Естетика - Газнюк Л.М. - Естетичне переживання

Хоча естетичний об'єкт сприймається за допомогою "ока" і "вуха", для того, щоб здійснився процес естетичного переживання, індивід має опосередкувати процес бачення й слухання специфічною установкою, обумовленою естетичною потребою, редукувати своє чуттєве ставлення до дійсності, відключитись від всього утилітарно-прагматичного і виключитися на цей час із активної участі в ланцюгу подій, що відбуваються, аби ввійти, в стан відносно спокійного споглядання або відносної пасивності. Тобто, мова йде про те, що в умовах швидкоплинного світу естетичне переживання потребує концентрації на прекрасному, що є в нашому житті, воно потребує духовної практики. Той, хто сприймає, повинен здійснити "затримку" на сприятливому, під час якої "приглушуються" відгуки попередніх негативних впливів й відбувається "самопосилення" і переживання певної якості. У процесі естетичного переживання виробляється особливе почуття активної симпатії, схильності, доброзичливості, що сприяє не тільки усуненню негативної ентропії, але й виробленню гуманності, здатності органічно входити у взаємини з іншими людьми, і в життя суспільства, що постійно змінюється за змістом і формою.

"Остороненість" і "вторинність" естетичного по відношенню до предметно-речового світу, глибока емоційність, здатність до активного "розширення" дозволяє йому "розтікатися" по всіх "вертикалях" і "горизонталях" психіки людини [3]. Естетичне переживання обумовлює динамізм духовних процесів індивіда, за допомогою випереджувальної емоції перебудовує певним чином систему його поведінки, надає певну позитивну спрямованість його прагненням, мотивам, діям. Не будучи ще діяльністю, естетичне сприяє її проходженню і здійсненню, виконуючи роль "випереджуючого відображення". Являючи собою величезну впливаючу, "підкріплюючу" і стимулюючу силу, яка здатна докорінним чином змінити стан і орієнтацію індивіда, естетичне "втягує" його брати участь "у чомусь", примушує бачити чимало такого, що могло б вислизнути при іншій ситуації. Надаючи всьому відображеному загальний емоційний знак і офарбовуючи все сприйняте у певний тон, естетичне здатне об'єднати в уявленні навіть дуже далекі одне від одного предмети і явища, звести різноманітні відчуття і думки, знищити крайності і активізувати духовний світ людини за рахунок актуалізації всього запасу вражень та знань, при водячи його в потрібний стан.

Завдяки особливому почуттю безкорисливості і остороненості від усього груборечового й утилітарного, в процесі естетичного переживання утворюється "зазор", "поле" для програвання почуттів, станів, настроїв, ситуацій, сюжетів, причому "правила гри" заздалегідь обумовлені внутрішньою потребою індивіда привести свій духовний світ у стан тотожності із зовнішніми умовами, що постійно змінюються, потребою спілкування і гуманізації навколишнього середовища.

Тепер розглянемо поняття "естетичний ідеал". Ідеал - взірець, норма, образ, що визначає спосіб і характер поведінки людини (спільноти), орієнтує на краще і стимулює до творчості. В ідеалі відображена і досягнута досконалість. Естетичний ідеал - головна естетична цінність, на яку орієнтуються всі, хто має відношення до естетично-художнього освоєння дійсності, взірець, за яким звіряється все освоєне і вироблене, норма, за якою визначається вплив його продуктів на життєдіяльність людини. Це вищій критерій естетичної оцінки, з позиції якого відбувається атестація історичної дійсності та людини. Це особливе духовне утворення, в якому ідеально співвідносяться цілісність, творчість, досконалість. Естетичний ідеал можна визначити і як духовну мету естетичної практики.

