Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Римська імперія в II-III ст. н. е.

У II ст. Римська імперія досягла кульмінації розвитку. На початку століття правив імператор Трояк (98-117), під час правління якого зовнішня політика стала наступальною.

Особливо небезпечним для Риму було Дакійське царство. 101р. царя Дакії Децебал а було розбито і він був змушений укласти мир. До римлян переходила частина території Дакії, а 105 р. розпочалась нова війна, що закінчилась у 106 р. приєднанням до Риму всієї Дакії.

Данія - область, яка займала територію Трансільванії, Малої Валахії, частину Великої Валахи та Вакату, отримала назву від імені дакійських племен, що жили там. Даки - група північно-фракійських племен. Уперше про Дакію згадує Юстин при описанні їх війни з бастарнами. Усередині І ст. до н. е. ватажок одного з дакійських племен - Буребіста - об'єднав майже всю Дакію і створив велику армію. Він загрожував навіть римським володінням на південь від Дунаю. У44 р. до н.е. племінне об'єднання даків розпалося. У І ст. до н.е. й у І ст. н. е. римляни, скориставшись міжусобною боротьбою дакійських племен, здійснили кілька походів на північ від Дунаю з метою завоювання Данії. Найбільшого розквіту країна зазнала за часів Децебала (87-106рр. н.е.), який зумів об'єднати даків, створивши могутню державу, здатну тривалий час протидіяти римлянам. Тільки в результаті двох походів Траяна (101-102, 105-106 рр. н. е.) більшу частину Данії завоювали римляни й у 106 р. держава Даків стала римською провінцією. Повстання дакійських племен проти панування римлян (189-161, 181-192рр. та ін.) послабили владу римських імператорів у Данії. У274р. її завоювали готи, а на початку IV ст. - гуни. До V ст. Данію заселили слов'янські племена, які мали значний вплив на місцеве населення.

Завоювання Данії мало певне стратегічне й економічне значення. Було зміцнено римський вплив у Боспорському царстві. Римляни позбулися небезпечного сусіда і отримали зручний плацдарм для того, щоб відбивати напади з північного сходу. Після закінчення Дакійської війни значна увага приділялася укріпленню кордонів. Траян наказав збудувати систему прикордонних укріплень, що сполучалися між собою шляхами. На лінії кордону викопували рови і робили насипи. Таким чином створювався бар'єр, що мав перешкоджати можливому наступу варварів.

Незабаром посилилася римська агресія і на сході. 106 р. було приєднане Набатейське царство в Аравії, а через кілька років розпочалася війна з Парфією.

Парфія - стародавня держава на південному сході від Каспійського моря. Назва походить від іранського племені парфян. Виникла в середині III ст. до н.е. внаслідок послаблення влади Селевкідів і вторгнення в Парфію племені парків. Усередині II ст. до н. є. за правління царя Мітридата І Парфія перетворилася на велику державу, до складу якої входили Месопотамія і майже весь Іран. Тривалий час Парфія протистояла Риму на Сході. У 20-ті роки до н. е. вона була змушена укласти з Римом мир і визнати його право на Вірменію. В І-II ст. н. є. почалася глибока криза, яка призвела до занепаду і припинення існування Парфії на початку III ст.

Агресія (з лат. aggressio - напад) - поняття міжнародного права, що охоплює будь-яке незаконне застосування збройної сили однією державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави або народу (нації). Поняття агресії включає як обов'язкову ознаку першість або ініціативу (застосування певною державою збройної сили першою).

У виникненні війни Риму з Парфією велику роль відіграло вірменське питання. 113 р. римські війська завоювали Вірменію. її було перетворено на римську провінцію. 115 р. римляни перейшли р. Тигр, завоювали Адіабену, Вавилонію, а потім здобули столицю Парфії Ктесіфон.

