Естетика - Мовчан В.С. - 13.5. Типізована та індивідуалізована образність мистецтва

Правомірно виділяти два типи образності: типізовану та індивідуалізовану, залежно від змісту досвіду, який вони уособлюють. Перший — це образна система, що фіксує сталість набутого досвіду відношення, апробація якого у формах переживання засвідчує очікуваність почуттів, які вона спричинює. Типізований образ характерний для народної художності. Вона акумулює досвід естетичної самоорганізації життя етносу (конкретних людських спільнот). Народні пісні (обрядові, трудові, святочні), народні танці, казки, перекази, так само як вишивання, гаптування, різьбярство, архітектура — засоби закріплення колективного досвіду творення умов життя в єдності практичних умінь та естетичних уявлень про красиве і доцільне.

Створюючи предмети, необхідні для практичного життя, народ надає їм ідеальної життєвості, вирізняючи з допомогою кольорових сполучень, виразних форм та ліній тощо. Відтак це не довільні форми чи сполучення. За певної індивідуалізації (скажімо, відмінності у святковому і буденному вбранні) стійко зберігається кольорова символіка, форми і силуети. Це символи спільності розуміння образу краси, що не довільний, а об'єктивно визначений географічними, кліматичними умовами, типом ландшафту, видом діяльності тощо. Щоразу сприймання таких образів у їх органічності щодо своєї доцільності та естетичної виразності укорінює дух спорідненості почуттів народу, зумовлених спорідненістю досвіду. Не менш важливо те, що наповнення предметності образно-символічним змістом є виведення духу поза межі суто практичних потреб (де панує принцип необхідності) й утвердження його са-моцінності — свободи. А відтак утверджується потреба зберігати і множити феномени, що здатні живити його. У цьому сенсі показовою є народна пісенність. Пісня — не лише атрибут святкової та обрядової форм творення спільності почувань. Пісня супроводжує трудовий процес, виконуючи складне символічне призначення. Праця в історичному житті народу — надзвичайно трудомісткий процес. Він здатний знесилити тіло і зламати дух людини, п родити відчуття безпорадності перед життям, що становить загрозу для виживання етнічного цілого. Йдучи на працю, під час праці чи в короткі хвилини відпочинку люди підносяться над практичною необхідністю, долати її, організуючи почуття у цілісність піснею. Дух, що свобідно розгортається вкладаючись у мелодію, вільно осягає простір, гармонійно взаємодіє з природним світом, виводячи стосунки з ним за межі відносин "спротив (природа) — долання (людина)". У народній пісні, що виконується групою людей пісенним колективом, об'єктивно створюється настрій на злагоду. Без нього пісні просто не буде. В основу таких способів існування та вияву духу народної культури покладено об'єктивну закономірність: ефективний трудовий процес неможливий без злагодженої взаємодії всіх працюючих. Мова не про суто фізичну злагоду зусиль, а про духовну налаштованість на взаємодій Невипадково, як слушно доводять учені (К. Бюхер "Праця і ритм"), виток: музичного (та поетичного) мистецтва пов'язані з трудовим процесом, що вимагав ритмічної організації зусиль.

Неіндивідуалізовані образи народної художності зазвичай сприймаються лише як вияв слабкого розвитку особистості в її середовищі. Справді, народна художність функціонує на рівні не рефлексивної свідомості. У народній культурі індивідуальне бачення завжди опосередковане баченням загалу людина дивиться на світ очима інших, споріднених їй за способом життя Тому для народної художності характерна невизначена тривалість функціонування наявних форм образності. Це дає підстави для висновку щодо об'єктивної зумовленості саме такої її форми. Справа тут не стільки у соціальних чинниках (обмеженість доступу народу до освіти та професійно художності), скільки в об'єктивних законах найбільш сприятливої організації стосунків, що забезпечували б самозбереження етносів. Типізований зміст образності найточніше відповідає творенню глибинних духовних засад соціальності у формах, які К. Юнг характеризував як "колективне без свідоме" Воно є формуючим ґрунтом духовності: художньо-образні структури — важливі складові організації психічних структур суб'єктів досвіду, а отже, способу реагування на явища.

