Естетика - Мовчан В.С. - 9.2. Генеза естетичної здатності

Об'єктивні передумови здатності естетичного відношення. Ми наголошували на здатності відношення якостей, властивостей у предметах об'єктивного світу як на іманентній характеристиці виявів життя, розкрили якісну визначеність людського відношення до світу: в еволюції виду "Людина" воно розгорталося у форми духовності взаємодій, тобто набувало само-цінного значення. Важливо, однак, віднайти ті початкові ланки й об'єктивні підстави, котрі зумовили саморозвиток здатності переживаючого ставлення до світу в формах свобідної взаємодії з ним, тобто свідомий, духовний — естетичний характер процесу. Те, що духовність відношення має в передумові об'єктивні закони природного світу, ширше — космічного буття, які забезпечують його якісну визначеність, оформленість, ще не пояснює цього феномену. Адже ця всезагальна властивість в інших видах життя не стала підставою для якісного наслідку — розумної самоорганізації духовних структур і творення доцільних предметних та духовних форм, що здобувають внутрішню життєвість.

У людстві здатність розумної самоорганізації постала внаслідок особливого типу стосунків зі світом: у формах діяльнісного відношення. Воно визначило розумний, творчий характер відносин у вигляді формуючих взаємодій.

Формуючою моделлю в стосунках зі зовнішнім світом були стосунки всередині людських суспільних об'єднань як певної цілісності. Винесені назовні, поширені на всесвіт, вони отримали значення формуючої моделі, тим самим одухотворюючись: природний світ, наповнений образами людської небайдужості, переходив зі суто фізичної реальності в статус реальності духовної. Природна предметність, поряд з видимими, набувала ідеальних, символічних форм, котрі поставали відображенням потреби людини в предметі. Залежно від бажаних (або небажаних) виявів життєвості природних форм потреба визначала спосіб їх ідеальної життєвості, тобто вони укладалися свідомістю в певні образи: позитивні або негативні.

Виникає питання про об'єктивні підстави здатності діяльнісного, творчо-формуючого ставлення людини до світу. В еволюції біологічних форм планетарного життя іманентними йому є форми, що відображають ідею життя як збереження його видового багатства та зростаючої структурованості в еволюційному розвитку видів. Причому загальним законом є збереження виду через пристосування до умов і розмноження. Як такі, вони є завершеними формами. Водночас еволюція форм життя визначила становлення особливого — "незавершеного" його виду. Якісною його ознакою є здатність розгортати наявну життєвість у творення нових, неіснуючих у природі форм через розумний вибір засобів і в особливий спосіб: використання природи як матеріалу формування. Свідоме визначення шляхів і засобів творення необхідних матеріальних та духовних умов життя — якісна ознака виду "Людина".

Названа здатність апріорі не покладена в природі виду, а постає як наслідок його самостановлення, умовою якого є особлива організація відносин зі зовнішнім світом та всередині виду. її вияв — одухотворення природного світу внаслідок надання образу природним явищам, творення образу власних потреб у вигляді доцільної предметності, виготовленої з матеріалу природи. Це також формування ідеальних образів, котрі постають уособленням формуючих умінь в їх самоцінності (художні уміння), творення свідомої організації стосунків всередині спільнот, творення доцільного в своїй життєвості образу природного світу через продукування розумності взаємодій, що відкривають закономірне в ньому й укладають у систему понять, законів, категорій і под. Усі види формування постають виявом розумності людської природи.

Зміст та сутність поняття "організація" відношення. Організація образу стосунків зі світом (власне не стосунків як таких, а творення їх образу) набуває в еволюції виду "Людина" всепроникного характеру. Сутність його постає діалектичною єдністю образу людини й образу природного світу, об'єктивуючись у формуючому відношенні до природних предметів і явищ. Останні у своїх рисах, властивостях відображають здібності та вміння людини, набуті в еволюції виду. Тобто, вищим наслідком процесу самостановлення постає продуктивна творча уява та її суб'єкт — людська особистість.

