Міжнародна економіка - Козак Ю.Г. - Роль Ради Європи в боротьбі з відмиванням "брудних" грошей

Уже більше півстоліття провідну роль у зміцненні міжнародного співробітництва з проблем кримінального законодавства на європейському континенті відіграє Рада Європи. До середини 1990-х років її членами були винятково західноєвропейські країни, а також Ісландія і Туреччина. Після розпаду соціалістичного табору і закінчення "холодної війни" до неї вступили багато країн Центральної і Східної Європи. Протягом багатьох років пріоритетом у Раді Європи залишалася законотворча діяльність. Зусилля країн - членів Ради Європи в цьому напрямі увінчалися підписанням більше 160 міжнародних договорів і конвенцій, у тому числі 20, які стосуються кримінального права.

Найвищими досягненнями Ради в галузі створення інструментів міжнародного права стали дві багатосторонні конвенції, визнані фундаментом європейського снівробітництва в боротьбі зі злочинністю. Це Європейська Конвенція про екстрадицію 1957 p., а також Європейська Конвенція про взаємодопомогу при розслідуванні кримінально карних злочинів 1959 р. Останню називають поворотним пунктом в історії міжнародного законодавства. У ній зафіксовані безпрецедентні постанови щодо практичних форм багатостороннього співробітництва, які дуже вплинули на створення безлічі подібних міжнародних інструментів боротьби з організованою злочинністю. Конвенція вступила в дію в 1962 р. і ратифікована десятками країн.

У 1977 р. Рада Європи стала першою міжнародною організацією, що поєднала голів держав, які зайнялися вирішенням проблеми відмивання грошей, прагнучи при цьому знайти системне вирішення цієї складної проблеми. Справу цю було доручено Європейському комітету з проблем злочинності. Стурбований зростанням кількості актів насильства, таких як викрадення людей, вказаний комітет створив у 1977 р. Комісію експертів, зобов'язавши її досліджувати різні аспекти цього явища. Результатом дослідницьких робіт стало ухвалення кабінетом міністрів Європейського Співтовариства 27 червня 1980 р. формальних рекомендацій, названих "Заходи для запобігання трансферту і приховування коштів, які надходять від кримінальних злочинів".

Зміст і основні принципи цього документа, його основна концепція знайшли надалі своє продовження в розглянутих нами документах ФАТФ. Тут же було вперше заявлено про те, що банківська система може стати досить ефективним запобіжним інструментом, а співробітництво банків з поліцією і судовою владою призведе до приборкання кримінальної діяльності. Документ зробив особливий наголос на дотриманні банками обов'язкового принципу "знай свого клієнта" і безлічі інших принципів, які ввійшли в звичайну практику переважної більшості банківських та інших фінансових установ. Однак тоді, в 1980 p., надто важлива ініціатива Ради Європи не знайшла достатньої кількості прихильників. Як справедливо помітив з цього приводу Г. Нільссон, "Рада Європи випередила час" [Цит. за: 43, с. 358].

В наступні роки під керівництвом Групи Помпіду7' була розпочата робота щодо підготовки законодавства з питань конфіскації нелегальних доходів, які надходять від торгівлі наркотиками. Ця група діяла в рамках Ради Європи до 1980 р.

Ще одним імпульсом до прискорення діяльності в цьому напрямі стала ініціатива міністрів юстиції Ради Європи, які доручили в 1986 р. Європейському комітету з проблем злочинності розробити "Міжнародні норми і стандарти із забезпечення ефективного співробітництва між органами правосуддя (а також у разі потреби з поліцією) з питань перебування, вилучення і конфіскації нелегальних доходів, майна, знаряддя і предметів, одержаних від нелегальної торгівлі наркотиками" [Цит. за: 43, с. 358]. Цей комітет сформував у 1987 р. Комітет експертів і передав йому досить широкі повноваження. Насамперед Комітет експертів не повинен був концентрувати зусилля винятково на доходах, одержаних від торгівлі наркотиками.

Спочатку до Комітету експертів входили фахівці, які представляють 16 країн -членів Ради Європи, а його керівником був італієць Д. Полімені. У роботі Комітету брали участь американці, представники Канади й Австралії, а також Комісії Європейського Співтовариства. Кульмінаційним пунктом спільних зусиль стало затвердження міністрами юстиції Конвенції з проблем відмивання доходів, які надходять від злочинів, їхнього відшуку, вилучення і конфіскації, яка відбулася у вересні 1990 р. На конференції в Страсбурзі в листопаді того ж року Конвенція була представлена на підпис державам -членам Ради Європи. Вона набрала сили у вересні 1993 р. й одержала високу оцінку фахівців. Американські дослідники назвали її "революційним інструментом" у боротьбі з міжнародною злочинністю [43, с. 359]. Вони вважають, що "цей документ, який стосується всіх етапів правової процедури - від початку слідства до винесення вироку і проведення конфіскації, дозволяє застосовувати еластичні, але ефективні механізми міжнародного співробітництва в максимальному обсязі для того, щоб позбавити виконавців злочинів знарядь і плодів незаконної діяльності" [43, с. 359]. Саме тому ця Конвенція -одна з найбільших за обсягом угод і найбільш складний документ міжнародного права. На відміну від 40 Рекомендацій ФАТФ. Конвенція 1990 року - це міжнародна угода і проблем кримінального права, яка носить обов'язковий характер для його учасників.