Вірменія Стародавня - держава на півдні Закавказзя, один з найдавніших центрів світової цивілізації. Вірменська державність склалася на початку І тис. до н. е. УIX-VI ст. до н. е. існувала стародавня держава Урарту. У 782р. до н. е. була зведена фортеця Еребуні (сучасне м. Єреван). У 714р. до н. е. ассирійська армія завдала нищівного удару по Урарту, що спричинило його занепад і падіння. На Ті місці у VI ст. до н. е. виникло вірменське царство (Вірменія Велика ), яке згодом стало сатрапією Ахеменідської держави. Наприкінці IV-III ст. до н. е. Велика Вірменія - самостійне царство під владою династії Ервандуні (Оронтидів). На межі III-ІІ ст. до н. е. була завойована Арташесом І, який перебував на службі у Селевкідів. У 189 р. до н. е. він очолив повстання вірмен проти Селевкідів, проголосив незалежність Великої Вірменії та став засновником династії Арташесидів. Найбільшого розквіту Вірменія Велика досягла за Тиграна II (95-56pp. до н.е.), якому на певний час вдалося підкорити всі володіння царства Селевкідів. З І ст. н. е. Вірменія стала об'єктом боротьби між Римом і Парфією. Для зміцнення своїх позицій у боротьбі з Іраном цар Тірідат III у 301 р. запровадив у Вірменії християнство, проголосивши його державною релігією. У 387р. Велику Вірменію було поділено між Іраном і Візантією. Область Мала Вірменія, з територією якої, власне, пов'язане утворення вірменського народу і давньовірменської мови, входила до складу держав Хетів, Ахеменідів, Александра Македонського. Наприкінці І ст. н. е. була приєднана до Вірменії Великої. В VII-XV ст. Вірменія зазнала навалів арабів, візантійців, сельджуків, монголо-татар, Тимура. В XVI-XVIII cт. її поділили Іран і Туреччина. В 1828р. Східна Вірменія увійшла до складу Росії. 28 травня 1918 р. була проголошена її незалежність. 29 листопада 1920 р. була встановлена радянська влада, проголошена Вірменська Соціалістична Радянська Республіка. 30 грудня 1922р. увійшла до складу СРСР, спочатку як частина Закавказької Федерації (разом з Азербайджаном і Грузією), аз5 грудня 1936 р. як союзна республіка (Вірменська РСР).

Траян, досягши Персидської затоки, планував похід в Індію. Однак цим войовничим намірам не судилося здійснитися. Йому довелось припинити наступальні дії, оскільки у Месопотамії, Єгипті та на Кіпрі почалися заворушення місцевих народів. Придушивши їх, Траян вичерпав ресурси для подальшого продовження наступальної війни проти Парфії. Хвороба змусила імператора повернутися в Італію, в дорозі до якої (у Малій Азії) він помер.

Траян намагався зміцнити імператорську владу, дбав про розвиток провінцій. У роки його правління споруджували нові та впорядковували старі шляхи, що також сприяло розвитку італійського господарства, влаштовувалося чимало розкішних видовищ. Після Дакійської війни видовища тривали 123 дні, на сцені билося 10 тис. гладіаторів і було зацьковано 11 тис. диких звірів.

Гладіатори (від лат. gladius - меч) - раби, військовополонені та інші особи в Стародавньому Римі, які навчалися в спеціальних школах для боїв на арені (в Римі, Капуї, Пренесті). Традиції гладіаторських боїв були запозичені в етрусків, які змушували полонених битися на могилах вбитих воїнів. Перші бої гладіаторів відбулися у 264 р. до н. е. З ІІ ст. до н. е. вони стали публічним видовищем і найпопулярнішою розвагою в Римі. Цим користувалися римські політики: прагнучи завоювати прихильність народу, влаштовували гладіаторські бої, а також роздавали вино і хліб за свої кошти. Так, Юлій Цезар у 65 р. до н. е. організував бої, в яких взяли участь 320 пар гладіаторів. У 63 р. до н. е. за пропозицією Цицерона було прийнято закон, який забороняв кандидату в магістрати влаштовувати бої впродовж двох років до виборів. Якщо гладіатор своєю майстерністю або відвагою здобував прихильність публіки, то міг бути звільнений від гладіаторської служби. Інколи гладіатори ставали ініціаторами повстань рабів, найвідомішим з яких є повстання Спартака. На початку Уст. бої гладіаторів припинилися.

Після смерті Траяна імператором став Адріан (117-138). Він, як і його попередник, був досвідченим полководцем, але на відміну від Траяна дбав про забезпечення кордонів і збереження миру. Парфянському цареві повернули області, завойовані Траяном, бо новозагарбані й далеко не втихомирені території важко було втримувати без крайнього напруження. Вірменія з провінції знову перетворилася на царство, яке очолював переважно залежний від Риму цар. Але Адріан зберіг завойовані Траяном території в Аравії, а також Дакію, яку Рим продовжував колонізувати вихідцями переважно зі східних провінцій. Діяльність Адріана спрямовувалася на подальше посилення імператорської влади і розвиток бюрократичного апарату.

