Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Римська держава в І ст. до н. е.

Хоча римським рабовласникам удалося придушити повстання Спартака, проте політичний лад, який сформувався за багато століть до того, вже не задовольняв потреб самого панівного класу. Постало питання про встановлення військової диктатури, і боротьба за неї переросла в громадянські війни 40-30-х років І ст. до н. е.

За перемогу над Спартаком Красс здобув овацію і лавровий вінок. Він володів срібними копальнями, землями і великою кількістю рабів. Про нього говорили, що він вважав багатим лише того, хто на свої кошти міг утримувати армію. Красс широко роздавав у кредит гроші, виступав у судах і, таким чином, робив залежними від себе багатьох осіб. Проте особливого впливу він не мав.

Суперником Красса виступав Помлей, який здобув воєнну славу і командував армією. Перемога над рештками військ Спартака також зміцнила становище Помпея. Він був одним з найбільших магнатів, що володіли землями як в Італії, так і в провінціях (насамперед в Іспанії), мав розвинену клієнтелу, користувався популярністю серед своїх солдатів.

Сенат погодився на тріумф і консульство Помпея. Красс влаштував грандіозне частування на 10 тисяч столів і роздав народові хліба на три місяці. Проте згода його з Помпеєм була неміцною: протягом усього періоду їх консульства між ними тривали чвари. Лише наприкінці року відбулось їх примирення, і тільки тоді вони розпустили свої війська.

У цей час на Середземному морі величезного розмаху набуло піратство. Опорою його були приморські міста й острова Криту. У піратів знаходили притулок раби-втікачі, вигнанці та ті, кому загрожувала кара за злочини.

На легких кораблях пірати плавали по всьому Середземному морю. Вони влаштовували облоги міст, спустошували острови, примушуючи жителів деяких міст сплачувати їм данину. Всюди вони захоплювали вільних осіб і відпускали за великий викуп або продавали в рабство. Пересування морем стало небезпечним, піратство завдавало величезну шкоду римській торгівлі, в Італії зростала дорожнеча. Пірати, що панували на морі, становили немов окрему державу.

Сенат посилав проти піратів не одну експедицію, але це майже не давало результатів. На рішучих діях проти них особливо наполягали популяри, пов'язані з римськими торговими колами. У 67 р. до н. е. прихильник Помпея, народний трибун Авл Габіній, вніс закон, на підставі якого Гней Помпей дістав надзвичайні повноваження у справі боротьби з піратами. Під його верховним командуванням були велика армія і флот із 500 військових кораблів,

Помпей вжив найенергійніші заходи для того, щоб якомога швидше виконати нове завдання. Море було поділено на 30 округів. На чолі кожного округу було поставлено начальника з певною кількістю військових кораблів, які захоплювали піратські судна або заганяли їх у спеціально влаштовані засідки. Після того як західну частину Середземного моря було очищено від піратів, Помпей переніс свою діяльність на схід. Пірати були загнані в Кілікію, багато з них здалося, а інших знищили й захопили в полон; неприступні фортеці в Кілікії були зруйновані. Уся операція була завершена за три місяці. Зносини Риму з усіма провінціями стали після того безпечними.

Водночас у володінні понтійського царя Мітрідата залишалася значна частина Причорноморського узбережжя. Він намагався зробити залежними від себе ті області, які лежали між Понтійським і Боспорським царствами, зміцнити й реорганізувати за римським зразком армію, чому сприяли римські емігранти, які втекли до двору Мітрідата. Нарешті, Мітрідат прагнув забезпечити собі підтримку могутнього сусіда - вірменського царя Тіграна II Великого. Мітрідат для встановлення близьких династичних зв'язків узяв шлюб з дочкою Тіграна. Римська держава в цей час вела Другу Мітрідатову війну (83-82 рр.) та Третю Мітрідатову війну (74-64 рр.) У 66 р. до н. е. Помпей прийняв командування. Його флот зайняв майже все східне узбережжя від Фінікії до Боспору Фракійського, а влітку 66 р. римляни вступили в межі Понтійського царства. Мітрідат сподівався вести оборонну війну й уникав боїв, але Помпею вдалось наздогнати його військо і завдати йому поразку на річці Євфрат. Тігран, побоюючись римлян, відмовився прийняти Мітрідата, і той утік у Колхіду, а звідти у свої боспорські володіння. Тігран здався Помпею, йому повернули царство і визнали другом римського народу. Після того Вірменія втратила значення, яке мала в результаті завоювань Тіграна II, і не могла вже проводити самостійну політику щодо інших держав.