Творці Конвенції 1990 року ставили перед собою мсту зберігагн і розвивати далі всі пінні досягнення Віденської Конвенції, ухваленої двома роками раніше. Вони визнали за необхідне дотримуватися тієї ж самої термінології і системного підходу, одночасно модифікуючи й удосконалюючи рішення, які містяться в ній. Вони намагалися надати тексту документа Ради Європи характер більш чітких і суворих зобов'язань, ніж ті, котрі зафіксували творці Конвенції ООН. Так, у статті 6 Конвенція Ради Європи, йде долі Конвенції ООН у вимозі криміналізації явиша відмивання грошей. Вона вимагає віднесення його до злочину взагалі, незалежно від того, пов'язане не явище з наркобізнесом чи ні. За Конвенцією Ради Європи кримінальному покаранню підлягає злочин підминання нелегальних доходів, накопичених у результаті всіх іяжких (за термінологією статті 1 - "первинних") злочинів.

Під впливом Ради Європи дедалі більша кількість країн вносить у свої законодавства зміни, які дають аналогічне трактування складу злочину "відмивання грошей".

Криміналізація відмивання грошей, не пов'язаних з наркобізнесом - важлива, але не єдина відмінність Конвенції Ради Європи від Віденської Конвенції. Документ Ради Європи містить ще одну переваїу. Вона полягає в тлумачення юрисдикції щодо виконавця головного злочину, вчиненого ним за межами країни свого походження. З огляду на міжнародний характер безлічі рафінованих методів відмивання грошей, стаття 6 Конвенції Ради Європи гарантує державі, чиїм іромолянином є злочинець, можливість його покарання навіть тоді, коли "первинний злочин" (тобто кримінальний злочин) здійснено в іншій країні.

Новаторські положення містить не тільки стаття 6, а й увесь розділ II Конвенції Ради Європи. Стаття 2 накладає на сторони "фактичний обов'язок введення законодавчих актів, які дозволяють конфіскацію знарядь злочину, а також доходів і майна, отриманих злочинним шляхом". У зв'язку з цим конфіскації підлягають відмиті доходи, які надійшли від усіх видів злочинів, однак сторони, які підписали Конвенцію, можуть обмежити в особливій декларації перелік злочинів, включивши н нього лише окремі категорії. Голландія, наприклад, не включила в цей список доходів, отриманих віл податкових злочинів, а також від порушень митних правил.

Конвенція Ради Європи зобов'язує сторони також проводит и ідентифікацію і розшукувати майно, яке підлягає конфіскації, і вживати заходів, щоб не допустиш його підміни перед видачею розпорядження про конфіскацію. У статті 4 міститься зобов'язання кожної зі сторін вживати необхідних "ходів, які забезпечують доступ до банківської, фінансової і комерційної документації. У тій же статті параграф 2 звертає особливу увагу на моніторинг банківських рахунків, на спостереження, нрослуховування телефонних розмов, одержання доступу до комп'ютерних систем, а також на обов'язок надання необхідних документів.

Укладачі тексту Конвенції не ставили перед собою мети дати докладний і вичерпний список запобіжних заходів відмивання ірошей та інших злочинних акцій. Вони передбачали ситуацію, за якою будь-яка нова технологія слідчо-розшуконої діяльності, передбачена законодавчими актами окремої країни, може буї и іакож застосована на міжнародному рівні. Для гою щоб усунути юридичні перешкоди, у розділ 111 Конвенції Ради Європи включений набір постанов, які регулюють проблеми міжнародного співробітництва в даному напрямі. У статті 7 перераховані форми такої взаємодії. Стаття 8 вимагає від сторін надання одна одній допомоги в проведенні слідства "як можна в більшому і різнобічному плані". На відміну від інших, попередніх, міжнародно-ііравових документів (наприклад, Конвенції про взаємодопомогу в розслідуванні кримінально карних злочинів від 1954 p.), зміст статті 8 Конвенції Ради Європи йде набагато далі. Як відзначає секретар Комітету експертів Ганс Нільссон, "статтю цю варто тлумачити дуже широко, тому шо в ній йдеться про співробітництво між поліціями сторін, які не виникають в результаті примусових заходів чи наказу" [43, с. 361]. Зближенню правоохоронних органів сприяють і інші постанови. Так, стаття 24 дозволяє компетентним органам різні контакти на міжнародному рівні, не очікуючи наказу зверху. Найбільш важливими в цьому значенні вважаються постанови статті 10, які дають дозвіл на добровільну передачу інформації про засоби відмивання доходів і про величину таких доходів, яка здійснюється тоді, коли передавальна сторона вважає, шо такі дані мають важливе значення для слідства, проведеного іншою стороною. Це, мабуть, не перший випадок, коли багатостороння конвенція в кримінальних справах допускає надання допомоги без попереднього запиту іншої сторони. Потенційна цінність таких постанов Конвенції Ради Європи для прискорення роботи правоохоронних органів, а також посилення їхньої результативності, була швидко оцінена в різних країнах. У 1993 p., наприклад, між Голландією і Великою Британією була укладена угода, метою якої стало створення конкретних умов для реалізації цього розділу Конвенції Ради Європи.

