Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Римська республіка у V - середині III ст. до н. е.

З кінця VI ст. до н. е. і до І ст. до и. е. в історії Риму тривав період республіки1. Усі важливі проблеми вирішувалися на народних зборах голосуванням: приймалися нові закони та скасовувалися старі, оголошувалися війни та укладався мир, розглядалися позови та скарги в суд тощо. На зборах громадян обирали членів на магістратські посади. Державу очолювали два консули, обрані на річний термін. Консули командували арміями і піклувалися про добробут громадян. Інші магістрати стежили за порядком у Римі, опікувалися фінансами, судом тощо. Як і раніше, функціонувала рада старійшин - сенат. Він керував зборами, перед ним звітувалися магістрати. Провідне місце в управлінні належало патриціям, з яких складався сенат.

Консули - дві вищі посадові особи Римської республіки, яких народні збори обирали на один рік. Спочатку обидва консули походили з патриціїв, а з 367 до н. е. одного з консулів обирали з плебеїв. Консули мали право збирати сенат і народні збори, головувати на них, а потім стежити за виконанням прийнятих рішень, під час війни командували арміями.

Політична історія Риму V-IV ст. до н. е. характеризується зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію.

Патриції (від лат. pater - батько) - члени 300 корінних родів, які утворювали привілейовану повноправну частину найдавнішого населення Риму, на противагу іншому найдавнішому стану - плебсу. В одягу патриції відрізнялися від інших станів особливим взуттям. Крім старої, такої що вимирала, споконвічної аристократії, в епоху принципату з'явилися громадяни, яким імператори, починаючи з Цезаря, надавали право патриціату в нагороду за службу. В на ступні епохи уроджених патриціїв майже не залишилось. Патриціат стає одним із найвищих звань у державі, але пов'язаних не з посадою, а тільки почесним титулом. У середні віки патриціями називали вищі громадянські стани.

Плебеї - верства вільного населення в Стародавньому Римі, яка не належала до сімей patres - "батьків", а отже, до патриціїв. Пізніше плебеями називали взагалі всіх представників нижчих верств населення. З часом ця назва здобула презирливий відтінок, який зберігся дотепер.

З часом боротьба плебеїв привела до позитивних наслідків. Патриції були змушені піти на поступки і погодилися з тим, аби плебеї щороку обирали своїх представників - народних трибунів, обов'язком яких був би захист інтересів плебеїв у боротьбі проти сваволі патриціанських магістратів. Особа народного трибуна була недоторканною. Якщо трибун не погоджувався з рішенням сенату, то накладав заборону - вето на це рішення, і його не приймали.

До середини V ст. плебеї добилися прийняття писаних законів, що їх викарбували на 12 мідних дошках та виставили на головній площі Рима - Форумі. Ці закони увійшли в історію як Закони дванадцяти таблиць. Вони стали основним джерелом римського права, встановлювали обов'язковість обговорення в суді, передбачали обов'язкове виконання рішень, ухвалених судовою владою. Якщо раніше патриції чинили все на власний розсуд, то тепер вони змушені були підкорятися законам.

Згодом плебеї отримали право на землю, було скасоване боргове рабство. Відтепер за несплату боргу могли відібрати майно, але обертати людину на раба заборонялося.

Зрештою від плебеїв обирався один із консулів. На початку IV ст. до н. е. плебеям стали доступними всі посади. Та найбільшою перемогою плебеїв було те, що рішення їхніх зборів мали виконувати всі громадяни. Оскільки плебеї становили більшість, це й означало народовладдя, тобто республіку.

Спочатку Рим був містом-державою. Його територія складалася з міста та землеробської околиці. З V ст. до н. е. Рим поступово завоював численні землі, потіснивши етрусків та інші племена. Здійсненню планів римлян деякий час перешкоджали кельти, які тоді займали майже всю Західну Європу. Римляни називали їх галлами, тобто півнями, оскільки кельти полюбляли яскравий одяг та прикрашали шоломи півнячим пір'ям. Північну Італію галли окупували ще в середині V ст. до н. е. А у 390 р. до н. е. вони вдерлися до Рима і спалили його. Вистояла лише цитадель на Капітолії. За переказами, калітолійську залогу розбудили гуси, які зчинили галас при наближенні галлів. Звідси походить вислів, що гуси врятували Рим. Галли залишили місто, взявши великий викуп.

