Національна економіка - Мельникова В.І. - 8.3. Економічний порядок та економічна свобода

Господарюючі суб'єкти є активною діяльною основою будь-якої економічної системи. Вони роблять систему диференційованою, стійкою, живою, рухомою, адаптивною, сприйнятливою до новацій і такою, що постійно розвивається. Завдяки наявності господарюючих суб'єктів, що є вільними у своєму виборі й водночас визнають авторитет суспільства й держави, здійснюється процес державного регулювання економіки в умовах невизначеності. У протилежному випадку проблема державного регулювання може перетворитися у таку, яку не можна розв'язати.

Проблему розвитку підприємництва, що є соціальною базою ринкових перетворень, не можна вирішити без виявлення суті й конкретних форм прояву економічної свободи. З характеристикою економічної свободи безпосередньо пов'язана проблема економічної демократії і її конкретних форм.

Проблема свободи вибору для господарюючих суб'єктів - це проблема адаптивності, гнучкості й відповідальності. З інституціональної точки зору економічна свобода - це не результат власного вибору й власних зусиль індивіда, а щось дане йому "зверху" як потреба. Це не просто можливість вибору, це ще й достатньо важке зобов'язання вибору, яке людина не завжди хоче виконувати [17].

Негативна сторона свободи як економічного інституту - в тому, що вона являє собою щось, що нав'язується індивіду у вигляді складних правил, обмежень, тобто економічна свобода - це функція примусу. До того ж свобода ніколи не буває абсолютною, тому що стикається з обмеженим впливом інших свобод і має підкорятися прямим нормативним обмеженням, перш за все з боку держави.

Економічна свобода, детермінована самою системою ринкових відносин, є головним принципом організації ринкового господарства, що гарантує свободу підприємництва - можливість отримувати ресурси, виробляти продукцію і отримувати дохід. По-перше, економічна свобода підприємця - це влада, що делегується йому споживачами. Вона посилюється при збіжності їхніх інтересів і згасає, коли вони розходяться. По-друге, вона регулюється системою правил, що створюються в процесі ринкового обміну, завдяки цьому удосконалюється економічний порядок, що визначає інституційні межі, в яких учасники ринкового процесу роблять свій вибір.

Упровадження в життя правил господарської поведінки є функцією держави. Тому обмеження втручання держави в економічний процес - це важливий принцип реалізації економічної свободи підприємця, що свідчить про те, що забезпечення й підтримка суверенітету підприємця спирається на розподіл економічної й політичної влади. Глибина й характер цього розподілу й визначає в кінцевому підсумку принципи, на яких будуватимуться всі господарські відносини. Якщо такими принципами будуть правова культура та партнерство, то їхнім результатом буде ефективна економіка.

У розвиненій ринковій економіці економічна свобода - об'єктивний результат взаємодії економічно незалежних суб'єктів господарських відносин, а її межі відображають ступінь узгодженості їх інтересів. У перехідній економіці підприємницька свобода має інше походження. Вона формується на основі перерозподілу економічної влади шляхом надання свободи одним суб'єктам за рахунок інших.

В економічній теорії існують два підходи до вивчення економічної свободи - у вузькому й широкому розумінні.

У вузькому розумінні предметом вивчення є тільки економічні свободи, тобто права людини на вільне розпорядження своїм багатством, доходом, часом і зусиллями. Визначаючи наявність більш-менш сильного взаємозв'язку економічної свободи з іншими видами свобод (політичної, інтелектуальної), представники "вузького" підходу надають економічній свободі самостійного й головного значення в системі індивідуальних свобод. В цьому розумінні економічна свобода може бути інструментом для досягнення важливих цілей індивіда, а може бути самостійною цінністю. Зростання економічної свободи із збільшенням можливостей вибору відбувається не тільки в сфері споживання товарів і послуг, а й в інших сферах: власності, підприємництва, вибору професії, місця роботи, інвестування.

Представники цього підходу до свободи концентрують свою увагу на динаміці різних компонентів економічної свободи і їх обмежень в умовах суспільного реформування, на порівняльному аналізі конкретних аспектів економічної свободи в різних суспільних системах.

