Естетика - Мовчан В.С. - 17.2. Мистецтво та суспільне життя

Окреслене коло підстав становлення естетичного підношення людини до світу підтверджує необхідність урахування об'єктивних і суб'єктивних передумов для їх утвердження в реальності. Оскільки духовні якості особистості не закладені в ній від народження (а лише передумови до їх набуття), то все, що є людина як суб'єкт творчості — наслідок свідомої діяльності самовдосконалення. Отже, актуальним є питання стосовно підстав такої потреби. Ф. ІІІіллер у праці "Листи про естетичне виховання людини" об'єктивну підставу внутрішньої потреби особи в самовдосконаленні пов'язує з характером суспільних відносин. Відтак філософ наголошує, що суспільство зобов'язане брати на себе творення системи освіти та виховання, здатних стати фундаментом для набуття повноти духовного життя. Ця проблема глибоко теоретично обґрунтована в естетиці Просвітництва та романтизму.

Просвітницький ідеал Ф. Шіллера оснований на естетичному вихованні як своїй основній засаді. Філософ ще наприкінці XVIII ст. зауважив ворожість буржуазного суспільства "мистецтву ідеалу", тобто мистецтву, що уособлює свобідний вияв творчого духу в формах досконалості. Справжнє мистецтво, на його думку, має "одержувати приписи" від духовної вимоги, а не від матеріальної необхідності. "Користь стала великим ідолом часу, якому повинні служити всі сили й поклонятися всі таланти, — пише філософ. — На цих примітивних терезах духовна заслуга мистецтва зовсім не вагома і, не маючи найменшої підтримки, воно щезає з галасливого ринку століття" 17, с. 116—117].

Підстави для розуміння мистецтва як важливої умови повноти людського життя та джерела творення нормальних засад людської життєвості закладені у самій природі художньої здатності та в змісті творчості. Стосовно першої, художній талант є концентрованим утіленням духовної свободи людини. Вона реалізує себе як вільний, творчий дух, що набув цілісної життєвості в досконалих художньо-образних формах. Упорядкованість психічних структур, яка вкладається в образ цілісного буття духу в матеріалі мистецтва, є виявом гармонійної взаємодії митця з предметом небайдужості. Унаслідок згаданої визначеності взаємодій осягається глибинна сутність життєвості явищ. Лише відтак навколишній світ постає не речевістю як такою, а уособлює єдність доцільної в собі життєвості явищ, котрі відкриваються формуючому духу митця як краса.

Стосовно другого аспекту — змісту художньої творчості — краса художніх форм, явлена як у собі доцільна та виразна життєвість, здатна бути джерелом самоорганізації свідомості. Воно налаштовує на гармонійне світосприймання, осягнення доцільності та виразної життєвості природних форм і соціальних стосунків, спонукаючи тим самим на естетичне ставлення не лише до художніх цінностей, а й до виразних виявів життєвості в природному світі, суспільстві, міжособистісних взаєминах.

Парадокс життя сучасного людства полягає в тому, що, втративши повноту зв'язків зі світом, відчужене від естетичних взаємодій з природою, яка перетворена на "матеріал" для практичної життєвості, воно все більше збіднюється духом. Зруйновані традиції художнього формування і на рівні практично-побутовому (рівень народної художності), й на рівні фахового мистецтва. Причини першого пов'язані зі стрімким зменшенням кількості сільського населення та руйнуванням традиційного укладу народного життя. У середовищі міського населення художнє формування втрачене внаслідок стандартизації стилю життя, уніфікації його образу, підпорядкованого вимогам промислового (стандартизованого) виробництва. Відтак людину оточує стандартна предметність, стандартні ціннісні уявлення, підпорядковані вимогам моди, і под. Утрачена, відповідно, історично вироблена ієрархія цінностей. Місце духовних цінностей посіли матеріально-речові. Причому духовні цінності не просто відійшли па другий план. Вони спрофановані, підмінені псевдо цінностями, а тому вся культура як система чинників творення духовного досвіду зруйнована.