Діяльнісне відношення означає його якісну визначеність: активний, небайдужий, творчо-формуючий характер. Діяльнісна сутність людини спричиняє особливе відношення до світу: здатність бачити його у формах своєї діяльності. Тобто, передбачає активну формуючу взаємодію з ним. Останнє вимагає необхідності освоєння внутрішньої структури форм дійсності у багатстві виявів їх життєвості. Це предметно-практична, пізнавальна, творчо-формуюча діяльність. Кожен з видів має переживаючий характер, тобто здатність не лише виявляти якості дійсності, а й переживати їх доцільну і виразну в собі життєвість безвідносно до практичної зацікавленості предметом. Процес відношення, за такої умови, набуває не суто прагматичного, а творчого характеру: формування образу потреби, згідно з сутністю виду "Людина" та відповідно до можливостей предмета формування. Тим самим предмет здобуває ідеальне буття, в якому поєднані його ідея (логіка внутрішньої життєвості) та духовний світ суб'єкта, рівень духовності (людяності) потреб, що відображаються в якостях предметів формування: у наданих їм образах. Скажімо, лопата — предмет обробітку землі — засіб реалізувати можливості її стати родючою, приносити плоди, фрукти, збіжжя та ін. Меч — предмет потенційно агресивних намірів до інших людей, хоча він може слугувати й справедливій меті: самозахисту або захисту інших від можливого агресора. З допомогою надання доцільних форм людство прагне оволодіти світом явищ. Увесь процес має естетичний характер у сенсі формуючої потреби та здатності.

Зауважимо важливий аспект відношення сторін і якостей у предметності, створеній людиною: гармонія взаємодій потреб і можливостей. Так, злагода руки з предметом праці (умова доцільності знаряддя) має і зворотний характер: необхідна злагода предмета з рукою. А отже, він бачиться не бездушною річчю, а здобуває "душу", оскільки має власний (наданий йому) образ. Ідеальний образ людської потреби виступає як душа предмета. Тому все створене набуває душу, а отже, образу (і навпаки, все, що набуває образу, здобуває душу). Людські почуття та потреби вносяться в предмет формування, надаючи йому образу, одушевляючи його. Це — одушевлена в предметі людська потреба та творчі уміння. Образ їх індивідуалізований за об'єктивною підставою: змістом потреби та характером її задоволення. У свою чергу, потреба набуває образу, визначається своїми якостями завдяки образу, носієм якого є предмет, що задовольняє потребу. Скажімо, меч у руках воїна і скрипка в руках музиканта — це символи різних людських потреб, а не лише знаряддя певного виду діяльності.

Творення доцільної предметності — не лише вияв специфічно людської життєвості, а й умова останньої. Людство надає собі образу, опредметнюючи свої потреби, котрі розкриваються духовною визначеністю. Знаряддя праці, ужиткові речі, архітектурні споруди, так само, як і гімни, звернені до богів, і самі боги, — все це наслідок формуючої здатності людини. Уся практична й ідеальна предметність — уособлення людської душі та розуму. Кожна річ з минулого промовляє до нас від імені свого часу й уособлює в собі його образ. Отже, поняття душі в цьому сенсі позбавлене містичного забарвлення, а означає перенесення людських духовних якостей (розум, здібності, вміння) на предмет формуючого відношення. З одного боку, "душа" усвідомлюється як матеріальний субстрат духовного (форма), а з іншого — як духовна засада матеріальної життєвості.

Діалектика об'єктивного та суб'єктивного в естетичному відношенні. Для виникнення естетичного відношення необхідними складовими є взаємодія суб'єкта й об'єкта. Поняття "взаємодія" набуває естетичного змісту за умови, що предмет виразними виявами життєвості збуджує почуття, активізує сприймання його якостей, пробуджує уяву та розсудок на формування його образу. Тобто, йдеться про об'єктивні властивості реального світу, або про онтологію естетичного. Нагадаємо: це відношення сторін, якостей властивостей в об'єкті, котрі утворюють його доцільну в собі, гармонійну, виразну життєвість. Щоправда, активізує небайдуже ставлення до себе і предмет, який заперечує власними якостями поняття гармонійної життєвості. Він спонукає на пошук причин дисгармонії й аналіз можливих її* наслідків. У світі живого ентропійні процеси відображають багатство виявів життя, діалектику становлення та руйнування (само-вичерпаність конкретних об'єктів, що постають матеріалом для становлення нових форм). "Упорядкування" дисгармонійних явищ тим паче постає необхідним для творення злагоджених "взаємодій" зі світом.