Економічний підхід на основі теорії раціонального вибору, максимізації або оптимізації корисності претендує на пояснення не тільки економічної, але й всякої людської поведінки. У такому випадку людське існування характеризується такими фундаментальними умовами:

1. Людина прагне досягти певних цілей.

2. Час і засоби, що є в її розпорядженні, обмежені.

3. Цей інструментарій може бути спрямованим на досягнення альтернативних цілей.

У кожний момент часу різні цілі по-різному важливі. При цьому кожна з цих умов окремо не становить інтересу для економіста, але, коли ці умови є в наявності одночасно, спосіб дій економіста (з його точки зору) неминуче набуває форму вибору і стає предметом економічної науки.

Економічний підхід базується на трьох передумовах: максимізуюча поведінка, ринкова рівновага й стабільність переваг. Існують чотири форми прояву економічної свободи: свобода підприємництва, свобода споживацького вибору, свобода власників і постачальників ресурсів і свобода територій, або місцеве самоуправління.

Розуміння свободи індивіда як відсутності суспільних зв'язків виключає можливість розгляду інституційного компонента і основ господарської свободи. Проте вся практика господарського розвитку показує, що дефіцит соціальності як складової соціальної залежності та взаємовідносин робить неможливим саморегульований ринок. Становлення свободи господарюючого суб'єкта обов'язково відбувається в інституційних координатах.

Ціннісні підстави активності господарюючих суб'єктів виявляють себе, по-перше, в самому факті існування інституту оцінювання; по-друге, в порівнянні й еквівалентності як загального соціального зв'язку; по-третє, у виборі конкретної моделі обґрунтування господарських рішень; по-четверте, в побудові системи контролю, повноважень і відповідальності всередині фірми; по-п'яте, в моделях координації своєї поведінки з іншими господарюючими суб'єктами; по-шосте, у виборі правил, форм і методів конфліктної поведінки на ринку й усередині фірми; по-сьоме, у способах і масштабах відповідальності за своїми зовнішніми і внутрішніми зобов'язаннями.

Отже, зміни, здатність до змін, потреба у змінах - це атрибути суб'єктів, якими вони наділені різною мірою. Якщо суб'єкт має багато атрибутів, він стає активним носієм інноваційного начала, новатором. Наявність таких новаторів - найзручніший спосіб забезпечити необхідний рівень стабільності системи та її змін, тобто життя системи як розкриття її суті.

Можливість вибирати - це умова, а не гарантія успіху. Л. Мізес писав: "Людина вільна в тому значенні, що вона має щодня знову робити вибір між політикою, яка веде до успіху, та політикою, яка веде до катастрофи, розпаду суспільства й варварства".

Інакше цю думку висловлюють відомі російські економісти Л. Євстігнєєва й Р. Євстігнєєв: "Щоб мати право вважати економіку вільною, потрібно мати свободу щодо раціонального". Проте при цьому свобода щодо раціонального компенсується не несвободою людини в системі зовнішніх умов її існування, а введенням раціонального в систему ціннісних основ людського буття як одного з обов'язкових компонентів. Реальність не вкладається в межі раціональності, але водночас містичним чином до неї тяжіє. Раціональність - це спосіб подолання обмежень одного рівня для виходу на новий, вищий рівень свободи [17].

У неокласичній моделі раціонального вибору людина зобов'язана дотримуватися приписань максимізуючої поведінки.

Чим більше інституціалізована економіка, тим вужчим є "спектр альтернатив", меншим - раціональний вибір. Маємо песимістичний висновок: людина платить за інституційний порядок своєю свободою, раціональністю і ефективністю своєї діяльності. Кожного разу, коли розглядають свободу якогось актора або акторів, мають на увазі свободу від якогось обмеження, заборони, стороннього втручання або перешкоди на шляху здійснення чи нездійснення чогось або становлення чи нестановлення когось [17].

Проте практика господарської еволюції свідчить, що "інституційно насичена сучасна ринкова система" є ефективною, адаптивною, інноваційною й водночас більш вільною, ніж будь-яка з альтернативних систем (наприклад командна економіка, традиційне суспільство й ін.). Зрозуміти цей парадокс порядку й свободи можна шляхом аналізу діалектики суб'єкта й інститутів.

