Національна економіка - Мельникова В.І. - 7.3. Підвищення конкурентоспроможності держави як мета державного регулювання національної економіки

Традиційно розрізняють три види державної влади: законодавчу, виконавчу й судову.

Система органів державної влади щодо управління соціально-економічним розвитком країни містить центральні й місцеві органи. Центральні органи державної влади і управління:

а) Верховна Рада України - вищий законодавчий орган, у компетенцію якого входить:

- прийняття й змінення законів, постанов, інших законодавчих актів і контроль за їх виконанням;

- визначення основ державної економічної політики, в тому числі кредитно-грошової, зовнішньоекономічної, цінової, податкової;

- затвердження держбюджету.

б) Президент - голова держави. Як голова держави він є гарантом Конституції, державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини та громадянина, а також здійснює ряд функцій у сфері державного управління. Щодо управління соціально-економічним розвитком держави Президент України:

- формує стратегію соціально-економічного розвитку, яка оприлюднюється у посланнях Президента до народу;

- здійснює правове регулювання економіки (затверджує закони, ухвалені Верховною Радою України, має право накладати вето на закони, ухвалені нею, видає укази й розпорядження з питань економічної реформи, які не врегульовані чинним законодавством);

- здійснює кадрову політику (призначає за згодою з Верховною Радою прем'єр-міністра, а за поданням прем'єр-міністра членів Кабінету міністрів, керівників інших органів центральної виконавчої влади, голів місцевих держадміністрацій);

- здійснює координацію діяльності державних органів.

в) Кабінет Міністрів - вищий виконавчий орган державної влади. Йому належить основна роль в управлінні економікою, він зобов'язаний забезпечити реалізацію законів, постанов та інших законодавчих актів. Кабінет Міністрів України координує дії всіх міністерств і відомств, які перебувають у його підпорядкуванні (антимонопольний комітет, державна податкова адміністрація, митна служба, державне казначейство, пенсійний фонд та ін.).

Місцеві органи влади наділені всією повнотою державної влади на своїй території, є самостійними учасниками зовнішньоекономічних зв'язків, розпоряджаються й користуються природними ресурсами, управляють місцевими бюджетами, створюють умови для реалізації державних і регіональних програм, забезпечують підтримку мінімальних соціальних стандартів, гарантують фінансову самостійність місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування представлені радами народних депутатів (обласні, міські, районні, сільські), органи виконавчої влади на місцях - держадміністраціями області, міста, району, села.

Судові, правові органи управління (різних рівнів) стежать за виконанням законів, розглядають конфліктні ситуації й претензії суб'єктів господарювання.

7.3. Підвищення конкурентоспроможності держави як мета державного регулювання національної економіки

Державне регулювання національної економіки в кінцевому підсумку спрямовано на підвищення конкурентоспроможності держави.

У сучасній економічній літературі використовується рейтинговий, факторний і макроекономічний підходи до визначення національної конкурентоспроможності.

Згідно з визначеннями спеціалістів країн з розвиненою економікою національна конкурентоспроможність - це можливість країни в умовах вільних і прозорих ринкових відносин виробляти товари й послуги, що відповідають вимогам міжнародних ринків, а також підтримувати й протягом довгого часу підвищувати реальні доходи свого населення.

Таку ж позицію підтримують українські дослідники, які трактують конкурентоспроможність національної економіки як обумовлене економічними, соціальними й політичними чинниками стійке становище країни на внутрішньому й зовнішньому ринках, здатність країни виробляти товари й послуги, що відповідають міжнародним стандартам.

Сьогодні головними перешкодами на шляху забезпечення конкурентоспроможності української економіки в глобалізованому середовищі є вузькість внутрішнього ринку, фіскальна спрямованість податкової політики, відсутність стимулів інноваційно-інвестиційної діяльності, тонізація економіки, поширення корупції, недієздатність системи державного управління в межах забезпечення та захисту конкурентних переваг вітчизняних товаровиробників.

Конкурентні переваги значною мірою здобуваються шляхом утримання пільг, дотацій з державного бюджету, за рахунок дешевої робочої сили, зниженого курсу національної валюти, прямого або прихованого субсидування галузей, отримання тіньових прибутків, неефективної експлуатації природних та економічних ресурсів.

Найбільш важливі критерії конкурентоспроможності національної економіки знайшли відображення в зведеному індексі конкурентоспроможності - комплексному інтегральному показнику порівняльної конкурентоспроможності країн, який розраховується на базі комбінацій відносних величин (кількісних оцінок основних економічних індикаторів, що публікуються в офіційних виданнях, і якісних експертних оцінок). На цей час у світі сформувалися дві основні школи рейтингування національної конкурентоспроможності: лозаннська (IMD Lausanne) і гарвардсько-давоська (World Economic Forum).