Активною стороною творчо-формуючого — естетичного за сутністю відношення — виступає суб'єкт, оскільки він ініціює духовні зв'язки у вигляді переживання виразної в собі життєвості предмета. Адже саме його почуття вирізнили предмет з навколишньої дійсності, організувалися ним, налаштовуючись на взаємодію у вигляді милування (або протилежних йому почуттів), виокремлення деталей, котрі створюють його не-пересічність і вирізняють з-поміж інших. Це означає, що духовні структури суб'єкта здатні до свобідної взаємодії з предметом і являють дійсність свого буття у формуванні доцільного образу життєвості предмета небайдужості (в естетичному милуванні й оцінці його якостей). Суб'єкт переживання не потрапляє в полон до свого предмета, адже його розсудок співвідносить якості предмета з ідеєю його життєвості. Тобто, він зіставляє реальний предмет з поняттям красивого, доцільного, виразного і под. За умови, що розсудок підтверджує стан почуттів, між ними виникає несуперечність, окрім цього — гармонія. А отже, відношення набуває характеру свобідного незацікавленого милування об'єктом, тобто естетичного.

Звернемо увагу на поняття "незацікавлене" відношення. Що варто розуміти під цим поняттям? Людське ставлення до світу складалося в практичному формуванні предметності. Саме формуюче відношення і визначило здатність вирізнений одних явищ з-поміж інших за ознакою відмінності якостей порівняно з іншими видами чи всередині свого виду. В практичному формуванні складалося розуміння доцільного в об'єкті, тобто іманентно доцільного, того, що є умовою життєвості предмета безвідносно до практично доцільного, в сенсі корисного для людини, є вторинним, похідним від онтологічних якостей об'єкта. Практична зацікавленість предметом зумовлює переведення його якостей лише в ранг засобу для чогось іншого, тому не має безпосередніх естетичних характеристик. Відношення набуває естетичних характеристик за двох основних умов. По-перше, коли предмет своєю виразною життєвістю визначається для почуттів як само-цінний — джерело їх життєвості (естетичне милування). По-друге, коли творчий дух увічнює себе в предметі, яким надихався і завдяки якому набув визначеності образу, постав реальністю сам для себе (художнє формування). Наявність практичного і духовного типів відношення визначає багатство творчих взаємодій людства зі світом і постає основною умовою та підставою його само-становлення як свідомого творця власної життєвості.

Творча сутність естетичного відношення. Усякий образ як наслідок формування становить діалектичну єдність двох начал: об'єктивного та суб'єктивного. Діалектична їх взаємодія — умова "взаємоформуючих" потенцій. Трансформація суто природних об'єктів у естетичні здійснюється через опосередкування їх якостей: укладання в образ. У всіх культурах природні стихії набувають божественної сутності й антропоморфного образу. Природні явища, змушуючи людину найбільшою мірою відчувати свою залежність від них, всюди "уявляються людині у вигляді людської, наділеної волею істоти, і є для неї предметом релігійного поклоніння" [21, с. 445], — зауважує Л. Фейєрбах. Трансформовані в людську подобу вони стають зручними для творення відношення. Естетичний зміст останнього визначається якісними ознаками предмета, що зумовлюють можливість "упорядкування" його вмістом людської формуючої потреби. Це амплітуда від страху, схиляння та задобрювання до радості, захоплення, шанування. Об'єкт небайдужості має набути образу, що усталює його якості, а відтак стати "гарантом" очікуваності відношення. Останнє спричинене не лише наданими предмету якостями (вони відсвічують в образі), а й гарантованістю ставлення людини до предмета (у наданому образі).

У поступі людства складалося багатство нюансів названого діалектичного зв'язку. Історично він рухався у двох напрямах. Перший тип творився у сфері предметного формування. На початках історії домінуючим тут постає об'єктивне начало, тобто предметність у її природних якостях і властивостях послуговувалася людині в задоволенні її життєвих потреб. У предметному формуванні матерія світу та її форми постають моделлю формуючих умінь. Зокрема, такою моделлю для людини є її власне тіло. О. Лосєв, наприклад, називає руку "породжуючою моделлю" предметної образності [15, с. 61]. Рука — архетипний образ предметності, сформованої прадавньою людиною; вона слугує породжуючою моделлю виготовлених знарядь праці, адже сокира — це образ спарених зусиль людських рук (лезо і топорище). Плуг, граблі, лопата — за кожним з цих предметів постає архетипний образ руки в певному її положенні. Те саме має місце у предметності ужитковій: горщик, тарілка, ложка, виделка. Такий прообраз у знарядь полювання й оборони: спис, лук, стріла і под. [16]. Лише з поступом історії, в процесі зростання знань про якості предметності в її формах все менше простежуються природні якості предмета (його внутрішні характеристики), поступаючись місцем образу людських потреб. Суб'єктивне начало постає домінуючим у формуванні, відтворюючи в образах практичної предметності образ людських потреб, котрі все більше відчужуються від зв'язків з природним світом.