Важливим заходом Адріана було видання так званого Вічного едикту, згідно з яким ініціатива в зміні правових норм перейшла до імператора. За час свого правління Адріан об'їздив майже всі провінції, що передусім мало політичну мету. Прихильник мирної політики, Адріан приділяв велику увагу зміцненню обороноздатності імперії: прикордонні лінії (особливо в Західній Європі) було укріплено, посилено військову дисципліну. Особливе значення мала зміна порядку комплектування військ. До II ст. н. е. основні війська (легіони) поповнювалися римськими громадянами. З часів Адріана у легіони почали приймати жителів провінцій незалежно від того, чи мали вони римське громадянство.

Улюбленим містом Адріана були Афіни. Він прикрасив їх новими спорудами і пишався тим, що був афінським архонтом. Адріан писав вірші, умів ліпити і малювати.

Помер Адріан після тяжкої хвороби, на яку захворів під час подорожей. Після врочистого похорону прах померлого було поставлено у спеціально збудованому мавзолеї - замку святого Ангела - монументальній споруді, що збереглась і до сьогодні.

Назва мавзолей походить від споруди на могилі правителя Карії Мавзола (377-353pp. до н. е.) та його дружини Артемісії у Галікарнасі. Збудований грецькими майстрами в іонійському стилі. Мав розміри 38,75 х 32,95 м та висоту близько 48 м. У верхній частині був оздоблений рельєфом. Споруду оточували 36 стовпів, між якими розміщувалися скульптури левів. На пірамідальній вершині знаходилось квадрига з правителем та його дружиною. Мавзолей у Галікарнасі належав до семи чудес світу. Був детально описаний Плінієм Старшим. Близько 1400р. пошкоджену землетрусом споруду розібрали, а з будівельного матеріалу побудували костел Св. Петра. Нині назва вживається для монументальних надгробних споруд на похованнях визначних людей.

Наступником Адріана став Антонін Пій (138-161), який був розумною людиною, ніколи не втрачав рівноваги, з презирством ставився до слави, виявляв щедрість щодо інших, був скромним і вимогливим до себе. Принципами його правління були справедливість, щастя, вірність. За Антоніна Римська імперія зберігала свій престиж. Дипломатичними засобами йому вдалось запобігти вторгненню парфян, у Причорномор'ї він допоміг Ольвії та переміг аланів. Антоніну довелось вести війну в Британії. На північ від Адріанового валу було споруджено новий вал, що захищав римську територію від нових вторгнень.

Антоніна наслідував Марк Аврелій (161-180) - видатний представник стоїцизму. Свої погляди він виклав у нотатках, що мають назву "До самого себе", знайдених і опублікованих після його смерті. Марк Аврелій прагнув самовдосконалення і життя відповідно до законів природи. Правління Аврелія було сповнене війнами, що потребували багато коштів. До того ж рознесена військами чума, що лютувала навіть у Римі, призвела до багатьох смертей. Придунайські області аж до самої Італії зазнали нападів різних варварських племен. (Причинами нападів були ті пересування племен вздовж західних кордонів імперії, що увійшли в історію під назвою Великого переселення народів.) Римляни здобули перемогу над варварами, зокрема розгромили сарматів. Останні визнали римський протекторат і на їхній території було розміщено римські гарнізони. Частково варвари оселялися у римських областях на правах колонів (орендарів).

Capмати - іраномовні племена, споріднені зі скіфами, відомі античним авторам як савромати. У VIII-VII ст. до н. е. кочували в степах Поволжя, Уралу та Казахстану. Складалися з великих племенних союзів: аорсів, сираків, язигів, роксоланів, аланів та ін. Зростання населення, потреба в нових пасовищах і джерелах збагачення спричинили широке розселення сарматів та їх рух на захід. УIII-

II cт. до н. е. сираки й аорси опанували передгірні рівнини Кавказу, язиги і роксолани, витіснивши скіфів, встановили свою владу в степах Північного Причорномор'я, просунулись до кордонів Римської імперії. Наприкінці І ст. до н. е. зверхність у Причорноморських степах перейшла до аланів, які вдавалися до частих нападів на східні римські провінції та Закавказзя. Збройна експансія сарматів поширювалася й на північні та північно-західні землі, де мешкали праслов'янські племена. Пануванню сарматів поклали край у III- IV ст. н. е. готи і гуни. Сармати внесли певні зміни в етнічний склад та культуру населення на підкореній території: запровадили нову воєнну тактику, нові форми зброї та кінської збруї, поліхромний стиль в ювелірному мистецтві та ін.

