Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 13.6. Особливості змін у розвитку людського фактора в Україні

Радикальні економічні реформи у пострадянських країнах замість нарощування людського капіталу призвели до глибоких негативних змін у розвитку головної продуктивної сили суспільства, великих втрат інтелектуального і науково-виробничого потенціалу. При цьому найбільше постраждали провідні науково-технічні галузі виробництва. Головне місце у сучасних умовах посідають сировинні галузі. Різке погіршення структури економіки зумовило насамперед втрату висококваліфікованих кадрів, тобто величезного надбання, створюваного десятиліттями напруженої праці. Припинення діяльності високотехнологічних виробництв і переважання порівняно примітивних добувних і сировинних галузей в умовах переважання третього і четвертого технологічних укладів спричинили звуження виробничої основи відтворення робочої сили. Оскільки потреби у передовій техніці та технологи зменшилися, то вони зумовили зменшення й у висококваліфікованій робочій силі. Отже, унаслідок особливостей здійснення радикальних економічних реформ фактично зруйнували науково-технологічний потенціал, створений наполегливою працею не одного покоління, що у свою чергу погіршило умови нарощування людського капіталу. Такі чинники зумовили значний відток науковців та інженерів до інших країн, перехід багатьох висококваліфікованих працівників у галузі з порівняно нижчим технологічним рівнем, а також у сферу торгівлі.

У зв'язку з економічними реформами, які негативно вплинули на структуру економіки, погіршилися якість і склад сукупної робочої сили. Не лише відбулася деконцентрація висококваліфікованих науковців, інженерів та робітників, але й поширення низькокваліфікованої робочої сили, що зумовлено примітивними формами техніки і технології добувних та сировинних галузей економіки. Цьому сприяє й те, що в період трансформаційної кризи різко зменшилася ціна робочої сили порівняно з цінами на інші товари. Вона і нині залишається низькою, що призводить не лише до значних негативних соціальних наслідків, але й гальмує процес науково-технічного удосконалення виробництва.

Погіршення умов відтворення людського капіталу тісно пов'язане зі значним показником безробіття, як "відкритим", тобто офіційним, так і прихованим. До цього слід додати таку форму зайнятості, як надмірна зайнятість, коли підприємства, у тому числі й державні, утримують працівників більше, ніж потрібно, у розрахунку на зміну економічної кон'юнктури, що супроводжується явно недостатнім використанням як виробничих потужностей, так і персоналу. Не можна не зважати на таку форму прихованого безробіття, як надання неоплачуваної відпустки. Ознаки безробіття виявляються у тому, що зі зменшенням темпів його зростання відбувається збільшення його тривалості, тобто безробіття з тимчасового перетворюється на тривале. Західні вчені за традицією продовжують вважати, що безробіття сприяє зростанню приватного сектора економіки, допомагає роботодавцям досягати високої виробничої дисципліни та якісної праці1. Усупереч традиціям, в яких головну увагу приділяють людині, розглядаючи її визначальну роль у прогресі суспільства, є апологети безробіття, котрі нібито підтримують інтереси роботодавців, не усвідомлюючи, що гіршого насильства, більшої зневаги до людини, як безробіття, важко уявити. Безробіття, що позбавляє людину можливості виявити здібності, самореалізуватися, штучно стримує збільшення заробітної плати, принижує людину, обмежує її свободу й ініціативу. Врешті-решт безробіття не відповідає корінним інтересам ні працівників, ні роботодавців.

Погіршення умов відтворення людського капіталу внаслідок специфіки здійснення радикальних реформ призвело до депопуляції, тобто вимирання українського народу. За роки трансформації економіки Україна втратила 5 млн населення. Цей процес триває й сьогодні, тобто процес вимирання народу посилюється. За прогнозами ООН, у першій половині XXI ст. чисельність українців становитиме на 23 млн менше. Якщо врахувати, що 7 млн співвітчизників поневіряються за кордоном у пошуках заробітку, що сотні тисяч жінок перетворено на рабинь, що в країні 200 тис. безпритульних дітей, то зрозумілою буде значущість і масштабність демографічної кризи.

Відомий шведський економіст, лауреат Нобелівської премії 1974 р. Г. Мюрдаль, аналізуючи подібний стан у слаборозвинутих країнах, зазначав: "Для жінки народжувати дітей і втрачати їх перш, ніж виростуть, означає таку безодню людських страждань, що ми не можемо не намагатися спасти їх життя; між тим, прогрес медичної науки дає змогу робити це з меншими затратами. Високий показник дитячої смертності і поганий стан здоров'я населення у будь-якому віці означає також велику втрату у продуктивності, з чим ми маємо вести боротьбу. По суті, це дуже важлива частина ефективного плану економічного розвитку".