Після поразки у війні з галлами римляни здійснили реорганізацію армії. Основним її підрозділом став славнозвісний римський легіон. Він налічував 4500 воїнів: 4200 піхотинців та 300 вершників. Легіон поділявся на менші підрозділи. Під час бою вони шикувалися в три ряди. Причому в останньому ряду стояли найдосвідченіші воїни. Прорвавши перші ряди, супротивник сподівався на перемогу. Однак тут у бій вступали найкращі сили. З боків (флангів) легіон прикривала кіннота. Така організація війська була найсучаснішим винаходом. Завдяки їй римлянам і вдалося завоювати півсвіту. Проте у подальшому галли знову вдерлися у підвладні Риму землі, але зазнали поразки і змушені були укласти мирний договір.

Ще в V ст. італійське плем'я самнітів поширило свою владу на Кампанію, до них перейшло місто Капуя. Великі капуанські землевласники звернулися по допомогу до Риму. Розпочалася Перша Самнітська війна, що закінчилася перемогою Риму.

Загострився антагонізм між Римом і містами Латинського союзу - федерації 30 міст Лацію (сучасне Лаціо, Італія). У результаті розпочалася Латинська війна, що тривала з 340 до 338 р. до н. е. Повстали майже всі латинські міста. До них приєдналися жителі міста Капуя. Внаслідок війни Латинський союз перестав існувати: найближчі до Рима міста ввійшли до його складу і їх населення було визнано рівноправним з римлянами, а жителі інших латинських общин були зрівняні у громадянських правах з римлянами, але не отримали права голосу на народних зборах.

Римляни і на цей раз міцно утвердилися в Кампанії, що призвело до нового загострення з самнітами, і, коли римляни захопили Неаполь, розпочалася Друга Самнітська війна. Римляни реорганізували армію, створивши невеликі рухливі загони, озброєні дротиками та короткими мечами. У результаті цих нововведень римські війська здобули над самнітами та їх союзниками низку перемог.

УIII ст. після тривалої перерви галли, з'єднавшись з етрусками, дійшли до римських територій. Цим скористалися самніти, які відновили свій вплив у Луканії, раніше союзній Римові. Це стало приводом до Третьої Самнітської війни, у якій Рим знову здобув перемогу.

У результаті безперервних воєн з навколишнім населенням Рим поступово завоював Середню, а потім і Південну Італію. Боротьба за останню була особливо жорстокою.

Після перемоги над самнітами римляни розпочали боротьбу з грецькими містами. Найбільшим грецьким містом в Італії був Тарент. Місто не мало своєї армії і користувалося послугами грецьких найманців. 280 р. до н. е. римляни послали в Тарент послів, але їх образили, що і стало приводом для війни. Для боротьби з Римом Тарент запросив епірського царя Пірра, одного з видатних тогочасних полководців. Він висадився в Італії з армією, що складалася з 22 тис. добре навчених піхотинців, 3 тис. кавалеристів і 20 бойових слонів, застосування яких під час війни було новиною.

Перша битва між римлянами і Пірром, що закінчилася перемогою останнього, відбулася поблизу Гераклеї. Велику роль відіграли при цьому бойові слони, з якими римляни боротися ще не вміли.

Наступного року Пірр здобув нову перемогу над римлянами в Апулії, але при цьому зазнав значних втрат ("Піррова перемога"). Тому він вирядив у Рим послів з пропозицією укласти мир, яку відхилив Сенат.

275 р. відбулася вирішальна битва між армією епірського царя і римськими військами. Римські лучники зуміли злякати слонів, повернути їх назад і розладнати ряди війська Пірра. Римляни здобули вирішальну перемогу і захопили величезну здобич. Пірр повернувся в Епір і незабаром загинув у боротьбі з македонянами. 265 р. римляни завершили завоювання Італії.