Згодом війна з варварами відновилася. Імператор знову вирушив у похід. І ця друга кампанія закінчилась перемогою римлян, але під час нової епідемії чуми, що поширилась у військах, Марк Аврелій помер.

Війни і внутрішні потрясіння позначилися на стані імперських фінансів. Під час воєн на Дунаї довелося вдаватись до надзвичайних заходів: із торгів продавали речі, що належали імператорові, коштовний посуд, дорогоцінне каміння, імператорське вбрання. Економічне становище імперії за час правління Марка Аврелія похитнулось.

Наступником Марка Аврелія був його син Коммод (180-192). Він уклав з варварами мир, відмовившись від нових територіальних надбань. Для внутрішньої політики Коммода характерним є посилення абсолютистських тенденцій.

Вищі кола Риму були невдоволені імператором, зокрема через його особливу пристрасть до ігор та видовищ, у яких він сам іноді виступав на арені як гладіатор. Проти нього організували змову і його було вбито у гладіаторській казармі. Коммод був останнім представником династії Антонінів, яка правила Римською імперією майже 100 років.

За правління Антонінів розбудовувалися міста, споруджувалися шляхи. Проте Італія поступово втрачала своє привілейоване становище, натомість процвітати почали провінції. У суспільному житті імперії цього часу було закладено чимало суперечностей, що неминуче мали призвести до кризи. Криза настала не одразу і не одночасно в усіх областях імперії, а насамперед - в Італії. Поступова втрата Італією провідного економічного становища виявилась у відпливі коштів за її межі і в запустінні земель. Одним із засобів боротьби з цими явищами був наказ Траяна і Марка Аврелія сенаторам вкладати певну частину своїх коштів в італійське землеволодіння, але навряд чи це могло повернути Італії її колишню могутність. Заборгованість колонів зростала. Внаслідок цього землевласники заміняли грошову оренду орендою за частину продукту. Поступово оренда ставала примусовою, орендарі фактично прикріплялись до землі і не могли залишити місце проживання.

Після смерті Коммода розпочалася громадянська війна, що закінчилася цілковитою перемогою Септимія Севера (193-211). Север був досить освіченою людиною, енергійним полководцем і адміністратором. Він отримав імператорську владу від солдатів, що стали головною опорою його і наступників.

Север здійснив низку реформ в армії. У гвардію почали зараховувати переважно солдатів придунайських та сирійських легіонів. Кожен солдат відтепер міг сподіватися на просування по службі, внаслідок цього процес провінціалізації та варваризації армії поглибився. Солдати отримали право укладати законний шлюб.

Сенат втратив значення, якого набув за часів Антонінів. Спираючись на армію, Север здійснював антисенаторську політику і прагнув висунути представників муніципальної знаті в провінціях.

Водночас посилилася імператорська бюрократія. Роль верховного органу в державі відігравала рада імператора.

Римські фінанси після марнотратного правління Коммода були в незадовільному стані. До того ж реформи Севера потребували значних коштів, тому податки стягались з більшою, ніж раніше, суворістю. Нестача фінансів призвела до того, що кількість срібла у срібному денарії зменшилась майже наполовину.

У зовнішній політиці Септимій Север, наслідуючи Траяна, здійснив похід проти Парфії. За умовами укладеного миру римляни одержали Месопотамію. У Західній Європі Север докладав зусилля до зміцнення рейнського і придунайського кордонів. Маючи намір підкорити північну частину Британії, населену племенами, які часто нападали на римську провінцію, він організував проти них похід. Британським племенам було завдано поразки, але завершити кампанію імператорові не пощастило: там же, у Британії, він помер.

