Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 13.3. Структура фірми на конкурентних ринках

В економіці вільної конкуренції вибір організаційної форми залежить не від бажання підприємця, а обмежується критерієм рентабельності. Виживання фірми залежить від того, чи зможе вона знайти таку форму організації, яка дасть змогу поставляти товари за цінами, що не перевищують ціни конкурентів і при цьому покривають витрати. Р. Коуз довів, що за нульових витрат трансакційного процесу точно визначити рівноважну величину фірми неможливо. Зрозуміло, що під час пояснення варіацій економічної організації трансакційні витрати мають бути важливою змінною.

Варто зазначити, що світ ринкової економіки — це не тільки економіка вільної конкуренції. Організаційні форми можуть виживати завдяки наданим державою привілеям на зразок податкових пільг. В інших випадках організаційна форма фірми встановлюється за законом, наприклад, вимога щодо комерційних банків, які мають бути корпораціями з обмеженою відповідальністю. Іноді у зв'язку з нестандартними обставинами (талановитий власник-керівник, використання у виробництві цінного природного ресурсу) організація продовжує функціонувати, незважаючи на її неадекватну структуру, адже вплив на неї сил конкуренції пом'якшується рентою, що є результатом унікального ресурсу. Крім того, конкурентний процес виживання займає час. Тому йдеться тільки про загальні відносні переваги альтернативних організаційних структур, які сприяють зменшенню витрат, насамперед, витрат координації та тих, що пов'язані з забезпеченням виконання контрактів.

До найважливіших аспектів мінімізації витрат фірми в ринковій конкурентній економіці належать:

1) економія на масштабі операцій за допомогою технологічних факторів, які за деяких напрямів виробничої діяльності знижують граничні витрати;

2) оптимальна в ринкових умовах структура контрактних угод, що знижує асиметричність інформації, витрати вимірювання і збільшує різні функції корисності в індивідів, котрі співпрацюють у виробництві, що зменшує витрати агентських відносин. Наприклад, вертикальні відносини між підприємствами часто пов'язані з високими трансакційними витратами, які іноді можна знизити шляхом вертикальної інтеграції;

3) делегування права ініціювати і виконувати рішення керуючим спеціалізованим підрозділам у великих виробничих організаціях з метою ліквідації розосередженості та локальної концентрації фірмово-специфічної інформації у розосереджених виробничим процесом пунктах у середині фірми. Крім того, результатом цієї ситуації є розробка ефективних систем нагляду;

4) у міру укрупнення й ускладнення організації утворення напівавтономних одиниць, щоб зменшити витрати збору інформації та координації виробництва;

5) розподіл ринку і прав на залишковий дохід між філіями організацій, що впливає на стимули, їх економічні результати;

в) особливі типи формальних і неформальних контрактів, застосовуючи які можна знизити трансакційні витрати використання фірмово-специфічного людського капіталу, який спричинює виникнення спектра унікальних проблем агентських відносин. На відміну від фірмово-специфічного основного капіталу, що належить фірмі, завдяки чому вдається запобігти присвоєння фірмово-специфічної квазиренти, або який застосовують з метою втримання потенційних мисливців, котрі привласнюють квазиренту, використовують довготермінові контракти. Враховуючи особливу сутність людського капіталу, застосування обох варіантів обмежене: продаж людського капіталу протизаконний, так само як і багато типів довгострокових контрактів, що обмежують право вибору в майбутньому у власників людського капіталу (наприклад, вимога, щоб вони залишилися у фірмі).

У сучасній ринковій економці найпоширеніші такі форми економічних організацій:

1) приватнопідприємницька фірма, яка перебуває в одноосібному володінні;

2) товариства;

3) закрита корпорація;

4) відкрита корпорація;

5) фінансова компанія на взаємних началах;

6) некомерційні організації. Розглянемо їх відносні переваги.

Приватна фірма — таке комерційне підприємство, в якому одна особа є одночасно і єдиним претендентом на залишковий дохід, і єдиним суб'єктом прийняття остаточних рішень.

Переваги цієї форми ділової організації полягають у тому, що: 1) у процесі діяльності такого типу фірми не виникає проблеми загальної власності, оскільки власник-керуючий відповідає за все багатство, що є наслідком його рішень; 2) знімається питання агентських відносин, що виникають у результаті відокремлення власності від контролю. Розвиток і успіхи комерційного підприємства пов'язані з проблемами часового горизонту і диверсифікації. Власник такої фірми, за визначення А. Алчіана та Г. Демсетца, має право: 1) на залишковий дохід, тобто дохід за вирахуванням контрактової винагороди інших факторів; 2) контролювати поведінку інших учасників "команди"; 3) бути центральної стороною — принципалом, з яким власники інших факторів підписують угоди (така форма контрактів називається зонтичною); 4) змінювати членство в "команді" (наймати або звільняти); 5) продати всі перераховані повноваження.