Реально існуюча раціональність є повною раціональністю, тому що реальний механізм розподілу й використання ресурсів завжди містить і надраціональні елементи, зумовлені історичною динамікою, прогресом або "ерозією" будь-якої інституційної й технологічної структури економіки. Ці елементи господарського механізму цілком здатні набувати форми нераціональних, зайвих, неефективних, водночас залишаючись функціонально необхідними. Це не означає, що модель раціонального вибору є помилковою або не потрібною для розуміння економічної природи господарюючих суб'єктів. Ідеться про те, що ступінь охоплення економічної реальності цією моделлю становить значно менше, ніж 100%, тобто суб'єкт є вільним не лише тоді, коли він здійснює раціональний вибір.

Інституційний зміст раціонального вибору полягає в тому, що він є інструментом надання суб'єктові відповідальності, а значить, і свободи. В цьому міститься фундаментальна соціальна функція раціонального вибору. Тому раціональний вибір суб'єкта можна подати як своєрідне тренування свободи. Виконання інституційних приписань - це теж позитивна свобода суб'єкта, тобто свобода, що дозволяє йому реалізовувати й розвивати свою соціальну сутність, долаючи відчуження.

Саме додержання правил, які відповідають внутрішнім цінностям, ліквідує відчуження суб'єкта від цих правил, від системи інститутів загалом. Проте повністю відчуження суб'єкта не може бути подолано в жодній соціальній системі.

Феномен відчуження є одним із вирішальних моментів генезису й розвитку суб'єктного начала в економіці, існують природні та соціально-економічні передумови відчуження як невідповідності сутності. В економіці актуальне джерело відчуження - соціально-економічна невизначеність, спричинена технологічними змінами, екзогенними інноваціями. Чим більше знає й може людство, тим менше знає й може окремий суб'єкт. Прогрес - це джерело невизначеності, загроз і відчуження.

Величезний деструктивний потенціал мають масові інституційні новації, включаючи прогресивні. Р. Нурєєв дає таку характеристику трансформаційній соціально-психологічній та інституційній деструкції: "В умовах трансформаційного спаду звуження економічних свобод справило більш сильну дію, ніж розширення свобод соціальних і політичних. До того ж багато хто розуміє свободу однобічно - як набуття нових прав і благ без утрати старих можливостей і гарантій. Більшість населення не бачить глибокого взаємозв'язку понять "свобода - самостійність - відповідальність". Бажають свободи, але без відповідальності й самостійності, з усіма наслідками, що звідси випливають" [16].

Інакше кажучи, бути вільним - це обов'язок людини перед своєю сутністю, яка потребує активних осмислених дій. Нікому не можна й не слід вирішувати за суб'єкта, що для нього корисно, а що - ні. Суб'єкт долає відчуження, виявляючи себе в діяльності, в ринковій активності. Саме доцільна діяльність знімає відчуження: "Діяльність людини - суть його природи та існування, засіб збереження життя й піднесення над рівнем розвитку тварин і рослин". Господарюючі суб'єкти можуть розрізнятися за рівнем активності, а в будь-якому разі зниження цього рівня обов'язково свідчить про наявність відчуження суб'єкта від загальних умов, що змінюються, ускладнюються й розвиваються.

Інституційний розвиток можна тлумачити як введення суб'єктом інституційних обмежень у своє підґрунтя. Для того, щоб засвоєння інституційних норм сприяло розвитку, суб'єкт має інтегруватися в інституційну систему, тобто використовувати інститути у процесі максимізації корисності. Процес інституційного розвитку суб'єктів послідовно містить такі внутрішні моменти: засвоєння, виконання й використання інституційних норм.

Отже, існують рівні відносин суб'єкта з інститутами, три з них - контакт (зіткнення), введення в систему, інтеграція в систему. Тільки інтеграція надає можливість свободи всередині інститутів. Четвертий рівень - вихід у надінституційний простір, тобто інновація. Тут дефіцит правил компенсується правом найсильнішого (спритного, розумного), яке потім фіксується у вигляді інституційних норм.