Щоправда, гармонійна налаштованість психіки зберігається у суб'єктам життєвості, доки досвід забезпечує ефективне функціонування спільноти як цілісності. Руйнування його образу, за умови, що свідомість носіїв досвід} не рефлексивна, а тому не здатна до критичного переосмислення ситуацій життя і свого ставлення до них, загрожує неочікуваністю реакцій на світ. Яв пише К. Юнг, "невігластво — найліпший спосіб перетворення її (людини. — В. М.) на знаряддя зла. Безневинність і наївність не допоможуть... Навпаки... приведуть до проекції невпізнаного зла в "іншого" [21, с. 129]. Унаслідок нерозгорнутості індивідуального досвіду суб'єктів вони не здатні піднестися до усвідомленого переживання буття. Водночас народна художність у її ґенезі та історії — це і суб'єктивна, і об'єктивна передумова творчості. Гармонійна самоорганізація психічних структур у суб'єкті (талант) біля своїх витоків має небайдуже реагування на естетичні вияви дійсності, тобто є історичним "продуктом". Водночас народна художність — це і "матеріал" для професійної художньої творчості. Достатньо згадати міфологічні, релігійні уявлення про світ як передумову формування його художнього образу.

Піднесення на нові якісно вищі рівні осмислення дійсності та формування її художнього образу засобами мистецтва можливе за умови виходу поза межі усталеного досвіду, критичного переосмислення його та розгортання його нового образу, хай і суперечливого, як об'єктивної підстави для рефлексії суб'єкта над буттям. Індивідуалізована художня образність — продукт духовного досвіду, що набув індивідуально-неповторних виявів у художньому формуванні — наслідок сконцентрованості в суб'єкті набутих людством творчих умінь та неповторності їх образу, що поєднав у собі всезагальне в індивідуалізованих досконалих художніх образах. Вона підноситься на вищі рівні об'єктивації образу світу в художньо-образній мові мистецтва.

Народна (типізована) і професійна (індивідуалізована) форми творення художності постійно наявні у кожній культурі й взаємодіють на основі взаємо-доповнення за умови домінування однієї або іншої, залежно від рівня історичного розвитку народу (нації). "Індивідуалізована" образність професійної художності цінна навіть не стільки відображенням специфічно національного життя, скільки неповторним колоритом, у який вкладається його художня тканина. Індивідуалізованість образу світу в його художньому втіленні — це щоразу особливий колорит життєвості, що віддзеркалює у художньому полотні, поетичному чи прозовому літературному творі, музичних образах тощо. Це і є той індивідуалізований світ, що розкривається невичерпним багатством у кожній з найдрібніших деталей художнього цілого, створюючи неповторну його життєвість. Ця неповторність — у загальному настрої твору, в композиції, у виразному мовному колориті тощо.

Зросле багатство видів, жанрів мистецтва, постійне ускладнення художньої мови та неповторності естетично-образної її тканини як на рівні окремого митця, так і національного мистецтва загалом — характерні ознаки європейського класичного мистецтва періоду становлення та розвитку націй (XV—XIX ст.). При цьому співвідношення типізованої та індивідуалізованої образності змінюється відповідно до потреб та запитів життя. Індивідуалізована образність актуалізується як джерело формування неповторної особистості у процесі естетичного переживання художньо досконалої життєвості, явленої у творах мистецтва.

Отже, повнота духовного досвіду, уособлена в образності мистецтва, створюється єдністю сталих не індивідуалізованих образів — символів народної художності та індивідуально неповторних образів професійної художньої творчості. Кожен з названих типів образності виконує своє призначення у житті людства. Перший — утверджує закономірне як повторюване в досвіді, а отже, об'єктивно необхідне для виживання і самозбереження спільноти. Другий — відповідає потребі формування неповторної особистості.