Культура зазнала руйнації на рівні структурної побудови системи пріоритетів, котрі мають вибудовувати державні інституції і де формування культури пізнання, художньо-творчих умінь, завдяки їх розумному поєднанню, здатні набувати характеру внутрішньої потреби особистості. На сучасному етапі дошкільні установи, школа, сім'я, соціальні інституції, покликані формувати естетичну здатність, не лише відсунули естетично-художнє виховання на задній план. Вони спрофанували його. Там, де естетичне виховання ще зберігається, втрачено його сенс. У дітей не формують навичок сприймання художніх творів, не озброюють знанням художньої мови мистецтв відповідно до їх виду, не виробляють умінь художнього формування. Під гаслом "самовиразу", "свободи" вульгаризується сама ідея художньої творчості, адже за нею має стояти знання законів художнього формування залежно від видової специфіки мистецтва. Лише за такої умови природні здібності дитини зможуть розвиватися й удосконалюватися. Поза цією умовою можна говорити не про мистецтво, а тільки про його профанацію й остаточне псування ще несформованих естетичних смаків і потенційно наявних художніх здібностей.

Естетично-художне виховання в суспільстві, що дбає про майбутнє, має набути характеру системи. Розвиток художньої уяви та здатності надати їй образу в художньому формуванні, як уже згадувалося, — необхідна умова розвитку інтелекту та духовних структур особистості: уяви, пам'яті, асоціативного мислення, евристичних навичок тощо. Названі здібності можуть, однак, реалізуватися лише за умови входження особи у світ справжніх художніх цінностей. Вони виробляють потребу вдивлятися в явища, помічати безліч виразних виявів їх життєвості, навчають за оболонкою речей проникати в глибини їх змісту. Розвиток художньо-формуючих умінь — важливий етап духовного становлення людської особистості. Здатність вкладати світ в образи цікава кожній людині, оскільки в створеному образі відсвічує її власний образ: образ її умінь і ціннісних уявлень. Це необхідна передумова заглиблення особи в повноту присутності у світі.

Активним джерелом творення культури відносин є формування в суспільстві несприйняття низьких, духовно обмежених творів псевдомистецтва, тим паче популяризація їх засобами масової інформації, телекомунікації та ін. Цікаво, що творення естетичного стилю стосунків у суспільстві вже в часи Давньої Греції вважалося обов'язком держави. Так, у часи Солона давнім грекам закон забороняв перетворення поховальних обрядів на сильнодіючу психологічну драму: дряпати обличчя нігтями, рвати волосся й одяг. Заборонялися надто пишні похорони як знак виняткового багатства, адже вони ображали почуття гідності громадян.

Несхвально сприймалися театральні постановки, розраховані на надто експресивні вияви почуттів глядача. Держава у такий спосіб дбала про психічне здоров'я громадян. Так, драматург Фрініх із Афін був зобов'язаний сплатити штраф — 1 тис. драхм, а його п'єса "Взяття Мілета" була заборонена, оскільки в театрі глядачі обливалися сльозами. Цей приклад засвідчує, як ретельно держава дбала про психічне та моральне здоров'я громадян. Негативна реакція державних інституцій на афективні вияви скорботи пов'язана з тим, що вони розглядалися як дещо протилежне мужності. Давньогрецьке суспільство було також переконане в наявності об'єктивної міри естетичного почуття, що відповідає істинній людяності [4, с. 344—345]. В етиці Арістотеля величезна увага приділена культурі вияву почуття, окресленого поняттям "міра". Безперечно, для цивілізованого людства введення регуляторних механізмів, котрі коригують культуру творення почуттів як джерело психічного здоров'я суспільства, видається певним атавізмом. Одночасно культурна політика, спрямована на вдосконалення людства скарбами духовної культури, з огляду на нинішній рівень його психічного здоров'я, постає однією з пріоритетних сфер суспільства і, ширше, людства.

