Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Зовнішня політика Калігули і Клавдія.

У той час як Тіберій в останні роки свого правління проводив обережну оборонну політику на західних кордонах, його наступник намагався знову стати на шлях завоювань. Похід Калігули проти германців не мав будь-яких істотних результатів і дав імператорові лише привід відсвяткувати бучний тріумф. Залишились нездійсненими і плани Калігули спорядити експедицію в Британію.

За Клавдія римляни запобігали об'єднанню окремих груп германців, підтримуючи суперечки між різними племенами, а також династичну боротьбу всередині племен. З фризами протягом кількох років велась війна, яка не мала істотного значення. На землі убіїв у 50 р. була заснована колонія Агріппіна (майбутній Кельн), яка незабаром перетворилась у важливий римський центр.

Клавдію першому вдалося оволодіти значною частиною Британії. Похід туди був організований у 43 р. Племінні вожді бриттів південної частини острова визнали владу римлян і допомогли їм у боротьбі з одноплемінниками. Але з північними племенами римлянам довелося вести тривалу і вперту війну. У завойованій частині було засновано колонію ветеранів Камулодун (сучасний Колчестер), яка разом з торговим містом Лондінієм (сучасний Лондон), де оселилося багато римських громадян, перетворилася згодом на центр римської цивілізації.

Ще Калігула викликав у Рим і примусив покінчити самогубством царя Мавретанії Птолемея. Проте римлянам не вдалося відразу оволодіти його царством. У країні почалось повстання, і підкорення Мавретанії завершилося лише в 45 р. Завойована область була поділена на дві імператорські провінції (Мавретанія Тингітанська і Мавретанія Цезарійська), якими управляли прокуратори.

Перестало існувати за Клавдія і Фракійське царство (46 р.). Частина його відійшла до Мезії, а з другої було утворено прокураторську провінцію.

У римсько-парфянських відносинах велику роль відігравало вірменське питання. Римляни скористались парфянськими міжусобицями, і тимчасово утвердили свій вплив у Вірменії за допомогою сусідніх кавказьких племен. Але наприкінці правління Клавдія влада в Парфії перейшла до Вологаза І, який посадив на вірменський престол свого брата Тірідата. Клавдій, зайнятий внутрішніми справами, не зміг активно втручатись у справи на Сході.

Щодо відносин з Боспором, то після смерті Аспурга Калігула передав боспорський престол понтійському цареві Полемону II. Син Аспурга Мітрідат, усупереч волі римлян, проголосив себе царем Боспору. Клавдій змушений був визнати за Мітрідатом права на боспорський престол. Ці успіхи сприяли тому, що у Мітрідата зародились плани повного визволення від Риму, але його зрадив брат Котіс, якому було дано царську владу над Боспором, а проти

Мітрідата послано римські загони. Мітрідат спочатку втік з Боспору, проте, коли римські загони були відкликані з Пантікапея, перейшов у наступ, але був розбитий, а один із союзних йому царів видав його римлянам. Боспором правив Котіс, який вважався верховним жерцем культу Августа. Боспору доводилося стримувати натиск скіфів, активність яких на той час зросла.

Правління Нерона (54-68).

Нерон почав своє правління з декларативної заяви, що проголошувала повагу до прав сенату, який мав розв'язувати всі найважливіші державні справи. Нерон залишав за собою тільки справи провінцій, в яких перебували війська. До 62 р. Нерон зазнавав впливу префекта Преторія Секста Афранія Бурра та філософа Луція Аннея Сенекщ які в цей період підтримували добрі відносини між принцепсом і сенатом. Але з перших днів правління молодого імператора почалася придворна боротьба. Прагнення матері Нерона Агріппіни відігравати видатну роль у державі викликало опір з боку її сина, якого енергійно підтримували Бурр і Сенека. Агріппіна втратила зрештою колишнє значення при дворі; рідного сина Клавдія Брітаніка, якого Агріппіна хотіла протипоставити своєму синові, отруїли, а потім і до самої Агріппіни було підіслано вбивць.

