Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Німецька Демократична Республіка.

Життя східних німців будувалося за радянським зразком. 1950 р. державний сектор уже охоплював 77 % потужностей промислового виробництва; на селі здійснювалася примусова колективізація, яка завершилася на початку 60-х років. Провідником цієї політики виступала СЄПН, яку очолював Генеральний секретар її ЦК Вальтер Ульбріхт. Активна роль у комуністичному вихованні німецької молоді відводилася Спілці вільної німецької молоді (аналог радянського комсомолу). Невдоволення німців панівним ладом призвело в червні 1953 р. до народного повстання в Берліні і більш як 270 населених пунктах. Приводом стало те, що уряд підвищив норму виробітку на 10 % за незмінної заробітної плати. Радянська військова адміністрація ввела в Східному Берліні надзвичайний стан і з допомогою танків придушила масові виступи населення.

1956 р. у НДР одночасно з Польщею та Угорщиною виникла політична криза. Протестом проти німецького соціалізму став потік біженців із НДР, переважно через територію Західного Берліна у ФРН; за 1953-1961 рр. кількість біженців становила 2 млн осіб. За вказівкою з Москви в ніч на 13 серпня 1961 р. територія Західного Берліна була обнесена суцільним муром, що викликало масові протести західних країн.

1971 р. першим секретарем СЄПН став Ерік Хонеккер. З початку 60-х років НДР перебувала у стані відносної економічної стабілізації. НДР досягла чи не найвищого рівня й якості промислового виробництва, ввійшовши в десятку найбільш промислово розвинутих країн світу, і мала найвищий рівень життя серед соціалістичних країн. Проте було й очевидним відставання НДР від ФРН у соціально-економічному розвитку та обмеженість демократичних свобод у НДР.

Під впливом "перебудови" М. Горбачова в СРСР, "оксамитової революції" в Угорщині та Чехословаччині народні маси НДР

1989 р. виступили з протестами проти наявних порядків. Е. Хонеккер був змушений у жовтні 1989 р. піти у відставку, а його наступником став Егон Кренц, обіцянки якого здійснити реформи були запізнілими. Понад 1,5 млн членів СЄПН вийшло з партії. 4 листопада 1989 р. у Берліні відбулася півмільйонна демонстрація з вимогами радикальних політичних змін. Розпочалося руйнування Берлінського муру. Кордон на Захід став відкритим. З грудня 1989 р. Політбюро СЄПН подало у відставку. 18 березня

1990 р. відбулися перші в історії вільні вибори до Народної палати. Перемогла некомуністична опозиція на чолі з християнськими демократами. У травні 1990 р. було підписано державний договір між ФРН і НДР про створення, починаючи з 1 липня, валютного, економічного і соціального союзу двох німецьких держав. Керівництво СРСР не заперечувало проти об'єднання німецького народу. 31 серпня в Берліні підписали договір про об'єднання, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН З жовтня 1990 р. Для врегулювання міжнародних аспектів об'єднання Німеччини були проведені переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії, Франції, які завершилися 12 вересня підписанням у Москві Договору про остаточне врегулювання німецького питання. З жовтня 1990 р. відбувся акт возз'єднання Німеччини, що стало подією історичного значення не лише для німецького народу, а й для Європи і світу. 2 грудня 1990 р. були проведені вибори до бундестагу об'єднаної Німеччини, на яких переміг союз ХДС/ХСС. Федеральним канцлером залишився Г. Коль, який сформував уряд у коаліції з ВДП.

Економічне становище Німеччини після об'єднання виявилося досить складним. Перехід 6 земель колишньої НДР до ринкової економіки супроводжувався згортанням виробництва, безробіттям, зниженням рівня соціальної захищеності. Для подолання кризових явищ та інтеграції "нових земель" у загальнонімецькі структури уряд ФРН виділяв значні бюджетні асигнування: лише в 1990-1995 рр. вони становили 991 млрд марок. Однак економічна трансформація обернулася для східних земель величезним безробіттям, яке сягало 15 % робочої сили. До того ж у 1992- 1993 рр. у ФРН відбувся спад виробництва, викликаний світовою економічною кризою. Парламентські вибори 1994 р. принесли черговий політичний успіх ХДС/ХСС. Проте зміцнила свої позиції й опозиція: СДПН одержала 36,4 % голосів. Незважаючи на те, що ситуація в Німеччині, починаючи з 1994 р., поліпшувалася, проблеми, пов'язані з об'єднанням, залишалися: зберігався досить високий рівень безробіття (понад 4,5 млн осіб) у зв'язку з ліквідацією нерентабельних підприємств, шахт, кризою у будівельній сфері. З початку 1996 р. уряд Коля намітив програму реформ до 2000 р., спрямованих на зменшення державних видатків у економіці, відмову від державного регулювання, розширення простору для діяльності приватних підприємств.