Аналіз рейтингів окремих країн за індексом глобальної конкурентоспроможності свідчить про те, що найвищу позицію займають високорозвинені країни з економікою, що базується на високих технологіях та інноваціях, розвинутій інфраструктурі й бізнес-культурі, компетентному макроекономічному управлінні, якісних інституціях влади, що характеризується верховенством закону і ефективної судової системи.

За рейтингом серед 131 країни щодо глобальної конкурентоспроможності в 2007-2008 роках на першому місці - США з рейтингом 5,67, на другому Швейцарія - з 5,62, на третьому - Данія з 5,55, Росія займає 58 місце з рейтингом 4,19, а Україна - 73 місце з рейтингом 3,98.

Разом з тим слід зазначити, що позиції України поліпшилися: ще в 2005 році вона з показником 3,3 займала 84 місце з 117 країн, що аналізувалися [4].

Однак публікації світових рейтингів конкурентоспроможності (щодо її зростання й конкурентоспроможності бізнесу), як вважає В.Г. Бодров, мають методологічні недоліки визначення національної конкурентоспроможності шляхом простого ототожнення з конкурентоспроможністю корпорацій і фірм. Необхідно чітко розрізняти національну конкурентоспроможність як єдине, органічне ціле й конкурентоспроможність окремих корпорацій і фірм. Національна конкурентоспроможність визначається безпосередньо наявністю у країні економічного й науково-технічного потенціалу, конкурентоспроможних галузей, виробництв. Звідси випливає, що підвищення конкурентоспроможності національного господарства загалом вимагає створення відповідних соціально-економічних, правових й організаційних умов, включаючи формування конкурентоспроможних систем корпоративного й державного управління.

Практика розвинених країн світу свідчить, що основою сучасної конкурентоспроможності є інновації - техніко-технологічні, організаційні, структурні, інституціональні, які створюють конкурентні переваги й дозволяють країнам досягти певного суспільного розвитку. Процеси розроблення й впровадження того або іншого виду інновацій тісно взаємозв'язані, взаємозалежні й не можуть існувати автономно. Тому головною метою економічної політики України має стати вирішення задачі підвищення її конкурентоспроможності на інноваційних основах і створення для цього відповідних умов.

Головний показник конкурентоспроможності країни на світовому ринку - рівень ефективності використання всіх економічних ресурсів і насамперед праці. Сьогодні головними конкурентними перевагами України є:

o високий освітній рівень працездатного населення;

o розвинена мережа наукових установ, які в ряді галузей мають наукові розробки світового рівня;

o наявність великих і водночас близько взаєморозташованих запасів різноманітних природних ресурсів.

Підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребує створення потужної рушійної сили, яка б спрямовувала й підтримувала нарощування високоефективного експортного потенціалу. Роль цієї рушійної сили має відігравати інноваційно-інвестиційний процес, що постійно поєднується, синхронізується з розвитком інтеграційних і соціальних перетворень.

У сучасних умовах з трьох груп чинників формування конкурентних переваг (ресурсних, операційних, стратегічних) найбільш важливими є стратегічні. Тому визначена й послідовна реалізація пріоритетів довгострокового розвитку національної економіки є одним з найбільш важливих чинників підвищення її глобальної конкурентоспроможності. Тут перш за все при розробленні концепції стратегічного розвитку країни слід ураховувати інформаційно-технологічні, фінансово-економічні й соціальні чинники.

Однак аналіз статистичних даних свідчить, що порівняно з більшістю розвинених країн Україна не використовує в повному обсязі інноваційні чинники зростання. В країні до цього часу не створено умови для відповідного фінансування розвитку науки і освіти, стимулювання інвестицій в технологічні новації. Зараз вартість наукоємних технологій, комп'ютерного програмного забезпечення, ліцензій, патентів в національному багатстві України становить лише 0,1%.

Конкурентоспроможність України до цього часу визначається традиційними галузями, конкурентоспроможність яких базується на порівняльних факторних перевагах, у тому числі на дешевій робочій силі.