Ще одна важлива проблема, яка відіїрас важливу роль у боротьбі з відмиванням ірошей. - процедура конфіскації незаконно отриманих коштів. Тут Конвенція Ради Європи також випереджає інші міжнародно-правові акти. Як ми уже відзначали (параграф З даної глави), Віденська Конвенція 1988 р. не містить єдиної концепції, яка зобов'язує сторони проводити конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом. Вона допускає два шляхи вирішення цієї проблеми: конфіскацію майна або конфіскацію фінансових коштів, рівних вартості даного майна.

Конвенція Ради Європи поділяє такий підхід, але вносить важливе уточнення. Стаття 7 зобов'язує сторони прийняти обидва види вирішення цієї проблеми. При цьому в статті міститься вимога, щоб "держава, правова система якої передбачає винятково конфіскацію майна, оновила свою правову систему таким чином, щоб її можна було використовувати у випадку запиту іншої держави про виконання процедури конфіскації фінансових коштів у сумі, рівній вартості конфіскованого майна".

Конвенція Ради Європи так само, як і Віденська Конвенція, передбачає два основних варіанти виконання процедури конфіскації: звертання до влади країни про вида" чу розпорядження про конфіскацію або виконання цієї процедури уповноваженими на це органами запитуючої сторони (стаття 13 Конвенції Ради Європи) на підставі розпорядження. Однак у Віденській Конвенції навіть не зачіпається питання, кому належить право остаточного вироку про конфіскацію злочинних доходів. Стаття 14 Конвенції Ради Європи містить таке розв'язання даної колізії: "Сторона - адресат запиту зобов'язана постановами, які стосуються фактів настільки, наскільки вони знайшли переконливе підтвердження у вироку, який виноситься, або в іншому судовому рішенні запитуючої Сторони, або настільки, наскільки вони, власне кажучи, є підставою такого вироку чи іншого судового рішення".

Юристи -коментатори дають цій статті такі пояснення. По-перше, суди країни, у якій знаходиться підлягаюче конфіскації майно, не можуть заново займатися оцінкою вже підтверджених вироком доказів. По-друге, ці ж суди зберігають за собою право давати оцінку юридичним наслідкам, які випливають з наведених фактів, а також можуть досліджувати нові докази, які з яких-небудь важливих причин не були представлені під час попереднього судового розгляду [43, с. 362].

Багато експертів, відзначаючи безперечно новаторський характер ряду статей Конвенції Ради Європи, у той же час ремствують на невизначеність, "загадковість" її окремих положень. Такі формулювання були прийняті в результаті досягнення консенсусу, тобто згоди великої кількості делегатів, які висловлюють багато в чому відмінні одна від одної думки. Тому документ цей багато в чому недосконалий. До важливих його недоліків відноситься, як уже нами відзначалося, відсутність у ньому визнання правової відповідальності юридичних осіб за вчинений злочин відмивання "брудних" грошей.

Усі ці неясності і прогалини можна виправити, використовуючи процедуру внесення змін, передбачену статею 41 Конвенції Ради Європи. Пропозиції з цього приводу були зроблені наприкінці 1994 р. в Страсбурзі під час конференції з проблеми відмивання ірошей у країнах Центральної і Східної Європи. Троє делегатів держав - учасниць Конвенції підтримали пропозицію головного доповідача Л.О. Броха з Норвегії про ге, щоб Рада Європи розглянула можливість підготовки Протоколу стосовно повернення конфіскованих доходів державі, на території якої вчинено головний злочин у випадках, коли ці доходи отримані шляхом крадіжки приватизованого майна [Цім. за: 43, с. 363]. Тому що регулююча ці справи стаття 15 Конвенції, як і інші міжнародні докумснги. постановляє, що в таких випадках сторони діють відповідно до закону країни, в якій проводиться конфіскація.

У цілому експерти і юристи-практики позитивно оцінили Конвенцію Ради Європи. Процес її ратифікації державами-учасницями проходить успішно, до неї приєднуються все нові й нові країни. Рада Європи надає енергійну підтримку кампанії з приєднання до учасників Конвенції нових членів. У заяві від 29 листопада 1994 p., стосовно прийняття нових членів Ради Європи, генеральний секретар Ради відзначив: "Впровадження в життя постанов Конвенції визнане Парламентською Асамблеєю в якості одного з критеріїв, якими Рада буде керуватися при розгляді заяви країни, яка піклується про членство в Раді Європи". Зрозуміло, шо така постанова питання стала стимулом у реалізації цього важливого міжнародно-правового документа.