Міжнародна економіка - Козак Ю.Г. - Регіональні особливості

До Східної та Пвденно-Східної Азі! відносяться: Бруней, Камбоджа, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Індонезія, М'янма, Малайзія, Таїланд, Сингапур, Філіппіни, Федеративні Штати Мікронезії, Тайвань і Республіка Корея. Група цих країн досить неоднорідна. Серед них виділяють найбідніші аграрні країни - Камбоджу, Лаос, М'янму, Мікронезію; нафтоекспортний Бруней; НІК першої хвилі - Тайвань, Сінгапур і Республіку Корею; НІК другої хвилі - Філіппіни, Індонезію, Таїланд, Малайзію.

Для більшості країн цього регіону характерна інтенсифікація сільськогосподарського виробництва і скорочення частки сільського господарства у ВВП. У галузевій промисловій структурі - зростання переробних виробництв, поява нових, у тому числі наукомістких і капіталомістких виробництв. Країни цього регіону підвищену увагу приділяють освіті свого населення, розвитку мережі вищих технічних закладів, створенню технопарків і науково-технологічних зон. У формуванні економічної політики головна роль належить державі, шо планує структурні перебудови в економіці, визначає стратегію подальшого розвитку, проводить контроль витрат і кінцевих результатів. Планування розвитку здійснюється за допомогою індикативних планів, до розробки яких спочатку залучалися іноземні спеціалісти, а тепер усе частіше використовуються національні. Основними механізмами управління економічним розвитком при цьому є податкова, кредитно-грошова, торгова і валютна політики.

Держава також стимулює розвиток малого бізнесу як чинника ринкової економіки. Найкраще малий і середній бізнес проявив себе в Республіці Кореї і Тайвані. Чисельність зайнятих у таких формах підприємств не перевищує 100 чоловік. Ці підприємства відзначаються високою рентабельністю, є експортоорієнтованими, можуть своєчасно реагувати на зміни ринкової кон'юнктури. Є й серйозні проблеми: через обмеженість оборотного капіталу дрібні і середні підприємства відчувають дефіцит власного капіталу, слабку розвинутість маркетингової мережі, недоступність новітніх технологій.

У більшості країн регіону давно діють багатогалузеві промислові корпорації. Наприклад, компанія "Сайм Дабі" у Малайзії виробляє нафтопереробне устаткування, тютюнові вироби, сталь, прокат; має солідні фінансові ресурси, розвиває сільськогосподарське виробництво, торгівлю, володіє нерухомістю. Наявність подібних потужних структур у регіоні складає певною мірою нерівноцінну конкуренцію малому і середньому бізнесу, але тут вступає у свої функції держава і регулює взаємовідносини між ними.

В Африці нараховується 52 країни, що розвиваються, більша їх частина (38) на-лежитить до найбідніших і слаборозвинутих країн Тропічної Африки. Є тут нафтоекспо-ртні країни із середніми прибутками - Алжир, Нігерія і Лівія.

Останніми десятиліттями значно поглибилася диференціація африканських країн за рівнем соціально-економічного розвитку. На одному полюсі виявилися найменш розвинуті країни - фінансові банкрути зі зруйнованою і кримінальною економікою (Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі та ін.); інший полюс утворює ПАР, що є індустріально-аграрним гігантом за африканськими мірками, а також країни Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-д'Івуар, Сенегал, Габон, Уганда та ін., що володіють більш-менш розвинутим промисловим сектором, який ґрунтується на видобутку корисних копалин і переробці сільськогосподарської сировини.

Країни Африки мають багаті запаси різноманітних природних ресурсів, але розподілені вони вкрай нерівномірно, що позбавляє ряд країн одержувати ресурсу ренту. Основна спеціалізація африканських країн у світовому господарстві - аграрно-сировинна. Африка, як і раніше, є основним постачальником діамантів, міді, олова, нікелю, кави, какао та інших товарів для розвинутих країн і НІК Азії. Лідирують в економічному розвитку ті країни, в яких політична стабільність збігається з продуманою державною політикою і наявністю природних ресурсів. У цих країнах широко діють ТНК, що здійснюють свої інвестиції в сільськогосподарське виробництво, сферу послуг, видобувні та переробні галузі, комунікації. Серед чисельних проблем регіону гостро стоїть питання перенаселення, підвищення природного руху населення, який постійно обганяє економічне зростання. Це й пояснює наявність в Африці такої великої кількості найбідніших країн із ВВП на душу населення менше ніж 1000 доларів.