Другий тип діалектичних зв'язків об'єктивного та суб'єктивного у формуючому відношенні виявляє себе у формуванні духовних феноменів. На початках історії він постає у формах вираженого домінування суб'єктивного начала. Давня людина активно ініціює зв'язки з природним світом, надаючи йому власного образу й образу стосунків у спільнотах. Укладаючи увесь світ в образи, вона одухотворяє природну предметність, створюючи зручні (ідея зручності) умови спілкування. Це явище яскраво простежується в міфології. Лісовики, степовики, водяні, мавки, домові — це не лише образи української міфології. Кожен народ зберігає у своєму без-свідомому названі або подібні образи як архетипи етнічної само-ідентифікації.

З поступом історії процес набуває якісно інших характеристик: домінування об'єктивних знань про світ. Вони зумовлені зростанням якісної визначеності досвіду відносин, що забезпечує пізнання внутрішніх "механізмів" життєвості природного світу та людини і законів її життя. Розвиток наукових знань, особливо характерний для культури Нового та Новітнього часу, — переконливе свідчення об'єктивності цієї тенденції.

Місцем "перетину" цих протилежно спрямованих векторів руху відносин людини зі світом є мистецтво. У ньому пізнання якостей предмета небайдужості й адекватне відображення ставлення до нього, поєднуючись у художньому образі, створюють його гармонійну цілісність. Усередині мистецтва як специфічного виду духовно-формуючого відношення також існує діалектика об'єктивного та суб'єктивного. Наприклад, мистецтва, що, згідно з їх видовою специфікою, характеризуються як образотворчі, відображають домінування об'єктивного начала, покликаного утверджувати виразну життєвість природних видів, у тому числі людини як вищого продукту еволюції природного світу (скульптура, живопис), а також синтетичні мистецтва (театр), що відображають діалектику об'єктивного та суб'єктивного (їх оптимальний зв'язок) у світі людських взаємин. Діалектика об'єктивного і суб'єктивного з вираженим домінуванням останнього (суб'єктивного) характерна для виражальних мистецтв, насамперед, поезії та музики. Давні греки, називаючи їх "музичними мистецтвами", акцентували на їхньому духовному характері. Матерія формування образів у цих мистецтвах є також духовним феноменом: слово в поезії та звуки інструментів чи голосу в музиці, організовані в гармонійне звучання ритмом, тривалістю, висотністю та ін. Це види формування, в яких прообразом слугує ідея суто духовних самовиявів. Невипадково початий поезії пов'язані з гімнами, зверненими до богів. Прозова мова бачиться не належним способом спілкування з богами. Сам характер спілкування — піднесений, натхненний, гармонійний — покликаний засвідчувати небуденність об'єктів, на котрі він спрямований. Поетичні звертання до богів супроводжувалися мелосом (речитативним співом). Піднесена форма звертання підтверджувала якості об'єктів відношення; визнання їх предметами всезагальної небайдужості. Це і поставало естетичним відношенням за сутністю, тобто адекватним щодо якостей предмета (реального чи витвореного уявою, що її збудила потреба у спілкуванні). Сама потреба творення відносин спілкування з вищими божественними силами — свідчення піднесення потреб над суто біологічними, в сферу духовних взаємодій. Пробуджений людський дух шукає відповідний собі об'єкт для спілкування.

Отже, мистецтво формується як най-адекватніше втілення естетичного досвіду відношення до світу. Як специфічно духовний феномен воно створює об'єктивні підстави для гармонійної життєвості матерії та духу: для опредметнення духу в матерії формування й одухотворення матеріалу формування. Втрата сучасною культурою мистецтва як специфічного типу досвіду, що об'єктивує само-цінну життєвість духу в досконалому способі буття, становить кризу не лише духу, а й антропологічну кризу — кризу феномену людського загалом.

