Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Роки "застою" (1964-1985)

У жовтні 1964 р. М.С. Хрущов був звільнений з усіх посад і відправлений на пенсію. Три генсеки, три вожді партії та держави протягом 20 років правили країною. Найдовше біля керма стояв Л.І. Брежнєв - вісімнадцять років. Ю.В. Андропову і К.У. Черненку історична доля відвела миттєвості. Вони не кинули країну у прірву, проте і не піднесли її на нову висоту. Це був період наростання негативних явищ у всіх сферах суспільного життя. Вони виявилися у стагнації економіки, корумпованості вищих ешелонів влади, падінні авторитету СРСР на міжнародній арені. Заходи для "вдосконалення" соціалізму не могли зупинити кризи адміністративно-командної системи, яка поступово наближалася, їхня діяльність викликала зростання опозиційних настроїв населення, розбудила цілий рух дисидентів.

Найбільший внесок у цю справу зробив один з ініціаторів і організаторів зміщення Хрущова Л.І. Брежнєв.

Леонід Ілліч Брежнєв (1906-1982) - радянський партійний і державний діяч. 31937р, на партійній І державній роботі в Україні. В роки війни на політичній роботі в діючій армії, з 1944 р. генерал-майор. 31946р. перший секретар Запорізького, Дніпропетровського обкомів КП(б) України. В1950-1962рр. перший секретар ЦК КП(б) Молдавії.. З жовтня 1962р. член ЦК, кандидат у члени Президії та секретар ЦК КПРС. З березня 1953 р. генерал-лейтенант і заступник начальника Головного політуправління РА і ВМФ. 26 червня 1953 р. взяв участь в арешті Бери, що сприяло подальшій кар'єри З лютого 1954 р. Брежнєв - другий, а з серпня 1955р. - перший секретар ЦК КП Казахстану. 31956 р. секретар ЦК КПРС і кандидат у члени президії ЦК. Підтримавши Хрущова в боротьбі з опозицією, в червні 1957р. став членом президії ЦК, а з 1958р. замінив Хрущова в Бюро ЦККПРС по РРФСР. У 1960-1964рр. очолював Президію Верховної Ради СРСР. У1963 р. знову став секретарем ЦК КПРС. Учасник підготовки і здійснення усунення від влади Хрущова. З жовтня 1964 р. перший (з квітня 1966- Генеральний) секретар ЦК КПРС, з 1977р. голова Президії Верховної Ради СРСР. Правління Брежнєва супроводжувалося безмірним звеличуванням його особи, створенням нового культу. З приходом до влади Брежнєва в політичному курсі радянського керівництва утверджувалися консервативні тенденції, нарощувалися негативні процеси в економіці, соціальній та духовній сферах життя суспільства, що призвело на початку 80-х років до передкризової ситуації. Період правління Брежнєва отримав в історії назву "застою". В зовнішній політиціі брежнєвсь-ка адміністрація прагнула нормалізувати відносини з Заходом, але водночас реалізувала політику втручання в справи інших країн. Помер 10 листопада 1982 р.

Людина обережна, консервативна, без будь-яких ознак самобутньої особи, але амбітна, Л.І. Брежнєв найбільше дбав про стабільність суспільства і соціалізму. Для нього було характерне яскраве імперське мислення. В "активі" Сталіна були Фінляндія, Польща, Прибалтика, а потім і вся Європа. У Брежнєва - Польща, Чехословаччина, Афганістан. Лаври Сталіна не давали йому спокою.

Поступово розпочався відступ від курсу десталінізації. Преса призупинила критику культу особи Сталіна, викриття беззаконь сталінського режиму. Значно жорсткішою робилася цензура, обмежувався доступ до наукової інформації. Був підготовлений проект часткової та повної реабілітації Сталіна і лише протести лідерів низки комуністичних партій Європи призупинили реалізацію плану. Тим часом нехай і нерішучі, проте відверті дії з реабілітації Сталіна, реставрації сталінізму серйозно занепокоїли інакодумців і значно посилили опозиційні настрої в суспільстві.

Посилення ідеологічного тиску після періоду "відлиги" викликало широкий рух дисидентства. Воно не було організаційно оформленим, проте мало чіткі принципи й авторитетних лідерів (Рой Медведєв, О.І. Солженіцин, А.Д. Сахаров). Основу дисидентства становила правозахисна і миротворча діяльність, спрямована спочатку на вдосконалення наявної системи, пізніше - на відмову від неї. В Україні, Вірменії, Грузії, республіках Прибалтики дисидентський рух був забарвлений націонал-демократичними тонами.

Найбільш відомі форми протесту дисидентських кіл на адресу політичного керівництва СРСР, судових і карних інстанцій - заяви, звернення, відкриті листи, демонстрації. Остаточний відхід нового керівництва від реформаторського курсу сприяв активізації опозиції. За кордоном дисиденти налагодили видання літературних творів, які були заборонені в країні ("тамвидав"). У СРСР виникли так звані безцензурні видання ("самвидав"). Представники дисидентського руху зазнавали різноманітних переслідувань (ув'язнення в тюрми і табори, в психіатричні лікарні, вислання за кордон). У політичній сфері зменшувався рівень суспільної активності.