На початку 90-х років темпи зростання економіки африканських країн збільшилися у зв'язку з підвищенням попиту на сировинні ресурси з боку азіатських країн. Фінансова криза 1997-1998 pp. тимчасово припинила розвиток. На даний момент ситуація дещо стабілізувалася, але перспективний прогноз невтішний: на світовому ринку спостерігається і прогнозується на майбутнє зниження попиту на сировину і сільськогосподарську продукцію, що неминуче позначиться на темпах розвитку африканських країн.

З огляду на сформовану світову кон'юнктуру, ряд африканських країн стали ширше розвивати нетрадиційні експортоорієнтовані галузі. Кенія і Малаві вирощують і продають квіти; в експортних зонах вільного підприємництва Мадагаскару і Маврикію виробляються різноманітні промислові товари, у Ботсвані збирають автомобілі; Єгипет, Туніс, Сенегал і Уганда розвивають міжнародний туризм. Демократичні перетворення в єдиній економічно розвинутій країні регіону - ПАР дали можливість країнам-сусідам оживити торгівлю. ПАР є головним інвестором економіки Анголи, Лесото, Ботсвани, Намібії. Раніше вивезення товарів на експорт із цього регіону здійснювався переважно з портів Дурбан і Кейптаун, у даний час ПАР фінансує реконструкцію порту в Мапуту (Мозамбік).

Створюються митні і торгові спілки. У травні 2000 р. Організації африканської єдності (ОАЄ), шо включає 53 країни, виповнилося 38 років, і вона була перетворена в Африканську Спілку (АС). Змінюються інтереси подібних спілок. Якщо раніше її метою було протистояння неоколоніальній політиці колишніх метрополій, то тепер країни об'єднуються за економічними мотивами для протистояння діям ТНК, шо проводять активну хижацьку політику по перерозподілу сфер впливу, ринків збуту, потоків капіталу і доступу до сировинних ресурсів.

Майже всі африканські країни страждають від технічної відсталості, низького освітнього рівня населення, високого приросту населення, територіальних і національних конфліктів. Це найбільш активний регіон світу з організації політичних переворотів. У перші десятиліття після деколонізації Африка виділялася високими темпами економічного розвитку, але згодом вони знизилися: якщо в 1951-1961 pp. вони становили 4,4% середньорічного приросту ВВП, то в 1991-2000 pp.- 1,5%.

Країни Латинської Америки і Карибського басейну нараховують 34 незалежних держави і 13 колоній різних розвинутих країн. Серед них нафтоекспорті - Еквадор і Венесуела; Нові індустріальні - Чилі, Аргентина, Бразилія і Мексика; відзначаються високим рівнем ВВП - Тринідад і Тобаго, Багамські і Бермудські острови, Французька Гвіана, Мартініка та інші, але найчисельніша група країн - середнього рівня розвитку й найбідніші.

Населення регіону складає 8,7% населення світу, а його територія - це 15% суші. На країни Латино-Карибської Америки припадає 5,6% світового торгового експорту; 4,9% світового ВВП; 6,44 % світового промислового і 6,34 % сільськогосподарського виробництва. На них припадає 12% світового експорту нафти. Тут акумулюється 4% світового комп'ютерного парку.

Регіон відомий у світі як продовольча, сировинна й енергетична база. Головні статті експорту: боксити, залізна, мідна, олов'яна, свинцева і цинкова руди, золото і платина. Стали розвиватися такі експортоорієнтовані галузі як целюлозно-паиерова, "припортова" чорна металургія, нафтопереробка.