Закріплення за центральним агентом (власником) права на надлишковий дохід дає власникові стимул ефективно працювати й керувати фірмою, а також спонукає його організувати дійовий контроль за роботою інших. Окрім того, завдяки зонтичному контракту досягають значної економії на веденні переговорів. За потреби можна припинити дію угоди між центральним учасником і будь-яким недбайливим членом команди, не розриваючи відносин з іншими.

Головним агентом, на думку А. Алчіана та О. Вільямсона, має стати власник найспецифічнішого ресурсу, який готовий заплатити максимальну ціну за всі зазначені вище права. У випадку з "класичною" капіталістичною фірмою таким ресурсом є фізичний капітал. Але лідером приватнокапіталістичної організації може бути і власник людського капіталу, якщо його знання і здібності відповідають інтересам підприємства. Наприклад, адвокатська контора, рекламні та проектно-конструкторські бюро, інжинірингові фірми, фірми з програмного забезпечення ЕОМ та ін.

Г. Гроссман і Г. Харт запропонували більш стислу форму визначення власності на фірму. Вони вважають, що є два ключових повноваження — право на залишковий дохід і право на прийняття остаточних рішень. У зв'язку з високими трансакційними витратами контрактам бракує повноти, адже лише незначна частина майбутніх рішень — хто що має робити з початком тієї чи іншої події — відображені більш-менш точно. Право на прийняття кінцевих рішень (спеціально не обумовлених у контракті) закріплено за власником найспецифічніших ресурсів, для якого воно найбільш важливе. Насправді йдеться про право давати накази іншим учасникам "команди" у межах, визначених у контракті. Тому власника фірми визнають носієм залишкових прав.

Типи фірм розрізняють передусім за тим, якій категорії агентів належать залишкові права: у корпораціях — інвесторам; у споживчих і збутових кооперативах — споживачам і постачальникам; у фірмах, котрі контролюють робітники — персоналу; у підприємствах, що перебувають у суспільній власності — державі, а, наприклад, неприбуткові організації — це фірми, в яких взагалі не можна отримати залишковий дохід.

Суперечності між графіком потоків чистого доходу із здійснюваних її власником інвестицій у фірму і бажаною для власника структурою витрат зумовлюють виникнення проблеми часового горизонту. Коли у часових перевагах власника відображається нетерпіння, неадекватне ринковій ставці відсотка, деякі інвестиції у фірму, що є рентабельними за критеріями ринку і максимізують ринкову вартість фірми, можуть стати для власника неприйнятними. Ця проблема стає ще гострішою, якщо віддача від інвестицій очікується тоді, коли власник підприємства уже не братиме участі в господарському житті. Вирішити таке питання власник фірми міг би за допомогою позики в осіб, готових давати в борг під ринкову ставку відсотка, або шляхом реорганізації власного підприємства у відкриту корпорацію. Це давало б змогу інвестувати зекономлені кошти від подібних трансакцій у такий портфель, що гарантує задовільну схему надходжень доходів.

Надходження інвестицій зовні у такого типу приватну фірму може бути непрактичним або пов'язаним із великими витратами. У вкладників інвестицій у таке підприємство виникають труднощі контролю, чи не використовує власник-керівник на свою користь результати її діяльності. Залежність ринкової ціни фірми від людського капіталу її власника робить цей крок ризиковим. Якщо власник фірми припиняє діяльність у сфері бізнесу, вартість фірми під час перепродажу буде значно нижчою. Тому завершення ділової кар'єри власника фірми робить її непривабливою для довгострокових інвестицій.

Проблема диверсифікації виникає унаслідок того, що ухвалювати рішення і здійснювати матеріально-грошові вклади має власник. Згідно з теорією портфелів, схильні до ухилення від ризику індивіди можуть зменшити витрати, пов'язані з прийняттям ризику, здійснюючи інвестиції в декілька проектів, між потоками доходів, від яких немає сильного позитивного зв'язку. Це означає відносно високі, порівняно з ситуацією інвесторів з більш диверсифікованими портфелями, витрати прийняття ризику у фірмі, що перебуває в одноосібному володінні. їх величина залежить від людського капіталу господаря і внутрішнього фінансування. Отже, за інших рівних умов одноосібний власник, можливо, запобігатиме ризиковим інвестиціям, які відповідно до правила ринку підвищили б загальну вартість фірми.

На цьому наголошують А. Алчіан і Г. Демсетц у своїй концепції власника-контролера. На їх думку, у класичній капіталістичній фірмі власник-менеджер має виключні права на залишковий дохід, і відповідно стимул здійснювати ретельний моніторинг результатів комбінування факторів виробництва. У неокласичній теорії безвитратних трансакцій цим може вичерпатись його функція. Зрозуміло, проблема значно ускладнюється за умови введення у розгляд асиметрії інформації, відокремлення власності від контролю.