Дехто вважає, оскільки криза демографічна, то подолати її можна за допомогою демографічних методів, що відіграють позитивну роль у цьому процесі. Безперечно, нова влада створила набагато ліпші умови і стимули для зростання показника народжуваності. Але, як визнають демографи, дія цього чинника обмежена у часі. У такій складній ситуації вони не бачать виходу і проголошують, що для України "єдина альтернатива — активна імміграційна політика", тобто регульований процес заселення українських земель чужинцями.

Щоб правильно зрозуміти шляхи виходу з демографічної кризи, варто визначити її сутність. Як уже зазначалося, в Україні частка збільшення чисельності померлих у 5 разів перевищує частку зменшення рівня народжуваності. Це означає, що головна причина демографічної кризи полягає не у зменшенні народжуваності, а в недостатньому рівні життя, що виявляється насамперед у низьких доходах, проблемах із житлом, медичним обслуговуванням, високих цінах на ліки та інших умовах життя. Для вирішення цих питань потрібно використовувати не демографічні, а економічні методи. Якщо в Україні високий рівень безробіття, відкритого і прихованого, то лише інвестиції та розширення на їх основі виробництва, створення нових робочих місць, прискорення розвитку малого і середнього бізнесу можуть розв'язати проблему. Поліпшення умов праці та підвищення техніки безпеки пов'язані з науково-технічним прогресом, створенням і впровадженням сучасних досконалих технологій. Лише розвиток економіки та підвищення її ефективності сприятимуть збільшенню доходів населення, поліпшенню соціального забезпечення. Адже в Україні середня тривалість життя менша на 5,5 років, порівняно з країнами Центральної Європи, а з країнами ЄС -— майже на 11. Щоб досягти таких показників, потрібна наполеглива багаторічна робота у питаннях стосовно покращання умов життя і праці людини, слід перейти на інноваційний тип розвитку.

Будь-яке копіювання досвіду розвинених країн не матиме успіху. У розвинених країнах прогрес відбувався шляхом поступового розвитку, тому значну частину проблем вирішували природним шляхом, і лише часткове та нерегулярне втручання держави й інших офіційних інститутів мало спрямовувальний характер або характер перетворень, з метою реалізації в надрах процесу наростаючої взаємодії факторів суспільного розвитку. Для України цей метод потребує радикального розширення, оскільки реформи у соціальній та економічній галузях слід здійснювати швидше й енергійніше. В іншому випадку є загроза, що стагнація перейде у розпад або відбудеться вибух, який зруйнує суспільство.

У діючих технологічних прийомах, в яких втілено досвід (знання), не враховуються специфічні умови України, тому їх неможливо скопіювати. "Сліпе" повторення не дає максимальних результатів, а іноді призводить до неочікуваних негативних наслідків. Усі проблеми варто продумати знову, напрацювати нові технічні прийоми, котрі, якщо використати головний фонд знань, максимально наближуватимуться до українського суспільного середовища.

Україна має відмінності й у висхідних позиціях: географічні умови; суспільна структура і різний рівень освіченості, доходів, споживання і виробництва; своєрідні погляди, успадковані від попередніх поколінь. Навіть якщо деякі загальні компоненти, що в основному належать до соціальної мобільності й рівності можливостей, доведеться імпортувати з технологіями, аби вони відповідали умовам постіндустріального суспільства, то не слід очікувати, що Україна стане в соціальному і політичному аспектах точною копією розвинених європейських країн. Важливі проблеми пов'язані не тільки з черговістю і темпами проведення різних реформ, але й із загальним контекстом, в якому їх варто розробити, щоб відповідали реаліям. Такі питання не можна вирішити, якщо тільки намагатися відтворити в Україні те, чого досягли розвинуті держави; слід здійснити комплексне дослідження у соціальній сфері. Г. Мюрдаль звертав увагу, що менш розвинуті країни мають сконцентруватися на власних практичних проблемах, що виникають у конкретних умовах життя, і групуватися на розумінні поглядів і сподівань свого народу. У західній науковій літературі ніколи не враховують цих обставин, так як у вітчизняній.

