Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Країни Латинської Америки

Протягом XX ст. населення Латинської Америки збільшилося з 60 до 520 млн осіб (2001 р.). Унаслідок процесів деколонізації зросла і кількість держав у регіоні - із 20 на початку XX ст. до 33 на сьогодні. Збільшення відбулося внаслідок процесів деколонізації, за рахунок здобуття незалежності колишніми колоніальними володіннями Великої Британії та Нідерландів у Карибському басейні. На сьогодні у регіоні ще зберігається контроль над окремими територіями з боку Франції, Нідерландів, США та Великої Британії. За рівнем економічного розвитку після Другої світової війни вони значно відрізнялися одна від одної. До країн з найбільш розвинутою обробною промисловістю належали Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі. Такі країни, як Колумбія, Венесуела, Перу, Уругвай, мали розвинуту гірничу промисловість. Решта - суто аграрні країни. Спільною ознакою для латиноамериканських країн була монокультурність економіки і сільського господарства, зокрема латифундизм (велике приватне землеволодіння), архаїчність відносин у сільському господарстві, аграрне перенаселення.

Відразу після війни економічне становище країн Латинської Америки було досить сприятливим - віддаленість від головних театрів війни, попит на сировину, промислові та сільськогосподарські товари, підвищення цін на них створили сприятливу ситуацію для розвитку в них економіки. У цих країнах почали розвиватися металургія, машинобудування, нафтохімія, електропромисловість. Особливістю післявоєнного економічного розвитку країн Латинської Америки стало створення і зміцнення в них державного сектору в промисловості. Були націоналізовані або викуплені підприємства в нафтовій промисловості, залізниці, комунальне господарство тощо. Особливо інтенсивно одержавлення галузей народного господарства відбувалося в Аргентит, Бразилії, Мексиці, Чилі. Ця політика здійснювалася військовими авторитарними режимами, які мали достатньо широку народну підтримку. В Аргентині це період правління президента Хуана До-мінго Перона (1946-1953), в Мексиці - президента Мігеля Алемана (1946-1952), у Бразилії - президента Жетуліу Варгаса (1950-1954), у Чилі - президента Гонсалеса Відели (1946- 1952).

В умовах розгортання "холодної війни" США зміцнюють військово-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. 1948 р. вони уклали багатосторонній договір про колективну безпеку, у цей самий рік була створена Організація американських держав. Американці переозброїли місцеві армії та створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США. Вашингтон підтримував тісні зв'язки з такими одіозними антинародними режимами, як Батісти на Кубі, Сомоси в Нікарагуа.

Наприкінці 50-х - на початку 60-х років починається новий етап соціально-економічного розвитку Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортзаміщувальної індустріалізації вичерпані, а державні фінанси переобтяжені необхідністю підтримувати величезний державний сектор економіки. Нестачі в бюджетах виникали і внаслідок реалізації амбіційних проектів: у Бразилії - будівництва нової столиці Бразиліа вдалині від перенаселеного Ріо-де-Жанейро, у Мексиці - проведення Олімпійських ігор 1968 р. Це призводило до перенапруження бюджетів, зростання інфляції та, як наслідок, до політичної нестабільності. Понад 70 військових переворотів, путчів за 25 повоєнних років - таким був результат цієї нестабільності. В одних випадках на хвилі масового невдоволення владу здобували ліві сили, які намагалися знайти вихід зі становища на шляху будівництва соціалізму. Так розвивалися події на Кубі, де партизанська війна проти проамерикаяського режиму завершилася на початку 1959 р. перемогою повстанців, лідер яких - 32-річний Фідель Кастро - очолив уряд. Він налагодив тісні зв'язки з СРСР. М.С. Хрущов, захоплений ідеєю отримати союзника за 90 миль від США, пішов заради збереження режиму Кастро навіть на ризик ядерної війни в 1962 р. Куба, повторюючи досвід СРСР, стала рядовою країною тоталітарного соціалізму.

Фідель Кастро Руе (нар. 1926) - державний і політичний діяч Куби. З 1953р. очолив збройну боротьбу проти диктаторського режиму Батісти, за що був засуджений до 16років ув'язнення (у 1965р. амністований). Емігрував до Мексики, де сформував революційний загін для продовження боротьби проти диктатури. 31956р. очолив партизанську боротьбу на Кубі, яка привела до перемоги Кубинської революції (1 січня 1959 р.) і встановлення комуністичного режиму. У1979 р. став президентом міжнародного Руху неприєднання, хоча фактично здійснював політичну лінію СРСР, який надавав Кубі допомогу.

Вважаючи, що вся Латинська Америка дозріла до соціалістичної революції, Кастро невтомно, але безрезультатно намагався підняти революцію на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії його сподвижник - Брнесто (Че) Гевара, який став кумиром радикальної молоді 60-х років.