У 65 р. до н. е. військо Помпея з'явилося в Закавказзі. Помпей дійшов до Фасіса (район сучасного Поті). Але наздогнати Мітрідата йому не вдалося. Місцеві племена вели з ним успішну війну. Хоча Помпею і вдалось виграти кілька битв, але подолати партизанську війну йому було важко. Тому Помпей обмежився тим, що албанці, іберійці й усі народності, які жили на південному схилі Кавказьких гір і поблизу них, офіційно визнали залежність від Риму. Визнання це було суто формальним. Помпей не зміг перейти головний хребет. Так само як перси і греки, римляни не підкорили області Кавказу. Тут було покладено край їх завоюванням.

Помпей повернувся у Вірменію і звідти знов рушив на територію Понтійського царства, де залишались ще не підкорені римлянами райони. Помпей завершив завоювання Понту, значна частина якого була приєднана до римської провінції Віфінії, і всю область було перетворено в римську провінцію Віфінія і Понт.

У 64 р. до н. е. Помпей рушив зі своїми військами до Сирії, яку незабаром було перетворено на провінцію. У 63 р. до н. е. він рушив з військами до Єрусалима. Єрусалимські жерці здали місто, але храм було захоплено лише після облоги. Ставленик жерців Гіркан, якому сприяв Помпей, був визнаний первосвящеником і етнархом (але не царем). Іудея втратила завойовані наприкінці П і на початку І ст. до н. е. території, зокрема грецькі міста, і розглядалась як частина провінції Сирія. Під час облоги Єрусалима Помпей отримав звістку про смерть давнього ворога римлян Мітрідата VI Євпатора. Після невдач у Понті та Вірменії Мітрідат знайшов притулок у своїх боспорських володіннях і готувався до нового походу проти римлян, маючи намір вторгнутись в Італію. Блокада римлянами міст Кримського узбережжя несприятливо відобразилася на становищі грецьких міст, незадоволених до того ж, очевидно, і союзом Мітрідата зі скіфськими династами. У Фанагорії вибухнуло повстання, яке знайшло відгук у Херсонесі, Феодосії та Німфеї. Було незадоволення і у військах. Становище, що виникло, вирішив використати син Мітрідата Фарнак, який виступив проти батька. Покинутий всіма у пантікапейському палаці, Мітрідат вирішив прийняти сильну отруту, яку завжди мав при собі. Але, певно, тому, що Мітрідат завжди приймав протиотрути, отрута не діяла, і тоді старий понтійський цар наказав своєму рабу-кельту вбити себе.

Фарнак заявив про беззастережну капітуляцію. Смерть небезпечного колись противника римлян у військах Помпея зустріли як радісну подію. Фарнаку були залишені боспорські володіння. Він був визнаний другом і союзником римського народу. Фанагорію оголосили вільним містом.

Отже, в результаті походів Помпея було організовано нові провінції. Крім того, Рим вступав у досить складні відносини з різними азіатськими династіями, які визнавались на різних умовах друзями і союзниками римського народу. На сході римський кордон тепер межував безпосередньо а володіннями парфянських царів, які захопили всю Месопотамію. На початку походу Помпея парфяни діяли в союзі з римлянами проти Тіграна, але визнання вірменського царя другом римського народу змінило стан справ. Римляни не раз порушували інтереси Парфянського царства на користь васальних та союзних царів, але парфяни не зважувалися виступити проти них, поки Помпей з величезною армією перебував поблизу Парфянського царства. У 62 р. до н. е. Помпей, вважаючи, що його місія на сході закінчена, повернувся в Італію.