Покладати надії доводилось на економіку. Було розпочато з аграрної сфери. В березні 1965 р. Пленумом ЦК КПРС були введені стабільні плани закупівлі сільськогосподарської продукції; збільшувалися заготівельні ціни на зернові культури, надбавки на діючі ціни на худобу. Знімалися обмеження на особисті господарства колгоспників, для них вводилася гарантована оплата. Держава інвестувала гігантські кошти в сільськогосподарське виробництво, майже вдвічі збільшилася поставка мінеральних добрив, ширилася меліорація земель тощо.

Чому масштабні і цілеспрямовані зусилля на оздоровлення не дали очікуваного ефекту? Насамперед не відбулося звільнення села від тенет бюрократичного адміністрування. Намагання подолати антиселянський характер аграрної політики не вдалося. Перебудова на селі велася наказними методами. Командно-адміністративна система суб'єктивно визначала інвестиційну, технічну, технологічну політику на селі. Обсяг валової продукції сільського господарства постійно скорочувався.

Подібні процеси мали місце і в промисловості. Програма економічної реформи промисловості скорочувала значну кількість планових показників підприємств, які раніше вводила держава. Встановлювався один із головних показників їх роботи - обсяг реалізованої продукції. На підприємствах створювались спеціальні фонди за рахунок відрахувань від прибутку, кошти яких призначалися для розвитку виробництва та матеріального заохочення робітників і службовців. Ліквідовувалися раднаргоспи і відновлювалося галузеве управління. Тепер воно мало діяти в умовах нових принципів планування і господарської самостійності підприємств. Отже, реформа передбачала підвищення ролі економічних методів управління.

У 70-80-ті роки поглиблювався процес загальносоюзного поділу праці, "взаємодоповнення" республіканських господарств, коли кожен регіон орієнтувався переважно на якусь одну-дві галузі промисловості. Це призводило до однобокості розвитку республік і регіонів, наслідки якого відчуваються і сьогодні. Курс на інтеграцію економік республік, директивне управління республіканськими господарствами з центру викликали диспропорції в їхній структурі, а за ними - і зростання опозиційних настроїв в союзних республіках. Серйозно загострюються диспропорції в структурі промисловості. Пріоритетний розвиток дістали галузі важкої промисловості, насамперед оборонної. Виробництво військової техніки на підприємствах машинобудування досягало 60%.

Несприятлива економічна кон'юнктура склалася на світовому ринку, де основним і досить значним був радянський експорт нафти. Падіння цін на нафту значно скоротило надходження валюти. Беззаконня і корупція сприяли розвитку такого явища, як "тіньова" економіка, що давало вищому чиновництву практично безмежні можливості для збагачення. Такі самі можливості мала взагалі бюрократична верхівка.

Разом з тим середні прошарки, усунуті від влади, були відчужені і від права розпоряджатися національним багатством. До того ж загострювалися суперечності в розвитку суспільства, давалося взнаки хронічне невиконання планів у соціальній сфері. Повільніше від планового відбувалося зростання реальних прибутків населення. Підвищення заробітної плати здійснювалося без врахування результатів праці. Невиправдано зближувалася оплата праці інженерно-технічного персоналу і робітників. Посилення соціальної нерівності, яка визначалася не стільки обсягами доходів чи рівнем освіти, скільки ставленням до джерел розподілу матеріальних благ, порушення законності з боку численних керівних працівників, корумпованість, славослів'я на адресу Брежнєва викликали зростаюче незадоволення в країні. Його авторитет катастрофічно падав.

Інтелігенція аж ніяк не приховувала саркастичного ставлення до партійного "авторитета", а так само до догідливої бюрократичної верхівки. З'являлися байки, притчі, анекдоти, персонаж яких легко впізнавався після перших слів. Це неабияк турбувало наближених, бо створювало загрозу їх власному розкошуванню.

Нового генсека Ю.В. Андропова (листопад 1982 р.) по-різному було зустрінуто в суспільстві. Прагнення демократії, незламне в дисидентах, захисниках людських прав і свобод, які жорстоко придушував Андропов (16 років - голова КДБ), було несумісне з визнанням його генсеком. Однак були і ті, які знудилися за "сильною рукою", яку вбачали в наступнику Брежнєва. Новий генсек провів низку кадрових змін, значну увагу приділяв боротьбі з бюрократизмом, безгосподарністю і корупцією. Населенню країни запам'яталися "облави" на прохідних підприємств і установ, міліцейські наскоки на клуби і кінотеатри для виявлення прогульників, штрафні санкції, вирахування із заробітної плати. Проте заходи з "наведення порядку" не привели до бажаних результатів, хоча широкі маси сподівалися на оздоровлення морально-політичного клімату.

Наступник Андропова К.У. Черненко (квітень 1984 р.) не прагнув до проведення в країні якихось реформ. Кадровий партійний працівник, який на старість років став генсеком, нічого не встиг зробити. Проте процес реформування радянського суспільства був незворотний. Смерть Сталіна, XX з'їзд КПРС і критика культу особи, "відлига", дисидентський рух, безперечно, робили радянське суспільство суттєво іншим. Воно вже не було суто тоталітарним: у його глибинах зароджувались мікрочастини громадянського вигляду. Хоча і повільно, але лібералізувалися багатолітні порядки, які у творців і захисників репресивного режиму, будівничих адміністративно-командної системи вважалися непохитними.