Національна економіка - Мельникова В.І. - 8.1. Суть і форми демократії

8.1. Суть і форми демократії

У сучасній мові слово "демократія" має кілька значень. Його перше, основне, значення пов'язане з походженням цього терміна. "Демократія" перекладається з давньогрецької як "народовладдя", або, використовуючи визначення американського президента Лінкольна, зазначимо що це "правління народу, вибране народом і для народу".

Похідним від етимологічного розуміння слова "демократія" є більш широке друге його трактування як форми устрою будь-якої організації, основаної на рівноправній участі її членів в управлінні й прийнятті рішень за більшістю. У цьому розумінні говориться про партійну, профспілкову, виробничу й навіть сімейну демократію. Демократія в широкому значенні може існувати всюди, де є організація, влада й управління.

З етимологічним розумінням слова "демократія" пов'язані також й інші значення цього терміна. У третьому значенні "демократія" розглядається як оснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою й відповідний йому світогляд. До числа складових цього ідеалу цінностей відносяться свобода, рівність, права людини, народний суверенітет і деякі інші.

У четвертому значенні "демократія" розглядається як соціальний і політичний рух за народовладдя, здійснення демократичних цілей та ідеалів. Цей рух виник в Європі під прапором боротьби з абсолютизмом за звільнення й рівноправність і у ході історії поступово розширив діапазон своїх цілей і учасників. Сучасні демократичні рухи є надзвичайно різноманітними: соціал-демократи, християнські демократи, ліберали, нові соціальні й інші рухи.

Можна виділити такі характерні риси демократії:

1. Юридичне визнання й інституціональне вираження суверенітету, верховної влади народу. Саме народ, а не монарх, аристократія, бюрократія або духовенство виступають офіційним джерелом влади.

2. Періодична виборність основних органів держави.

3. Рівність прав громадян в управлінні державою.

4. Прийняття рішень більшістю учасників і підпорядкування меншості більшості при їх виконанні.

Ці вимоги є мінімальними умовами, що дозволяють говорити про наявність демократичної форми правління в тій або іншій країні. Однак реальні політичні системи, основані на загальних принципах демократії, досить істотно відрізняються одна від одної, наприклад антична й сучасна демократії, американська й швейцарська системи та ін.

Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, що дозволяють розрізняти й класифікувати велику кількість теорій і практичних демократичних моделей і як би вимірювати їх.

Народ як складна спільність людей має певну структуру, складається з конкретних особистостей. Залежно від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів або як взаємодія різних груп, що дбають у політиці лише про свої, специфічні інтереси, або ж як єдине ціле, суб'єкт, у якого домінують спільні інтерес і воля, концепції й реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) й колективістські.

У першому випадку безпосереднім джерелом влади вважається особистість, у другому - група, у третьому - весь народ (нації, клас). Розбіжності в розумінні народовладдя мають фундаментальне значення при побудові реальних політичних систем. Вони визначають, наприклад, глибокі, принципові розходження між класичною ліберальною, сучасною західною й соціалістичною демократіями.

Важливі відмінні риси різних демократичних систем дозволяють виявити четверту загальну ознаку демократії - підпорядкування меншості більшості при прийнятті й реалізації рішень. Таке підпорядкування може не мати меж і поширюватися на будь-які сторони життєдіяльності людини. У цьому випадку це - деспотична демократія. Вона являє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов'язану зі змінністю настроїв мас і сваволею. Якщо ж влада більшості вимагає повного підпорядкування особистості й прагне до встановлення над нею постійного всеосяжного контролю, то демократія стає тоталітарною.

Антиподом таких форм правління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості в певні рамки, обмежує її повноваження й функції за допомогою конституції й поділу влади й забезпечує тим самим автономію й волю меншості, у тому числі окремої особистості.

Розглянуті вище й деякі інші риси як параметри демократії утворять як би систему координат, що дозволяє виявляти її найбільш істотні риси й розрізняти її специфічні моделі, типи.