Країни регіону є традиційними виробниками сільськогосподарської продукції: кави, какао, пшениці, бавовни, бананів, сої. Вони - головні постачальники яловичини, шкір, риби і морепродуктів, тростинного цукру. Після 50-х років тут першими серед країн, що розвиваються, виникли автомобілебудування, виробництво ЕОМ, морських суден, літаків, радіоелектроніки.

З 80-х років країни ЛКА перейшли до неоліберальної моделі розвитку з метою подолання економічної кризи. Впровадження цієї моделі дало можливість підвищити темпи економічного зростання; знизити інфляцію до 10%; забезпечити розширення експорту (більше ніж у 2 рази); розширити потік ПП (1990 p.- 11,1 млрд дол, 1999 p.- 70,3 млрд, 2005 р.-103,7 млрд дол.); збільшити темпи зростання ВВП (80-ті роки —1,2%, 90-ті - 2,9%).

Паралельно в економіці регіону виникли серйозні негативні явища: послабилися позиції національного капіталу, зросла залежність від світового фінансового ринку, посилилося розшарування серед країн, знизилася купівельна спроможність населення.

Країни ЛКА стали впроваджувати модель імпортозамінної індустріалізації ще в 30-ті роки, закладаючи тоді основи важкої промисловості. Проте до 70-х років жорсткий державний контроль економіки на фоні ринкових відносин у світовому господарстві став гальмом для розвитку і викликав затяжну кризу 80-х років. До середини 90-х років, застосувавши неоліберальну модель розвитку, країни ЛКА зуміли перебороти кризові явища, а деякі з них стали розвиватися такими високими темпами, що ввійшли в число ШК або по душовому ВВП стали врівень із розвинутими країнами. Проте про стабільний і стійкий розвиток цих країн говорити поки що рано: у них висока інфляція, темпи зростання ВВП то ростуть, то падають; недостатній обсяг внутрішніх інвестицій, натомість високий приток іноземних інвестицій. ПІІ відрізняються короткостроковою через недостатню стабільність економічного розвитку і політичну нестабільності.

Економіка країн Латинської Америки в основному залежить від зовнішньої торгівлі і надходження іноземних інвестицій. Вплив ТНК за останні ЗО років значно зріс і сучасні моделі розвитку навіть великих країн регіону можуть відносно успішно функціонувати тільки в умовах регулярного фінансово-інвестиційного підживлення ззовні.

При цьому зростає зовнішня заборгованість цих країн. Якщо на початку 90-х років ця цифра становила 400 млрд дол., то наприкінці 90-х - 750 млрд дол. За станом на 1999 р. відношення боргу до ВВП у Венесуелі - 23%, Мексиці - 35, Колумбії - 40, Аргентині, Бразилії і Чилі - 45, Еквадорі - 100%. Тільки на виплату відсотків у 1999 р. було виділено 17% валютного виторгу країн Латинської Америки. У 2005 р. зовнішній борг Аргентини становив 118 млрд дол., Мексики - 137, Бразилії - 188 млрд дол.

Лібералізація зовнішньої торгівлі серед країн регіону сприяла зростанню імпорту, що призвело до негативних наслідків. Збільшився дефіцит торгового балансу, що потребував постійного пошуку валютних надходжень для його покриття. Посилився додатковий тиск на національну промисловість, яка й так є неконкурентоспроможною на внутрішньому ринку.

Загострилася проблема зайнятості. У Бразилії, Венесуелі й Аргентині після Другої світової війни в умовах індустріалізації не було особливих проблем на ринку праці - рівень безробіття становив 4%. У 90-х роках у Бразилії безробіття становило 8%, у тому числі тут високий рівень схованого безробіття і часткової зайнятості. В Аргентині і Венесуелі - 15-20%. Причини безробіття полягають у поспішній і не підкріпленій соціальними гарантіями приватизації, шо викинула на вулицю масу робітників; недостньому інвестуванні, тому що гроші від приватизації пішли на оплату зовнішніх боргів; слабкості внутрішнього платоспроможного попиту, що не сприяв створенню стимулів для зростання виробництва.