Своє самостійне значення поняття ідеалу вперше здобуло в естетиці класицизму, де воно тісно пов'язане з вченням про наслідування. Естетика класицизму модернізувала античне вчення про наслідування таким чином, що наслідування природи було доповнене наслідуванням ідеалу. Мистецтво повинно було не тільки відтворювати природу, а й покращувати, виправляти, ідеалізувати її. Відповідно до цієї концепції розширювались межі мистецтва. Адже при такій умові художник може створювати такі образи, які не мають реального прототипу в природі. Особливої актуальності набуло це в умовах орієнтації мистецтва Європи на античне як ідеал.

Так, наприклад, І. Кант вважав, що ідеал носить нормативний характер, стаючи нормою і зразком для наслідування. В естетиці Г.В.Ф. Гегеля поняття ідеал стає центральною естетичною категорією, за допомогою якої він визначає природу і зміст мистецтва як духовну діяльність людини. Для Гегеля мистецтво є однією з форм пізнання абсолютної ідеї. Специфіка мистецтва полягає в тому, шо воно дає нам чуттєво-споглядальне відтворення ідеї в образах.

Основне, на чому формується уявлення про естетичний ідеал, є позитивне і досконале, прекрасне, красиве, піднесене. Поза як естетичний ідеал є суспільним ідеалом, що охоплює всі сфери суспільного життя, то йото зміст розкривається також в трагічному, комічному, драматичному, сентиментальному, зворушливому, героїчному тощо і слугує головним критерієм для оцінки потворного і низького, що завжди має місце в суспільному житті і в поведінці людини. Як проекція на дійсність і інтегральна основа, засіб упорядкування і організації, установка на безкорисливе ставлення і задоволення, естетичний ідеал не дозволяє розпастися свідомості людини на фрагменти, на їх взаємо ізоляцію. Естетична реальність створюється за допомогою всього спектра характеристики людини і дійсності; на основі оцінювання тих чи інших процесів і явищ як прекрасних, красивих, величних, гармонійних тощо виявляються і антицінності: огидне, потворне, низьке.

У суспільстві естетичний ідеал виконує наступні функції:

o мобілізує енергію людської волі та почуттів, вказуючи напрям діяльності;

o створює можливість випередити дійсність, вказує тенденцію майбутнього;

o відіграє роль норми, взірця, належного;

o послуговує об'єктивним критерієм оцінки феноменів, з якими стикається людина в оточуючому світі.

Естетичний ідеал грунтується на об'єктивних тенденціях соціального розвитку та відіграє об'єднуючу роль між минулим, теперішнім та майбутнім.

Естетичний ідеал історично міняв свій зміст. Наприклад, для античності естетичним ідеалом слугував образ довершеної, ідеальної людини, в якій гармонійно поєднувалися прекрасний внутрішній зміст та чудова зовнішність, гармонія душі і тіла. В епоху Середньовіччя естетичний ідеал загубив свій зв'язок з дійсністю. Панування релігійного світогляду привело до того, що земна чуттєва сторона життя людини постійно принижувалася та обезцінювалась. У цих умовах естетичним ідеалом виступала божественна сутність, Бог як носій чистої духовності. Він наділявся абсолютною довершеністю, тобто всеблагістю, всемогутністю і т. ін. Людина ж могла наблизитися до ідеалу лише тією мірою, наскільки вона могла відмовитися від мирських потреб та гріховних почуттів, прийти в своїй діяльності до святості. В історії розвитку людства естетичний ідеал часто був зверненим у минуле. Це відбувалося, коли певні суспільні групи, не знаходячи вирішення життєвих проблем, починали звеличувати минуле. Наприклад, античні письменники вбачали "золотий вік людства" в доісторичному стані.

Європейські просвітителі орієнтувалися в своїх уявах про суспільну досконалість на Римську республіку.

В естетиці існує система нормативів естетичного ідеалу. Це пов'язано з тим, що саме він визначає художній канон. Прийнято виділяти змістовні та формальні нормативи. Змістовними нормативами можуть бути: жанр, сцена, портрет, інтер'єр. Нормативи можуть стосуватися навіть дрібниць - вбрання, обличчя і т. ін. Формальні нормативи - це особливості, що є притаманними тільки для конкретного художника. Наприклад, у живописі це визначені графічні та кольорові композиції.