Таким чином, у III ст. до н. е. влада Риму поширилася майже на всю Італію. В успіхах Риму велику роль відіграли дипломатія, принцип "поділяй і володарюй". Майже в кожній війні Рим виступав у союзі з якими-небудь племенами і містами, часто руйнував союз своїх противників і так здобував перемогу. Рим був молодою рабовласницькою державою, і його перемога над італійськими племенами була перемогою рабовласницького ладу. Успіхам Риму наприкінці IV - на початку III ст. до н. е. сприяла консолідація рабовласницького класу. Наслідком римських завоювань було утворення федерації підкорених Римом племен та міст і поширення рабовласницьких відносин на весь апеннінський півострів.

Завоювавши Італію, Рим не заспокоївся. Метою його домагань став багатий острів Сицилія. Колись тут оселилися фінікійці та греки. Серед грецьких міст славилися Сиракузи. Рим почав готуватися до війни за острів. Але на Середземному морі тоді володарював Карфаген. Це місто заснували фінікійці. Воно швидко стало могутнім завдяки сильному торговельному та військовому флоту. Згодом Карфаген підкорив фінікійські міста на Піренейському півострові (сучасна Іспанія) та чимало міст на островах. Так виникла потужна морська держава - Карфаген. Він і став суперником Риму на Середземному морі.

Карфаген - стародавнє місто (пізніше держава) у Північній Африці (в районі сучасного м. Туніс). Заснований 825 р. до н. е. фінікійцями. Спочатку був колонією фінікійського міста Тира, у VII-ІІ ст. до н. е. - однією з наймогутніших держав Середземномор'я з олігархічною формою правління. Здійснював торгівлю з Єгиптом, Етрурією, країнами Егейського моря, карфагенські купці плавали до західного узбережжя Африки і Британії. До початку III ст. до н. е. Карфагенська держава включала Північну Африку, Сицилію (крім Сиракуз), Сардинію, Мальту, Корсику, Південну Іспанію. Це призвело до зіткнення інтересів Карфагену й Риму в Середземномор'ї та тривалих війн між ними (Пунічні війни). Після поразки Карфаген було зруйновано римлянами, а його жителів продано в рабство (146р. до н.е.). Основна частина Карфагену увійшла до складу римської провінції Африка, інша була передана Ну мідії.

Понад 60 років між Римом та Карфагеном точилися запеклі війни за владу в Середземномор'ї. Ці війни називалися Пунічними, оскільки римляни називали жителів Карфагена пунами.

Перша Пунічна війна (264-241 до н. е.) спалахнула через Сицилію. Розпочали її римляни, захопивши деякі карфагенські міста. Але остаточну перемогу здобути було важко. Могутній карфагенський флот прикривав з моря свої міста і нищив італійські поселення на узбережжі. Проте морську перевагу Карфагену Рим швидко здолав. Римляни не лише збудували власний військовий флот, а й винайшли нову тактику морського бою. Свої кораблі вони спорядили містками з гаками. Підійшовши впритул до ворожого корабля, вони брали його на абордаж. Для пунів це було цілковитою несподіванкою. Карфаген здався, було укладено мир, за яким Карфаген віддав Римові Сицилію та деякі інші острови, повернув полонених та сплатив контрибуцію. Так Рим здобув перші заморські володіння.

Однак Карфаген не мав наміру здаватися. Розпочалася Друга Пунічна війна (218-201 до н. е.). Військо Карфагена очолив знаменитий полководець Ганнібал.

Ганнібал Барка (247чи 246 - 183рр. до н.е.) - талановитий карфагенський полководець і державний діяч, син Гамількара Барка - вождя карфагенського війська під час Першої Пунічної війни. З 221 р. очолив карфагенські війська в Іспанії. У ході Другої Пунічної війни здійснив п'ятимісячний перехід через Альпи до Італії, здобув перемоги над римським військом біля річок Тицин і Треббія, у Перед-альпійській Галлії (218 р.), біля Тразименського озера в Етрурії (217р.), під Каннами (216 р.). У зв'язку з висадкою римських військ у Північній Африці Ганнібал був відкликаний з Італії. У 202р. під Замом його військо зазнало поразки від римлян. Після укладення миру з Римом обійняв найвищу державну посаду суфіта. Державна діяльність Ганнібала, зокрема спроби проведення демократичних реформ, також виявилася невдалою. У 195р. переслідуваний Римом змушений був залишити Карфаген, а в 183 р., щоб не потрапити до рук римлян, покінчив життя самогубством. Тактика, яку Ганнібал застосовував у війні з римлянами, стала хрестоматійним зразком військового мистецтва.

