Інтелектуальна власність - Базилевич В.Д. - 6.2. Інтелектуальний продукт та інтелектуальний товар: специфіка становлення

Ніхто не заперечує, що найважливішим фактором господарсько-виробничого життя, який діє в економічному процесі поряд із засобами виробництва — предметами і знаряддями праці, а також енергією, інформацією, організаційними системами, є праця. Значення етосу праці для господарства й економіки неоціненне. Без праці — управлінської і виробничої — нічого в соціоекономічному житті немає: ні продуктів, ні засобів виробництва, ні самої праці, ні її носія і звершувача — людини, а також капіталу, кредиту, доходів, багатства, власності, добробуту, бюджету тощо. Праця скрізь і всюди, у всьому економічному просторі і часі. Ніщо в господарстві й економіці не здійснюється без праці. Вона пронизує всі ланки, всі пори соціального організму. Місце, спосіб і результат застосування праці, цієї активної, творчо-руйнівної здатності людини, її діяльної сили — все господарство. Людина не може жити без праці. Все життя людини — праця, тобто діяльність. Але праця завжди різна. Особливо сьогодні, коли є величезна кількість професій. Однак кожна з них визначає основні прагнення людини — свободу, власність, добробут.

Праця сьогодні повинна розумітися не в її традиційному розумінні — як засіб виробництва матеріальних благ. Постіндустріальне суспільство — соціально-економічна система, в якій переважає виробництво нематеріальних, віртуальних благ, на відміну від попередньої системи, в якій домінували утилітарні матеріальні блага. З цим, до речі, пов'язана марксистська концепція гегемонії пролетаріату і його всесвітньо-історичної місії. Однак сучасний стан заперечує такий погляд на працю, що по-новому структурує економіку.

Початкова систематизація емпіричного матеріалу дає змогу виділити три сфери відтворення, котрі здійснюються на сучасному етапі. При цьому критерієм структурування є природа благ, які відтворюються в тій чи іншій сфері соціально-економічної системи. Перша з них — це відтворення матеріальних благ — репродуктивна сфера, яка ґрунтується на нетворчій, не інтелектуальній праці. Саме вона була ядром індустріальної соціально-економічної системи і лежала в основі відтворювальних процесів, які в ній відбувалися. Друга — паростки креатосфери (інтелектуально-творчої діяльності, в якій відтворюються культурні цінності ("матеріальні блага")⁹. Найбільш цікавими з погляду сучасного аналізу є механізми, які опосередковують функціонування цих сфер. Йдеться про низку компонентів таких сфер діяльності, як фінанси, маркетинг, менеджмент і т. ін., котрі стали визначальними щодо основних смислів економічного буття. Зокрема такої важливої, як власність. Сфера фінансів у цьому аспекті є одним із найбільш яскравих прикладів. Статистичні дані свідчать, що в останні десятиліття спостерігається все більший відрив фінансового сектору від реального, що дає змогу висунути гіпотезу не лише про самодостатність першого, а й про перевагу інтелектуальної праці стосовно матеріально-виробничої. Це закономірний висновок, який є результатом сучасної економіки в її переході в нові, інтелектуальні виміри.

Діяльність у неправильному секторі передбачає певні за­трати праці у фізіологічному розумінні. Отже, це конкретний вид праці. Цей аспект вимагає двох істотних зауважень. Серйозною теоретичною проблемою є питання про те, чи є різні (особливі) види діяльності в неправильному секторі (на­приклад, праця менеджера і фінансового аналітика) конкрет­ним видом або видами праці. З одного боку, можна говорити про різні форми затрат праці у фізіологічному розумінні (оче­видно, що кожний з розглянутих робітників виконує різні функ­ції, застосовуючи різні методи), і в цьому розумінні мова по­винна йти про різні конкретні види праці. Але при цьому неможливо забувати про те, що ці різні конкретні види праці (безпосередньо чи опосередковано) виробляють один і той самий продукт — гроші.