У 62 р. помер Бурр, а Сенека втратив вплив і відійшов від справ. їх місце зайняв новий фаворит - префект Преторія Офоній Тігеллін, який потурав жорстокості та низьким пристрастям імператора. Нерон одружився з Поппеєю Сабіною, про яку Таціт писав, що "у цієї жінки було все, крім чесної душі". Почались переслідування за законом про образу величності, проти сенаторів порушувались обвинувачення, які призводили до суворих покарань і конфіскації всього майна. Часто багатство і знатність були істиною причиною засудження тих чи інших осіб. У результаті цих конфіскацій підривалася соціальна база римської знаті, яка об'єктивно перешкоджала зміцненню імператорської влади; першим і найбільшим землевласником ставав римський імператор.

Опозиційні настрої сенаторського стану втілилися у змові Гая Кальпурнія Пізона (65 р.), в якій брали участь визначні сенатори і пов'язані з ними преторіанські командири. Програма змови не була як слід розроблена, в ній брали участь і прихильники відновлення республіки, і люди, які розраховували на захоплення влади новим, більш прийнятним претендентом. На певний день було призначено вбивство Нерона, але змову викрили. Багато учасників її стратили, інші покінчили самогубством, зокрема поет Лукач Пізон розрізав собі вени. Позбавив себе життя з наказу Нерона і колишній його вихователь філософ Сенека. Загинули інші визначні особи. Переслідування знаті після цього посилились.

Нерон витрачав величезні кошти на видовища та роздавання і це забезпечувало йому певну популярність серед римського міського плебсу. Імператор був палким любителем театральних видовищ, і сам виступав на сцені як співак або на арені цирку в ролі возниці.

Великим нещастям для римського населення була пожежа 64 р., що тривала цілих дев'ять днів.

Згоріла значна частина Рима, величезна кількість людей залишилась без притулку і пристановища. Ходили чутки, що винуватцем цього лиха був сам імператор, який наказав підпалити Рим, бо хотів перебудувати і перепланувати його по-новому. Будь-яких підтверджень цієї версії в джерелах немає, і навіть Таціт, який негативно ставився до Нерона, сумнівався в достовірності цього обвинувачення. Але ці чутки були небезпечні для імператора, і, щоб припинити їх, Нерон жорстоко покарав представників однієї з іудейських сект, "тих, - говорить Таціт, - кого юрба називала християнами"

Рим після пожежі було відбудовано заново. Особливою пишністю відзначався розкішний, розташований на величезній площі "золотий палац" імператора.

Пишні видовища і грандіозні споруди вимагали величезних коштів. Побори з провінцій збільшувались, що викликало незадоволення провінційного населення. Водночас зі збільшенням податків Нерон у перший період своєї діяльності намагався упорядкувати управління провінціями: кілька намісників було засуджено за зловживання; було введено нові обмеження на діяльність відкупників, а також трохи поліпшено умови для торгівлі в провінціях. Нерон хотів навіть скасувати всі непрямі податки, але цей проект сенат відхилив як такий, що підривав могутність імперії.

Проте всі заходи, які вживав Нерон, не мали істотного значення. Незадоволення в провінціях зростало. Серйозних труднощів зазнали римляни у Британії. Після її окупації за часів Клавдія боротьба там не припинялась.

Наприкінці 59 р. Британією управляв Гай Светоній Паулін. Він організував експедицію на острів Мону, що залишався центром друїдизму - національної кельтської релігії, забороненої за Клавдія. За відсутності Светонія Пауліна вибухнуло повстання в самій Британії. Після смерті царя племені іценів країну почали спустошувати центуріони, а в його будинку всім розпоряджались імператорські раби. Сваволя римлян перейшла будь-які межі: царицю Боудіку піддали тілесному покаранню, а над її дочками було вчинено насильство. У знатних іценів відібрали майно і зробили їх рабами. Воудіка закликала одноплемінників та інших британців до помсти. Скориставшись з відсутності в Британії головних військових сил, повсталі напали на римські провінційні центри (Камулодун, Лондіній, Беруламій), жителі яких були неспроможні вчинити опір. Майже 70 тисяч римлян було вбито. Лише після повернення в Британію Светонія Пауліна повстання було жорстоко придушено (61 р.).

