Естетика - Мовчан В.С. - 15.3. Особистість митця

Утвердження цінності неповторного духовного світу творчої особистості — великий здобуток культури людства. У міфі про Орфея давні греки уславили художні вміння як вищу цінність. Навіть Аїд — невблаганний бог підземного царства — був розчулений співом Орфея та його грою на золотій арфі. Особлива влада митця над душами людей визнавалася як чарівна, навіть чаклунська. В. Даль визначає поняття "художник" як тотожне у народному розумінні слову "чаклун", "чародій". Україномовне поняття "митець" походить від слова "міт" (міф) і означає майстерність творення образу як предмета поклоніння, чарування. Щодо особистості митця віддавна склалася думка, що його вустами промовляють вищі сили — боги. Йому надана чарівна сила перетворювати людські страждання та біль на красу. Його серце повниться болем за світ, а з вуст злітають не крики чи стогін, а чарівні мелодії. В особі митця слушно вбачали генія, здатного творити світ більш досконалий, ніж він є насправді. Діячі доби Відродження, а згодом романтики вважали, що "митець має творити так, як Бог творив світ і навіть краще за нього" [9, с. 58].

Здатність творити досконалі образи зумовила особливе місце митця в досвіді людства. Давні греки прирівнювали його до героя. Щоправда, Платон не знаходить місця для художників у ідеальній державі ("Держава") на тій підставі, що вони зображують мінливу красу реального світу, а не абсолютну красу ідей. Не знаходиться в ній місця і для поетів, навіть для Гомера, та музикантів тому, що вони виховують "ніжні почуття". У часи раннього християнства праця художника була досить небезпечним заняттям, оскільки ідеологи християнства, воюючи з античною культурою, переслідували митців, що створювали статуї своїх богів. Так, Тертуліан, віддаючи належне майстерності скульпторів, застерігав від поклоніння статуям, які вони створюють [2, с. 173].

Художній талант постав в історії людства вирішальним чинником утвердження нового погляду на людину, що яскраво засвідчує епоха Відродження. З цього періоду цінність особи почала визначатися не за знатністю походження, родовитістю чи маєтностями, а за творчими здібностями. Можновладці, сильні світу цього усвідомлювали, що можуть залишити власний образ для майбутніх поколінь лише завдяки формуючим умінням митців. Це сприяло зміні погляду на призначення мистецтва та на особистість творців мистецьких шедеврів. Переконливим доказом такої зміни суспільної думки є, скажімо, епізод з біографії Тиціана. Уславлений італійський портретист, запрошений до іспанського королівського двору, писав портрет короля цієї країни Карла V. Під час роботи з рук художника випали пензлі. Нахилившись, король підняв їх з підлоги і подав Тиціану. У відповідь на обурений гомін придворної знаті з приводу нечуваного для королівської особи вчинку, король зауважив, що герцогів і графів він може зробити скільки завгодно. Тиціана ж не може зробити ніхто.

Митцям вибачали навіть нестриманість у поведінці при спілкуванні з високими особами. Скажімо, Папа Юлій II пристав до вимоги Мікеланджело, який заборонив будь-кому відвідувати Сикстинську Капелу до завершення роботи над фрескою "Страшний суд". Коли ж Папа спробував порушити вимогу, художник застосував фізичну силу до священної особи, виштовхнувши його за плечі з Капели. Біографи великого Мікеланджело наводять багато епізодів його незалежної поведінки у спілкуванні зі сильними світу цього. Зазначимо, що ця незалежність зумовлена повагою до таланту в собі, який митець сприймає не як власність, а як дар, наданий йому для загального душевного добробуту людей. Цікаві думки Мікеланджело з цього приводу наведені Франсіско де Ольянда у праці "Чотири діалоги про живопис". Великий Мікеланджело зокрема зауважує: "Видатні митці аж ніяк не через гонор недоступні, а... тому, що вони зустрічають лише небагатьох, котрі розуміються на мистецтві, або тому, що вони не хочуть пустопорожніми балачками відволікати увагу від тих високих думок, які постійно приходять до них, і не бажають бути втягнутими у дріб'язкові буденні інтереси" [11, т. 2, с. 194].