І.Г. Левіна

У всіх цих сферах не створюються ні матеріальні блага, ні культурні цінності, у зв'язку з чим цю сферу відтворення, яка особливо чітко й рельєфно виявилась під час міжсистемного стану, можна охарактеризувати як "неправдивий сектор", тобто сектор, у якому відтворюються перетворені блага. Таким він стає, оскільки втрачає свою первісну основну функцію — вже не опосередковує діяльність реального сектору, і перетворюється на свого роду "магнітне поле", в котре втягується низка інших сфер і видів економічної активності. Серед них — інтелектуальна діяльність із переосмислення реального й віртуального. Це зумовлено тим, що для аналізу соціально-економічної системи замало дослідження емпірично фіксованих сфер відтворення, оскільки за ними приховані певного роду глибинні процеси. Виявити їх можна завдяки переосмисленню сенсу праці (діяльності). Причини існуючих трансформацій необхідно шукати в зміні природи праці. Традиційний аналіз змісту праці передбачає виокремлення репродуктивної (нетворчої) і продуктивної (творчої, інтелектуальної) діяльності. Саме вони знаходяться в основі реального (репродуктивного) сектору і креатосфери — інтелектуальної, творчої.

Однак в умовах існування сектору, де відтворюються фіктивні, віртуальні блага, інтелектуально-творча діяльність задовольняє утилітарні потреби особливого роду, продиктовані пануванням ринку і капіталу. У зв'язку з чим інтелектуальна діяльність піддається деформаціям, що ставить умову захисту результатів інтелектуально-творчої діяльності, тобто виникає проблема правового забезпечення інтелектуальної власності — продукту інтелектуально-творчої діяльності. Адже механізм приватної власності, найбільш адекватний і можливий інститут розвитку "фіктивного сектору", сприяє відчуженню продуктів інтелектуальної праці, що актуалізує проблему творчої діяльності в цілому. Іншими словами, творча діяльність в умовах неправового, фіктивного ставлення до продуктів своєї діяльності, втрачає свій продуктивний зміст, набуваючи рис репродуктивної діяльності. Тим самим її результат — власність, не може бути інтелектуальною, оскільки були порушені механізми її утворення. В цьому сутність деформуючого впливу репродуктивної форми діяльності на процес утворення економічної реальності. Приклад — усуспільнена власність, у результаті якої виникли невідповідні законам ринкового існування форми інтелектуальної власності, що не відповідали процесу розвитку¹⁰.

Виходячи з природи сучасної економічної системи, яка ґрунтується на самозростанні вартості, тобто на максимізації прибутку, можна зробити висновок щодо творчого змісту інтелектуальної діяльності. Зокрема тією мірою, якою основним продуктом творчої за змістом діяльності є не культурні цінності, а прибуток, тобто творчість підкорена завданням самозростання і зміни форм капіталу, цією мірою дома діяльність вироджується в репродуктивну (нетворчу) працю — діяльність із відтворення грошей, втрачаючи зміст творчості.

Такою самою мірою саморозвиток суб'єкта творчої діяльності не відповідає критеріям ефективності та прогресивності. Іншими словами, "творець" відчужується від своєї родової сутності. Так не просто "підривається" сутність творчої діяльності, а і її результативність. Зокрема та, яка може набути втілення в економічних термінах: багатство, гроші, власність, капітал. Там, де творча діяльність, культурні цінності і людина-творець перетворюються на репродуктивну працю, гроші і Homo Economicus. Таким чином з'являються нові форми результатів творчої діяльності — інтелектуальна власність. Але її формування і ствердження залежать від характеру праці і способу її організації, що опосередковує побудови системи економічних відносин. Однак постає питання: а що таке характер праці?

Вже не одну тисячу років людство, неухильно розвиваючи виробничі сили, дедалі більше витісняє живу працю з процесу безпосереднього виробництва матеріальних благ, звільняючи суспільний час і виштовхуючи тим самим усе більшу кількість людей у сферу "самореалізації" — творчої інтелектуальної праці. Виникає враження, що в міру розвитку індустріального суспільства людству нічого не залишається, як ставати Рафаелями, Платонами, Толстими, Шевченками. Головне, щоб виробництво було ефективним, тобто давало прибуток. Гарантом його "правильності" або "природності" повинен бути ринок, ринкова економіка, як найбільш ефективний "регулятор" і "розпорядник" продуктів суспільного обміну. Все це було б добре, якби не насторожував один момент.