Країни Середнього і Близького Сходу відносяться до регіону Західна Азія. У зону їхнього тяжіння входять також такі північноафриканські країни, як Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет - мусульманські країни, схожі з ними за етнічним, культурно-релігійним положенням.

У науковій літературі і статистиці останнім часом все частіше трапляається інформація про новий регіон - Північну Африку і Близький Схід. Він включає 18 країн, що розвиваються, на які припадає 4,5% світового промислового і 5,6 - сільськогосподарського виробництва; 7,8 - населення світу; 5 - світового торгового експорту; 5,4 % світового ВВП.

Цей регіон має сприятливе економ і ко-географіч не положення, розташовуючись на стику трьох континентів - Європи, Азії й Африки. Торгівля тут завжди відігравала традиційно важливу роль і посилилася після покладення Суецького каналу. Тоді ж регіон здобув і важливе військово-стратегічне значення.

Відмітною рисою регіону є етнічно-релігійна спільність: здебільшого держави регіону - однонаціональні арабсько-мусульманські. Є абсолютні, абсолютистсько-теократичні і конституційні монархії. Розширюється кількість країн, у статусі і назві яких є термін "мусульманська" держава.

Країни регіону неоднорідні за рівнем економічного розвитку. Основу країн становлять нафтоекспортні члени ОПЕК, де ВВП на душу населення припадає 17-20 тис. долар. Є найбідніші, такі як Ємен, Сомалі, Судан із ВВП менше 1 000 доларів.

На початок 2000 р. на Саудівську Аравію припадало 25,9% світових запасів нафти; частка нафти і її компонентів у загальному обсязі експорту країни становить понад 85%, і коливання цін на світовому ринку, відразу позначається на всій економіці країни. Обсяг прибутків від продаж нафти впав із 105,8 млрд дол. у 1980 р. до 48-50 млрд дол. до кінця 90-х років.

Нафтовидобуток, зберігши вирішальне значення у фінансовому плані, поступається швидко зростаючим обсягам нафтопереробки і ненафтовим виробництвам.

В 1976 р. у Саудівській Аравії виникла промислова корпорація САБІК, що перетворилася на важливий регіональний промисловий центр. На її підприємствах зайнято 14,2 тисяч чоловік, вона економічно присутня в зонах спільного підприємництва Джу-байль і Янбо, опікується нафтохімічною та металургійною галузями.

Найбільше розвинуті в Африці країни Північної Африки. В основному це країни середнього рівня розвитку: Єгипет, Лівія, Туніс, Марокко, Алжир.

За рядом економічних показників Туніс випереджає більшість арабських країн. В 2006 р. його ВВП становив 333 млрд дол., Алжиру - 92, Марокко - 57, Сирії - 27, Єгипту - 85 млрд дол.

Промисловість Тунісу дає 28% ВВП, сільське господарство - 14%, сфера послуг -55%. При цьому зовнішній борг становить 53% ВВП. Високі темпи розвитку Тунісу пов'язані з природно-ресурсним потенціалом, політичною стабільністю і збалансованістю економічної політики, орієнтованої на експорт продукції. У Тунісі відкритий тип економіки, значною мірою орієнтований на міжнародний поділ праці. Частка експорту у ВВП становить 45-47%. Головні торгові партнери - країни ЄС. Основна частина експорту Тунісу - продукція обробних галузей: текстильної, хімічної, електротехнічної і металообробної. На торгівлю і послуги припадає 56% ВВП. В Тунісі багато офшорних зон. У 1998 р. нараховувалося 1668 іноземних спільних підприємств з обсягом інвестицій понад 5 млрд дол. 80% цих СП належало європейському капіталу, і якщо раніше переважали дрібні іноземні компанії, що створювали малі підприємства, то тепер посилилася діяльність великих фірм.