Задача підвищення конкурентоспроможності національної економіки України не може бути вирішена без мобілізації внутрішніх чинників розвитку національної інноваційної системи. Розвиток інноваційної економіки є закономірною реакцією на вимоги ринку й виклики глобалізації, що зачіпає системні основи національного господарства. Прогресивні структурні зрушення повинні мати системний характер і втілюватися в цілісній інноваційній політиці, пов'язаній з дієвим державним стимулюванням прогресивної структурної перебудови національного господарського комплексу з урахуванням всесвітніх тенденцій науково-технічного розвитку, органічного співвідношення політичних, економічних, інституціональних, соціально-психологічних і культурних чинників інноваційної динаміки.

Важливість рішення поставленого завдання виходить з того, що ринковий механізм і державне регулювання по-різному впливають на науково-технічний розвиток країни.

Залежно від ролі держави в науково-технічній сфері виділяють дві основні моделі інноваційного розвитку:

o індустріальну (перевага віддається ринковим регуляторам при пасивній ролі держави);

o постіндустріальну (активна роль держави, держзамовлення на науково-дослідні й конструкторські розробки).

За допомогою ринкового механізму регулювання НТП можна вирішувати проблеми лише в обмежених, локальних масштабах, якщо це гарантує одержання прибутку й переваги в конкуренції й забезпечує швидку окупність.

Державний механізм регулювання НТП вирішує протиріччя між об'єктивною потребою суспільного прогресу завдяки НТП і тими процесами, якими супроводжується впровадження результатів НТП.

Ці протиріччя вирішуються завдяки таким умовам:

- державні регулятори НТП забезпечують високий науково-технічний рівень усього суспільного виробництва;

- впровадження досягнень НТП здійснюється в умовах неплатоспроможного попиту;

- впровадження досягнень НТП використовується в інтересах держави;

- впровадження досягнень НТП потребує значних ресурсів і довгостроковості.

Досягнення цілей і реалізація завдань науково-технічної політики здійснюється державою за допомогою методів, які за їх впливом на науково-технічний розвиток економіки поділяють на прямі й непрямі.

До методів прямого державного регулювання науково-технічної політики відносять:

o визначення державних пріоритетів щодо розвитку науки й техніки;

o розроблення науково-технічних програм;

o проведення науково-технічних експертиз;

o бюджетне фінансування науково-технічних розробок у межах пріоритетних напрямків;

o визначення політики в сфері підготовки наукових кадрів, оформлення патентів, ліцензій.

До методів непрямого регулювання належать:

o застосування диференційованої податкової політики;

o стимулювання фінансово-кредитної політики;

o розроблення гнучкої амортизаційної політики; забезпечення правового захисту інтелектуальної власності;

o проведення політики в сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.

Державна інноваційна політика являє собою комплекс економічних, організаційних, правових та інших заходів держави, спрямованих на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулювання й підтримку інноваційних процесів в економіці.

Основною метою інноваційної політики держави є об'єднання або, точніше, синтез науково-технічної й інвестиційної політики.

Виходячи з того, що інновація - це результат досягнень НТП, практичне застосування якого задовольняє суспільні потреби на якісно новому рівні, метою інновацій є одержання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.

Державна інноваційна політика ґрунтується на таких основних принципах:

1) орієнтації на інноваційний шлях розвитку, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції в умовах глобалізації світової економіки;

2) визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку, підтримка радикальних інновацій, які становлять основу сучасного технологічного процесу;

3) формування нормативно-правової бази для підтримування конкуренції й підвищення ефективності інноваційних процесів;

4) ефективного використання ринкових механізмів в інноваційній діяльності, підтримці підприємництва в науково-виробничій сфері;

5) проведення заходів, спрямованих на підтримку міжнародної науково-технічної кооперації, а також міжнародного інвестиційного співробітництва;

6) сприяння розвитку інноваційної інфраструктури.

До основних організаційних форм реалізації інноваційної діяльності відносять:

o університетсько-промислові дослідницькі центри;

o технопарки;

o технополіси;

♦ інноваційні інкубатори;

♦ венчурні підприємства.

Університетсько-промислові дослідницькі центри - це така структура, що поєднує фінансову й матеріально-технічну базу промисловості з кваліфікованими вузівськими кадрами. При цьому держава бере на себе частину витрат, надає безкоштовні ліцензії на використання винаходів, субсидує, фінансує науково-технічні програми на конкурсній основі.

Технопарки - акціонерні компанії, що займаються патентуванням, лізингом, маркетинговими дослідженнями, надають консультації, здають в оренду приміщення для проведення дослідницьких робіт.