Прискорення науково-технічного прогресу на сучасному етапі зумовило розвиток та удосконалення системи середньої, професійно-технічної і вищої освіти відповідно до потреб забезпечення суспільного виробництва висококваліфікованими фахівцями. Становлення сучасного, інформаційного суспільства, поширення якісно нової техніки і технології спричинюють значні структурні зміни у системі підготовки кадрів, забезпеченні її відповідності до тих тенденцій та процесів, що з'явилися. Прискорення науково-технічного розвитку виробництва потребує систематичного оновлення знань. Тривалість дії кожного покоління техніки і технології нині становить майже 10 років, що зумовлює необхідність удосконалення підготовки висококваліфікованих спеціалістів, формування системи безперервної освіти. У колишньому СРСР цьому питанню приділяли велику увагу. Поряд з інститутами підвищення кваліфікації (ІПК), які були дуже поширеними, навчання з підвищення професійної, особливо економічної освіти здійснювали в усіх трудових колективах, установах, у тому числі й в уряді. З набуттям незалежності значну частину ІПК ліквідували, припинили навчання в трудових колективах. Це відбулося в умовах, коли ринкова економіка, ринкове господарювання розвивалися набагато складніше, ніж планова економіка і притаманна їй система ведення господарства. До того ж, як зазначалося, нині важливо поєднувати ринкові трансформації зі становленням інформаційного способу виробництва, що набагато ускладнює і предмет вивчення, і об'єкти управління. Тому навчання, осмислення процесів важко переоцінити, без цього ефективна господарська діяльність та управління нею будуть неефективними. Очевидно, доцільно розробити концепцію безперервного навчання на виробництві та в установах і на її основі створити програму виконання цього завдання з урахуванням особливостей галузей, регіонів, підприємств, установ тощо. Варто відновити діяльність громадських товариств з поширення знань серед населення, підключити до роботи ЗМІ, котрі б друкували матеріали на допомогу тим, хто досліджує ті чи інші проблеми економіки та суспільного життя. У колективах рекомендують формувати актив працівників, добре підготовлений і зацікавлений у поширенні знань. Велику допомогу могли б надати науковці НДІ та професорсько-викладацький склад вищих навчальних закладів освіти. Дуже важливо, щоб така робота була позбавлена формалізму, нав'язування, випливала з потреб соціально-економічного розвитку, планувалася з урахуванням інтересів і шляхом поєднання конкретних питань та завдань трудового колективу із загальнодержавними чи галузевими проблемами. Це може сприяти підвищенню суспільної свідомості, громадянської активності широкого кола працівників.

Такі заходи важливі тому, що Україна має використовувати здобутки наукових знань, застосовуючи їх з урахуванням співвідношення між факторами виробництва та іншими умовами. Західні країни не виконуватимуть таку роботу, як частину власних програм, тут необхідні професійні знання вітчизняних учених.

Це стосується і переймання в передових країнах досвіду застосування прийомів адміністративного управління промисловим підприємством, або комерційною фірмою, та суспільною організацією виробництва і розподілу всередині нації загалом. У такому разі потрібен науковий підхід у напрацюванні організаційних форм, що відповідатимуть умовам України.

Нездатність по-новому і до кінця розв'язати "старі" проблеми не тільки поставить Україну в невигідне становище у будь-якій галузі конкуренції з розвинутими країнами, але стане серйозною загрозою для її економічного розвитку. Проте без висхідних соціальних реформ усі зусилля будуть даремні. Це зумовлено тим, що йдеться не тільки про брак системи перекваліфікації, навчання й адміністрації, за допомогою якої виробник міг би вивчати нову техніку і технологію (навчання як процес передачі технічних знань), потрібні радикальні зміни у світогляді народу. Він не сприйматиме знання, якщо головні соціальні й економічні інститути не сприятимуть активній діяльності і стимулюванню ініціативи. Для України соціальні реформи є так само передумовою технічного прогресу, як і зміна світогляду.

Глибокі зміни у праці і житті людини відобразилися на динаміці індексу розвитку людського потенціалу, що визначає ООН, його вперше опублікували у 1990 р., тобто на початку незалежного розвитку України. Це дає змогу здійснити порівняльний аналіз людського розвитку в нашій державі. Обчислення такого індексу свідчить про те, що роль людини настільки збільшилась в розвитку економіки, і в розвитку суспільства, що держава не може керувати соціально-економічними процесами, не маючи конкретного уявлення про рівень розвитку людини. Індекс людського розвитку визначають на основі таких показників, як: середня тривалість життя, рівень освіти та дохід на одну особу. Доведено, що цей показник враховує не всі аспекти життя людини. Наприклад, не зважають на суспільно-політичну активність людей, рівень розвитку демократії, що є досить суттєвим для розуміння процесів становлення громадянського суспільства у багатьох країнах, у тому числі і в Україні. З такою метою намагаються удосконалити методику обчислення індексу. І все-таки, враховуючи недоліки, індекс людського розвитку відіграє величезну роль у пізнанні та порівнянні процесів розвитку людини у різних країнах світу. Стосовно України він створює чітку картину падіння людського потенціалу під час системної кризи. Наприклад, у 1993 р., тобто на початковому етапі кризи, Україна посідала 45-те місце серед 173 країн світу. У 1998 р., коли падіння ролі та значення людського фактора сягнуло величезних масштабів, Україна зайняла 102-ге місце.

