики й економісти намагаються переконати суспільство ex ante , що вони можуть досягти визначених цілей, а ex post шукають винних у своїх провалах. Особливо помітні такі тенденції в пострадянських країнах, в яких очікування щодо масштабів і темпів зростання виробництва та споживання набагато перевищили невеликі реальні результати. Цим країнам, включаючи й Україну, не вдалося уникнути розчарувань, на відміну, наприклад від Китаю, де після 70-х років відбувалося подвоєння ВВП кожні десять років. Незадоволення населення у такому разі можливе лише у зв'язку з розподілом доходів від цього зростання і деякими зовнішньоекономічними чинниками, що впливають на формування суспільства у Китаї.

Зрозуміло, що період фундаментальних системних змін, яких зазнали постсоціалістичні країни, був специфічним, тому багато явищ передбачити надто важко. Цим частково пояснюється великий розрив між оптимістичними заявами й очікуваннями, з одного боку, та реальністю — з іншого.

Визначаючи джерела економічного зростання на сучасному етапі структурної трансформації економіки України, варто враховувати певні чинники. Розглянемо їх детальніше.

1. Послідовне підвищення ефективності розподілу на основі ефективнішого використання ресурсів, що потребує постійних зусиль, пов'язаних із стимулюванням творчого розвитку в підприємництві, відповідного його використання на мікрорівні, а також заходів з поліпшення якості корпоративного управління.

Проте суттєва відмінність між Україною як державою з перехідною економікою, в котрій відбуваються структурні й інституціональні реформи, і розвиненими країнами полягає в річному темпі зростання ВВП. Якщо для останніх 1—2 % — це достатнє зростання для стимулювання зайнятості та зменшення безробіття, то в Україні без спеціальних заходів, спрямованих на боротьбу з безробіттям, зайнятість почне зростати тільки в умовах зростання ВВП не менше 4 %.

2. Важливими є чинники відродження після періоду значного спаду, зумовленого трансформаційною кризою, заохочення схильності до заощадження і нагромадження капіталу. Збільшення нагромадження потрібне з метою підтримки на високому рівні довготермінової динаміки економічного зростання, особливо в ситуації, коли багато резервів, що були на поверхні і стали доступними у процесі системних перетворень, вичерпались або перебувають на етапі близькому до вичерпання. При цьому важливо не тільки стимулювати внутрішні заощадження, але й залучати — у сприятливому відкритому економічному середовищі — іноземні нагромадження насамперед у формі прямих інвестицій. Останні створюють нові виробничі потужності, які часто різко підвищують конкурентоспроможність економіки країни — реципієнта та її експортний потенціал. Таким чином вони сприяють економічному зростанню, орієнтованому на експорт. Зрозуміло, не варто применшувати значення й інших екзогенних чинників: роль вступу в СОТ і торговельної політики; значення іноземних вкладень у створення капіталу, сучасних технологій і виробничих потужностей; посилення конкуренції з боку іноземних виробників. Проте в умовах розвитку ринкового середовища насамперед необхідно підвищувати ефективність використання будь-яких вкладів та факторів виробництва, які можна акумулювати в масштабах країни.

Досвід України, як і інших постсоціалістичних країн, свідчить про залежність між економічною політикою як на макро-, так і на мікрорівнях і темпами зростання. Вони були значно більшими за умови здійснення загалом правильної економічної політики (наприклад, у країнах Центральної та Східної Європи). Подібні можливості (й загрози) існуватимуть і в майбутньому, підвищуючи значення якості політики розвитку.

Економічна політика — сукупність економічних цілей і заходів держави (уряду), що забезпечує вирішення довго- (стратегічних) та короткотермінових (тактичних) завдань функціонування і розвитку економічної системи відповідно до національних інтересів країни і втілюється в економічній програмі.

У довготерміновому періоді бажано, щоб постійно зростала ефективність використання наявного капіталу України, тоді як темпи й обсяги інвестицій можуть і мають збільшуватися в межах, установлених рівнем споживання. Отже, в перспективі єдиним доступним способом прискорення темпів економічного зростання буде підвищення ефективності під час обмеження відносного тягаря, який покладено на національний дохід нагромадженням. Тобто частка інвестицій у ВВП стабілізується на певному оптимальному рівні і далі не збільшуватиметься. Тільки тоді економіка України перебуватиме на етапі справді інтенсивного зростання, на відміну від усіх попередніх періодів домінуючого екстенсивного зростання.