Зауважимо ще один вагомий аспект естетичного відношення в його ґенезі й історії: оптимальну відповідність своєму поняттю. Воно не містить прагнення практичного оволодіння предметом, експансії стосовно нього, а спрямоване на творення гармонійності зв'язків — оптимальних для злагоджених взаємодій. Це утвердження тієї гармонії, за якої предмет відкривається небайдужій свідомості своїми якостями в їх само-цінній для духу життєвості й сам одухотворяється свідомістю, що пізнає і переживає його буття.

Закономірності становлення формуючого відношення. На початках історії передумовою становлення елементів естетичного в стосунках дикуна з природою постає використання предметів природи поза межами безпосередньої потреби їх споживання. Вони визначаються як посередники ефективнішого задоволення потреби: палиця підсилює функції руки, дозволяючи дістати плід з дерева. Вона ж допомагає краще боронитись від ворога. Цій меті слугує камінь. Загострена палиця — ще й знаряддя полювання... В еволюції виду "Людина" це створює об'єктивні підстави для вирізнення себе з-поміж інших суто природних видів. Свідомість дикуна, пробуджена початками формуючого відношення, розгортається за двома напрямами. Перший — це творення злагоджених взаємодій із конкретними предметами природи, адже будь-який з них дає змогу ефективніше задовольнити потребу, якщо використаний доцільно. Саме в цьому процесі передня кінцівка визначається стосовно своєї функції як суто людська рука. Повторюваність результативності постає своєрідною моделлю творення стосунків із природною предметністю.

Це напрям, що в ґенезі людства та його історії визначився як практична діяльність людини в природі. Природа у цих взаємодіях постає для людини засобом.

Другий напрям — це своєрідна стратегічна перспектива людства — творення духовних зв'язків зі силами природи. Правда, на початках історії вона має примітивний характер, засвідчуючи примітивність суб'єктів творення стосунків. Прагнення оволодіти стихійними силами природи (дощ, вітер і под.) через погрози, застрашування. Це модель стосунків у первісному стаді, що переноситься на стосунки з природним світом. Лише в процесі зростання впорядкованості відносин усередині людських об'єднань відповідна їх модель починає поширюватися на зовнішній світ. Але це — наступний етап розвитку відношення. На цьому етапі гармонізація стосунків ініційована засобами задобрювання, схиляння, шанування, скажімо, на підміну від сучасного ставлення до природи як до предмета упокорення, "приборкання" тощо. (У ставленні до природи людина ніби здійснює зворотний рух, моделюючи відношення прапращурів, але у значно руйнівніших для природи та власного духу масштабах). Яскраве свідчення деструктивності стосунків, скажімо, образ носіїв неземних цивілізацій, котрі в уяві сучасної людини, сформованої стилем стосунків у межах земної цивілізації, розглядаються носіями зла, уособленням агресивних інстинктів.

Процес гармонізації відношення, що, як уже згадувалося, здійснювався в історичному поступі у формах і засобами надання природі людського образу, визначається як естетична за об'єктивною підставою. Естетичною є сама формуюча потреба, зрештою, і її зміст, оскільки впродовж історії людство укорінювало власний образ (власний дух в образі потреби) в усіх видах формування. Так суто інтуїтивно вже на ранніх етапах історії осягалася сутнісна визначеність буття форм світу як гармонійна злагодженість взаємодії якостей усередині об'єктів і взаємодій між ними, в тому числі й людини як складової взаємодій. В останньому випадку предметам небайдужості, крім властивого їм фізично визначеного способу життєвості, надасться бажаний образ. Відтак предмет покликаний виконувати подвійні функції: поєднувати сутнє і бажане. Скажімо, сонце, водночас зі здатністю випромінювати світло і своїм теплом живити світ, набуває, іншого, невидимого "духовного" образу. В такий спосіб його фізичним виявам надасться осмислений і цілеспрямований характер. Надаючи чуттєво сприйманому образу невидимої духовної сутності, людина вводить сонце у коло "духовного" спілкування як бажаний для себе об'єкт. Сонце — це головний бог, предмет схиляння, шанування і надій на його милість. Небайдуже відношення у вигляді одушевлення всіх природних об'єктів зумовлене їх впливом на людське життя.

