Історія української преси - Животко А.П. - Іван Раковський та його органи

За нової редакції "Зоря Галицька" вже з першого ж (48) числа як програмовим напрямком, так і мовою, стала на народний український грунт. Зворот цей стався, з одного боку, внаслідок цілковитої нездатності Шеховича, як редактора, що призвів до відпаду поважної кількості передплатників та читачів, так з другого — під впливом центрального уряду, який побачив у попередньому напрямі тенденції панрусизму. Цей зворот був ударом для москвофілів.

"Чи ж не збожеволіла ціла Ставропігія? — пише в цей час до Я. Головацького Б. Дідицький, — що передала найдорожчу дитину Руси... до зрадницьких рук... Злочинці (розбійники) загніздилися у Святині вибраних!".

Незважаючи на переконання та пророкування москвофільського табору про "красний русскій напис могильний", оновлену "Зорю Галицьку" було зі всіх сторін суспільства привітано. Почали зголошуватися нові передплатники. Поверталися попередні визначні вже своєю літературою і науковою працею співробітники. Ставали до праці молоді сили як К. Климкович, Є. Згарський, Платон Кос-тецький та інші.

Та поза збільшенням інтересу до часопису цього часу на нього чекало лихо. У серпні 1855 р. внаслідок холери, що охопила весь край, примушена була "Зоря Галицька" тимчасово припинитися.

"Холера перетинала же "Зорі" точно печатати і розсилати не можемо; не наша то вина", — повідомляла в ч. 32 редакція. Цією перервою скористалися противники.

Занепад "Зорі Галицької" та її остаточне припинення

Коли на початку 1856 р. "Зоря Галицька" починає знову виходити, то помічається вже її невиразний характер. На її сторінках знову з'являються імена І. Раковського, Гушалевича та інших. Починає вона популяризувати органи так званого москвофільства — "Семейную библіотеку" та "Церковную Газету". Це викликає реакцію в колах народного напрямку, що фатально відбивається на існуванні часопису. Року 1856 кількість передплатників падає до 191, що внесли повну передплату, та ще коло 100 неточних передплатників, з яких половина зовсім не внесла передплати. Впродовж року кількість передплатників ще зменшується, а на 1857 р. їх кількість сягає вже ледве 100. Перед видавництвом стає завдання рятунку часопису. Воно хоче це робити поновною зміною напрямку на народний. Та на цей раз урятувати вже не щастить і 9 квітня 1857 р. "Зоря Галицька" припиняє своє існування.

С. Шехович і "Семейная Библіотека"

Нe довго протрималися і згадані органи так званого москвофільського напрямку — "Семейная Библіотека" та "Церковная Газета". "Семейная Библіотека" почала виходити з початком 1855 р. старанням Я. Головацького, який запросив на її редактора С. Шеховича, людину, якою в душі погорджував, але про якого в зв'язку з виданням часопису писав Д. Зубрицький, що мовляв, "ми нуждаемся в сего рода дерзком смельчаке". Це для того, щоб не наражатися на різного рода неприємности, зв'язані з тим, що часопис мав видаватися "на чистом русском языке, а правительство покровительстуєт кириллцу й хохлацкое наречіе... Такому же как Шехович вертопраху все равно, а нам хочется иметь журналец".

В успіх журналу, редактором якою стала така особа, ніхто не вірив. Це було те "зловещее предчувствіе", про яке писав Б. Дідицький до Я. Головацького, вказуючи на попередню практику з "Ладою" і "Зорею Галицькою". Та чи не найголовнішою причиною сподіваного неуспіху, про яку Б. Дідицький не згадує, безперечно була відірваність журналу від українського народу.

Незважаючи на поборювання, журнал таки почав виходити при участі І. Раковського, Ол. Духновича, Б. Дідицького, А. Петрушевича, І. Гушалевича, І. Головацького та інших. Останні троє не виявляли своїх імен. Був серед співробітників і сам "отаман" цілого руху Д. Зубрицький. Не бракувало тут і голосу Я. Головацького з його захистом та обгрунтуванням "общерусскости" ("Задача", "Розвязка задачи"). Був він душею журналу, його ідейним керівником і адміністратором.

Програма журналу складалася з таких відділів як красне письменство, історія та матеріали — " Галицко-русская й инностранная, следовательно вообще русска" етнографія, природничі науки, різне. У переведенні цієї програми редакція (С. Шехович) виявила повне ігнорування елементарними засадами журналістичної етики. Заповнюючи на дві третини сторінки журналу матеріалами з таких російських журналів як "Москвитянин", "Очерки России", "Отечественные достопримечания" та інших, вона не вважала потрібним подавати не тільки джерела (звідки передруковано), видаючи тим їх за власні, а також і імен авторів, задовольняючись часом їх ініціалами.