Ліберальна демократія виявилася як би сплавом ліберальної ідеї обмеження сваволі влади за допомогою індивідуальних прав і демократичного принципу народного суверенітету. У цілому ж й моделі демократії в її класичному варіанті (XI - початок XX в.) властиві такі характерні риси:

1. Ототожнення народу як суб'єкта влади з власниками - чоловіками за виключенням нижчих шарів, насамперед найманих робітників, а також жінок із числа громадян, що володіють виборчим правом. У більшості західних демократій аж до початку - середини ХХ ст. зберігалися майнові й інші цензи - обов'язкові умови, без наявності яких людина не мала права брати участь у голосуванні.

2. Індивідуалістичність, визнання особистості первинним і головним джерелом влади, пріоритет прав індивіда над законами держави.

3. Вузькополітичний, формальний характер демократії, що випливає з вузького, негативного розуміння волі як відсутності примушення, обмежень.

4 Парламентаризм, перевага представницьких форм політичного впливу.

5. Обмеження компетенції й сфери діяльності держави переважно охороною громадського порядку, безпеки й прав громадян, соціального миру та ін.

6. Поділ влади, створення утримуючих важелів і противаг як умов ефективного контролю громадян над державою, а також запобігання зловживань владою.

7. Обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної й групової автономії та волі.

Ці й інші риси ліберальної демократії свідчать, що вона стала великим кроком уперед на шляху основних прав. Водночас ця модель демократії подана у своєму класичному варіанті, вона досить далека від ідеалу народовладдя й обґрунтовано зазнає критики.

Як недоліки класичної ліберальної демократії зазвичай відзначаються:

1. Соціально-класова обмеженість. Подібно античній демократії вона не поширюється на більшість населення: пролетарів, інші нижчі шари, жінок і тому не є владою народу в повному розумінні цього слова.

2. Формальність і, як наслідок, декларативність демократії для бідних, соціально незабезпечених верств населення, її перетворення з народовладдя в змагання грошових мішків. Відсутність впливу демократії на економічні й соціальні процеси веде до поглиблення суспільної нерівності й загострення соціальних конфліктів, не задовольняє інтереси більшості громадян.

3. Обмеженість сфери демократії й політичної участі особистості. Ставка на представницькі органи й лише епізодичну, переважно електоральну політичну активність громадян фактично виводить органи влади з-під контролю мас і перетворює демократію у форму панування політичної еліти.

4. Приниження ролі держави в управлінні суспільством і зміцненні соціальної справедливості. Необхідність економічного й соціального розвитку потребує розширення державного регулювання, проведення активної інвестиційної, податкової й іншої політики. Демократична держава не може обмежуватися роллю "нічного сторожа", їй необхідно мати право регулювати економічні й соціальні процеси, зміцнювати в суспільстві справедливість і запобігати конфліктам.

5. Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування колективної природи людини, її належності до різних соціальних груп. Це перешкоджає суспільній самореалізації особистості, її розвитку, стимулює егоїзм та егоцентризм, що підривають основи держави й суспільства.

Практичною відповіддю на недоліки класичної ліберальної демократії виявилися робочий, соціалістичний, комуністичний та інші рухи, а також нові, багато в чому протилежні лібералізму, демократичні концепції й спроби втілити їх у життя.

Розрізняють такі форми демократії: пряма, плебісцит, представницька.

Пряма демократія передбачає безпосередню участь громадян у процесі підготовки, обговорення , прийняття й реалізації рішень. Такі форми участі поширені при вирішенні питань місцевого значення, а також проблем, що виникають у межах самоуправління, коли від громадян не потрібна будь-яка спеціальна підготовка.

Плебісцитна демократія також передбачає відкрите волевиявлення населення, але пов'язана тільки з певною фазою підготовки рішення. Це, наприклад, підтримка або негативне ставлення до прийнятого керівниками держави закону або конкретного рішення (референдуму).

Представницька демократія є більш складною формою політичної участі громадян і передбачає опосередковане введення громадян у процес прийняття рішень через представників, які вони обирають в законодавчі або виконавчі органи влади.