На Сході однією з найбільш неспокійних провінцій була Іудея. У 66 р. місцевий конфлікт іудеїв з греками спричинив повстання, якому римські власті спочатку не надали істотного значення. Але після того як легат Сирії за спроби зайняти Єрусалим зазнав поразки і повстання поширилося на всю Іудею, для придушення його було послано консула Тіта Флавія Веспасіана, відомого воєнними успіхами в Британії. Веспасіану довелося зіткнутися в Іудеї із сильним і небезпечним противником.

Ще на початку правління Нерона римляни знову втрутилися у вірменські справи. У 55 р. у Вірменію було послано Доміція Кор-булона, який діяв разом із сирійським легатом. На короткий час у Вірменії зміцнів римський вплив, але незабаром римського кандидата вигнали і на вірменському престолі знов утвердився Тирі-дат, брат парфянського царя Вологаза. Після невдалої кампанії 61-62 рр. римляни домоглись у наступному році відведення з Вірменії парфянських військ і мирної угоди на основі компромісу: римляни визнавали Тірідата вірменським царем, але знаки царського звання Тірідат одержував у Римі з рук римського імператора.

Для цього Тірідату довелось здійснити подорож у далеку Італію і в 66 р. в урочистій обстановці Нерон надів на Тірідата, який стояв на колінах, діадему. Народ вітав Нерона як переможця, імператор відніс лавровий вінок на Капітолій та замкнув двері храму Януса. Коронація вірменського царя з парфянської династії римським імператором була компромісним вирішенням "вірменського питання", що зберігало значення до початку II ст.

Наприкінці правління Нерон мріяв про східні походи, проти кавказьких племен і проти Ефіопії, які мали прославити його як нового Александра Македонського.

У Криму за правління Нерона посилився натиск скіфів. Ольвія визнала себе залежною від скіфських царів. Скіфи підійшли безпосередньо до Херсонесе й обложили його. Тоді з Мезії послали експедицію, якою керував випробуваний у Британії полководець Плавцій Сільван. Наступ скіфів було відбито, а опорні пункти Боспорського царства і Таврику окупували римські війська і там розмістились римські гарнізони. Вплив Риму в Боспорі посилився, але Північне Причорномор'я ніколи не перетворювалося на римську провінцію і римська влада крім окремих районів не справляла особливого впливу на внутрішній устрій областей.

Разом з тим Нерон продовжував політику Клавдія у справі перетворення васальних царств на провінції. Було приєднано залежне царство Понт (східна частина понтійських володінь Мітрідата VI).

У внутрішній та зовнішній політиці Нерон показав себе людиною схильною до нереальних, фантастичних планів. Позбавлений стримувальних впливів, він жив розбещено, що викликало осуд панівних кіл, які виявляли зовнішню пошану до імператора і раболіпно потурали його примхам. Захоплення акторським мистецтвом межувало із самозакоханістю і в 66 р. Нерон вирушає у подорож Грецією, сподіваючись, що елліни по заслузі оцінять його талант.

У подяку за похвали і почесті, на які греки зовсім не скупилися, грецьким містам було оголошено свободу і звільнення від усіх податків, хоча збіднілі міста Греції мало вигравали від цих прав. Нерон мріяв прорити канал на Коринфському перешийку, але це був один із багатьох його нездійснених проектів. У 68 р. він повернувся в Італію і святкував свої перемоги на грецьких змаганнях.

У провінціях у цей час наростав антиримський рух, багато незадоволених було і в Римі, ненадійними були навіть преторіанці. Першим повстав намісник Лугдунської Галлії Гай Юлій Віндекс, якого підтримали галльські племена, обтяжені непосильними податками, а також правителі інших провінцій (Тарраконської Іспанії, Лузітанії та Африки). Нерон послав проти Віндекса війська, які стояли у Верхній Германії. Віндекс був розбитий і покінчив самогубством. Але ця перемога не врятувала Нерона. Проти нього повстали преторіанці і імператор мусив тікати з Рима. Останні години життя Нерон провів на віллі одного зі своїх вільновідпущеників, за допомогою якого (підштовхнув руку імператора, що вагався) він покінчив життя самогубством. "Який актор гине!" - повторював Нерон незадовго до своєї смерті. Разом з Нероном зійшла зі сцени династія Юліїв-Клавдіїв, головною опорою якої була армія і саме вона скинула її з трону.