Наступні вибори до бундестагу у вересні 1998 р. християнські демократи програли. Канцлер Г. Коль після 17 років урядування пішов з посади. Соціал-демократи здобули перемогу: 40,9 % голосів і 298 мандатів. Блок "Союз-90/Зелені" одержав 6,7 % голосів виборців і 47 мандатів. У результаті було створено нову урядову коаліцію СДПН і партії "зелених". Уряд очолив лідер соціал-демократів Г. Шредер, посаду віце-канцлера і міністра закордонних справ обіймав лідер "зелених" Йошка Фішер. Програма, сформульована новою коаліцією, передбачала, зокрема, зниження податків для громадян, збільшення інвестицій в освіту і дослідництво, поліпшення умов для малих підприємств, створення 100 тис. місць для молодих фахівців тощо. У травні 1999 р. президентом ФРН було обрано соціал-демократа Йоганнеса Рау. У 2004 р. його змінив Хорст Кьолер.

Загострення економічних і соціальних кризових явищ у країні, симптоми яких стали очевидними ще від середини 90-х років, а також політичні суперечності спричинили позачергові парламентські вибори у вересні 2005 р. У результаті цих виборів було досягнуто угоди про створення "великої коаліції" між СДПН і ХДС/ХСС. Канцлером уперше в історії Німеччини стала жінка - голова Християнсько-демократичного союзу Ангела (Доротея) Меркель. До складу уряду увійшли 7 міністрів від соціал-демократів і 6 міністрів від ХДС/ХСС. Бундесканцлер А. Меркель зіштовхнулася з серйозними викликами внутрішньої кризи. У ФРН посилилося невдоволення несправедливістю у соціальних відносинах, зокрема зростанням нерівності в розподілі прибутків та рівнем власне прибутків. Симптоми кризи виявилися в зростанні з 19 до 25% частки нижнього прошарку населення (отримують менше 70 % середнього прибутку в Німеччині) у період з 2000 до 2006 р., тоді як частка середнього класу зменшилася з 62 до 54 %. Уряд "великої коаліції" розробив програму глибоких реформ, що сприяло гарним темпам зростання економіки і експорту із країни. Але початок економічної кризи у світі у 2008 р. загальмував втілення в життя економічних реформ. Тому чергові парламентські вибори у 2009 р. мають стати надзвичайно гострими.

Об'єднана Німеччина стала важливим фактором міжнародних відносин. Вона - член НАТО, провідний учасник Європейського Союзу.

У другій половині 90-х років Німеччина стала брати активну участь у миротворчих операціях в Європі. Бомбардування Югославії (1999) у рамках НАТО стало першою акцією, в якій після Другої світової війни були задіяні німецькі збройні сили. ФРН активно підтримує розширення НАТО на Схід, ідею європейської колективної безпеки. Уряд Шредера сприяв розширенню ЄС і створенню валютного союзу через запровадження європейської валюти - євро.

Зацікавленість Німеччини в розширенні ЄС і НАТО визначається міркуваннями економічної вигоди, геополітичних мотивів забезпечення безпеки, політичних мотивів гарантування стабільності миру і демократії в Європі. Особливу увагу ФРН приділяє країнам Центральної та Південно-Східної Європи, де німецький бізнес зайняв ключові позиції. Обсяг торгівлі з цим регіоном навіть перевищує відповідний показник німецько-американських торгових зв'язків.

Німеччина була і залишається одним із найважливіших союзників США. Після терористичних актів 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку і Вашингтоні ФРН висловила безумовну підтримку Сполученим Штатам у їхній боротьбі проти міжнародного тероризму

(під час візиту до США канцлера Г. Шредера у лютому 2002 р.). Війська бундесверу взяли участь у афганській антитерористичній кампанії. Водночас у відносинах між Берліном і Вашингтоном зберігаються серйозні суперечності. Виступаючи у вересні 2002 р. в ООН, Г. Шредер висловився проти ескалації воєнних дій на Близькому Сході та засудив спроби силового вирішення іракської проблеми. Лише після офіційної перемоги США над режимом С. Хусейна у вересні 2003 р. під час особистої зустрічі Дж. Буша та Г. Шредера відбулося замирення двох держав. Зокрема Німеччина вітала передання Сполученими Штатами в липні 2004 р. суверенітету Тимчасовому уряду Іраку. Німеччина дотримується ідеї пріоритетності багатосторонніх міждержавних відносин і дій за посередництва такої універсальної міжнародної організації, як ООН, натомість США віддають перевагу монопольному впливу на світову політику, що не може не викликати суперечностей у їхніх відносинах.