Середньорічні темпи приросту ВВП країн Близького і Середнього Сходу з 60-х років (9,1%) почали знижуватися і за 1991-2000 pp. склали 3,2%. У перші роки нового століття темпи приросту дещо підвищилися й складають 5-7%. Незважаючи на значне зростання виробничого потенціалу за останні 40 років, регіон також виділяється найвищими у світі темпами приросту населення: його чисельність подвоюється при житті одного покоління і, природно, зростання ВВП не встигає за зростанням населення. Для цього необхідна структурна перебудова економіки з метою диверсифікації виробництва, активна політика по залученню ПП.

У країнах цього регіону 40% населення - діти до 15 років, до того ж за законами Шаріату жінки не можуть працювати за наймом. Таким чином, до економічно активного тут відноситься тільки 30% населення. З одного боку, у ряді країн відзначається високий рівень безробіття (Марокко, Алжир), а з іншого - країни Перської затоки активно імпортують робочу силу з країн Азії.

Регіон багатий на корисні копалини (фосфати, хроміти, боксити, цинк), але головне багатство - енергоносії нафта і природний газ. Зона Перської затоки акумулювала 60-70 % світових запасів нафти і 20% природного газу. Головну роль у їхньому видобутку й експорті відіграють країни ОПЕК (Organization of Petroleum Exporting Countries) -Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Алжир, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ. Прибутки від продажу нафти - "нафтодолари" за останні десятиліття інвестувалися в економіку як розвинутих (США, країни Західної Європи), так і нових індустріальних країн. За оцінками експертів, ця цифра досягає понад трильйон доларів. Більша їх частина пішла на створення нових галузей промисловості в цих країнах: автомобілебудування, нафтопереробки, хімії органічного синтезу, основної хімії, електроємної кольорової металургії, легкої промисловості та ін. Деякі країни регіону вклали значні кошти в створення промислових зон спільного підприємництва. Приклад тому - ЗСП Джебель-Алі (ОАЕ).

І усе ж таки ця група країн поки - що дуже залежить від світової кон'юнктури на ринку нафти і газу: коливання, особливо падіння цін на нафту, відразу ж негативно позначаються на економіці країн, у яких 50-90 % прибутків експорту дають нафтодолари. Єдиний шлях виходу - розвиток багатофункціональної сталої економіки.

У регіоні, крім нафтоекспортуючих країн, є численні група виробників сільськогосподарської продукції (Єгипет, Марокко, Судан, Сирія, Ірак, Іран). У структурі виробництва переважають зернові - рис, пшениця і ячмінь, а також овочі і фрукти; тваринництво спеціалізується в основному на вівчарстві. З огляду на значний демографічний потенціал регіону, уся продукція сільського господарства використовується для виробництва продуктів харчування (частка сільськогосподарської сировини становить не більше ніж 1%), значна частина продовольства імпортується.

Розташування регіону на перехресті торгових шляхів закріпило за ним функції торгового центру. У сфері послуг Лівану, Йорданії, Єгипту зайнято 50-60% населення. Раніше Ліван відігравав роль головного фінансового центру регіону, тепер таким став Бахрейн. Одним із джерел валютних надходжень с прибутки від туризму (Єгипет, Туніс, Сирія, Марокко).

Регіон відзначаеться найвищим у світі рівнем витрат на озброєння. Це пов'язано з тим, що тут є багато "гарячих точок" і місць із "тліючими конфліктами". Приклад тому - відношення між Ізраїлем і Палестиною, Іраком і Кувейтом та ін.

Країни регіону с членами різноманітних інтеграційних утворень: Ліги Арабських Держав, Магрибу, ОПЕК, Ради із співробітництва країн Перської затоки.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке економічний потенціал країни?

2. Назвіть основні показники розвитку національної економіки.

3. Які показники характеризують зовнішньоекономічну політику держави?

4. Що таке ділова етика?

5. Які схеми класифікацій країн ви знаєте?

6. Які основні показники визначають належність країни до групи розвинутих?

7. У чому суть поняття перехідна економіка?

8. У чому полягають основні економічні проблеми країн з перехідною економікою?

9. Які є критерії визначення групи країн, що розвиваються?

10. На які групи поділяються країни, що розвиваються, та за якими напрямами відбувається їх інтегрованість у світову економіку?