В умовах сучасної урбаністичної цивілізації важливим джерелом творення цілісності духовного досвіду у формах естетичної його визначеності є творення суспільством стилю невідчужених стосунків із природним світом. Проблема тим паче актуальна, бо вони постають віддзеркаленням стосунків у соціумі: стихія привласнення та підпорядкування, характерна для соціального життя, набуваючи тотального характеру, визначається як експансія людини в природу. Відтак правомірно говорити, що людина стала рабом себе самої: рабом власних чуттєвих пристрастей. У їх рабстві опинився не лише розум, а й елементарний здоровий глузд. Ф. Шіллер, розмірковуючи над суперечностями сучасної йому епохи, розглядає зростання суперечностей у світі людської особистості, зумовлене суперечностями розвитку культури. "Культура зовсім не робить нас вільними, а навпаки: з кожною новою силою, яку в нас розвиває, вона пробуджує нову потребу; фізичні пута стискають нас дедалі загрозливіше, боязнь втрати заглушує навіть порив до вдосконалення, і принцип пасивної покори набуває значення найвищої життєвої мудрості" [7, с. 127]. Тенденції, окреслені філософом, набули в наш час гострішого характеру.

Історично сформовані стосунки людства з природним світом і відносини всередині спільнот відображають стихійність чуттєвої природи людини. Тому завдання культури — чуттєву природу оформити розумом, вивести її з меж стихійності та сваволі, організувати в цілісність взаємодій. Тобто, стихія чуттєвого містить ті позитивні начала, що вони — вияв стихійного потягу до свободи. Руйнівні тенденції у ставленні сучасної людини до себе самої — об'єктивне свідчення незадоволеності життям, відчуття його неповноцінності. Це явище має позитивну тенденцію — воно виявляє нетотожність сутності людини та її існування. Естетичне покликане перевести стихію чуттєвості в розумні творчі форми. Свобода, якої людство прагне, є реальною лише на основі незацікавленого (практично незацікавленого, тобто безкорисливого) ставлення до явищ навколишнього світу, тобто реально можливе тільки у формах естетичного відношення. Лише за такої умови явища постають самоцінними, а отже, відкриваються суб'єкту сприймання справжньою повнотою, доцільністю і, відтак, красою своєї життєвості. Вдумливі, злагоджені взаємодії з природним світом — крок людства до осмислення цінності власної природи.

Не менш важливою є свобода індивідуальних виявів гармонійності світу суб'єкта в моральній та естетичній діяльності, які тим самим постануть примноженням всезагальності змісту духовного досвіду людства. Поки що вони мають переважно руйнівний характер. Отже, первинним і визначальним чинником творення ціннісних уявлень особистості, котрі укладаються в форми досконалості, є загальна атмосфера суспільного життя. Тобто, постає питання про тип суспільних відносин, здатний спрямувати людство на вдосконалення розумно-чуттєвих начал його природи, осягнувши вияви природності розумною виваженістю моральних та естетичних взаємодій.

Звертаючи особистість у світ доцільного й естетично виразного життя, розумно організоване суспільство покликане усунути відчуження людини від природи. В усі попередні епохи історії людства природа була джерелом гармонійного налаштування психічних структур людини. Злагода з нею, поширюючись на суспільство, створювала сприйнятні форми відносин. Образ гармонійного спілкування з природним світом, перенесений у світ людського життя, постає не механічним процесом, а визначається як ідея гармонійності відношення у межах суспільства — духовного цілого. У світі людського життя міра естетичного визначається духовністю взаємодій суб'єктів спілкування.

Атмосфера суспільного життя, налаштована на естетичні цінності, сприятлива тим, що вводить людські потреби у межі їх розумності, спрямовує на творчість, а не на споживацтво як таке. Отже, формуються об'єктивні підстави для предметного спілкування, духовного об'єднання спільнот навколо символів всезагальної небайдужості на відміну від роз'єднавчої змагальності інтересів у сфері матеріальних цінностей. Системність творення духовних цінностей та спілкування з ними зумовлена загальним стилем суспільного життя. Джерелами творення стилю наповненості життя красою є життя з інтересом до краси світу, художніх скарбів, краси людських стосунків. Можливості творення в суспільстві стилю життя, насиченого інтересу до краси та потреби спілкування з нею, цілком реальні за умови, що держава, а не комерційні структури, бере на себе відповідальність за його творення.