Ці завоювання відкривали шлях римському лихварському капіталові. Вони збільшували прибутки римської держави. Помпей щедро розрахувався з солдатами і вніс велику суму в державну скарбницю. Він підтримував систему васальних князівств, яку здавна практикував Рим. Але в багатьох випадках він підкреслював своє покровительство грецьким містам. Сам він заснував кілька нових міст, які сприяли просуванню на Схід елліністичної культури. З часів Помпея римляни виступали як наступники елліністичних завойовників.

Велику роль у політичному житті Риму відігравали в той час вибори магістратів. За встановленим порядком, консули і претори діставали призначення в провінції після того, як відбували магістратури в Римі. Таким чином, особа, обрана в магістрати, могла сподіватися на призначення в провінції, а управління провінцією було, як правило, джерелом збагачення.

Як наслідок, конкуруючі кандидати прагнули всілякими засобами залучити виборців на свій бік, тому вибори магістратів, особливо консулів, дуже часто відбувались у напруженій обстановці. Кандидат мав бути привітним, прагнути запам'ятати якнайбільше людей, при зустрічі називати кожного на ім'я, напружуючи свою пам'ять і користуючись послугами номенклатура - раба, який на вухо шептав би, як звуть зустрічного. Кандидат мав показати себе перед виборцями щедрим, і якщо в нього не вистачало коштів, щоб пригостити всіх, треба було домагатись того, щоб друзі прославили доброту і прихильність до народу майбутнього консула.

На державні посади обирались головним чином представники вузького кола знатних людей (нобілів). Для політичного життя 60-х років характерним був прямий підкуп виборців. Через своїх клієнтів кандидат розподіляв за трибами гроші між виборцями. Були навіть спеціальні посередники, які роздавали грошові суми. Проти підкупу було видано кілька суворих законів. Але це мало впливало. Практика передвиборної боротьби виробила форми постійних угод - із заставами, з поручителями і навіть із третейським розглядом у спірних випадках. Визначалась навіть своєрідна такса, за якою витрачав гроші на підкуп виборців кандидат на ту чи іншу посаду. Велику роль відігравало влаштування різноманітних видовищ та вистав, на які витрачалися величезні кошти. Громадська думка не протестувала проти підкупу виборців, коли він не переходив за певні межі.

Основну масу тих, хто голосував, становив міський плебс. Саме вони вимагали до себе уваги та певних матеріальних жертв. Цим і пояснювався політичний успіх визначних магнатів, які володіли величезними засобами і спиралися на широку клієнтелу.

Воєнні успіхи відігравали під час виборів велику роль. Дедалі більше значення здобували серед виборців ветерани й солдати, які перебували у відпустці: при виборах у консули, зазначав Ціцерон, в усього римського народу мали авторитет слова військових людей, які служили під командою кандидата.

Щороку під час виборів змагалось кілька кандидатів. Способи боротьби були найрізноманітніші. Велику роль відігравала "інвектива" - особисті нападки на противника, його рід, заняття, особисте життя. Нерідко справа доходила до справжнього наклепництва, але й це не вважалося ганебним. Люди, які хотіли відігравати політичну роль, виступали з демократичними промовами, вели відповідні судові справи, притягаючи до відповідальності визначних магістратів, давали народові ті чи інші обіцянки. Так робив до 64 р. Марк Туллій Цицерон, ще послідовніше й енергійніше діяв Гай Юлій Цезар (100-44 рр. до н. е.).

Діяльність Цезаря докорінно змінила культурний і політичний вигляд Західної Європи і залишила визначний слід в житті наступних поколінь європейців.