Масштабність духу талановитої особистості зумовлює специфіку її життєвості. У двовимірності людського життя — сфері реального та ідеального — життя звичайної людини зосереджене на реаліях повсякденності. Талановита особистість у реаліях життя почувається чужою і пристає до вимог необхідності вкрай складно. Справжня царина, де вона є дійсно свобідною, де обов'язок не є тягарем, а насолодою для неї — це творчість. Творчість — істинне життя тому, що дух прагне самоздійснення, а творчі уміння дають йому можливість реалізуватися з належною повнотою. Усі духовні структури суб'єкта цілеспрямовано взаємодіють, зосереджуючись на поглибленні та вдосконаленні образів, що постійно живуть в уяві і потребують матеріалізації у діяльності художнього формування. Творчий процес — це діяльність творення нової реальності, яка у свідомості митця набуває характеру необхідності, цілком зосереджуючи його на собі. Жодні труднощі не сприймаються як обтяжливі, адже їм супутня величезна духовна насолода від результату.

Якщо, звернувшись до ідей К. Юнга, проаналізувати два типи художньої здатності з огляду їх відношення до життя, стосунків зі світом та "відносин" зі своїм покликанням, то вибудовується така тенденція. Митець, що розсудком регулює творчий процес, корегує задум та засоби його досягнення, цілком вписується своїм баченням цінностей у реальності життя. Він бачить його принади не лише у творчості, а й поза нею. Його творчість сприймається оточенням, оскільки вона зрозуміла, не містить у собі нічого, що потребувало б особливого зосередження, роздумів, духовної напруги. А відтак, його винагороджують увагою, публіка прихильно ставиться до його особи. Не потерпає він і від матеріальних нестатків. Таких зазвичай називають улюбленцями долі.

Цінність творчості митців згаданого типу в тому, що вони укорінюють наявний досвід художнього осмислення життя у свідомості публіки, суспільства, закріплюють його цінність майстерністю художнього виконання вже апробованих тем, сюжетів, мотивів та естетично-художніх засобів їх втілення. Чим глибше проникає їх досвід у свідомість суспільства, тим більше вія впливає на формування естетичних смаків, закріплюючи їх. Тобто, такі митці засвоюють і розгортають можливі межі естетичного досвіду свого часу, свого типу культури.

Якщо стосовно митців першого типу ми можемо говорити про свідоме управління творчим процесом, то у другому — митець ніби підпорядковує себе творчому процесу. Він живе творчістю. Це не образний вислів, а об'єктивна характеристика творчої особистості, талант якої настільки концентрований, а потреба творчості настільки нагальна, що поза нею вона не бачить сенсу життя. Як влучно зауважив Й. Гете, "творчість — це самообмеження".

Особистість, що несе у собі величезне багатство образів, сповнених життєвої виразності та духовної глибини, неминуче відходить від буденності з її плинністю, випадковим перебігом подій, тобто всього, прямо не пов'язаного з творчістю. Образи живуть в її уяві настільки реально, сповнені такої виразної життєвості, що "мучать" митця собою, вимагаючи втілення у матеріалі мистецтва. До того ж вони настільки внутрішньо виразні, глибокі, що жодні повсякденні враження не можуть порівнятися з ними. "Вони виникли, ніби були вже завершеними для появи в світі, як Афіна Паллада, що вийшла з голови Зевса", — образно характеризує цей процес К. Юнг. Процес творчості дає митцеві величезну духовну насолоду, адже образи "оволоділи" ним і ніби водять його рукою, так що він зі здивуванням дивиться на те, що виходить з-під його пера. (Для характеристики художньо-формуючого процесу К. Юнг звертається до літератури — прозової та поетичної, але така сама закономірність притаманна творчості генія у будь-якій сфері мистецтва). Відповідно жодна інша сфера самореалізації не сприймається митцем гідною уваги. Характерно, що поета, який творить у стані натхнення, називають пророком.