Те, що прибуток є універсальним показником ефективності, корисності засобів і праці в рамках індустріальної цивілізаційної парадигми, — це факт. Те, що за певних умов прибуток може давати лише діяльність, корисну для суспільства, також не викликає сумніву. Питання в тому, наскільки може бути корисною інтелектуальна діяльність, яка в умовах "економічної цивілізації" (Ю.М. Осипов) повинна давати прибуток. А що, коли не все те, що дає прибуток, — корисне для суспільства, і не все те, що корисне для суспільства, здатне давати прибуток? Тоді сфери діяльності, корисні для суспільства, але корисність яких не можна виміряти в координатах прибутку, потребують вироблення інших принципів і критеріїв ефективності¹¹. Це можливе за допомогою інтелектуальної діяльності, завдяки якій і може існувати інтелектуальна власність. Завдяки цій діяльності стає зрозуміло, що універсалізація прибутку як критерію ефективності й пов'язана з нею система координат веде до відторгнення, зруйнування як непотрібних саме тих сегментів суспільства, від яких дедалі більше починає залежати не тільки суспільний прогрес, а й сам прибуток, а з ним — власність. Що це за сегменти суспільної діяльності, чому вони не оцінюються в критеріях прибутку і який стосунок мають до інтелектуальної власності?

В економічній теорії з часів А. Сміта існувала думка, згідно з якою тип суспільного влаштування тією чи іншою мірою пов'язаний з рівнем розвитку суспільного виробництва. Власне і марксизм був однією з версій, етапів розвитку такої теоретичної тенденції. При цьому він залишав немовби за дужками саме питання про характер праці, який у зв'язку з цим не мав прямого стосунку до типу суспільного влаштування, тобто, по суті, до способу організації праці. А від цього залежав не лише тип власності, а й система відносин в суспільстві.

Важливо зазначити взаємозв'язок праці (діяльності) з проблемами соціоекономічного розвитку людського буття. Зазвичай ідеї суспільно-економічного розвитку набувають відображення у двох способах: розширення можливостей людської особистості або розширення можливостей вибору. Можливості повинні бути співвіднесені зі здатністю людей здійснювати по-справжньому потрібну й доцільну діяльність. А. Сен розділяє людську діяльність так: активність — стан — здібності (потенційні можливості). Діяльність — це вже результат, тоді як здібності — це лише можливість отримати той чи інший результат, а це в свою чергу означає, що діяльність (праця) здатна набувати різних конкретних форм.

Діяльність є більш безпосереднім відображенням умов життя, тоді як можливості передбачають такі поняття, як свобода вибору одного з множини можливих видів діяльності, конкретизованих у професіях і спеціальностях. Діяльність, спрямована на забезпечення добробуту, економічної доцільності, може набувати найрізноманітніших форм і охоплювати різні сфери: від зниження якості життя до більш складних понять, таких як самоповага особистості або участь у соціальному самоуправлінні.

Умови життя — це і є умови існування, а діяльність відображає різні аспекти цього існування, тоді як зміст діяльності є відображенням можливостей особистості. Важливо, що оцінка спектра можливостей при виборі не може бути надана від природи з погляду сприяння підвищенню добробуту людини.

Перспектива людського розвитку в контексті діяльності відрізняється від інших підходів до питань розвитку, які переважають у конкретних економічних дисциплінах. Вона орієнтована на кінцевий результат, а не на засоби досягнення, на добробут, власність і свободу, а не реальний дохід, прибуток, реальний добробут і пакет товарів споживання. В кінцевому підсумку в центрі уваги повинне бути те життя, яке ми ведемо, і те, що ми можемо або не можемо зробити, те, ким ми можемо або не можемо бути.

Водночас мета суспільного прогресу — розвиток можливостей людини, що включає доцільну діяльність і свободу вибору серед різних форм діяльності — відрізняється від загальноприйнятого розуміння особистої вигоди (користі), хоча утилітаризм є одним із наріжних компонентів у теоретичних обґрунтуваннях сучасної класичної економіки. Діяльність (праця) розглядається як щось самоцінне, а не лише як засіб виробництва певних "товарів і послуг", що підкреслює концепт інтелектуально-творчої діяльності, котра в сучасних умовах диференціює розуміння власності, багатства, добробуту, сенсу існування тощо.

Діяльність у неправильному секторі передбачає певні за­трати праці у фізіологічному розумінні. Отже, це конкретний вид праці. Цей аспект вимагає двох істотних зауважень. Серйозною теоретичною проблемою є питання про те, чи є різні (особливі) види діяльності в неправильному секторі (на­приклад, праця менеджера і фінансового аналітика) конкрет­ним видом або видами праці. З одного боку, можна говорити про різні форми затрат праці у фізіологічному розумінні (оче­видно, що кожний з розглянутих робітників виконує різні функ­ції, застосовуючи різні методи), і в цьому розумінні мова по­винна йти про різні конкретні види праці. Але при цьому неможливо забувати про те, що ці різні конкретні види праці (безпосередньо чи опосередковано) виробляють один і той самий продукт — гроші.

