Організація виробництва - Гриньова В.М. - Тема 6. НОРМУВАННЯ ПРАЦІ

6.1. Роль і місце нормування праці в ринковій економіці

До функцій, які дійснює держава в умовах ринкової економіки, не належить централізований контроль над мірою праці шляхом установлення норм трудових витрат на міжгалузевому і галузевому рівнях. Уся робота з нормування праці перекладається на рівень підприємств, відповідно, її успіх цілком залежить від традицій, що сформувалися на них, ініціатив і ставлення до цієї проблеми їх керівників. Роль держави у сфері нормування обмежується в основному законодавчим регулюванням, а також тарифним нормуванням, включаючи положення кваліфікаційних довідників, переліків професій (посад), класифікаторів.

Нині необхідно переосмислити мету і завдання нормування, методи й організаційні форми їх здійснення на підприємствах різних форм власності. Навколо цих питань ведеться багато дискусій, але це не означає, що нормування як ідеологія створення та практичного використання наукових основ технологій і механізмів визначення й оцінки людської діяльності вичерпало себе і в умовах ринкової економіки є незатребуваним. Незалежно від прийнятих умов господарювання нормування праці є єдиним інструментом, за допомогою якого можна обґрунтовано визначати необхідну кількість працівників і кількість робочих місць, планувати використання робочого часу, оцінювати досягнутий рівень продуктивності (ефективності) праці робітників та наявних резервів його зростання, забезпечувати адекватність рівня оплати праці кількості та якості виконуваних робіт чи функцій.

Доходи роботодавців від основної діяльності підприємств і заробітна плата найманих працівників прямо залежать від обсягу виробленої і реалізованої продукції, від її ціни і собівартості. Тому й ті, й інші зацікавлені в збільшенні кількості товарів, що постачаються на ринок, розширенні їх асортименту, підвищенні їх привабливості для споживачів як за якістю, так і за ціною. Цього можна домогтися, лише використовуючи механізм нормування праці, спрямований на підвищення результатів праці стосовно витрат, оскільки цим і визначається споконвічна функція нормування як процесу встановлення комплексно обґрунтованих витрат часу на виконання одиниці конкретної роботи.

Витрати праці й інших ресурсів прямо залежать від варіанта технології, становлячи з ним єдине ціле. У виробничій сфері це відображається у практиці розробки операційних технологій з одночасним розрахунком режимів роботи устаткування і норм часу. Тим самим процес визначення і нормування витрат часу, зайнятості устаткування і працівника становить значною мірою інженерне завдання. На виробничих підприємствах до таких завдань належать:

— роботи інженерного характеру — прикладні дослідження і розробки, пов'язані зі створенням і удосконаленням продукції та технології її виробництва;

— роботи інженерно-організаційного характеру — забезпечення раціонального ходу виробничого процесу в просторі і в часі шляхом розробки планування цехів, виробничих ділянок і функціональних служб, оперативного управління їх роботою, контролю і регулювання якості продукції;

— роботи організаційно-економічного і соціального характеру, що вимагають знання виробництва і сучасного менеджменту, — побудова і зміна організаційних структур, робота з персоналом, організація і стимулювання трудової діяльності, маркетинг, матеріально-технічне постачання і збут продукції, бухгалтерський облік і фінансова діяльність.

Застосування інженерного підходу до нормування праці під час виконання робіт різного характеру в поєднанні з соціально-економічними критеріями має стати основою для погодженого рішення при визначенні необхідних витрат праці, виходячи з ефективного використання трудових і матеріальних ресурсів підприємства і дотриманні науково обґрунтованих режимів праці та відпочинку. Об'єктивною передумовою досягнення погоджених рішень є те, що роботодавець (адміністрація підприємства) і працівники (трудові колективи) прямо зацікавлені в зниженні витрат виробництва на одиницю продукції, що користується попитом, для того щоб трудові і матеріальні витрати не досягали меж, за яких підприємство стає збитковим.

Нормування праці виконує соціальне завдання, що полягає у створенні сприятливих умов для формування зацікавленого ставлення працівників до проведеної адміністрацією роботи в певній галузі. Йдеться, насамперед, про взаємини між безпосереднім виконавцем певної праці (ним є фахівець — аналітик праці) і працівниками, які її виконують. Психологічно важливо перебороти традиційне сприйняття працівниками однозначно сформованого іміджу нормувальника як працівника, діяльність якого об'єктивно спрямована на обмеження заробітку або на штучне припасування норм під заздалегідь установлений рівень оплати праці. Принципово іншою виявляється роль аналітика праці, що діє на основі принципу невіддільності норм праці від застосовуваних методів роботи. За такого підходу підвищення рівня напруження норм, що ґрунтується на поліпшенні технології й умов праці на робочому місці, підвищує продуктивність праці робітників і рівень їх оплати. Це створює атмосферу ділового співробітництва аналітика праці з робітниками, майстрами, менеджерами й іншими працівниками підприємства.