Важливо зазначити, що в естетичному ідеалі відображені не тільки естетичні проблеми, але і моральні, правові, політичні, філософські. Оскільки "спеціалізацію" ідеалів не слід розуміти як щось самодостатнє і вузьке. їх межі і функції дуже рухливі й відносні. Тому естетичний ідеал не може розходитися за своїм основним змістом з іншими суспільними ідеалами, разом з якими він цілісно відображає дійсність і слугує людству найвищою цінністю та нормою. І якщо в суспільстві з'являються результати естетично-художньої діяльності, які оцінюються як прекрасні або потворні, то це свідчить про складність і суперечливість суспільного життя, про неоднорідність суспільства, про розбіжність у розумінні цінностей і уявлень про ідеали.

Ідеал завжди має конкретно-історичний зміст. Кожне суспільство, кожна епоха, клас, етнос мають свої ідеали, в яких є як загальнолюдське, так і специфічне, що дає уявлення як про загальні тенденції суспільного життя і життєдіяльності людини, так і про окремі прояви, про носіїв ідеалів та їхніх поборників.

Процес формування прогресивного естетичного ідеалу є складним та довготривалим, у ньому органічно поєднані індивідуальний та суспільний досвіди, оскільки значний вплив створює все оточуюче середовище, мистецтво, процес виховання, а якщо до всього вище перерахованого ми додамо плинність сучасної реальності, постійні зміни, то отримаємо дуже динамічну картину.

Сформований естетичний ідеал є найбільш складним рівнем естетичної свідомості, високою мірою узагальнення і зберігає конкретно-чуттєвий характер та наочність. Сформований естетичний ідеал є критерієм естетичної оцінки для подальшого сприйняття життя. Різноманітні явища, вчинки, а також витвори мистецтва порівнюються з естетичним ідеалом. Він стає регулятором естетичної свідомості людини чи суспільства. Але необхідно зазначити, що ідеал змінюється під впливом змінного реального життя.

Мистецтво, фіксуючи протиріччя реального життя як протиріччя між ідеалом і дійсністю, намагається вирішити їх шляхом перетворення цього процесу на предмет особового, суб'єктивного переживання суспільно важливих проблем. Особливість цих переживань полягає в тому, що вони носять катарсичний характер і відбуваються у формі переживань прекрасного або потворного, піднесеного або низького, трагічного або комічного, тобто у розвинених формах естетичного переживання 12].

Далі звернемося до такої структурної одиниці естетичної свідомості, як естетичні погляди та теорії. Естетична свідомість на певному етапі свого розвитку вимагає наукового аналізу естетичної діяльності і мистецтва, що породжує сукупність естетичних поглядів та теорій. Можливість теоретичного дослідження здійснюється як через емпіричний підхід до об'єкта дослідження, створюючи мистецтвознавство і теорії мистецтва, так і через теоретичний підхід, що пов'язаний з дослідженням абстрактних ідей прекрасного, чуттєвого, художнього, на основі якого виникає філософія прекрасного, філософія мистецтва, а потім і естетика як окрема наукова дисципліна.

Традиційно вважають, що основи теорії мистецтва закладені Аристотелем в його творі "Поетика" та Горацієм в "Поетичному мистецтві". Появу філософії прекрасного пов'язують з іменем Платона, який вважав, що істинне - це не окремі добрі вчинки, правильні судження або чудові люди чи художні твори, а саме добро, істина і краса. Ці два підходи до вивчення естетичної сфери розвивались паралельно, але залишаються окремими науками.

Оскільки кожен твір мистецтва і мистецтво в цілому є унікальним, то для випрацювання певних поглядів, суджень стосовно нього, необхідні певні професійні знання, творчий потяг до об'єкта дослідження, осягнення окремих творів різних історичних епох та різних видів мистецтва.