Процес глибокої та тривалої трансформаційної кризи 90-х років XX ст. в Україні, як і в багатьох інших постсоціалістичних країнах, на практиці засвідчив, що однобічна орієнтація на лібералізацію (цін, торгівлі, входження в ринок, відкритість економіки) і масштабна приватизація, різке зменшення безпосередньої участі держави в економіці за фактичного припущення важливої ролі створення нових інститутів з метою ефективного функціонування і розвитку ринкової економіки коштувало країні надто дорого. Подібного рецепта, як переконливо доказали вітчизняні та зарубіжні економісти, недостатньо для створення ринкової економіки, яка б розвивалася стабільно й динамічно. Безповоротними для України були значні втрати обсягів виробництва, величезні соціальні втрати у вигляді масового безробіття, еміграції, маргіналізації, депопуляції тощо, зростання корупції і криміналізації суспільства.

Практика сучасного економічного розвитку підтверджує важливе значення інститутів, особливо в перехідний період. Інститути неринкової системи, засновані на державній формі власності й централізованому директивному плануванні, в процесі трансформації зменшувалися, зникали, а їх місце мали зайняти нові інститути ринкової економіки — ціноутворення, підприємництва, ринкової інфраструктури та ін. їх створення — кропіткий процес, що потребує постійного втручання держави, яка власне вважається одним із важливих інститутів у процесі фундаментальних змін. Для всіх постсоціалістичних країн спільним є державна підтримка системної трансформації економіки і суспільства на шляхах створення ринкових і демократичних інститутів сучасного громадянського суспільства.

Ринкова економіка потребує формування специфічних навичок і звичок, що в попередньому середовищі не мали практичного значення. У сучасних умовах "стара" неринкова культура стає тягарем, від якого Україна має позбавитися, особливо шляхом успішного вивчення і запровадження ринкових механізмів. Чим довше в країні діють інститути, що задовольняють ортодоксальну соціалістичну модель, тим тривалішим є спад в економіці. Зміни в менталітеті українців у відповідь на виклик системної трансформації, яка не обмежується економічною сферою, а охоплює також політичну, соціальну та культурну, відбуваються повільно. Національна політична еліта й економісти хочуть, щоб ці зміни якнайшвидше набули стабільного характеру в новому соціально-економічному устрої, що формується, і для його економічних суб'єктів, і населення. Адже саме їм доведеться дотримуватися нових правил в умовах жорстких бюджетних обмежень і сильної глобальної конкуренції. Але народні маси відстають від своїх ерудованіших провідників, котрі нібито знають дорогу в terra incognita ринкової економіки, що формується, і виявляють наполеглевість у досягненні поставлених цілей. З часом такий устрій життя стає звичним для населення.

Проте таке протиставлення знань політичної та економічної еліти й іншого населення щодо системної трансформації, руху до сучасної ринкової економіки не зовсім правомірне. Оскільки: 1) процес переходу до ринкової економіки був набагато складнішим, ніж передбачалося. Соціально-економічні наслідки ринкових перетворень перших десяти років реформування виявились незадовільними; 2) не було єдиної продуманої концепції планомірного руху до чітких переконань (планів) про послідовність такого руху; 3) лише з часом усвідомили зв'язок багатьох негативних явищ і процесів реформування з першою недостатньою увагою до "інституціонального будівництва", тобто створення інститутів ринкової економіки, в межах яких вона могла б ефективно функціонувати. Наприклад, права власності визначались іноді як екзотичні і примітивні форми приватизації.

Україну проголошено державою з ринковою економікою, але переважна більшість населення ще не достатньо розуміє природу і механізми сучасної конкурентоспроможності ринкової економіки, отже, не схвалює політику, що здійснюють урядовці (якій аплодують технократи-економісти). Це економіка, що перебуває в процесі переходу до цивілізованого ринку. У такому розумінні в Україні системна трансформація все ще продовжується, хоча її визнала світова спільнота ще в 2005 р. як країну з ринковою економікою.

Подібні затримки в нашій країні мають частково організаційний, частково культурний, цивілізацій ний характер. Разом із тим вони уповільнюють досягнення "критичної маси" ринкової культури, є одним із головних чинників (поряд із недостатністю матеріальної інфраструктури і фінансового капіталу), що обмежують темпи економічного зростання. Такі затримки в Україні значною мірою зумовлюють існування і масштаби розриву між можливими і досягнутими темпами соціально-економічного розвитку. Тому без серйозної зміни інституціональних умов в Україні навряд чи можна з оптимізмом говорити про реальний потенціал забезпечення стабільно високих темпів економічного зростання.