Уся попередня історія культури, де мистецтво посідало одне з чільних місць, красою форм, гармонією художнього твору, виробляла духовні структури людини в гармонійне злагоджене ціле. Щоправда, така можливість була створена для небагатьох вибраних. Мистецька діяльність заохочувалася і підтримувалася переважно щедрістю меценатів. Небезпека нинішньої ситуації полягала в тому, що буржуазія, звівши всі цінності до речових, підтримувала і популяризувала псевдомистецтво для невибагливої аудиторії, позбавленої естетичних уявлень. Тиражування псевдо мистецької продукції задля матеріального зиску задовольняє потребу тиражування уніфікованої людини з примітивними потребами. Це "мистецтво" діє на підсвідоме в психіці, збуджуючи примітивні "первинні" інстинкти. Під рубрикою свободи вибору особі пропонується продукція масової свідомості.

Складність критичного підходу до пропонованих "цінностей" у тому, що вони прикриті видимістю свободи вибору. Насправді ж свободи, власне, і немає, оскільки можливості спілкування зі справжніми цінностями достатньо ускладнені низкою чинників. По-перше, так званою модою. її активно насаджують засоби масової інформації, котрі формують стереотипи "цінностей" зазвичай низького ґатунку. Вони покликані створювати стереотипи реагування і тим програмувати психіку людини, зокрема молоді, яка не має стійкого імунітету проти банальності, примітивізму, аморальності. Так, за даними американської соціології, близько 53 % школярів країни готові наслідувати поведінку телегероїв, незалежно від того, захищає герой добро чи зло; 37 % готові вчинити злочин, наслідуючи поведінку телекумирів. Констатується, що діти, котрі до восьми років регулярно дивляться передачі з елементами насильства, у віці 28 років несуть агресію та насильство у власну сім'ю. На жаль, українські телеканали наслідують практику американців — лідера в цій справі [1].

По-друге, обмежені можливості спілкування зі справжніми духовними цінностями пов'язані з відсутністю естетичних орієнтацій суспільства, насамперед, його державних інституцій, що бачили б національним пріоритетом виховання молодого покоління змістом кращого в духовному досвіді суспільства й людства. Освіта в сучасну епоху цілеспрямовано зруйнована соціальними інститутами буржуазного суспільства.

По-третє, духовні цінності свідомо заміщені в досвіді особи цінностями речовими. Йдеться не про протиставлення матеріальної та духовної сфер життя. Безперечно, гідні людини умови матеріального життя важливі, адже відсутність їх може набути принизливого характеру. Однак необхідно пам'ятати, що розумність потреб визначається рівнем розумності людської особистості, тобто рівнем культури. Відсутність її перетворює особу на суб'єкта обмежених, примітивних потреб. Лише розумне регулювання, що дається культурою, здатне створити правильне розуміння пріоритетів. Зубожіння інтересів спричиняє наслідки, руйнівні для тіла і свідомості, зрештою, для життя загалом, як власного, так й інших людей.