Систематизована й сформульована сукупність точок зору створює в мистецтвознавстві загальні критерії і принципи, а в подальшому формальному узагальненні - теорії окремих мистецтв. Саме наявність цих узагальнених характеристик щодо окремих творів дає змогу систематизувати їх, віднести розглянуті твори до певного виду мистецтва.

Обізнаність у сфері історії мистецтва, поєднуючись із загальною духовною сприйнятливістю, формує звичайного любителя мистецтв, збагачує та поглиблює спецеаліста-професіонала, загальною справою яких є оцінка індивідуальних творів мистецтва [2].

Філософія прекрасного (естетика) як теоретична дисципліна розвивалась, опосередковуючи як абстрактні ідеї типу платон і вських, так і досвід емпіричних досліджень художніх та естетичних явищ. Естетична теорія, за Гегелем, повинна вирішити і теоретично довести, що за людськими судженнями про естетичне стоїть об'єктивне явище, яке породжує суб'єктивне судження, а не випадкове почуття. Тобто естетика має вирішити наступні питання: "Що таке мистецтво?", "За яких умов воно існує?", "В чому полягає його зміст?", "Що відрізняє його від інших видів людської діяльності?". Відповідно до рівня розвитку естетичних поглядів та естетичної теорії вони пройшли три послідовні фази розвитку: канонічну, нормативну та загальнотеоретичну.

На канонічному рівні теорія формувала загальні уявлення про мистецтво, проте критерії щодо художності формулювала в математичній системі пропорцій, або у формі наочного зразка, як це було у Стародавній Греції. Відомий грецький скульптор Поліклет створив статую "Канон". За повідомленням римського історика Плінія Старшого: "Зробив Поліклет також списоносця, змужнілого юнака. Статую художники звуть "Каноном" і одержують від неї, наче з якогось закону, основи свого мистецтва і Поліклета вважають єдиною людиною, котра із твору мистецтва зробила його теорію" [цит. по Левчук]. Існує безліч історичних типів канонів, та хоч мистецтво ще з часів Відродження пориває з канонами, все ж вони зберігають в історії мистецтва та й у навчанні йому певні функції - функції художнього досвіду.

Естетична теорія, як нормативна, не передбачає обов'язкового наслідування зразків, вона виробляє норми, що є загальними вимогами до мистецтва. Вони і забезпечують йому художність, тобто якість, що дає право відносити ті чи інші твори до мистецтва, а не до якоїсь іншої сфери діяльності. Зразком такої нормативної теорії є відомий твір теоретика французького класицизму, Ніколо Буало, "Поетичне мистецтво".

Проблематика загальнотеоретичного підходу охоплює весь естетичний досвід та його сутність і вимагає вироблення відповідного теоретичного апарату [2].

Виникнення загальної естетичної теорії створює інші форми та інший рівень взаємодії із світом мистецтва й естетичної діяльності взагалі. Вона відкрила можливості принципово змінити процес професійної підготовки художника, що створило умови для розвитку і прояву індивідуальних особливостей художників, і стало поштовхом до розмаїтості індивідуальних стилів та художніх методів у мистецтві. Оскільки художній метод формується через засвоєння загальних закономірностей художнього виробництва, які формуються в теорії і створюють у художника певне уявлення про мистецтво, його природу і суспільні функції.

В умовах розмаїтості мистецтва збільшується потреба в об'єктивних критеріях для оцінки художніх творів. У зв'язку з цим народжується художня критика, умовою існування якої є наявність сформульованих теорією загальнотеоретичних закономірностей щодо мистецтва, які дають змогу здійснювати оцінку художніх творів з позиції єдиних вимог.

Існує ще одна сфера естетичної культури, функціонування якої прямо і безпосередньо залежить від змісту і рівня розвитку естетичної теорії. Це система естетичного і художнього виховання.

Перше в історії людства вчення про гармонійну людину - давньогрецька калокагатія - безпосередньо пов'язане з античними уявленнями про красу. Відповідно до цього будувалися і теорії про ідеал людини, а також і певні вимоги перед суспільством, які мали задовольнити можливість реалізації такого ідеалу.