Технополіси - якісно нові територіальні форми інтеграції науки й виробництва, що забезпечують високі темпи науково-технічного розвитку території за рахунок реалізації потенціалу регіону. Їх ознаки:

- створення й продаж високотехнологічної продукції;

- обов'язкове функціонування інкубаторів інноваційного бізнесу;

- територіально об'єднані організації, фірми;

- загальне користування інфраструктурою й землею;

- наявність житлової зони.

Інноваційні інкубатори - ядро технополісів, у якому сформовані сприятливі (тепличні) умови для створення дрібних наукоємних фірм (навчання, сучасного оснащення, нових технологій). Держава надає підтримку на стартовому етапі малим інноваційним підприємствам, сприяє поширенню інновацій на ринку.

Венчурні (ризиковані) підприємства - це малі підприємства, які спеціалізуються на розробленні наукових ідей і їх впровадженні в нові технології, нову продукцію. Вони є сполучною ланкою між фундаментальними дослідженнями й масовим виробництвом.

Сучасні тенденції розвитку національної економіки України не відповідають постіндустріальному вектору глобальних перетворень. Розвиток національної інноваційної системи гальмується:

o відсутністю чіткої концепції інноваційних національних пріоритетів, цілеспрямованого, послідовного й системного управління інноваційними процесами з боку держави;

o незадовільним інституціональним забезпеченням інноваційних перетворень, нестабільністю й суперечливістю нормативно-правової бази інноваційної діяльності;

o недостатнім використанням інноваційного потенціалу української науки і освіти;

o незадовільним фінансуванням наукової й науково-технічної діяльності: якщо в 1990 р. країна на фінансування науки і техніки використовувала більше 2,5% ВВП, то в 2005 р. - 0,38% ВВП, 2006 р. - 0,4% ВВП, 2008 р. - менше 0,4% ВВП [4];

o низькою інноваційною активністю вітчизняного бізнесу: частка підприємств, що впроваджували інновації, в 2006 р. становила 10% порівняно з 14,8% у 2000 р. [4].

Пріоритетними напрямками науково-технологічного й інноваційного розвитку України є:

1. Створення й масове впровадження екологічно прийнятних енерго- й ресурсозберігаючих технологій.

2. Використання перспективних інформаційних та електронних технологій, засобів інформатики й систем зв'язку вітчизняного виробництва.

3. Розроблення нових біотехнологій для сільського господарства, галузей легкої й харчової промисловості, виробництва ліків.

4. Створення наукових основ охорони здоров'я населення, розроблення нових методів профілактики, діагностики й лікування захворювань.

5. Винахід і практичне застосування нових речовин і матеріалів із заданими властивостями.

6. Розвиток конкурентоспроможних технологій у літакобудуванні, ракетно-космічному комплексі, корабле- і автомобілебудуванні, виробництві військової техніки.

Держава має вдосконалити інституційне забезпечення інноваційного розвитку шляхом створення системи стратегічного планування і оцінювання розвитку технологій відповідно до національних цілей. Треба подолати суто відомчу модель організації та фінансування інновацій, втіливши національну інноваційну систему як державну структуру, за допомогою якої органічно виробляються комплекси інституційних, правових та економічних заходів щодо технологічних змін.

Розроблення стратегії підвищення конкурентоспроможності національної економіки передбачає:

- забезпечення позитивних структурних перетворень на інноваційній основі за рахунок випереджального розвитку високотехнологічних галузей і виробництва наукоємної, енергозберігаючої, експортноорієнтованої продукції, створення умов для гармонійного поєднання науково-технологічного й підприємницького середовища;

- концентрацію матеріальних, фінансових та інтелектуальних ресурсів на реалізацію пріоритетів інноваційного розвитку;

- створення інституціональних умов для інноваційної діяльності;

- розвиток наукоємних високотехнологічних виробництв шляхом створення об'єднань вітчизняних підприємств, а також розвиток виробничої кооперації з фірмами розвинутих країн;

- розвиток інфраструктури інноваційної економіки (створення технопарків, бізнес-інкубаторів, кластерів підприємств);

- стимулювання розвитку венчурного капіталу, лізингу, впровадження ефективних механізмів підтримки інноваційних проектів у сфері малого бізнесу;

- забезпечення соціальної орієнтації структури інноваційної економіки на основі розвитку внутрішнього ринку, підвищення споживчого попиту на наукоємну продукцію, нарощування інвестицій в розвиток інтелектуального капіталу;

- підтримку національних корпорацій, які передбачають інтеграцію в світовий науково-технологічний простір;

- професіоналізацію ринкової, соціальної та державної діяльності, укріплення довіри між суб'єктами суспільного економічного й політичного життя.