Особливе значення має проблема індивідуалізації норм праці з метою більш повного використання трудового потенціалу кожного працівника, виходячи з його реальних можливостей і особистої матеріальної зацікавленості, що відповідають можливостям й інтересам підприємства. Індивідуалізація передбачає адресне встановлення норм певному працівнику відповідно до можливого рівня продуктивності його праці і за узгодженням з роботодавцем у рамках трудового договору. Пропозиції про встановлення індивідуальної норми, що передбачає збільшення обсягу робіт чи розширення функцій, можуть надходити як від працівника, так і від роботодавця. І в тому, і в іншому випадку це дозволяє реалізувати зацікавленість працівника в такому змісті і такому обсязі покладених на нього функцій і робіт, за яких забезпечується найбільш повне й ефективне використання його робочого часу з відповідною оплатою його праці. При цьому цілком зберігається роль базових нормативів, використовуваних для визначення витрат праці за окремими структурними елементами, які охоплюються нормою.

Нормування на основі встановлення індивідуальних норм застосовувалося в минулому з ініціативи як адміністрації, так і самих працівників під час розподілу завантаження робітників на складальних конвеєрах чи на ділянках серійного виробництва. Однак цей досвід не набув значного поширення, тому що суперечив практиці твердої регламентації, що діяла, розподілом робіт за працівниками, вузьким поділом праці, орієнтацією на середнього працівника, середнім виробітком і слабо відчутними розбіжностями в оплаті праці. Усунення цих протиріч відкриває можливість широкого застосування індивідуальних норм, що відображають не тільки професійні, а й особистісні якості працівника. Водночас індивідуальні норми сприяють забезпеченню соціальної захищеності працівників від надмірної інтенсифікації праці у випадку завищення роботодавцем виробничих завдань. Спираючись на соціально обґрунтовані норми і нормативи, профспілки можуть предметно здійснювати свою головну місію — захищати інтереси працівників, не допускаючи перевантажень, шкідливих для здоров'я, оскільки значення індивідуальних норм буде зростати з розвитком автоматизації виробництва і технології.

Індивідуалізація норм праці відображається у структурі витрат робочого часу працівника за рахунок як елементів, що належать до роботи, але не зумовлені виконанням основних функцій, так і регламентованих витрат часу на перерви. Потреба в додаткових витратах часу визначається диференційовано залежно від чинників, що характеризують працівника (фізичний стан, ступінь освоєння роботи), працю (категорія складності, положення працівника в процесі роботи, психологічні навантаження та ін.) і навколишнє середовище (санітарно-гігієнічні умови, кліматичні особливості, сезонність). Деякі види додаткових витрат, що не є частиною операційного циклу, але істотні для якісного виконання праці (окремі трудові функції, вимушені зупинки на початку чи наприкінці зміни, догляд за устаткуванням, інструментом і оснащенням, очищення робочого місця та ін.), включаються не в норми часу, а в денний (змінний) фонд часу.

Для учнів чи стажистів можуть бути прийняті підвищені норми часу на період навчання й освоєння роботи. Додаткові

витрати часу враховуються і для досвідчених працівників, що навчають чи інструктують учня чи стажиста під час виконання спільної роботи, на яку встановлена норма часу. Аналогічно визначається додатковий час для працівників, що освоюють нову роботу чи технологію, для того, щоб не допустити через ці причини втрати заробітку.

У тих випадках, коли працівник, який виконує визначену функцію, самостійно вирішує питання, що і як повинно бути зроблено, тобто, власне кажучи, сам для себе розробляє технологію, можуть передбачатися додаткові витрати часу залежно від унікальності чи типовості рішень, від розміру партії (у дрібносерійному виробництві), її повторюваності і складності виконання.

Зв'язок між нормуванням і оплатою праці може бути забезпечений встановленням питомої заробітної плати на одну нормо-годину праці визначеного ступеня складності стосовно різних видів діяльності і категорій працівників. Тому нормо-година є єдиним вимірником обсягу роботи, а ціна нормо години — мірою оплати праці.

Отже, варто констатувати безпідставність наявних тверджень про те, що ера нормування з переходом до ринку закінчилася; воно повною мірою зберігає своє організаційне, економічне і соціальне значення там, де з боку роботодавців постійно виявляється зацікавленість у збільшенні обсягу реалізації продукції, що користується попитом, у розрахунку на одного працівника шляхом виявлення і використання резервів підвищення ефективності праці персоналу та стимулювання зростання рівня оплати відповідно до досягнутих результатів.