Натомість під російськими перекладами творів українських письменників (наприклад, Квітки-Основ'яненка та інших) редакція подає ім'я авторів повністю, але без зазначення, що це є переклад. Таке поступування прозраджувало спеціальну мету і методи.

Як же зустріло "Семейную библіотеку" суспільство? Відповідь знаходимо в листуванні й у кількості передплатників.

Не згадуючи вже про виразних представників народноукраїнського напрямку з їх гостро негативним становищем, протиставився тогочасний меценат у літературі М. Качковський, ім'я якого пізніше привласнено було москвофілами для свого руху, хоч сам він москвофілом не був. Згадуючи в одному з листів до Я. Головацького поо

"Семейную библіотеку", він виразно нарікає на Шеховича за видання її в незрозумілій для широких кіл мові.

Щодо передплати, то відгук суспільства дає такий яскравий і виразний образ: 1855 р., як подає Я. Головацький, було 98 передплатників. Наступного 1856 р. їх кількість упала до 70.

При такому стані нічого не могли вдіяти грошові підмоги як згаданого М. Качковського, так і Погодіна, ані спроби знайти передплатників у Росії. Наслідком того 27 червня 1856 р. "Семейная библіотека" вмирає своєю природною смертю, а її редактор С. Шехович відкриває своє обличчя і свої завдання, йдучи до табору тих, що визначали себе русинами польської національності (Gente Ruthenus natione Polonis).

Іван Раковський та його органи

Нодібна ж доля спіткала й інші два часописи, а саме: "Церковную газету" та "Церковный Вестник" у Будині. Ще 1852 р., коли перед москвофілами стала небезпека втрати і "Зорі Галицької", Д. Зубрицький звернувся до І. Раковського в Угорщині з думкою, чи не взявся б він видавати журнал під назвою "Звездочка для Панонских Русинов"?

І. Раковський на цю думку тоді не пристав, висловивши надію на можливість "усовершивать" (тобто удосконалити) "Зорю Галицьку". Лише тоді, коли ця спроба не знаходила жодної симпатії, рішився.він видавати часопис, присвячений переважно церковним справам під назвою "Церковная Газета". Виходити почала "Ц. Г." з першого березня 1856 р. накладом мадярського католицького Товариства св. Стефана за редакцією ініціатора видання І. Раковського. Загальний напрямок цього часопису чи не найліпше визначав пропагатор думки слов'янської федерації на грунті католицизму В. Терлецький, кажучи, що "из него веяло духом православія й благорозположенія к Россіи".

Та й чи могло бути інакше за редакції одного із стовпів москвофільства в Угорщині при найближчій допомозі російського священика о. В. Войтковського.

Відгук на нове москвофільське підприємство можна простежити за передплатою. На початку, коли суспільство не мало ще в руках часопису, зголосилося 390 передплатників, з яких 200 припадало на Галичину. Та вже в другому кварталі, як стверджує сам І. Раковський у листуванні з Я. Головацьким, через напрям і вживання російської мови, відпало 140 передплатників. Року 1857 було 230 передплат, з яких на Галичину припадало вже лише 90. Врешті, 1858 р. Галичина дала тільки 60 передплат. І це все при тому, що єпископи в Угорщині рекомендували "Ц. Г." підвладним священикам з метою її поширення.

Та незважаючи на все це, І. Раковський при матеріальній допомозі мукачівського єпископа В. Поповича (після того як Товариство св. Стефана відмовило) намагався провадити видання часопису далі. Але у травні 1858 р. примушений був припинити видання з огляду на виразну вимогу уряду користуватися надалі у виданню народною мовою. Щоб не робити цього на сторінках "Ц. Г.", Раковський припинив її видання, а з червня почав видавати "Церковный Вестник для Русинов Австрійськой Держави". При цьому повідомляв, що "Церковный Вестник" виходитиме "на нашем области им язике". Та дійсність показала, що "Ц. В." мало чим різнився від свого попередника. Виходив недовго. Останнє 10-те число появилося 10 жовтня 1858 р.

З "Церковным Вестником" закінчується доба інтенсивної москвофільської акції серед українського суспільства, що тяжкою колодою лягла на шляху розвитку українського культурного життя взагалі й української журналістики зокрема в перше десятиліття українського пробудження на західних землях.