І.Г. Левіна

Важливі зміни, які відбулися під впливом НТР наприкінці XX ст., змушують по-новому оцінювати залежність між характером, типом праці та принципами її суспільної організації, критеріями ефективності. XX століття поставило проблему соціально-економічної специфіки інтелектуально-творчої праці та зумовило пошуки адекватних соціальних критеріїв оцінки її ефективності. Саме необхідність розширення принципу корисності до масштабів, здатних охопити імперативи збереження та відтворення культури і природного середовища, наполегливо вимагають виходу за рамки індустріальної системи координат і прибутку як універсального показника корисності та ефективності суспільних затрат. У цьому випадку тип соціального устрою і економічних відносин буде відповідати природі, характеру суспільної праці, яка організується цими відносинами¹². Саме в цій ситуації стає можливим говорити про можливість функціонування інтелектуальної діяльності й існування інтелектуальної власності.

Внаслідок яких причин це відбувається? Суспільну працю за характером прийнято поділяти на фізичну й розумову. Варто було б виходити з іншого поділу: на працю творчу, інтелектуальну, метою якої є винахід, відкриття нового, якісна зміна наявного буття, і нетворчу,репродуктивну, метою і завданням якої є функціонування на вже досягнутому рівні, із заданими наперед результатами і шляхами їх досягнення, працю, котра передбачає скоріше кількісну зміну наявного буття. Йдеться не про характеристики конкретних видів праці (інженера, робітника), оскільки в них так чи інакше в різних пропорціях завжди містяться обидва елементи, а про виокремлення і принциповий поділ двох найважливіших компонентів суспільної праці, які, звичайно, в окремому чистому вигляді ніде не зустрічаються, але переважають у тому чи іншому конкретному типі праці. Ці два види суспільної праці об'єктивно мають зовсім різні закони функціонування, які визначаються не рівнем розвитку виробничих сил, а самою природою того чи іншого виду праці.

Праця репродуктивна, яка має нетворчий характер, найбільш адекватно організується, обмінюється і відтворюється в рамках товарно-грошових відносин через механізм ринку. Найбільш універсальним критерієм корисності такого виду праці є прибуток. Праця творча, інтелектуальна, якого б вигляду не набувало її залучення до іншого виду праці, за самою своєю природою не розвивається, не обмінюється і не відтворюється за законами товарно-грошових відносин і, якщо й регулюється ринком, то "дуже специфічно"¹³. Звідси й починається шлях відмінності інтелектуальної власності від власності взагалі. Чому це так?

Звичайно, якщо продукт інтелектуально-творчої праці нічим принципово не відрізняється від продукту праці нетворчої, тоді й проблеми не існує. Однак, якщо продукти інтелектуальної праці як такі, не можуть бути товаром за самою своєю суттю, то вони не можуть ефективно включатися в товарно-грошові відносини нарівні з іншими товарами й водночас відкидаються, відокремлюються цими відносинами. Адже те, що не може бути товаром, не може ефективно обмінюватися, оцінюватися і відтворюватися за законами товарно-грошових відносин. Однак створена завдяки інтелектуальній діяльності власність включається в систему ринкових відносин, і, у свою чергу, перетворюється на частину інтелектуальної власності.

Потрібно врахувати, що просте перенесення цих відносин за межі нетворчої праці на сферу інтелектуально-творчої праці, яка все більше поширюється, веде до зруйнування останньої. Але в такому випадку сфера інтелектуально-творчого виробництва вимагає інших форм організації і принципів оцінки його ефективності, відповідних особливій природі інтелектуального продукту, який і е інтелектуальною власністю. І проблема тут у тому, щоб виявити принципи розвитку для кожної з цих сфер, адекватні їх природі, і знайти ефективні шляхи їх взаємодії.

Однак чому ж продукт інтелектуальної праці та її діяльна сила не можуть бути товаром? Що, зокрема, ставить під сумнів можливість існування інтелектуальної власності. Потрібно, таким чином, враховувати, що будь-який продукт може бути товаром за певних обставин. Адже все, що створене інтелектуальною працею — картини, книги, ідеї, теорії, принципи, вчені, вчителі тощо, купується і е предметом продажу, тільки в різних формах.