Септимій Север залишив імперію двом синам: Марку Аврелію Антоніну, прозваному Каракаллою, і Публію Септімію Геті. Вони вважались співправителями, але справи вершив старший брат - Каракалла. Першим актом їхнього правління було примирення з британськими племенами на умовах відновлення попереднього кордону. Вбивши брата, Каракалла правив з 211 по 217 р. Жорстокий і мстивий, підозріливий і малодушний, разом з тим сповнений упевненості у величі своєї влади, він з перших днів розпочав переслідувати сенаторів. Серед жертв Каракалли був видатний юрист Папініан, який відмовився визнати справедливим убивство Гети.

Каракалла видав едикт, за яким права римського громадянства поширювались майже на все вільне населення. Цей законодавчий акт завершував процес асиміляції вільного населення, що розпочався ще за часів республіки. У Римі Каракалла закінчив розпочате його батьком будівництво бань (терм), які перевищували своїми розмірами всі старі і свідчили про високий рівень архітектури та будівельної техніки.

Навесні 217 р. проти Каракалли було організовано змову і його було вбито. Солдати проголосили імператором Марка Опеллія Макріна, людину незнатного походження, яка дослужилася до вершницького звання. Це був перший вершник, який став імператором. Проте Макрін не мав достатнього авторитету, а його спроба зменшити платню солдатам викликала невдоволення.

Імператором було проголошено чотирнадцятирічного Варія Авіта Бассіана, який належав до роду Северів. Бассіан був жерцем бога Сонця і намагався запровадити цей культ у Римі. Врешті-решт поведінка імператора, для якого оргії були найулюбленішою формою розваг, а також його релігійні вподобання обурили преторіанців і вони вбили його.

Імператорська влада перейшла до двоюрідного брата Бассіана - Александра Севера (222-235). Його правління було певною реакцією на принципи військової монархії, запроваджені Септимієм Севером. Знову, як і за Антонінів, було встановлено згоду між імператором і сенатом. Проте істотних змін у систему правління, встановлену Септимієм Севером, Александр не вніс. Він не зумів приборкати армію.

Александр вів війну з персами (переможну), а також з германцями. Його авторитет як імператора під час останньої війни, що відбувалася зі змінним успіхом, було підірвано. Один із полководців, Гай Юлій Бер Максимін, очолив проти нього змову. Александра було вбито, а Максиміна проголошено імператором.

Гай Юлій Бер Максимін (235-238) був першим імператором, який розпочав військову кар'єру простим солдатом. Своє правління він ознаменував насамперед придушенням опозиції у військах. Після цього повів наступ спочатку проти германців, а потім проти даків і сарматів.

Максимін був "солдатським" імператором і прагнув передусім здобути популярність серед солдатів. Цим і визначалася його внутрішня політика. За час правління він жодного разу не був у Римі і не домагався затвердження своєї влади сенатом. Джерела стверджують, що Максимін конфісковував гроші у містах, скарбницях храмів. Сільське населення було надзвичайно невдоволене насильствами солдатів і місцевої адміністрації.

Римський сенат оголосив про скинення Максиміна. Незабаром на вимогу військ і плебсу імператором було обрано Гордіана НІ. Дізнавшись про події в Римі, Максимін рушив на місто з військами, але під час невдалої облоги Аквілеї був убитий своїми солдатами.

Гордіан III став одноосібним правителем. Він виступив у похід проти персів, які напали на Месопотамію, але закінчити цю війну не довелося: його вбили. Імператором проголосили Марка Юлія Філіппа (244-249), прозваного за своє походження Арабом. Філіпп уклав з персами мир, за яким римляни утримували за собою Малу Вірменію та Месопотамію, і повернувся в Рим, де був визнаний сенатом.

Зовнішньополітичне становище імперії було складним: уздовж майже всього північного кордону наступали варвари. Війська були не дисципліновані, кожна армія намагалась висунути свого кандидата на імператорський трон. Філіппу вдалося перемогти кількох претендентів на імператорську владу, але в битві з Децієм, якого війська в Мезії проголосили імператором, він був убитий. Гай Мессій Траян Децій (249-251) належав до тих імператорів, які прагнули відновити старі римські звичаї та уклад. Цим, мабуть, пояснюється і переслідування християн, під час яких загинуло багато прихильників нової релігії.