У Чилі спробу побудови соціалізму в 1970-1973 рр. здійснив уряд президента Сальвадора Альєнде, який складався з комуністів і соціалістів. На відміну від Кастро Альєнде прийшов до влади конституційним шляхом і намагався побудувати соціалізм у межах конституційної законності. Радикальні перетворення, включаючи націоналізацію всієї мідної промисловості, викликали хаос в економіці й масове невдоволення. Скориставшись цим, генерал Піночет за схвалення США повалив уряд Альєнде, який загинув під час штурму президентського палацу.

1979 р. партизани Фронту національного визволення повалили один із найганебніших диктаторських режимів Латинської Америки - Сомоси в Нікарагуа. Події розвивалися за кубинським зразком і з такими наслідками, але у 80-ті роки в країні виник опозиційний партизанський рух. На вільних виборах 1990 р. будівники соціалізму - сандіністи - зазнали поразки, хоч і залишилися однією з провідних політичних партій.

Інші латиноамериканські країни стають на шлях інтеграції їх економіки в світову, відкриваючи доступ іноземному капіталу і сприяючи вільній торгівлі. Розвивається економічна інтеграція. 1960 р. було утворено ЛАВТ (Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі), куди ввійшло 11 країн; 1961 р. - Центральноамериканський спільний ринок (5 країн); 1968 р. - Карибська асоціація вільної торгівлі (12 країн) тощо.

Пошуки шляхів подолання кризових явищ у соціально-політичній та економічній сферах часто призводили до встановлення військових хунт, які в 1962 р. прийшли до влади в Аргентині, в 1963 р. -у Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі, в 1964 р. -вБолівїї і Бразилії, в 1973 р. - в Чилі. Всі вони вели боротьбу з лівими, обмежували політичні свободи. Досягнута таким чином внутрішня стабільність і створення пільгового режиму для іноземних капіталовкладень привели до великого припливу інвестицій та прискорення розвитку. Бразилія до 80-х років обігнала за валовим національним продуктом Італію й наблизилася до Англії, посівши 7-ме місце у світі з виплавки сталі, 8-ме - з виробництва телевізорів, 10-те - з випуску легкових автомобілів. Зворотним боком цього курсу стало зростання зовнішньої заборгованості країн Латинської Америки, низька заробітна плата, що не могло не призвести до соціально-політичної кризи військових режимів.

Певний вплив на соціально-економічний розвиток латиноамериканських країн мала політика США. 1961 р. президент Дж. Кеннеді запропонував цим державам об'єднатися в44Союз заради прогресу" для ліквідації злиднів та відсталості. Америка надала їм конкретну допомогу (20 млрд дол.) для реформування економіки, соціальної сфери. Мета, яку ставили США, зводилася до запобігання кубинському варіанту розвитку подій. Одночасно США втручалися у справи країн Латинської Америки, щоб перешкодити комуністам захопити владу. Так, у квітні 1965 р. американські війська висадилися в Домініканській Республіці; 1973 р. США взяли участь у підготовці повалення конституційного уряду в Чилі; 1983 р. війська США окупували о. Гренаду.

Військові диктатури латиноамериканських країн виявились нездатними вирішувати назрілі проблеми (зупинити зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту, інфляцію, зменшити зовнішню заборгованість). Заходи економії за рахунок населення і нестримне зростання цін призвели до масових страйків і народних заворушень у багатьох країнах. У 80-ті роки розпочинається відновлення демократичних режимів: 1980 р. - в Перу, 1982 р. - в Болівії, 1985 р. - в Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - в Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - в Чилі. До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Демократія та ринкова економіка стають визначальними для розвитку країн Латинської Америки. Встановився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, відкритості економіки. Повсюди намітився відхід від системи протекціонізму; латиноамериканці почали активно включатися у світове господарство; стали активно залучатися американські, японські, німецькі, англійські, французькі інвестиції. 1989-1992 рр. лише Мексика отримала для свого економічного розвитку 35 млрд дол. У 90-ті роки у цих країнах поглиблюються реформи, що зводяться до збалансування бюджетів, стабілізації ринків, скасування торговельних обмежень, розпродажу державних підприємств. Це привело до помітного економічного зростання (7-10 %) в Аргентині, Венесуелі, Чилі. Інфляція почала спадати: у середині 90-х вона не перевищувала 10 % у Бразилії, Мексиці, Болівії. Нові уряди намагаються зробити економіку більш соціально орієнтованою. На сучасному етапі Латинська Америка вступила в новий період свого розвитку. Однак у її країнах очікують вирішення такі проблеми, як нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг (близько 500 млрд дол.), скорочення державних витрат, подолання бідності тощо.

У другій половиш XX ст. суттєві зміни відбулися насамперед в аграрному секторі. Аграрні перетворення, започатковані у часи Мексиканської революції 1910-1917 рр., набули нового імпульсу в 50-70-ті рр. XX ст. У результаті зменшилися домінуючі позиції латифундизму, з'явився стимул до зростання кількості фермерських господарств, відбулася модернізація (вдосконалення) великого землеволодіння, підвищився агротехнічний рівень сільського господарства у цілому.

Модернізація торкнулася і різних галузей промисловості, передусім гірничовидобувної та важкої. Протягом другої половини

XX ст. Латинська Америка поступово перетворилася з аграрно-сировинної периферії світового господарства на регіон, в якому динамічно розвивалися індустрія та виробнича інфраструктура.

У цілому модернізаційні процеси в окремих країнах Латиноамериканського регіону протягом XX ст. відбувались нерівномірно, однак можна виокремити деякі загальні риси та основні етапи.

Перший етап припадає на першу третину XX ст. Для нього характерний пошук шляхів розвитку регіону в межах традиційних соціально-економічних структур з акцентом на аграрну базу та сировинно-експортну орієнтацію.

Другий етап охоплює 30-ті - середину 70-х рр. XX ст. У цей час виявляється системна криза традиційних структур та здійснюються спроби їхньої модернізації шляхом активного втручання держави в економічні та соціальні процеси. При цьому було вироблено як реформістський (Мексика, Аргентина), так і революційний (Куба) шляхи перетворень.

Третій етап припадає на останню третину XX - початок

XXI ст., коли на перший план було висунуто неоліберальну1 модель соціально-економічного розвитку. Найбільш успішно неоліберальну модель реалізовано у Чилі за часів А. Піночета. І на сьогодні ця країна продовжує динамічно розвиватися, займаючи провідні позиції у регіоні. Однак у цілому результати неоліберальних реформ для країн Латинської Америки виявилися неоднозначними. Так, в економічній сфері помітно збільшився розрив між модернізованими секторами виробництва і традиційною економікою, з якою все ще пов'язана більшість населення. У соціальній сфері неоліберальні реформи призвели до зменшення загального життєвого рівня широких суспільних верств, зростання соціальних контрастів, маргіналізації. На тлі таких процесів посилюються неприйняття курсу економічних реформ, недовіра до традиційних партій та їхніх керманичів, з'явився ґрунт для активізації протестних рухів у тому числі й в екстремальних формах (повстанські, терористичні організації, наркомафія).

Значного розмаху ліворадикальний озброєний рух набув у Колумбії, де так звані Революційні збройні сили на кінець 90-х рр. XX ст. налічували понад 20 тис. бійців і контролювали 40 % території країни. У Перу в 1992 р. активізувалась повстансько-терористична організація "Сендеро луміносо" ("Світлий шлях"), а у 1996 р. - підпільна організація ліворадикальної молоді "Ту пак-Амару". На півдні Мексики у 1994 р. розпочалось масове повстання індіанців, яке триває дотепер. Неодноразово відбувалися стихійні масові заворушення та страйки проти соціальних наслідків урядової політики (Аргентина, Мексика, Еквадор та ін.).

Особливе місце у сфері соціально-політичних відносин посідає рух індіанських народів за право збереження своєї самобутності, автономії та майнових земельних прав. Наприкінці XX ст. індіанські народи (без урахування метисів) становили 55 % населення Болівії та Гватемали, 45 - Перу, 30 - Мексики, 25 % - Еквадору.

На початку 90-х рр. XX ст. широко відзначалось 500-річчя відкриття Америки Колумбом, подія, яку неоднозначно сприймає корінне населення регіону. Крім культурологічних аспектів становища індіанського населення Латинської Америки, велике занепокоєння викликає наступ на земельні права індіанських громад, спровокований неоліберальними реформами. У результаті непродуманої соціально-економічної урядової політики у деяких державах регіону прокотились хвилі індіанських заворушень. Найбільш масовими вони були в Еквадорі, Болівії, Перу, Бразилії, на півдні Мексики.

В останні два десятиліття XX - на початку XXI ст. країни Латинської Америки вперше у своїй історії розвивались без диктатур, практично повсюди при владі були конституційні режими представницької демократії. Переважна більшість країн Латинської Америки - республіки президентського типу з переважанням структур виконавчої влади над законодавчою. Проте зберігається вплив на всі гілки влади різних позаконституційних "груп впливу" і насамперед традиційно міцні позиції зберігаються за військовими колами.

Партійно-політичні системи в країнах Латинської Америки не повною мірою відповідають західним зразкам. їхніми характерними ознаками залишаються каудильїзм (вождизм), плановість, популізм. У 90-ті рр. намітилась тенденція до падіння довіри населення до традиційних партій, внаслідок чого до керма влади в деяких країнах прийшли так звані незалежні, нові кандидати (Бразилія, Перу, Венесуела, Еквадор).

Іншою характерною рисою партійно-політичного життя країн регіону у 90-ті рр. XX - на початку XXI ст. стала втрата ідеологічних позицій комуністичними паріями, що пов'язано з глобальними світовими процесами і, передусім, розпадом СРСР. Багато колишніх членів компартій увійшли до новостворених лівих організацій соціалістичного спрямування. Водночас було переглянуто й засадничі принципи соціалізму. Так, дотримуючись ідеї про необхідність збереження державного контролю над стратегічно важливими ланками економіки, нині ліві визнають доцільність розвитку приватної власності, кооперативів тощо.

Нові процеси не оминули і Кубу, де сформувався особливий режим. На початку 90-х рр. XX ст. Куба втратила можливості для отримання зовнішньої матеріально-технічної та фінансової допомоги внаслідок розпаду соціалістичної системи, що різко негативно позначилося на соціально-економічному становищі населення. За таких обставин керівництво країни на чолі з Ф. Кастро змушене було відкоригувати курс внутрішнього розвитку країни. Новий стратегічний план розвитку народного господарства передбачав створення спільних підприємств, залучення іноземних інвестицій (передусім у туристичну сферу), підвищення ефективності виробництва шляхом надання підприємствам більшої самостійності, структурну реорганізацію у цукровій промисловості. Куба залишається соціально орієнтованою країною, де більша частина бюджету скеровується у сфери освіти, охорони здоров'я та на соціальне забезпечення. У результаті країна має досить високий індекс людського розвитку (узагальнювальний показник рівня якості життя), який дорівнює 0,809 (у найбільш розвинених країнах світу цей показник наближається до одиниці). Попри певну лібералізацію економічного курсу країни стратегією розвитку Куби поки що не передбачено змін політичного ладу та демократизації, хоча з лютого 2008 р. біля керма держави відбулися зміни - країну очолив брат Ф. Кастро Рауль Кастро.

У 90-ті рр. XX ст. - на початку XXI ст. у Латинській Америці поглибились інтеграційні процеси. Головними напрямами інтеграції стали створення субрегіональних зон вільної торгівлі та двосторонні договори з метою ліквідації взаємних митних зборів. У перспективі передбачалося створення загальноконтинентальної зони вільної торгівлі, яка б охоплювала Північну та Південну Америку.

Вперше з такою ініціативою влітку 1990 р. виступив президент США Дж. Буш-молодший, а першим кроком на шляху її реалізації стало створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА) у складі США, Канади і Мексики. Договір набув чинності з 1 січня 1994 р. Деякі латиноамериканські держави висловили бажання приєднатись до цієї зони через систему дво- та багатосторонніх договорів.

Інша потужна зона інтеграції утворилась у Південній Америці на основі аргентинсько-бразильського співробітництва. У березні 1991 р. було підписано угоду про створення Спільного ринку Піедня Америки (МЕРКОСУР) у складі Аргентини, Бразилії, Уругваю та Парагваю. На це об'єднання припадало 46 % населення, 60 % території та близько половини виробництва всієї Латинської Америки.

Активізувала діяльність і Андська група, до якої входили Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу і Болівія. З 1992 р. вона перетворилась на зону вільної торгівлі та митний союз, а з 1996 р. розпочато переговори з МЕРКОСУР про створення спільної зони вільної торгівлі усіх країн Південної Америки.

У 1994 р. створено Асоціацію Карибських держав у складі країн, які входили до Центральноамериканського спільного ринку, Карибського співтовариства, а також Куби і Мексики. Мета організації- координація торговельно-економічної політики, співпраця у соціальній та культурній сферах.

У підсумку на середину 90-х рр. у регіоні діяло кілька субрегіо-нальних об'єднань, які частково перетинались одне з одним. Отже, у грудні 1994 р. на конференції у Маямі (США) глави 34 країн Західної півкулі (країн Латинської Америки, США і Канади) ухвалили рішення про створення до 2005 р. панамериканської "зони вільної торгівлі" в масштабах усієї півкулі. Головну роль у цьому процесі було відведено Організації американських держав (ОАД).

Однак протягом наступних років ентузіазм щодо швидкого створення панамериканської зони торгівлі зменшився. З одного боку, країни Латинської Америки побоювались відкриття своїх ринків для товарів та інвестицій США, з іншого - і самі Сполучені Штати не були готові взяти важкий тягар соціальних та економічних проблем, які неминучо постали б з огляду на величезний розрив між рівнями розвитку Північної та Південної Америки. У результаті до початку XXI ст. реальних кроків щодо створення спільної зони вільної торгівлі в межах усієї Західної півкулі так і не було зроблено.