Геніальні митці своєю творчістю виходять за межі звичних уявлень про сенс досконалості, що склалися попередньою художньою традицією й усталилися як еталон краси. Генії торують нові шляхи розгортання духовного досвіду. їх твори, будучи довершеними, надихаються не традицією, не звичними прийомами формування, а внутрішньою логікою розгортання художньої думки. Кожен твір уже в собі має свою форму, так що прагнення автора щось змінити у ньому виглядає штучним і зайвим. Видається, що процес має неконтрольований характер, адже "свідоме мислення стоїть осторонь, вражене цим феноменом, автора поглинає потік думок і образів, які він ніколи не мав наміру створювати і які за його доброї волі ніколи не могли б здобути існування" [20, с. 366].

Творчий імпульс, керуючи митцем, впливає у тому числі й на його характер, який, за визначенням К. Юнга, є "примхливий і свавільний". Оскільки такі звинувачення звучать доволі часто, звернемося знову до думок Мікеланджело, який переконливо пояснює, чому митець не пристає до усталеного способу життя чи ціннісних уявлень, що вкорінені у середовищі: "Чи не відомо вам, що існують науки, які цілком захоплюють людину, не залишаючи вільного місця для вашого дозвілля... я вважаю, що не є видатною людина, яка догоджає дурням охочіше, ніж власному покликанню..." [11, т. 2, с. 195]. У словах геніального художника ми вбачаємо повагу до таланту в собі та усвідомлену відповідальність за нього.

Біографії видатних митців, спогади про них чи їх власні свідчення переконують у постійній зосередженості на творчості. Це сповнена відповідальності потреба повідомити людям те, що відкрилось митцеві, й зробити це так, щоб сказане було справді переконливим, а отже, поєднувало людей спільністю почувань та усвідомленням їх творчих можливостей. Митці відчувають відповідальність перед суспільним цілим, тим загалом, у середовищі якого укорінені й задля якого прагнуть відкрити красу світу ідей у їх чуттєвому втіленні. Звернімось до творчості Великого Каменяра — Івана Франка, який бачив обов'язок перед своїм народом як працю всього життя, називаючи себе "робітником", а своє прагнення відкрити народу цінності гідного людини життя визначав як "почуття собачого обов'язку". Звідси, за його власним зізнанням, — "сверблячка до писання".

Масштабність творчих здобутків геніальних митців часто усвідомлюється лише з плином часу, коли людство доходить розуміння їх творчого доробку. Відтак, зроблене ними для людства засвідчується тим, що історичні епохи визначаються іменами геніїв мистецтва: епоха Філія (період високої класики у Давній Греції), епоха Леонардо (період Високого Відродження в Італії), доба Гете (німецьке Просвітництво) тощо. І. Франко слушно зазначив щодо цінності мистецтва для людства: "Поет розширює зміст нашого "Я", зворушуючи його до більшої або меншої глибини" [16, с. 46]. Невизнаність генія сучасниками засвідчує, наскільки далеко він випередив свій час. Щоб зрозуміти, у чому причина такого неадекватного ставлення до геніальних митців, варто мати на увазі, що глибини духовного досвіду, вкладені ними у символічні образи (символи зв'язків, символи відносин тощо), — це образи-архетипи, повнота та глибина змісту яких стає зрозумілою лише з плином часу.

Отже, особистість митця концентрує в собі універсальність формуючих умінь людини, метою яких є досконалість у її чуттєвих виявах — у цілісній її життєвості. Діяльність митця — це свобода вияву творчого духу, що торує шлях до усвідомлення краси як вищої цінності суб'єктами спілкування з нею.