На початку XXI ст. зовнішня та оборонна політика Німеччини набула глобального характеру. Інтереси ФРН, яка є другим світовим експортером після США, охоплюють більшість регіонів земної кулі - від Близького Сходу, Південної та Південно-Східної Азії до Латинської Америки та Африки. Пріоритетними азійськими партнерами ФРН є "велика азійська трійка" - Китай, Японія, Індія. Інший важливий напрям німецької економічної діяльності - Латинська Америка, де привілейованими партнерами Німеччини залишаються країни з численною німецькою діаспорою - Аргентина, Чилі, Бразилія. Найбільші німецькі економічні інтереси в Африці концентруються на багатій на енергоносії Лівії та Південно-Африканській Республіці й Намібії. Решта африканських країн є просто об'єктами німецьких програм економічної допомоги розвитку. Враховуючи важливість близькосхідних джерел постачання сировини для економіки Німеччини та інших країн ЄС, німецька дипломатія з великою часткою обмеженості ставиться до американської стратегії інтенсивної демократизації країн Близького Сходу. Але найважливіші німецькі інтереси концентруються в Європі. Впродовж 1990-2008 рр. об'єднана Німеччина була зацікавлена у завершенні процесу створення єдиного внутрішнього ринку Європейського Союзу як передумови до формування економічного та валютного союзів (зона євро), докладала послідовні зусилля, спрямовані на запровадження єдиного простору свободи, безпеки, правосуддя (Шенгенський простір), проведення спільної та оборонної політики Євросоюзу, органічного входження до єдиної Європи нових держав.

На пострадянському просторі Росія залишається для Німеччини важливим ринком збуту та джерелом сировини, вигідним місцем розміщення різних виробництв. Одночасно, зміцнюючи зв'язки з Росією, ФРН проводить політику створення на пострадянському просторі регіональних противаг Росії, аби не допустити відродження там її монопольного впливу. 17 січня 1992 р. було встановлено дипломатичні відносини між ФРН і Україною. 9 червня 1993 р. була підписана Декларація про основи відносин між Україною та Федеративною Республікою Німеччиною. Впродовж 90-х років XX ст. інтенсивно розвивався німецько-український політичний діалог. На найвищому політичному рівні здійснювалися візити представницьких делегацій на чолі з Президентом України та бундесканцлером. Так, Гельмут Коль двічі відвідав Україну: у червні 1993 р. та у вересні 1996 р. У лютому 1998 р. 8 першим державним візитом Україну відвідав президент ФРН Роман Герцог. У лютому 1999 р. було створено Німецько-український форум, який мав доповнити офіційний діалог між двома країнами прямими контактами між неурядовими та громадськими організаціями. У липні 1999 р. з першим візитом в Україні побував канцлер Г. Шредер, який вимагав остаточного закриття Чорнобильської атомної електростанції. Важливим фактором формування теплого політичного клімату двосторонніх відносин став динамічний міжпарламентський діалог. Водночас дуже повільно розвивалася економічна складова співробітництва двох країн, хоча співробітництво з провідними німецькими банками ("Дойче банк", "Дрезден банк") та іншими фінансовими структурами розвивалося інтенсивніше. Незважаючи на охолодження двосторонніх відносин на межі XXI ст. у зв'язку з "касетним скандалом" в Україні, в грудні 2001 р. відбувся черговий візит в Україну канцлера Г. Шредера, під час якого було врегульовано фінансові проблеми у відносинах двох держав. Але лише в 2004 р. відновилася активна співпраця ФРН і України. Сторони зокрема зосередили увагу на активізації взаємодії з питань європейської інтеграції України та її вступу до Світової організації торгівлі; було підписано Угоду про фінансове співробітництво. Перемога Помаранчевої революції сприяла суттєвому поліпшенню іміджу України на Заході, у тому числі в Німеччині. Свідченням цього стало проведення у березні 2005 р. "Дня України" в німецькому бундестазі, в якому взяв участь український Президент В. Ющенко. Після приходу до влади "великої коаліції", яку очолила А. Меркель, міжурядові консультації між Україною та Німеччиною були призупинені, а візит до України міністра закордонних справ ФРН Ф.-В. Штайнмайєра в лютому 2006 р. приніс низку розчарувань українській стороні. Міністр зайняв негативну позицію щодо надання для українців віз до країн ЄС. Висловивши підтримку зусиллям України, спрямованим на інтеграцію в ЄС і НАТО, він заявив, що швидкість зближення з ними залежить від самої України, від реалізації економічних реформ.

У жовтні 2006 р. та лютому 2007 р. Німеччину з робочими візитами відвідав президент України В. Ющенко. Підсумком першого візиту стало визначення головних напрямів роботи українсько-німецької Групи високого рівня з економічних питань. Другий візит став важливою подією в контексті активізації діалогу на найвищому рівні: у межах візиту відбулася зустріч Президента України з федеральним канцлером Німеччини А. Меркель. Позиція уряду "великої коаліції" щодо співпраці з Україною дає підстави стверджувати, що на відміну від попереднього уряду, який орієнтувався на привілейоване партнерство замість членства України в ЄС, він усе-таки визнає можливість участі України в Євросоюзі, правда, у тривалій перспективі.