Звернемося до історії людства, щоби показати зв'язок і значення художньо-мистецьких цінностей у духовному досвіді та роль суспільства в наповненні життя естетично визначеним змістом духовного досвіду. Особливо переконливим прикладом художнього, пізнавального та морального таланту народу, як неодноразово зазначалося, були давні греки. їх життя, сповнене краси і розумності моральних самовиявів людини в масштабі суспільства як духовного цілого, — феномен, що визначається терміном "грецький дух". За словами Г. Гегеля, це дух, свобода якого породжена з нього самого. Наведемо міркування філософа, оскільки вони містять величезний евристичний потенціал для окреслення шляхів і джерел формування творчого духу як стилю суспільного життя. "Вихідним пунктом для грецького духу є передчуття та здивування, а відтак він (дух) переходить до встановлення смислу. Ця єдність встановлюється і в самому суб'єкті. Природним елементом в людині є серце, схильність, пристрасть, темпераменти, відтак ця природна сторона духовно розвивається в свобідну індивідуальність, і моральне начало виявляється особливого типу буттям і бажанням смислу й особливої суб'єктивності. Саме це робить грецький характер прекрасною індивідуальністю, яку породжує дух..." [2, с. 225]. Така індивідуальність реалізує себе в творчій діяльності, розкриваючись у ній як свобідний дух, що уособлює властиву йому досконалість у досконалих художніх творах, науковому пізнанні, філософській рефлексії над буттям світу й людини. Створені давніми греками художні скарби уособлюють не лише неперевершені взірці майстерності формування, а й сповнені виразної внутрішньої життєвості. Творчий дух, обіймаючи собою матерію, одухотворяє її. Відтак вони увічнюють силу та красу грецького духу.

Стиль життя греків, пронизаний художнім началом, сформований естетичною мірою, залишається взірцем для людства. Закономірно, що естетична теорія як вид рефлексії над красою світу природи та духовного світу людини склалася саме у Давній Греції. Історія засвідчує, однак, й інше: як тільки була втрачена естетична міра організації стосунків і морально-естетичні спонуки творчого само здійснення, прагматичні мотиви почали домінувати над духовними, перетворивши суспільне життя на суцільну змагальність індивідуальних воль за владу, сфери впливу тощо. Втрата зорієнтованості на духовні цілі, зрештою, спричинила втрату незалежності колись вільного і непереможного народу, руйнування величної грецької культури. Сказане дає підстави для ширшого висновку: насправді гідне людське життя пов'язане з рівнем досконалості людського духу, передусім його моральної й естетичної засад.

Звернемо увагу на апробовану давніми греками цінність поєднання чуттєвого та логічного начал духовного досвіду. Взаємно підсилюючись, вони формували цілісну й творчу особистість. Атмосфера життя класичної доби давньогрецького суспільства наповнена мистецтвом. Це архітектурні та скульптурні шедеври просто неба, що, прикрашаючи грецьку землю, були предметом милування кожної людини. Театральні вистави великих драматургів формували естетичні та моральні почуття, тим паче, що відвідування театру кожним вільним греком було громадянською справою й обов'язком. З цією метою для малозабезпечених громадян у державі була введена навіть спеціальна стаття видатків: "на театр". Щороку (кілька разів на рік) відбувалися різні творчі змагання: поетів, співаків, музикантів, драматургів, у яких брали участь усі, хто почувався впевненим у художніх якостях своїх творів. Так само високо, як художні уміння, цінувався інтелект: філософи дискутували часто просто неба, і кожен, хто чувся компетентним, міг долучитися до них. Формуванню всебічної особистості (саме давні греки вперше в історії людства утвердили та здійснили практику формування такої особистості) сприяли Олімпійські ігри. До участі у змаганнях міг долучитися будь-який вільний громадянин, що почувався сильним і вправним. На сучасному етапі ця практика спрофанована професійністю спорту.

Естетична міра відношення, сформована загальним стилем суспільного життя, цінна тим, що названа здатність постає не випадковістю, не справою лише окремих суб'єктів, а сприймається кожним членом суспільства як об'єктивна необхідність, умова розумної визначеності життя. Звичайно, можна заперечити, що естетично-художнє виховання і навіть домінування системи духовних цінностей має однобічний характер, зосереджуючи особу лише на інтелектуально-художніх уміннях. Варто, однак, усвідомлювати: художні цінності — найефективніший спосіб духовного вдосконалення особи з багатьох об'єктивних причин. По-перше, практично незацікавлений характер мистецтва формує вільний творчий дух особистості. По-друге, це свобідний дух, метою якого є предмет небайдужості в його самоцінній життєвості. По-третє, завдяки цілісності й досконалості художньо-мистецьких творів дух здатний розгортатися багатством своїх виявів, вільно рухаючись за предметом небайдужості. По-четверте, саме внаслідок духовності взаємодій, котрі створює мистецтво як концентроване уособлення цілісності духу, воно — невичерпне джерело розвитку й удосконалення духовних структур людини, а відтак вона реалізує себе як творча особистість у різних сферах діяльності.

