Всесвітня історія. Історія цивілізацій - Орлова Т.В. - Тема 10. Європейська цивілізація

В історії людства європейська цивілізація відіграла чи не найпомітнішу роль. Понад п'ять століть тому почалося її домінування у світі через відкриття, завоювання, торгівлю, дипломатію, капіталовкладення й еміграцію. її лідерство засновувалося не тільки на військовій та економічній силі, бо кожна сфера людської діяльності зазнала її впливів, починаючи від промисловості і фінансів і завершуючи наукою та модою. Європейська цивілізація фактично встановила модель розвитку для решти світу, що врешті-решт призвело до його європеїзації. З іншого боку, розуміння сутності історичного шляху європейської цивілізації та її особливостей важливе під кутом зору тих змін, які відбуваються в наш час в Україні, що визначає свій подальший курс - на Захід чи на Схід. Якщо Росію інколи змальовують як Гулівера, який однією ногою стоїть у Європі, а іншою - в Азії, то про Україну навіть деякі сучасні російські аналітики кажуть, що її шлях - до Європи. Інші прогнозують її повернення до російської цивілізації, яку візантизм наділив імперіалістичними прагненнями, замаскованими месіанською ідеєю порятунку інших народів на основі справжньої віри. Вибір цивілізаційної орієнтації є важливим не тільки для держави, але і для суспільства, кожного його окремого представника, який будує свою життєву стратегію і тактику. Якщо людина прагне бути європейцем" то для цього не досить тільки заяв про намір. Необхідне розуміння сутності європейськості, бо саме таке усвідомлення і сформувало європейську спільноту.

Серед шести континентів Європа є найменшою за площею - 10,5 млн кв. км, тобто лише 7 % земної поверхні, проте вона має найбільшу густоту населення, чисельність якого на межі перших десятиріч XXI ст. складала 727 млн, або 14 % усього людства. Парадоксально, але не існує окремого європейського континенту - це лише частина континенту Євразія. Європа існує насамперед у самоусвідомленні європейців у протистоянні Азії, Сходу. Саме слово "Європа" походить від грецького, а те - від ассирійського "ереб", що в перекладі означає "захід". У Стародавній Греції так називалися землі, які лежать на захід від Егейського моря. У стародавніх грецьких і римських текстах це не лише географічне поняття, це назва частини значно більшого континенту. Якщо кордони Європи на півночі, заході і півдні визначені, бо окреслені морями й океанами, то зі східними досі визначеності немає. Ми вважаємо, що вони проходять Уралом, і тому географічний центр Європи знаходиться біля Рахова у Західній Україні. Щоправда на те, що він знаходиться на території саме їхніх країн також претендують білоруси, литовці, поляки, чехи, німці. Проте західні європейці, слідом за відомим англійським істориком цивілізацій А. Тойнбі, переконані, що кордон між Європою і не-Європою проходить за лінією Будапешт - Прага - Краків - Варшава - Рига - Таллін. Тому землі на схід від цієї межі за європейські не вважають, називаючи їх напів Азією, оскільки тут відіграв свою історичну роль потужний східний вплив.

Європейська цивілізація усвідомлювала себе як культурно-історична цілісність упродовж тринадцяти століть саме у протистоянні зі Сходом, насамперед арабо-мусульманським, який прагнув захопити і її землі. Європейська ідентичність стала поняттям, яке розширювалося: від ядра цивілізації, що склалося у трикутнику між Парижем, Римом і Барселоною, - на північ, захід і південь, а потім, подолавши океани, вона стала ментальною основою міжрегіональної західної цивілізації, до якої увійшли спільноти Північної та Південної Америки, Південної Африки, Австралії та Нової Зеландії.

Перші гомініди, імовірно, прийшли з Африки через Близький Схід й оселилися в південній частині Європи, як свідчать новітні відкриття археологів в італійській Апулії, приблизно 1 млн 700 тис. рр. тому. Незабаром відбулася трансформація "людини прямоходячої" у "людину розумну": 40 тис. рр. тому кроманьйонці заселили майже весь континент і стали прямими попередниками європейців. Упродовж пізнього доісторичного періоду Європа постійно приймала переселенців з Азії - у II тис. до н. е. відбувалося широке розселення індоєвропейських народів, походження яких залишається дискусійним при тому, що більшість дослідників уважають їхньою прабатьківщиною Південно-Західну Азію. Перший прорив до цивілізації зробили древні греки. Деякі підручники і монографії ведуть історію Європи саме від них. Проте це не є коректним, оскільки до появи європейської цивілізації виникли, розквітли і загинули цивілізації старогрецька, елліністична і давньоримська. Хоча європейська цивілізація чимало запозичила в них, проте вона була і є окремою цивілізацією зі своїми характерними рисами й історією.