Таким чином, естетичні погляди й теорії формують художній метод і пов'язану з ним систему теоретичної художньої освіти, інститут художньої критики та систему естетичного виховання.

Естетичний смак - це вміння розуміти та оцінювати прекрасне та потворне, трагічне та комічне в житті і мистецтві. Іноді естетичний смак визначається як форма естетичної свідомості, яка поєднує в собі естетичне почуття та ідеал. Естетичний смак є здатністю особистості оцінювати достоїнства та недоліки естетично значимих явищ на основі її уявлень стосовно прекрасного, ідеалу та об'єктивувати ці уявлення у процесі конкретної діяльності (наприклад, при формуванні предметно-просторового середовища, при проведенні дозвілля, в стилі спілкування, в естетичній виразності зовнішнього вигляду). Естетичний смак проявляє себе в будь-якій творчій діяльності, у поведінці людей, у побуті.

Категорія естетичного смаку з'явилась в європейській науці у XVII столітті як результат розвитку нових течій мистецтва XV - початку XVII століття, що ламали старі канони і породжували потребу в універсальних критеріях їх оцінки. З іншого боку, розвиток індивідуальності, започаткований епохою Відродження, ставив питання про можливість суб'єктивної оцінки художнього твору, яка ґрунтується на почутті естетичного задоволення або смаку. Виникало питання можливості існування всезагальності смаку, у розв'язання якого великий внесок зробив І. Кант. Кант вважав, що суттєвим естетичним фактором смаку є почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного [Левчук]. Саме почуття прекрасного лежить у підґрунті смаку, і від нього залежить судження останнього. Проте, якщо ці судження, незважаючи на їхнє індивідуальне джерело, містять у собі принципи всезагальності, що надає їм безмежну достовірність, то цей принцип всезагальності має бути притаманним самому естетичному почуттю.

Естетичний смак не є природженою властивістю людини, і Його не можна віднести до психофізіологічних реакцій. Це соціальна, духовна якість людини, що формується в процесі виховання та навчання людини.

Естетичний смак є однією з найважливіших характеристик особистого становлення, що відбиває рівень самовизначення кожної окремої людини. Естетичний смак не зводиться до здатності естетичної оцінки, а пов'язаний з присвоєнням або запереченням культурної естетичної цінності. Таким чином, естетичний смак є здатністю особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а тим самим, здатністю до саморозвитку і самовиховання.

Цінність кожної особистості полягає в її неповторності. Значною мірою це досягається тим, що в процесі формування на особистість впливає неповторний комплекс культурних цінностей і духовних орієнтацій, тобто, створюється унікальність умов формування кожної людини. При цьому естетичний смак стає не тільки інструментом творення такої унікальності, а й засобом її об'єктивації, суспільного самоствердження [2].

Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність в особистому ставленні до світу культури і цінностей. Наявність естетичного смаку проявляється як відповідність внутрішнього і зовнішнього, гармонія духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості. Естетичний смак справді високого рівня - не стільки зовнішні прояви, скільки глибока гармонічна сполука духовного багатства особи з відповідністю її соціального прояву.

Естетичний смак має також і особливу модифікацію - художній смак. Розвивається він на основі естетичного і взаємно впливає на нього. Художній смак формується тільки через спілкування зі світом мистецтва і значною мірою визначається художньою освітою людини (знанням історії мистецтв, законів формотворення різних видів мистецтва, знайомством з літературно-художньою критикою).

Проаналізувавши сутність естетичного смаку, необхідно зауважити, що естетичний смак не залишається незмінним. Суспільні відносини та особливості мінливого світу людини впливають на розвиток або деградацію особистісного естетичного смаку.

Таким чином, ми розглянули та проаналізували основні структурні складники естетичної свідомості, які є взаємопов'язаним та являють собою складну систему.