Можливість переходу ідеального (бажаного) в стосунках до реальної практики їх творення (чи то в предметному формуванні, чи то в наданні бажаного образу природним силам) гармонізує людську психіку, налаштовуючи на ініціювання гармонії відносин. Отже, естетичне безпосередньо задіяне в творення психічно сприятливих умов виживання. Зауважимо властиву раннім культурам діалектичну єдність духовного та практичного аспектів відношення, що впливало на становлення їх естетичної визначеності: потреба злагоди, модель якої визначена практичним формуванням та продиктована інстинктом виживання. Вона охоплювала собою і практичне, і духовне формування, взаємно поглиблюючи практичні знання та формуючи зростаючу небайдужість сприйняття природних сил у наданому їм образі. Безперечно, у наданих образах домінуючим постає бажане, що набуває вагомості реально цінного.

Естетичне відношення — складний духовний феномен. Оволодіння людини світом дійсне саме як процес духовний, хоча і зумовлений практичним формуванням. Духовне та матеріальне начала утворюють взаємоперехід, постаючи діалектичною єдністю причинно-наслідкових зв'язків. Людина як суб'єкт вільної взаємодії зі світом є наслідком відносин, процес творення яких відображає діалектичну єдність свободи і необхідності. Постійне утримання наданого світові образу (бажаного або застережливого) в міру оволодіння знанням про багатство його виявів переводить переживання наданого світові (предметності світу) людського образу в переживання самоцінності багатства виявів його життєвості. Останнє — це власне естетичне відношення, що народжує почуття насиченості життя повнотою спілкування. Чи не звідси в людини постійна потреба у творенні відношення, формуванні стосунків з природою, зі соціальним світом, світом іншої конкретної людини як джерел дійсної життєвості власного духу? Закинута в світ зруйнованих відносин вона занурюється у невизначеність, відчуває життя як абсурд.

Отже, естетичне відношення має характер вільної взаємодії суб'єкта з якостями предмета небайдужості (реальними чи наданими уявою) і завдяки цьому здатне відкривати самоцінність буття світу в його доцільній життєвості.

Сказане про витоки та передумови естетичного відношення у філогенезі, тобто в людстві загалом, важливе і в онтогенезі — стосовно конкретного суб'єкта відношення. Творча сутність естетичного відношення виявляє себе у вирізненні суб'єктом предмета небайдужості (на ранніх етапах історії "суб'єктом" постає колективне ціле — рід), У формуванні й утримуванні його образу для творення стійких форм спілкування, а отже, "гарантованості" їх зв'язків у духовно визначених формах. Так формується "пам'ять" почуттів, а отже, і сталість суто людського способу реагування на дійсність. На ранніх етапах історії почуття визначене лише потребою в предметі небайдужості. У сприйманні бажаного предмета щоразу "оновлюється" переживання його буття, поглиблюючись та урізноманітнюючись. Ініціювання стосунків з природними силами через надання їм антропоморфного (подібного до людського) образу — спосіб закріплення і джерело усвідомлення відношення як духовної цінності, а відтак — і спонука до надання відношенню власне людського (людяного) образу.

Природа, створивши розмаїття форм життя, індивідуальну неповторність конкретних його виявів, ніби дбала про багатство духовного досвіду людства. Наголосимо, що в основу естетичного відношення покладена ідея цілісності світу з багатством виявів його конкретних форм. Відповідно, умовою адекватності відношення постає його цілісність з багатством нюансів вияву небайдужості.

Історичні етапи становлення образно-формуючого відношення. Висновки про сутність естетичного відношення потребують з'ясування історичних закономірностей його розвитку.

Як уже зазначалось, передумовою здатності небайдужого ставлення було предметне формування, що зумовило потребу свідомої взаємодії з природним світом. У практичному формуванні складалося усвідомлення цінності предметів природи як засобу для життя людини. Першим етапом формування відношення, де простежуються риси естетичного, стало вирізнення з природного світу окремих об'єктів небайдужості через надання їм образу, тобто введення в простір ідеального спілкування. Такими об'єктами були, окрім знарядь практичного формування, тварини — предмет полювання, а згодом приручення. Зображення їх і характер останніх засвідчує, окрім достатньо глибокого знання будови тіла та поведінки, ще й милування силою, граціозністю. Саме ці якості закріплюються в наданих їм образах як само-цінні. Невипадково перші боги людей мають тваринну подобу. Своїм першопредком людина в наївних культурах також вважала тварину. Ліплені, різьблені, мальовані їх зображення слугують не стільки нагадуванням про реально наявні в природі об'єкти, скільки постають сакральними предметами. Окрім того, віра в магічну силу зображень, у котрі вселяється душа зображеного, визначила різноманітність зв'язків з ними.