Ганнібал люто ненавидів римлян. Зібравши військо в Іспанії, Ганнібал зі 100-тисячною армією та бойовими слонами рушив до Італії суходолом. Це була важка експедиція. Шлях перетинали високі засніжені Альпи. Ганнібал не знав місцевості. Значна частина його війська та всі бойові слони загинули від холоду, під обвалами снігу та льоду. Проте армія Ганнібала була настільки сильною, що відразу здобула кілька блискучих перемог.

15 років провів Ганнібал в Італії. Захопивши Північну Італію, він обминув Рим і пішов на південь Апеннінського півострова. Тут він завдав нищівного удару римлянам у битві під Каннами, де полягло 50 тис. римських воїнів. На бік Ганнібала перейшли південноіталійське населення та грецькі міста.

Римляни зуміли організувати всі сили на боротьбу проти карфагенської армії. Вони почали активно діяти на різних фронтах. Одна армія римлян стояла проти Ганнібала, друга - у Шренеях, третя - на Сицилії. Таким чином, Ганнібалові було відрізано всі шляхи для повернення назад.

Спочатку римляни відвоювали Сіракузи. Саме тоді загинув видатний грецький учений Архімед, якого, за переказами, вбив римський солдат. Потім римські легіони розпочали бойові дії в Південній Італії. Ганнібал одержав ще кілька перемог, але його сили танули. Він навіть здійснив похід на Рим та став біля його воріт. Поява війська викликала паніку в місті. З того часу вислів "Ганнібал біля воріт" означає велику небезпеку. Але Ганнібал не робив спроби взяти Рим штурмом. Це йому було вже несила. На допомогу Ганнібалові тією самою дорогою, через Альпи, рушило підкріплення, але римляни розбили його. Крім того, вони висадилися неподалік Карфагена. Карфагенський уряд наказав Ганнібалові негайно повертатися, щоб боронити рідне місто. Та 202 р. до н. е. у битві біля Зама Сципіон завдав йому страшної поразки. Ганнібал утік до Сирії, а згодом отруївся.

Перемога римлян у цій війні означала остаточну поразку Карфагена. Згідно з мирним договором Карфаген втратив свої володіння поза межами Африки, передав Риму всі військові кораблі та бойових слонів, мав сплатити величезну контрибуцію.

Після розгрому головного суперника на Середземному морі погляди римлян звернулися на схід: до Македонії та царства Селевкідів у Передній Азії. У безперервних війнах Рим підкорив Македонію і Грецію та потіснив селевкідських правителів з Європи і частково Малої Азії.

Третя Пунічна війна (149-146 рр. до н. е.). Незважаючи на поразку Карфагена, Рим побоювався його. Катон, один із римських сенаторів, кожну свою промову закінчував словами: "Карфаген має бути зруйнований!" Зруйнувати Карфаген було вже не так важко. Щоб не розпочинати війну, Карфаген намагався виконати всі умови Риму. Зрештою римляни зажадали, щоб пуни зруйнували власне місто та переселилися кудись подалі. Та карфагеняни вирішили захищатися. Після тривалої облоги римляни захопили Карфаген. Більшість його населення було знищено, а тих, хто лишився в живих, продали в рабство. Місто було зруйновано вщент.

Отже, у Ш-П ст. до н. е. Рим поширив свою владу за межі Італії. Він знищив могутнього суперника у Середземноморському світі - Карфаген. Це відкрило римлянам шлях до подальших завоювань. Загарбані римлянами землі поза межами Апеннінського півострова називалися провінціями. Вони існували в Іспанії, Африці, Греції, на Сицилії тощо. Для управління ними Сенат призначав намісників. Туди ж відправляли легіони. Місцеве населення сплачувало Римові податки.