З економічним зростанням починається збільшення індексу людського розвитку. У 1999 р. Україна посідала 91-ше місце серед 174 країн, у 2000 р. — 78-ме, у 2001-му — 74-те місце серед 162 країн; але у 2002 р. індекс зменшився й Україна займала 80-те місце, але знову серед 173 країн; у

2003-му — 75-те серед 175 країн і 2004 р. — 70-те місце серед 177. Як видно, після падіння індексу людського розвитку відбувається його незначне зростання.

Спостерігається набагато гірша ситуація, якщо порівняти рейтингове місце України з місцями, що посідають сусідні країни. Наприклад, у 2004 р, Україна займала 70-те місце серед 177 країн світу, водночас Польща перебувала на 37-му, а Росія — на 57-му. Ці країни, особливо Польща, значно випереджають Україну за індексом людського розвитку. Оскільки людина — головний фактор розвитку економіки і суспільства, то переваги у рівні людського розвитку свідчать про значно більші можливості цих країн у подальшому економічному розвитку.

У зв'язку з цим у Програмі розвитку ООН (ПРООН) не лише обчислюють індекси людського розвитку, але й класифікують країни світу за трьома групами:

1) з високим рівнем людського розвитку (55 країн);

2) з середнім (86);

3) з низьким (36).

За такою класифікацією Україна належить до другої групи, тобто до країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу. Якщо врахувати співвідношення індексу України з індексом сусідніх країн, то буде зрозуміло, що ми не можемо задовольнятися таким станом, слід вживати дійові заходи, щоб перейти на найефективніший — інноваційний тип розвитку, який забезпечує високі темпи економічного зростання, підвищення ефективності економіки, що є джерелом збільшення доходів населення, поліпшення умов життя, а отже, збільшення його середньої тривалості, розвиток рівня освіченості, професійно-кваліфікаційного рівня працюючих, швидкого нарощування людського капіталу.

Людський капітал — основа цінності суспільства й один з основних факторів економічного зростання, що забезпечує збільшення доходів держави, підприємства, індивіда; це особиста власність кожного індивіда, яка потребує як від нього, так і від суспільства загалом значних витрат. Інвестиції в людський капітал — будь-які витрати, що сприяють піднесенню продуктивності праці індивіда і будуть компенсовані шляхом майбутнього збільшення його доходів.

В Україні фінансування і розвиток найважливіших складових людського капіталу поступово зростають, що відображає прогресивну спрямованість структури видатків бюджетів, зокрема державного бюджету.

Водночас у процесі вирішення питань матеріального і культурного забезпечення гостріше постає проблема прав і свобод людини, насамперед у сфері економічної діяльності. У зв'язку з цим Нобелівський лауреат М. Фрідмен (1912—2006) розробив показник економічної свободи. Якщо індекс людського розвитку ґрунтується на 4—5 чинниках, то індекс економічної свободи — на 37. У такому рейтингу Естонія посідає 35-те місце, Латвія — 47-ме,

Литва — 60-те. Росія перебуває на 116-му, а Україна — на 119-му місці. У щорічному звіті за 2003 р. американської неурядової організації Freedem House Україну вважають частково вільною, як і Росію, Грузію та Молдову. Обидва рейтинги переконливо свідчать, що у нас недостатньо відбувається розвиток людини, забезпечення її прав і свобод. На сьогодні важливо створити таке інституціональне середовище, яке забезпечило б можливість реалізувати прагнення народу до свободи, аби кожен чиновник зрозумів, що передусім економічна свобода є необхідною і важливою умовою успішного економічного і соціального розвитку. Завдяки їй формуються сприятливі умови для поширення підприємництва, особливо малого і середнього, розгортання ініціативи і творчості людей, спрямованих на підвищення ефективності господарської діяльності, становлення громадянського суспільства. Розглянемо ситуацію в малому і середньому бізнесі. У розвинених країнах із широкою економічною свободою малий і середній бізнес отримав значний розвиток і створює велику частку ВВП. Ті країни (Польща, Угорщина, Чехія), економічне становище яких нещодавно мало відрізнялося від нашого, досягли значного розвитку в бізнесі, він забезпечує майже 50 % ВВП. У Росії цей показник становить 20 %. В економіці України частка малого і середнього бізнесу, за оцінками експертів, не перевищує 10 %. Вражає й той факт, що на цьому рівні малий і середній бізнес перебувають уже протягом останніх п'яти років.