В умовах нестачі інституційного капіталу значно зменшується ефективність використання соціального, людського, фінансового і основного капіталів. У зв'язку з цим у сучасних умовах суспільного розвитку в Україні потрібен подвійний підхід. З одного боку, постійно слід намагатися підтримувати еволюцію інститутів у бажаному напрямі (що передбачає їх формування, структуру та навчання), а з іншого — чекати, за висловом Г. Колодко, "поки душі не дозріють", водночас стимулюючи цей процес шляхом м'якого переконання людей у необхідності рухатися вперед. Насильницькі заходи у цьому разі не допоможуть, вони тільки спричинюють опір змінам, який зростає, що власне спостерігається в пострадянських країнах.

Соціальний капітал — це джерело економічного зростання, яке виникає шляхом формування специфічного локального інституціонального середовища.

Очевидно, інституціональна форма української економіки загалом визначається стратегічною орієнтацією в Європейський союз (ЄС). Поступово наші інститути асимілюватимуться до відповідних інститутів ЄС, відтворюючи всі характерні його інституціональні структури, переваги і недоліки. Деякі з них можна побачити, порівнюючи з ефективнішою та конкурентоспроможнішою інституціональною інфраструктурою американської економіки. Високі темпи виробництва і споживання та помітно більші обсяги зростання, досягнуті американською економікою в останнє десятиріччя, зумовлені головним чином високою ефективністю її інститутів, а не перевагами економічної політики, яку здійснюють. Американські інститути менш бюрократизовані, ніж європейські, та створюють сприятливіше середовище для розвитку бізнесу і підвищення конкурентоспроможності підприємств. Враховуючи американський досвід, можна значно модифікувати діючі інститути ЄС і його політику щодо України.

Інститути не заміняють політику, але сприяють її успішній реалізації з погляду економічної динаміки. Чим міцніші і досконаліші інститути, тим більше витісняється "сіра" (тіньова) економіка, яку важко контролювати, і вона регулюється "сірою" політикою. Часто важливі рішення приймаються у такій тіньовій зоні і лише потім про них повідомляють громадськості.

Процес формування інститутів влади у період нових парламентських виборів 2006 р. і перевиборів 2007р. в Україні підтвердив, що рішення ухвалюють після неформальних обговорень, під час яких враховують політичний розклад і становище різних груп інтересів, водночас офіційна політика відіграє роль лише формального і публічного інструмента реалізації досягнутих раніше домовленостей. Припустимо, що частка рішень, прийнятих de facto у "сірій" зоні політики, порівняно з тими, що ухвалюються виключно за офіційними каналами, є більшою, ніж відношення незареєстрованого і неоподаткованого обігу "сірої" економіки до обсягу офіційних економічних угод. У процесі будь-якого аналізу й оцінювання поточної політики в Україні потрібно враховувати цей феномен, особливо у зв'язку з формулюванням рекомендацій під час вибору тих чи інших політичних рішень. Масштаби "сірої" зони в політиці залежать від ступеня розвитку інститутів у країні, демократичної держави і громадянського суспільства, з одного боку, а з іншого — ринкової економіки.

Неоінституціоналісти розглядають економічну політику як здатність розв'язувати соціальні проблеми на економічній основі. Тобто, це вміння привабити у специфічну гру всіх суб'єктів лібералізованої ринкової економіки, що має призвести до розширеного макроекономічного відтворення. Метою такої політики є підтримка максимально можливих темпів економічного зростання і розподілу його результатів справедливим, тобто соціально прийнятим методом. Рішення з таких питань мають приймати у парламенті під час роботи над законами, бюджетами та іншими питаннями, пов'язаними з податковою системою, фінансовими трансфертами і соціальною політикою.

На практиці українського суспільства подібні публічні рішення часто є вторинними стосовно тих рішень, що приймаються в урядових кабінетах або на партійних нарадах, оскільки люди, втягнуті в активну політичну діяльність, сприймають її по-іншому, як пов'язану з тим, хто кого підтримує, проти кого і за які кошти. За такої інтерпретації це також гра, але така, що має негативний і часто шкідливий характер, орієнтована на знищення політичних противників і просування приватних інтересів — власних і політичних клієнтів. Іншими словами, кожен громадянин має розуміти, що політика, а особливо значна частина її "сірої" зони не повинна перебувати під впливом завдань щодо досягнення загального блага та суспільних інтересів і, отже, стимулювати економічне зростання. Більше того, як свідчить досвід України, іноді вона може навіть його гальмувати.