Після смерті Деція змінилося кілька імператорів. Найдовше пощастило утримувати владу Публію Ліцінію Валеріану (253- 260) та його синові Галлієну (253-268), якого він зробив співправителем. Валеріан був прихильником давньоримських принципів. За його правління також переслідувалися християни.

Становище імперії за часів Валеріана було ще напруженішим, ніж за його попередників. Рейн перейшли германські племена (франки та алемани), готи перетнули Дунай, на африканські провінції напали мавританські племена, на сході наступали перси.

Готи - германські племена скандинавського походження, які у римський період заселили пониззя Вісли. З кінця II ст. почали проникати на південь до Чорного моря, а у III ст. - до Криму. УIII ст. поділились на вестготів (західних готів), що оселились між Дністром і Дунаєм, та остготів (східних готів) - між Дністром та Доном. Держава остготів досягла найвищого розквіту в IV ст. під час володарювання Германаріха, до 375р., коли його знищили гуни. Частина покорених остготів після смерті Аттіли оселилась у Паннонії та Північній Італії. Вестготи як союзники римлян у IV ст. оселились на Нижньому Дунаї з центром у Трансільванії. Наприкінці IVст. повстали проти римлян, захопивши балканські провінції імперії (Коринф, Афіни, південь Греції). У 410 р. напали на Рим. Після смерті Аларіха рушили в Галлію (Тулуза). Теодоріх загинув на Каталаунських полях у битві з гунами. У 466-484 рр. оволоділи Іспанією. Після 507р. їх державу знищили франки. Поступово вестготи в Іспанії романізувалися, а у VI ст. прийняли християнство.

Гуни - кочовий народ, що сформувався у І-IV ст. у Центральній Азії з тюркомовних хунну і місцевих угрів і сарматів. Масове переселення найвідоміших, так званих західних, гунів до Європи (з 70-х рр. IVст.) дало поштовх Великому переселенню народів. Підкоривши інші народи, очолили могутній союз племен, котрий здійснював спустошливі походи в інші країни. Підкорили готів, брали данину з Римської імперії, Візантії. Найбільшої могутності гунський союз племен досяг за часів вождя Аттіли (середина Vcт.). Просування гунів на Захід зупинила їх нищівна поразка, завдана римськими військами в Каталаунській битві (451). Після смерті Аттіли (453) гунський союз племен розпався. Від західних гунів під час їх руху до Європи відокремилася група так званих білих гунів, або ефталітів, які зайняли Трансоксанію (область між Амудар'єю і Сирдар'єю). У 427р. вони напали на Індію, а згодом створили державу, до якої увійшли Північно-Західна Індія, частина Середньої Азії, Східного Ірану й Афганістану.

Перси зайняли Вірменію, вторглись у межі Римської імперії та захопили Антіохію. Валеріан відвоював Антіохію, але в сутичці з персами, які обложили Едессу, був узятий у полон, де і помер.

Після того як Валеріана захопили в полон перси, його син Публій Ліціній Егнацій Галлієн став одноосібним правителем імперії. Галл ієн був людиною освіченою, енергійною, прагнув захистити державу від зовнішньої небезпеки і відновити її внутрішню могутність, але був безсилий зміцнити дисципліну у військах. Важко було також стримувати натиск варварів на заході і персів на сході. Він мусив вести війну як з узурпаторами, так і з варварами: франками, алеманами, готами та ін.

Боспорське царство перестало бути союзником Риму. Зв'язки римських провінцій з Північним Причорномор'ям послабли, на Боспорі готувались набіги на Римську імперію і нові боспорські правителі надавали судна варварам, що наступали на імперію, їхні кораблі перепливали Чорне море, готи разом з іншими припонтійськими народами чинили спустошливі набіги на міста, розташовані на європейському і малоазійському узбережжях: Ефес, Афіни, розграбували грецькі міста Коринф та Спарту.