Можна зробити висновок, що існують три вихідні пункти інституційного розвитку господарюючих суб'єктів: власність, професіоналізм, інновації.

Ці пункти у подальшому розвитку перетинаються, переплітаються, взаємодіють. Виникнувши з будь-якого пункту соціального простору, інституційно розвинутий суб'єкт обов'язково має пройти й через два інших. Власність як цілепокладання породжує потребу у професійному менеджменті. Високий професійний статус дає право на власність шляхом оплати акціями або паями. Інновації дозволяють формувати норми, стандарти, які оформляють через патентні механізми у право власності на винахід.

Активність (діяльність) - умова збереження власності, професіоналізму й інноваційного статусу. Припинення діяльності призводить до згасання суб'єктного начала, до втрати свободи й безпеки . На основі закону збереження й відтворення ідентичності як головного принципу існування суб'єкта раціональному вибору додається більшого значення, де максимізація корисності - лише окремий випадок.

Будь-який господарюючий суб'єкт має бути пристосованим до умов середовища, в якому він функціонує. У процесі його розвитку рівень пристосування підвищується під впливом відбору найефективнішої життєвої практики, що допомагає досягати динамічної рівноваги із середовищем. Існують два типи пристосування суб'єкта до умов середовища. Перший тип пов'язано із змінами структури й функцій суб'єкта; другий - зі зміненням поведінки без змін структури суб'єкта.

Характеристики зв'язку інститутів і свободи господарюючого суб'єкта мають таке конкретне економічне втілення [16]:

o підготовка і ухвалення господарських рішень як вибір;

o витрати як вираз внутрішніх меж економічної свободи;

o доходи як акт визнання часткового й відособленого загальним;

o податки як розділення свободи й відповідальності між суб'єктом і державою;

o ціна як вираження практичної та повсякденно доступної загальної цінності вільної діяльності господарюючого суб'єкта;

o інвестиції як влада суб'єкта над майбутнім, практична єдність сьогоднішньої та майбутньої свободи;

o кредит як довіра до свободи інших господарюючих суб'єктів;

o ризик як інституціалізована невизначеність вільної діяльності господарюючих суб'єктів;

o капітал як свобода організовувати діяльність несуб'єктів;

o активи як матеріальний простір та інструмент господарської свободи.

Носієм усієї сукупності внутрішніх моментів господарської свободи є власність як практична основа капіталу і активів. Суб'єкт одержує доступ в господарську систему через статус, наприклад, споживача, домогосподарства, фірми, корпорації, продавця, покупця, посередника, підприємця.

Таким чином, економіка може функціонувати й розвиватися лише в тому разі, якщо складовою частиною її механізму є господарюючі суб'єкти, які діють відповідно до власного раціонального вибору й виконують приписання економічних і соціальних інститутів. Господарюючі суб'єкти як відокремлені учасники інституційної системи можуть змінювати свої позиції в ній або ж ініціювати інститу-ційні інновації. Здатність виконувати такі дії може посилюватися або послаблятися залежно від різних обставин. Посилення цієї здатності можна тлумачити як інституційний розвиток суб'єктів. З цієї точки зору економічна свобода господарюючого суб'єкта є таким способом реалізації цінностей людини, що склався природно й історично. Людина опосередковує свій соціальний зв'язок шляхом професійно організованої ринкової діяльності.

Перехід до інноваційно-інвестиційної моделі зростання потребує наявності відповідального суб'єкта, здатного до довгострокових раціональних господарських дій на основі використання частки доходу на приріст капіталу, інновації та інвестиції.

Держава стосовно вільного суб'єкта є джерелом необхідності, примушення й залежності. Вона охороняє право власності, регулює свободу, фільтрує і обмежує інновації. Взаємодія суб'єктів і держави забезпечує "живий суспільний порядок", який розвивається. Тут міститься відповідь на запитання, чому держава змушена підтримувати й захищати свободу (суб'єктів, громадян, фірм та ін.). До цього її змушує потреба в "живому порядку", що може розвиватися або згасати. Держава створює не свободу, а правила як загальні інституційні координати свободи.