Він походив зі стародавнього і знатного патриціанського роду, підносячи свій рід до напівлегендарних царів і навіть до богів. У 84 р. до н. е. юний Гай Юлій, очевидно, завдяки протекції впливових родичів і друзів родини, був обраний жерцем Юпітера. На цю поважну посаду міг бути обраний лише той, хто належав до патриціанського роду. У 62 р. до н. е. Цезар займав високу посаду претора, у 61 р. до н. е. - управляв Південною Іспанією.

У 60 до н. е. три видатні політики Риму - Г. Помпей, Марк Ліциній Красс та Юлій Цезар утворили Перший тріумвірат (від слів "тріумф" - три та "вір" - муж), спрямований проти сенату. Тріумвіри поділили між собою керівництво провінціями і домовилися підтримувати один одного.

Користуючись підтримкою колег Юлій Цезар організував похід у Галлію (територія сучасної Франції). У ході тривалої Галльської війни (58-50 рр. до н. е.) він приєднав до Риму величезну територію. Цезар вийшов до протоки Ла-Манш і навіть переправився на Британські острови. Завойовані землі увійшли до складу римської держави як провінція Галлія.

Поки Красс воював з парфянами в месопотамських пустелях, а Цезар придушував повстання в Галлії, Помпей залишався в Римі і все більше впливав на державні справи. Після смерті в 53 р. до н. е. Красса Помпей фактично став єдиним правителем держави. Політична анархія в Римі підказувала сенатській олігархії необхідність сильної влади. Помпей здавався сенату кращим союзником, ніж Цезар. У 52 р. до н. е. Помпей був обраний консулом.

У 50 р. до н. е. Помпей. наляканий успіхами Цезаря у Галлії, почав схиляти сенат до прийняття рішення про відкликання Цезаря з завойованих земель. 1 січня 49 р. до н. е. сенат ухвалив відповідний наказ. Народні трибуни наклали на це рішення "вето" і втекли до Цезаря. У розпорядженні Гая Юлія було лише два легіони (близько 10 тис. воїнів). Перебуваючи біля кордонів Італії, він розумів, що, перейшовши річку Рубікон, розпочне громадянську війну. Зваживши всі "за" і "проти", зі словами "Жереб кинуто!" він переправився на той бік річки.

Помпей відступив до Греції. У Греції, поблизу міста Фарсал у 48 р. до н. е. відбулася битва двох видатних римських полководців. Помпей зазнав поразки і був змушений втекти в Єгипет, де й був убитий.

Цезар з-під Фарсал а переїхав до Малої Азії, а потім із 25 кораблями поплив до Александрії. Тоді в єгипетській королівській родині почалася війна за владу. Молодий Птолемей XIV зчепився зі старшою двадцятирічною сестрою Клеопатрою. Цезар став на її бік, але єгипетський народ збунтувався. Врятувала Цезаря допомога з Азії. На той час Цезар вже мав близькі стосунки з Клеопатрою. Разом з Клеопатрою він подорожував Єгиптом, а у 46 р. до н. е. вона відвідала Цезаря в Римі. Син Клеопатри і Цезаря дістав ім'я Цезаріон.

У серпні 47 р. до н. е. відбулася вирішальна битва між Цезарем і понтійським царем Фарнаком. Цезаря було проголошено диктатором на 10 років, але щороку він обирався консулом. Тоді "диктатором" називали людину, яка організовує боротьбу проти зовнішнього ворога.

Головною метою політики Цезаря було відновлення стабільного життя держави. Він видав низку законів про влаштування міст у провінціях, про безкоштовне роздавання хліба, а також закон проти розкоші, за яким було заборонено користуватися ножами, носити пурпуровий одяг і перли.

Цезар користувався фактично необмеженою владою. Його розпорядження вважали за законні акти, а новообрані урядовці складали присягу, що шануватимуть його волю. Цезар вніс проект реформи законодавства, що спиралося на право Дванадцяти таблиць та едикти преторів, і також реформував управління провінцій, намісниками яких призначав своїх людей.