Якщо реальні тварини слугували переважно (крім тотемних) об'єктом полювання, то їхні зображення були предметом поклоніння, шанування, адже вони — джерело життя і "члени родини" (тотемні тварини). Між тим саму себе тогочасна людина вважає слабкою та безпорадною. Це підтверджують часті зображення поранених мисливців. Обрядові дійства над зображеннями мали і практичну мету (здійснення "поранення душі" зображень як умова успішного полювання на живого звіра), і певну естетичну. Численні зображення, котрі вводили тварин у простір людського життя (печерні житла), народжували відчуття гарантованості виживання. Ідея приручення тварин певною мірою завдячує зображенням, що містили цю ідею як бажану модель стосунків. Сталий інтерес упродовж епохи палеоліту до тваринного світу як предмета ідеального формування дає змогу простежувати урізноманітнення зображень. Воно існує в удосконаленні техніки (від двоногого профільного контура тварини до чотириногого об'ємного зображення, від монохромного до полі-формного (ряду окремих фігур), від неупорядкованого розташування фігур до творення композицій та ін.

У світі людського життя в зазначений період виділяється і закріплюється в сенсі цінності життєве начало. Уособленням його постає жінка з властивою дітородною функцією (доба матріархату). Тому вирізняються як предмет небайдужості ті частини її тіла, котрі виконують цю функцію. Творення життя як функція і місія жінки закріплена в усіх культурах в образі богині-матері.

У процесі розвитку культури образ жіночості, крім природних його характеристик, набуває вираженого морального й естетичного забарвлення. Свідченням цього у розвинутих релігіях світу, зокрема в християнстві, е земна жінка Марія, що народила Сина Божого. Одухотвореність образу Мадонни слугує ідеальним взірцем (прообразом) жіночих зображень у розвинутих культурах. Отже, образотворчість слугувала засобом закріплення досвіду переживання виразного буття природних форм і виявів людського життя уже в ранніх культурах. У зображеннях світ виразних форм об'єктивно постає як само-цінний.

Другий етап формування образу відношення розгортається у вигляді все загальності формуючої потреби. Це етап становлення міфологічної свідомості, що моделює злагоду з природним світом як ідеальний образ стосунків, обіймаючи собою увесь видимий та уявний світ. Міфопоетичне мислення вкладається в естетичні характеристики, оскільки зорієнтоване на крайню космологізованість сущого. Мета міфологічної моделі світу має виразне естетичне спрямування, оскільки бачиться в тому, щоби засобами космологізації простору боротися зі "зношуванням світу", тобто освоювати хаос і перетворювати його на космос [20, с. 162]. Тут йдеться про естетичне освоєння світу — освоєння його людськими почуттями з прагненням перетворити ("відновлювати" й удосконалювати) світ не практичними, а власне естетичними засобами; подумки надавати йому бажаного образу та виконувати дію "творення" космосу (порядку) в ритуалах.

Саме в цей період складається багатюща символіка для означення якостей, властивостей, станів, відносин космічного світу. Вони охоплюють символи причинних, кількісних, семантичних, персонажних, етичних та інших зв'язків. Створюються численні бінарні опозиції, котрі відображають різні види відносин, наприклад: щастя — нещастя, сакральне — профанне, життя — смерть. На основі цих двоїстих ознак конструюються універсальні знакові комплекси — ефективний засіб пізнання світу тогочасною людиною. Наголосимо: це — естетичні відношення, тобто ґрунтовані на досвіді чуттєвих даних і формуючій здатності фантазії, що активно розвивається завдяки використанню даних чуттєвого досвіду та поширення їх на увесь всесвіт. Особливому надаються якості всезагального.

Якщо підсумувати уявлення, на ґрунті яких складалося втілене в естетичному відношенні розуміння світу, то це — космічна його цілісність. Засоби її виразу — утвердження ідеї "все в усьому". Тому створюються концептуальні матриці, з допомогою котрих описується світ. Це ряд: літо — південь — сонце — небо — вогонь — червоний — залізо — деяка тварина — деяка рослина — певний соціальний клас і под. [20, с. 163]. Така модель — архетипні образи культури, що є формуючим началом свідомості, а тому вона зберігає конструктивно формуючу функцію на всіх етапах розвитку свідомості.