Окреслені потенційні можливості мистецтва бути організуючим началом людського духу в масштабах суспільства яскраво підтверджені не лише стосовно давньогрецького. Не менш показовим явищем такої організації є доба Відродження, що заклала засади європейської культури Нового часу. Ідеї Відродження, започатковані кількома італійськими гуманістами, згодом розгорнулися багатством творчого генію в художній культурі, наукових знаннях, філософських теоріях і под. Вони кардинально змінили ціннісні уявлення, стиль суспільних стосунків, моральні уявлення і наповнили життя красою художньо-мистецьких скарбів, красою творчої думки й активного стилю життя, сповненого потреби в пізнанні та творчості.

Гуманістичний рух, започаткований в Італії, поширився в усіх європейських країнах і зумовив революцію в свідомості європейців. Гуманісти Відродження спромоглися переформувати свідомість середньовічного європейського людства, зорієнтованого на "цінності" потойбічного життя, в русло величезної потреби здійснитися в цьому житті в науковому пізнанні, художній творчості, красі людських стосунків. Саме діячі Відродження розсунули вузький горизонт бачення світу, характерний для Середньовіччя, і спрямували суспільство на утвердження цінностей земного життя з властивими йому красою, багатством чуттєвих виявів доцільної у собі повноти життя.

Мистецтво Високого Відродження художньо досконало відтворило образ особистості, що визначилася як ідеал людини нової культури. Його герой — це прекрасна і велична людина: Давид, Мойсей, Врут. Митці Високого Відродження поставали реальним уособленням величі людини з огляду її творчих можливостей: Леонардо да Вінчі, Б. Мікеланджело, С. Рафаель. Невипадково до них була застосована характеристика "титани": титани за силою думки, пристрастю та характером, багатогранністю й ученістю. Гуманістичний зміст культури надав наснаги європейським народам на творення нового типу суспільних відносин, запалив їх дух активністю, потребою змінити світ на краще, а з цією метою — вдосконалити власну особистість скарбами культури попередніх епох. Ці наміри та наснага їх реалізації вилилися в Реформаційні рухи, що звільнили народи від всевладдя католицької церкви.

Цікаво у зв'язку зі сказаним порівняти стан освіти та систему її в названі періоди і в сучасну епоху (в європейських країнах і США). Характерна особливість освіченої людини з середовища діячів Відродження — універсальність. Сучасна освіта, як підтверджує аналіз змісту та методів навчання в школах і вищих навчальних закладах Західного світу (його практика поширюється і в Україні), — це відсутність системи в набутті знань, фрагментарність змісту знання, відсутність контролю за якістю знання, відсутність культури здобуття знань тощо [5].

Криза духу сучасної цивілізації — об'єктивне свідчення соціальної вичерпаності суспільства вільної конкуренції з її орієнтаціями на матеріальні цінності як єдино значущі. Якісно інша організація суспільного життя пов'язана зі спроможністю держави створити для громадян атмосферу життя скарбами культури та систему освіти, здатної розгорнути творчі потенціали людини у різних сферах діяльності. Йдеться не про те, щоби народ жив мистецтвом, а щоби духовний досвід, який уклався в досконалі художні форми, міг впливати на організацію людського життя, надаючи йому естетичної визначеності.

17.3. Мистецтво і моральне виховання
Список літератури
Запитання для самоперевірки
Передмова
Частина І. Практикум
Розділ 1. Предмет і завдання етики
Розділ 2. Мораль як форма свідомості, засіб духовно-практичного засвоєння світу людиною
Розділ 3. Моральна відповідальність та вчинок людини
Розділ 4. Основні етичні цінності
Розділ 5. Моральне становлення особистості
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru