Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Зовнішня політика Росії

Розпад СРСР змінив становище Росії на міжнародній арені, її політичні й торговельно-економічні зв'язки із зовнішнім світом. Пріоритетними завданнями зовнішньополітичної концепції Росії стають збереження територіальної цілісності і незалежності, забезпечення умов для розвитку ринкової економіки і входження в світове товариство. Необхідно було досягти економічної та фінансової допомоги з боку західних держав у проведенні курсу реформ. Зовнішньоекономічні зв'язки насамперед мали допомогти подолати господарську кризу в країні.

Визнання Росії як нової держави розпочалося з кінця 1991 р. Перший свій візит президент нової держави здійснив до ФРН. Про визнання суверенітету Росії заявляли не лише окремі країни, а й міжнародні організації. Про перехід до неї прав і обов'язків колишнього СРСР заявили країни Європейського Співтовариства. 1993-1994 рр. були підписані угоди про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом (ЄС) та Росією. Як й інші країни, які виникали після розпаду СРСР, Росія приєдналася до запропонованої НАТО програми "Партнерство заради миру", однак виступила проти вступу країн, що утворилися після розпаду СРСР, до НАТО. Антинатівський курс Москви надає неконструктивного, ризикованого характеру інтеграційним процесам в європейському регіоні.

Було домовлено з великими банками Заходу про відстрочення платежів за борги колишнього СРСР. Росія увійшла до складу Міжнародного валютного фонду. Важливе значення мав вступ країни до Ради Європи, до якої входять практично всі європейські країни. В компетенцію Ради входять питання прав людини, культури й освіти, захисту навколишнього середовища тощо. За підтримки світового співтовариства Росія поступово інтегрується в світову економіку.

В умовах руйнації народногосподарських зв'язків між республіками колишнього СРСР і розпаду так званої системи соціалізму величезного значення набула переорієнтація зовнішньополітичних зв'язків з країнами як далекого, так і близького зарубіжжя. США після довгої перерви надали Росії режим найбільшого сприяння. Цивілізованих форм набуло співробітництво Російської Федерації з великими країнами у вирішенні конфліктних ситуацій у світі (колишня Югославія, Ірак). Налагоджується не лише торгово-економічне, а й воєнне співробітництво Росії з країнами Заходу і США. Закінчення "холодної війни" дало змогу значно скоротити збройні сили.

Складніше встановлювалися відносини з країнами, які утворилися на географічному просторі колишнього СРСР. Розпад СРСР зруйнував традиційні економічні зв'язки між колишніми республіками. Значно знизився товарообмін з державами СНД. Гостро постало питання про розділ майна колишнього Союзу між новими державами, про умови перевезення вантажів, транспортування нафти і газу їх територіями за кордон. Велись гострі дискусії з Україною щодо поділу Чорноморського флоту і володіння Кримським півостровом. Так звані економічні та стратегічні інтереси Росії в Таджикистані і Молдові стали причинами її участі в збройних конфліктах у цих регіонах. Конфлікти з урядами викликались невирішеністю територіальних питань, невизначеністю статусу російського населення і вартості збитків, яких завдала радянська влада цим країнам.

Фактично нові незалежні держави змушені "врівноважувати" свою незалежність з характером взаємовідносин з Москвою. Визначеності, якої набула російська зовнішня політика, властива гіперболізація її інтересів. Опозиційність Росії до загальноєвропейських інтеграційних процесів, її прагнення визначити характер співробітництва в рамках СНД деформують зовнішню політику ще не досить самостійних нових держав. Це перешкоджає відновленню органічної єдності континенту, фактично протиставляє пострадянську інтеграцію європейській. І хоча зовнішня політика залишається предметом гострої дискусії в Росії, її принципові положення цілком визначилися і підтримуються фактично всіма політичними силами. Політика Роси відображає її небажання відмовитися від особливих прав і ролі, особливо серед нових незалежних держав близького зарубіжжя. Війна Росії в Чечні викликала в європейської громадськості недовіру до її політики.

З середини 90-х років XX ст. зовнішня політика Росії в європейському векторі стає більш визначеною. Головним її пріоритетом стала боротьба проти розширення НАТО на схід і недопущення вступу до нього східноєвропейських країн, зокрема колишніх республік СРСР. У 1997 р. відносини Росії та НАТО були врегульовані в основоположному документі "Росія - НАТО". Того ж року вона вперше взяла участь в зустрічі лідерів семи провідних індустріальних країн світу. У 1999 р. Росія вперше відкрито виступила проти операції НАТО в колишній Югославії. "Демарш Примакова", який повернув свій літак на шляху до США після початку бомбардувань літаками НАТО Югославії, був лише початком низки силових акцій Росії. Отримавши відмову на самостійне проведення миротворчої операції в югославському краї Косово, російські десантники захопили аеропорт у столиці краю Приштіні. Компромісне рішення дало можливість утримувати своїх військових миротворців на Балканах до 2003 р.