Змінив Цезар і сенат. Він пам'ятав про всі зневаги, які зазнав від сенаторів, тому задумав їх підкорити. Число членів сенату Цезар збільшив до 900 і ввів до нього багатьох своїх старшин, навіть нижчого ступеня, а також чужинців із Галлії та Іспанії. В сенаті він займав перше місце і мав перше слово, тому відразу задавав тон нарадам. Сенат втратив будь-яку державну ініціативу і тільки брав до відома те, що постановив всемогутній диктатор. Втратили своє значення й народні збори. Цезар як диктатор мав право скасувати кожну їхню ухвалу, яка йому не подобалася. На народних зборах теж ніхто не відважувався відкрито виступити проти Цезаря.

Намагався Цезар змінити і соціальний устрій Риму. Не боячись непопулярності, він зменшив дотації зубожілому населенню Рима з 300 тисяч до 150 тисяч людей. Так правитель намагався стримати наплив плебсу до столиці.

Також Цезар розпочав широку колонізацію Італії. Він викупив багато земель і розселив на них ветеранів своїх армій та безземельних селян. Нові поселенці розміщувалися в старих оселях по всій країні, для швидшої асиміляції з місцевим селянством. Щоб підтримати сільське населення Італії, Цезар видав розпорядження, згідно з яким у приватних маєтках принаймні половина робітників мала бути з вільних селян. Селянам, які мали великі родини, він визначив окремі нагороди. Цезар взяв також під свою опіку населення італійських міст і видав нові муніципальні закони, що врегулювали міський устрій.

Нові колонії Цезар створював і у провінціях у Галлії, Іспанії, Африці й місцями у Греції та на сході. За його правління в провінції було переселено близько 100 тисяч людей. Ця колонізація мала подвійну мету: поліпшити економічне становище селянства, яке в перенаселеній Італії не могло знайти засобів до існування, і посилити романізацію провінцій. Цю політику Цезаря наслідували пізніше всі римські цісарі. Мешканцям провінцій він щедро надавав римське громадянство, щоб у такий спосіб тісніше пов'язати їх з Римською державою.

Щоб звеличити своє володарювання, а також дати роботу безробітним масам, Цезар розпочав велике будівництво в Римі. Він побудував новий форум (ринок), що дістав його ім'я. А серед площі поставив святиню Венери - матері юліанського роду, збоку - величний судовий будинок, так звану базиліку.

Для сенату було зведено новий будинок для засідань, так звану курію, бо стара ратуша згоріла. Також почалося будівництво нового приміщення для народних зборів на Марсовому полі, але Цезар не встиг його закінчити. Цезар мав задум побудувати також великий театр і публічну бібліотеку, в якій хотів розмістити Александрійську бібліотеку Птолемея. Цезар хотів заснувати новий порт у гирлі Тібру, проектував нові дороги в Італії та провінціях. У широких планах Цезаря були і розбудова провінцій, і заснування нових міст, навіть створення другої столиці держави на сході. Кордони римських володінь він хотів пересунути за Дунай.

У 45 р. до н. е. за наказом Юлія Цезаря було проведено календарну реформу. Календар у Римі вели спеціальні жерці. За багато років вони так заплутали лік днів, що й самі не могли в ньому розібратися. Тому про римських полководців говорили, що вони завжди перемагали, але ніколи не знали, в який день це трапилось. Цезар запросив до Риму вченого-астронома з Єгипту, щоб той виправив календар. Нормальний рік мав 365 днів, а раз на чотири роки мав бути рік із 366 днями. Цей календар від імені Юлія Цезаря отримав назву юліанського.

Незадоволені республіканці підготували заколот. Цезаря вбили 15 березня 44 р. до н. е. на засіданні сенату. Вбивство Цезаря відновило громадянські війни у Стародавньому Римі, спричинило занепад Римської республіки і зародження Римської імперії, яку очолив усиновлений Цезарем Октавіан Август.