Боспорське царство - антична держава, яка утворилась близько 480р. до н.е. на Керченському та Таманському півостровах внаслідок об'єднання грецьких міст по обидва береги Боспору Кіммерійського (західний - Пантикапей, Тиритака, Мірмекій, східний - Гермонасса, Фанагорія та ін.). Столицею був Пантикапей (на місці сучасної Керчі). Об'єднувачами були династії Археанактидів та Спартокідів. Держава швидко зростала в результаті приєднання нових земель: у Криму Феодосії, у Приазов'ї гирла Дону (міста Танаїс), пониззя Кубані. Найбільшої могутності досягло у другій половині IV ст. до н. е., коли закінчився процес об'єднання. До його складу ввійшли античні міста та місцеві племена. УIII ст. до н. е. зазнало нападів скіфів та сарматів. У107 р. дон. е. під час передання влади новому володарю Мітрідату VI Сенатору вибухнуло повстання скіфів на чолі з Савмаком, яке через рік було жорстоко придушене.

Після смерті Мітрідата VI стало залежним від Риму. Занепало після нападів готів у другій половині III ст. та гунів у IVст.

268 р. Галлієна вбили змовники, а імператором було проголошено Марка Аврелія Клавдія, якому вдалося знов об'єднати імперію. Він помер від чуми, що лютувала в імперії кілька років.

Його змінив брат, який не міг утриматися при владі. Імператором став визначний полководець Луцій Доміцій Авреліан (270- 275). Продовжуючи політику свого попередника, Авреліан остаточно вигнав готів з Паннонії та відбив напади алеманів, які вторглися в Італію. Він провів реформи, прагнучи відновити внутрішню могутність Римської держави.

Однак республіканські інститути, які зберегли ще певне значення з часів Антонінів, тепер його втратили остаточно. Авреліан перший з римських імператорів назвав себе "паном і богом", тобто знехтував традиціями народовладдя. У Римі на Марсовому полі було споруджено храм Сонця - найвищого божества, верховного покровителя імперії. У Римі відновлювались старі святині. Це була спроба знайти єдину релігію для світової імперії, утвердити розхитану імператорську владу.

Варварські вторгнення становили велику небезпеку не тільки для провінцій, а й для Італії. Щоб убезпечити столицю, Рим за Авреліана було обнесено міцними мурами. Імператори робили все, щоб відновити єдність імперії, проте здійснити це в колишніх кордонах не вдалося. Риму довелося відмовитися від Дакії, корінне населення якої ніколи не мирилося з чужоземним пануванням.

Авреліан рушив з військами на Схід, але під час походу був убитий солдатами. На цей раз армія надала можливість призначити імператора сенату, який обрав старого сенатора Марка Клавдія Тацита (275-276), але він не зумів підтримати свій авторитет серед солдатів і незабаром загинув.

Після Тацита на імператорському троні змінилися кілька імператорів. І коли до влади прийшов Гай Валерій Аврелій Діоклетіан (284-305), розпочалася доба пізньої Римської імперії.

На кордонах імперії посилювались варварські племінні утворення, натиску яких римляни не завжди могли протистояти. У цих умовах армія набувала особливого значення: війська мали захищати й охороняти імперію і водночас бути опорою уряду. Але вже події II ст. показали, яку роль може відігравати армія в призначенні та зміщенні імператорів. До армії стали приймати уродженців провінцій. Служба в легіонах часто ставала спадковою. Легіонери були пов'язані не стільки військовою дисципліною, що всюди занепала, а спроби її відновлення викликали опір, скільки особливою професіональною єдністю, що утворилась під час багаторічної служби, умовами табірного і похідного життя. У разі збігу сприятливих для того умов легіони виходили з підпорядкування правлячому монархові і проголошували імператором свого ставленика, щоб отримати тим самим привілейоване становище в імперії.

Таким чином, у II-Ш ст. імперію охопила криза, яка виявилася у частій зміні імператорів, міжусобних війнах, втраті провінцій, послабленні зовнішньої могутності імперії.

Держава, яку очолювали імператори, що цілком залежали від легіонерів і не мали підтримки цивільного населення, не виконувала основної своєї функції - захисту рабовласництва, а також не змогла убезпечитися від зовнішніх нападів.

Провінції Риму стали більш самостійними від центру в господарському аспекті.

Внаслідок кризи зросла заборгованість колонів, оскільки виплати власникам маєтків збільшилися, а на залишених колонами землях держава селила захоплених у полон варварів.

Тягар кризи III ст. позначився насамперед на експлуатованих верствах. Внаслідок цього посилювався їхній опір, який набував різних форм: втеча колонів, спільні виступи селян і рабів (наприклад, рух багаудів у Галлії, який був однією з причин занепаду Римської імперії).