Для політики характерний такий аспект, як боротьба за владу. Старі політичні сили намагаються залишитися при владі, інші — її отримати, що негативно відображається на економічній динаміці, адже часто блокуються рішення, які сприяють розвитку і здійсненню орієнтованих на прискорене зростання структурних реформ. За такого підходу до розгляду політики її ефективність оцінюється з погляду інтересів прихильників, що в багатьох випадках спричинює послаблення влади, а не посилення тенденцій до зростання. Тому, незважаючи на успішне зміцнення позицій ринкових інститутів у країні, процес загального економічного зростання уповільнюється. Це зумовлено дефектами вибраної економічної політики, на відміну від тієї, що могла б проводитися з урахуванням структурного, культурного та інституціонального середовища.

В умовах плюралізму думок і теорій важко дійти визначеного консенсусу стосовно пропонованого курсу і методів дії в Україні. Між іншим, подібний феномен спостерігається в усіх країнах, навіть у тих, для яких характерні сучасна структура економіки і найрозвинутіші ринкові інститути, включаючи США. Але йдеться не тільки про конфлікт позицій: головна проблема полягає в тому, що заходи, прийняті політиками, часто не достатньо скоординовані, а спроби досягти компромісу не мають творчого змісту. Разом із тим у підході до формування економічної політики потрібно враховувати:

1. Щоб забезпечити позитивні результати, політика має ґрунтуватися на баченні перспектив і водночас бути вільною від ілюзій. Без цього політика (і політики) відзначається недалекоглядністю, нерішучістю і безумовно непереконливістю. Довготермінові програми мають бути амбіційними та реалістичними, сприяти розвитку суспільства і шляхів задоволення його потреб. Досвід України свідчить, що бачення перспективи розвитку на практиці зумовлює появу декларативних ілюзій, "позитивних шоків" або " цивілізаційних стрибків".

2. Політика має базуватися на теорії, пояснюючи механізми функціонування економіки та її зростання. Для успішного здійснення економічної політики в Україні, тобто щоб свідомо і продумано впливати на учасників економічної ринкової гри з метою досягнення цілей розвитку — більшого задоволення розумних потреб суспільства на основі підвищення конкурентоспроможності підприємств, національної економіки та ефективного обслуговування населення — потрібні знання. Вони мають ґрунтуватися не тільки на практичному досвіді, але насамперед на надійній економічній теорії.

Проте варто врахувати, що прагнення встановлення діалогу і компромісів, гнучкість і відкритість, хоча в багатьох випадках і виправдані, проте часто перешкоджають задоволенню потреб у методологічній і фактичній правильності й академічній скрупульозності. Ефективна політика не може бути результатом "усереднення", якщо одні елементи беруться з одного наукового підходу, а інші — з іншого і відбувається плутання монетаризму і неокейнсіанства, неоінституціональної економіки і шведської школи, соціалізму і капіталізму з єдиною метою — виконати побажання якнайбільше учасників широкого кола дискусантів. Особливо деструктивними для України можуть бути намагання поєднати ліві ідеї соціал-демократичного руху зі складовими неоконсервативної економіки.

3. Ефективна реалізація правильної економічної політики потребує рішучого політичного керівництва. Політики, які приймають рішення, мають чітко знати чого вони бажають. Без чіткої орієнтації на кінцеві цілі (чітко сформульовані питання) навіть хороша теорія не допоможе, оскільки мало хто розуміє, як її використати. Правильні відповіді будуть малокорисними, якщо політики, котрі приймають рішення, не знають питань.

4. Політика — це мистецтво координації. Економічна діяльність потребує вирішення найрізноманітніших питань розвитку країни. Політик має виявити, які з них справді важливі й актуальні, і виокремити фундаментальні та стратегічні питання від звичайних повсякденних проблем. Політику порівнюють з управлінням величезною компанією або установою, де необхідно миттєво ухвалювати рішення (іноді в кризовій ситуації), часто на основі неповної інформації та під зовнішнім тиском. її також розглядають як стратегічну діяльність, що потребує різних поглядів, перспективного бачення і здібностей розв'язувати проблеми. Необхідна творча взаємодія з інтелектуальними противниками і експертами, зарубіжними і соціальними партнерами. Ефективна координація цих компонентів мінімізує "інформаційний шум" і тертя у механізмах прийняття рішень, у результаті чого політична машина справно працює.