Економічні реформи передбачали створення ефективного власника; при цьому вони випливали з хибного уявлення, що за будь-яких умов приватний власник здійснює господарство раціональніше й ефективніше порівняно з державою. Насамперед, це твердження абстрактне, не стосується конкретної ситуації та певного інституціонального середовища. За всіх переваг приватного сектору неважко помітити, що у багатьох випадках державна організація — справа не лише необхідна, але й ефективна. Наприклад, здійснюючи програму соціальної модернізації й активізації виробничого сектору України, держава має сприяти безперервному розширенню ринку збуту для галузей, котрі виробляють матеріали й оснащення. Форсування процесу потребуватиме державного втручання також і в галузі переробної промисловості. Це полягатиме не тільки у створенні допоміжних галузей, забезпеченні транспортних засобів і електроенергії, а часто і в організації збуту продукції промислового сектору, обсяги якого збільшуються, наданні можливостей для підготовки робітників, майстрів і техніків різних кваліфікацій, а також керівників підприємств і фірм, у консультуванні з питань управління, полегшенні доступу до капіталу, субсидуванні та протекціонізмі стосовно нових промислових підприємств, а іноді й безпосередньо в організації й управлінні ними. Дуже важливо, що не можна недооцінювати джерело і спосіб придбання власності, у чому роль держави надзвичайно велика. Якщо вона з'явилася за допомогою праці, таланту бізнесмена, то для нього це є цінністю, він дбає про неї, примножує її. Якщо власність придбана незаконно та є загроза повернути її державі, то в такому разі ставлення до неї варварське, аби мати з неї якнайбільше прибутку. Якщо у першому випадку власність використовують по-хазяйськи, на основі хазяйської мотивації, то у другому — навпаки, здійснюють нещадну, всупереч нормам і правилам, експлуатацію устаткування до його повного зношування.

Отже, в еволюційній економічній теорії не тільки розкриваються сутність, шляхи і методи формування ефективного власника, але й створюються умови, за яких господарювання відбувається раціонально. Лише за допомогою такого методу можна подолати негативні явища в економіці, зменшити частку тіньового сектору, значно збільшити обсяги виробництва, вивезення капіталу за кордон і забезпечити стале економічне зростання.

Досвід свідчить, що результати господарювання і створення ефективного власника значною мірою залежать від способу утворення приватного сектору економіки. Наприклад, у Китаї він виник не шляхом приватизації державної власності, а на основі широкого розгортання підприємництва. Роль держави полягала у формуванні відповідного законодавства і сприятливих умов для приватних підприємців. Такий спосіб створення приватного сектору набагато ефективніший порівняно з тим, що застосовували у колишніх радянських республіках. Підсумовуючи, зазначимо, що Китай не лише уникнув неймовірної руйнації продуктивних сил, але й значно розширив масштаби суспільного виробництва, забезпечив високі темпи економічного зростання протягом останніх 30 років. Сприятливі умови для економічного розвитку привабили іноземних інвесторів, що дало змогу залучити в економіку Китаю фантастичну суму інвестицій — пів трильйона доларів США, створило величезні можливості для розбудови й удосконалення економіки. Проте колишні радянські республіки використовували неефективний спосіб створення приватного сектору, відбулася нечувана руйнація економіки, спостерігався багаторічний спад виробництва, зубожіння населення. Країни колишнього Союзу отримують інвестиції з великими труднощами. Тому на сьогодні важливо поліпшувати умови для розвитку підприємництва, виявляти ініціативу і винахідливість широких кіл підприємців.

Отже, одна з причин бідності України випливає з того факту, що значна частина її робочої сили зовсім не використовується або застосовується нераціонально. Як підвищення життєвого рівня, так і збільшення нагромадження капіталу мають бути результатом більш повного і ліпшого використання вільних і нагромаджених економічних ресурсів, переважно робочої сили. У свою чергу, такі результати стають основою подальшого прогресу розвитку економіки.