Отже, за всіх інших рівних умов високі трансакційні витрати на зовнішнє фінансування діяльності одноосібної фірми призводить до зменшення обсягів її виробництва. Фірма обмежується величиною багатства її власника. Така форма організації не підходить для тих видів діяльності, де важливу роль відіграє економія на масштабі операцій. Маломасштабні види діяльності, що потребують надто відповідального підходу, де має місце велика віддача від ретельного нагляду (наприклад, за якістю продукції) з боку власника-керівника, а витрати наглядів з боку аутсайдерів надто високі, сприяють відносним перевагам таких фірм.

Товариства, засновані на об'єднанні ресурсів декількох партнерів такого типу фірми, дещо пом'якшують фінансові обмеження, характерні для фірм одноосібного володіння, і мають деякі переваги з економії на масштабі виробництва. Крім того, товариства створюють сприятливі умови для зменшення витрат, пов'язаних із прийняттям ризику, оскільки кожен власник може інвестувати у фірму меншу частину свого багатства. Знизити витрати на прийняття ризику можна шляхом диверсифікації товарів, які виробляє фірма.

Розрізняють кілька типів товариств: товариство з необмеженою відповідальністю, товариство з обмеженою відповідальністю та товариство командитне.

Товариство з необмеженою відповідальністю — об'єднання осіб з метою здійснення підприємницької діяльності, учасники якого несуть повну солідарну відповідальність усім своїм майном (не лише вкладеним капіталом), а збитки і прибутки розподіляються пропорційно частці кожного з них у капіталі товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю — товариство, учасники якого беруть участь у постійному капіталі (статутному фонді), роблячи постійні внески, і особисто не відповідають за зобов'язаннями товариства.

Товариство командитне — товариство, в якому один або декілька учасників несуть повну відповідальність перед кредиторами, а інші — обмежену. Тобто, до його складу входять особи, які несуть необмежену і солідарну відповідальність за зобов'язаннями (як у повному товаристві), й особи, котрі зобов'язуються зробити внесок у спільне майно (командит).

Незважаючи на окремі особливості кожного із цих типів фірм, для них характерні однакові проблеми, пов'язані із загальною власністю. У таких організаціях партнери є одночасно і претендентами на залишковий дохід, і головними суб'єктами прийняття рішення. Проте в міру збільшення чисельності партнерів переваги стимулів, що виникають унаслідок поєднання цих функцій, зменшуються. Ефект багатства, що з'являється в результаті їх дій, поширюється на всіх партнерів як на єдину команду. За умови, що у цьому товаристві N рівноправних партнерів, частка окремо взятого партнера внаслідок його дій для багатства фірми становить Відповідно до норм загального права кожна зі сторін (разом з іншими і окремо від них) особисто відповідає за всі борги товариства. Якщо частина цих боргів перевищує чистий власний капітал партнера, то цей від'ємний залишок має покрити інший, багатший партнер. Отже, один із партнерів може бути юридично відповідальним за всі негативні наслідки для багатства товариства. Тому товариства іноді бувають великими організаціями зі значною чисельністю партнерів, за винятком професійних товариств.

Найважливішим активом професійних товариств є не грошовий або матеріальний капітал, а власне людський. Частка у матеріально-речовій формі в загальному обсязі активів таких фірм порівняно невелика: матеріальні ресурси цих товариств мають переважно загальний, а не фірмово-специфічний характер (наприклад, приміщення стоматологічної клініки або юридичних і бухгалтерських фірм), а трансакційні витрати зовнішнього фінансування інвестицій у ресурси загального характеру відносно невеликі.

Перевагою великої професійної фірми (приміром, стоматологічної клініки) над малим і середнім підприємствами має бути певна економія від масштабу: професійне навчання молодих спеціалістів без відриву від роботи; створення репутації та її поширення серед потенційних клієнтів. У професійних товариствах величина витрат агентських відносин за інших рівних умов перебуває у прямій залежності від чисельності партнерів. Пом'якшення проблеми агентських відносин досягають за допомогою різних способів:

— стажування для новаків;

— створення внутрішніх комісій з метою здійснення нагляду за діяльністю членів товариства;

— запровадження здійснення періодичного перегляду індивідуальної частки у доходах фірми;

— утворення невеличких команд, за діяльністю яких відкрито спостерігають, що полегшує проблему нагляду;

— відчуття командної репутації, що залежить від помилки кожного з її членів.

В осіб, котрі входять до складу професійної команди, є значно сильніші збуджувальні мотиви наглядати один за іншим і не допустити професійної некомпетентності у колективі. Таким чином вони захищають власний людський капітал.

Отже, великі професійні товариства також зіштовхуються з проблемами агентських відносин, пов'язаними зі значними витратами. У фірмах такого виду, які досягли успіху завдяки людському ресурсу, ці витрати порівнюють з вигодами широкомасштабних операцій. Але економія від масштабу може коливатися залежно від типу професійної фірми (медичної, рекламної, юридичної тощо), завдань, що ставлять їй клієнти.