Сприймання об'єктів дійсності, людських стосунків, накладаючись на архетипні образи, мов на духовний каркас, дає очікуваний тип відношення. У ньому очікуваним є позитивне реагування на об'єкти, котрі уособлюють і символізують собою життєвість, так само, як негативним є реагування на явища, що засвідчують свою ворожість життю в усіх його виявах: стосовно індивіда, роду, стосовно тваринного, рослинного світу. Сонце, небо — це ряд символів життєвості. За аналогією вибудовується ряд символів смерті. Естетичне відношення, як засвідчує сказане, не є певним нюансом вияву ставлення до світу, а має сутнісне значення як явище концентрації духовного досвіду у формах, невідчужених від самих об'єктів, що слугують джерелом досвіду. Чуттєва даність їх суб'єктові, постійна спів присутність у бутті людини дає змогу утримувати ці образи й наочно щоразу переконуватися в дієвості їх впливу на життя людини.

Чуттєво сприйманий образ упорядкованості, наданий уявою, постає формуючою моделлю не лише у ставленні до природних явищ, а й слугує умовою упорядкованості духовних структур людини. Цій меті підпорядкована повторюваність ритуалів духовної взаємодії людини з природними силами. Усе-загальна участь в них формує все загальність типу відношення, утворюючи всередині людських об'єднань спорідненість не лише природну, біологічну (кровна родинність), а й духовну. Процес постійного відтворення стосунків, тобто формування їх естетично визначеного — злагодженого образу, зумовлює об'єктивацію відношення, усвідомлення відношення як особливого джерела творення життя. Наочним свідченням такого розуміння є виокремлення процесу творення відношення в особливий вид діяльності, здійснюваної за певними правилами, неухильне дотримання котрих покладене на спеціально уповноважених і особливо шанованих людей: шаманів, жерців (згодом священнослужителів). Наскільки діяльність організації ритуалів вважалася доленосною для спільноти підтверджує те, що найменше відхилення від прийнятих норм вважалося загрозою для добробуту і навіть життя порушників. Так, донедавна в українській народній звичаєвості причини незлагоди молодят у шлюбі старші люди вбачали у тому, що під час весільного обряду відбулося якесь відхилення від норми ритуалу (і, безперечно, знаходили його). Тобто, причини незлагоди виносилися за межі взаємин двох особистостей, що створювали сім'ю, в суто умовну сферу — ритуал.

Відношення, а відповідно, і його образи, урізноманітнювалися в процесі того, коли у спілкування вводилися все нові об'єкти та поглиблювалися знання їх виявів. Так в уяві людей створювалися численні образи богів. Кожен з них уособлював певні природні сили: бог сонця, бог грому, бог дощу, бог вітру та ін. Згодом предметом відношення стали образи умінь, котрими володіє людина. Ставлення до цих сил і здатностей має ідеально-формуючий характер, тобто містить естетичні властивості. їх концентрували в образах епічних героїв, що уособлювали всезагальні уміння. Згадаймо хоча б Геракла, Антея, Тезея, Орфея.

Гармонійна цілісність міфологічного образу світу характерна для всіх давніх цивілізацій. Вона засвідчує становлення уявлень про доцільність гармонійних зв'язків, закріплюючись як така у наданих світові антропоморфних образах. Можна стверджувати, що на ґрунті міфологічної свідомості естетичне відношення до природи набуває провідного характеру, адже увесь світ охоплюється людською формуючою потребою. Людина надає природним силам власних умінь і внаслідок піднесення їх над повсякденністю в сферу ідеального буття (у світ богів) усвідомлює їх цінність. Скажімо, у найрозвинутішій і поетичній міфології світу — давньогрецькій світ людей і світ богів діють злагоджено, втілюючи ідею все-проникної творчо-формуючої здатності. Невипадково грецький вислів стверджує: "Людина — смертний бог; бог — безсмертна людина". Міфологічна свідомість сакралізує процес творення так само, як і його наслідки.

Реальні здобутки людства у пізнанні світу, формуванні предметності, творенні стосунків, об'єктивуючись у чуттєво сприйманих образах богів як їх знання й уміння, відкриваються своєю цінністю у переживаючому відношенні та стають предметом осмислення. Естетичний досвід спілкування з природою у зазначеному аспекті закладає міцний фунда