5. Політика в усіх галузях, включаючи економіку, — це мистецтво компромісу. Творчий консенсус, що поєднує необхідне з можливим, вирішує суперечки суспільства, конфлікти між коротко- і довготерміновими інтересами специфічних соціальних груп, між потребами держави і регіонів, платниками податків і користувачами засобів із бюджету, між споживачами і виробниками. Досвід України свідчить: якщо потенційно конфліктні ситуації не поліпшуватимуться за допомогою політичних інструментів, досягти згоди буде складніше. Компроміс, що задовольняє більшість суспільства, може бути фундаментом для побудови ефективної довготермінової конструкції.

Діяльність основної інституції суспільства — держави — стосовно економічного зростання має реалізовуватися за такими головними напрямами:

1) підтримка фундаментальних наук, оскільки очевидною є незаінтересованість бізнесменів у довготермінових проектах та їх непередбачуваних результатах; реалізація заходів, спрямованих на збереження навколишнього середовища і невідтворювальних ресурсів. З цією метою держава може встановлювати оптимальні межі економічного зростання і тим самим надавати йому нового значення;

2) здійснення антициклічного регулювання за допомогою системи управління попитом. Держава має стимулювати попит на засоби виробництва і предмети споживання таким чином, щоб наблизити попит до пропозиції та

урівноважити ринки;

3) структурне і регіональне регулювання через грошову та кредитну політику: стимулювання інвестицій у певні галузі шляхом податкових стимулів, бюджетних грандів і асигнувань та ін. Важливим напрямом структурного регулювання є регіональна політика, сутність якої полягає у тому, щоб підняти економічний рівень регіонів, які відстають у розвитку, шляхом відповідної орієнтації інвестиційного процесу;

4) підтримка оптимальної пропорції між вкладами й інвестиціями, недопущення надлишкового переміщення грошових засобів від вкладів до споживання;

б) регулювальна податкова політика через диференціацію відсоткових ставок, контроль щодо прибутку.

У пострадянських країнах до найважливіших чинників, що гальмують економічне зростання, належить законодавча діяльність держави у сфері правил "ринкової гри" з економічних питань, охорони праці, здоров'я та ін.

Отже, проведення ефективної економічної політики за будь-яких структурних, інституціональних і культурних умов стає можливим, адже вона має їм відповідати. У зв'язку з цим, як свідчить досвід України, вона може бути й неефективною. Головна причина полягає в неадекватності політичних інструментів, пропонованих наявним інститутам. Оцінювати політику потрібно з огляду на конкретні умови і тільки з урахуванням її ефективності.

Зовнішні умови слід розглядати як об'єктивно дані для політики лише у короткостроковому періоді. У довготерміновій перспективі структурні, інституціональні та культурні умови зростання і розвитку створює, формує і змінює власне політика. Будучи її об'єктом, вони в свою чергу впливають на її ефективність. Тобто, якщо короткострокова політика обмежена внаслідок інституціональних умов, то у довгостроковій перспективі їх можна перетворити на чинник, що стимулює зростання обсягу виробництва і поліпшення соціально-економічного розвитку. Але для успішного здійснення подібної політики потрібні нові знання і навички, щоб вносити корективи у податки і відсоткові ставки з метою збільшення інвестицій, використання механізмів обмінних курсів і обов'язкових резервів, аби підтримати динамічну грошову рівновагу або бюджетні асигнування для поліпшення економічного клімату.

У новітній літературі справедливо зазначають, що сучасні інституціональні концепції відображають непередбачений поворот світових процесів трансформації: лібералізація, глобалізація і "десоціалізація" відкрили шлях таким інформаційно-культурним змінам у всіх країнах і цивілізаціях, що поставили під питання моральні основи економічного і політичного світопорядку. Вони посилені таким різким поглибленням нерівності у розподілі багатств і доходів (за абсолютного погіршення становища значних соціальних прошарків), що зумовлено інтелектуалізацією капіталу великих корпорацій, створенням світових мережевих виробничих і фінансових структур і міжнародним перерозподілом господарських функцій.

У процесі дослідження цих змін вчені звертають особливу увагу на те, що сучасні інституціоналісти прагнуть знайти складові нової інституціональної структури економіки і суспільства, яка здатна буде забезпечити стійкість і розвиток. До них належать відродження комунітарної (общинної) моральності всередині співтовариств і корпорацій, широке використання ними мережевих структур на базі інформаційних технологій, спроможність неформальних демократичних рухів виробити нові культурні та життєві потреби, а також повернення державі природних функцій соціального захисту трудящих.