Як уже зазначалося, на специфіку тієї чи іншої цивілізації найбільше впливають природно-географічні та релігійні фактори. Територія Європи відрізняється величезною різноманітністю: поділ на півострови й острови, пустелі й оази, області поблизу теплих і холодних морів, високогір'я і плато, значна і складна лінія узбережжя відповідають багатоманітності народів, які тут жили і живуть. У наш час Європа складається із 48 держав, кожна з них зі своєю складною історією. І все ж можна вести мову про неї як про цілісність. Хоча на відміну від усіх інших цивілізацій, вона відрізнялася більшою внутрішньою складністю, неоднорідністю та рухливістю. Як засвідчила історія, різноманітність культур давала імпульс до змагання, яке сприяло контактам і взаємозбагаченню. Проте консолідуючим фактором в усі часи було усвідомлення: "Ми - європейці".

Ядро європейської цивілізації формувалося в західній частині континенту, де природно-кліматичні умови були досить сприятливими: півострівне розташування неподалік від теплої течії Гольфстріму, відносно тепла й коротка зима і тривале літо, оптимальна кількість атмосферних опадів, що робило непотрібною іригаційну систему землеробства і все, що з нею пов'язане, достатньо родючі ґрунти. З одного боку, це спонукало активно розвивати аграрне виробництво, а з іншого - робило його дуже ефективним. Як уже зазначалося, люди в усіх цивілізаціях вимушені пристосовувати знаряддя виробництва до існуючих природних умов. За різних умов складаються різні тими суспільно-виробничої технології. На відміну від екстенсивної суспільно-виробничої технології, що набула поширення на Сході, в основі європейської цивілізації - інтенсивна технологія. Така технологія спрямована на підкорення сил природи, на перетворення її відповідно до потреб людини, на оволодіння глибинними, сутнісними сторонами природи аж до розщеплення атомного ядра з метою одержання енергії. Ця технологія від початку зумовлювалася такими природними умовами, які висували підвищені, суворі вимоги до господарської діяльності людей (сезонність, один урожай, більше потреб у життєзабезпеченні тощо). Вона характеризується такими рисами:

o граничне напруження фізичних й інтелектуальних сил суспільства і кожної окремої людини;

o доцільна організація усього трудового процесу;

o підвищена увага до виконання трудових дій;

o постійне удосконалення засобів праці, засобів і методів впливу на природу;

o оволодіння глибшими закономірностями природи;

o безперервний розвиток знань про природу та використання їх у трудовому процесі.

Таким чином, цивілізація, що базується на такій технології, має діяльний і навіть радикальний характер на відміну від тих цивілізацій, які тяжіють до пристосування і гармонійного співіснування з природою і важливою характеристикою яких е традиційність. Європейська цивілізація найбільше цінувала і цінує інновації, інноваційну діяльність. У свій час видатний французький філософ А. Бергсон зазначив передумови динамічного розвитку Європи: "...зусилля деяких людей створити нове і зусилля решти прийняти це нове і пристосуватися до нього".

На зламі І і II тис. відбулися значні нововведення в аграрному виробництві: перехід до трипілля та багатопілля, широке використання органічних добрив завдяки розвитку тваринництва, використання водяного млина, залізного плугу та ін., що збільшувало врожайність і створювало деякий надлишок сільськогосподарської продукції. Однак, з іншого боку, притаманне європейцям ставлення до природи мало не тільки позитивні, але й негативні наслідки. У VII-УШ ст. соху витіснив плуг із вертикальним ножем, що забезпечувало глибоке орання. Завдяки цьому вже на початку IX ст. формується експлуататорсько-антагоністичне ставлення до природи, відбувається суттєве соціально-психологічне зрушення. Воно позначилося, зокрема, у різкій зміні оформлення календарів. Якщо раніше кожен місяць року уособлювався алегоричними фігурами, наприклад, узимку - діда мо-роза або навесні - тендітної заквітчаної дівчини, то в IX ст. на сторінках календарів з'являються персоніфікатори активного, підпорюючого ставлення до природи - лісоруби, орачі, женці тощо. Сучасні екологи звинувачують християнство - провідну віру європейців - у кризі довкілля. Адже за християнською вірою, людина - улюблене творіння Господа, якій надано світ у розпорядження. Ось людина і "розпорядилася", створивши тип економічного розвитку за рахунок вичерпування природних ресурсів і забруднення довкілля. У пошуках відповіді на питання "Як урятувати світ від екологічної катастрофи?", Захід дедалі частіше звертається до мудрості Сходу.

В інших цивілізацій Європа багато чого запозичила: єгиптяни передали європейцям методи виплавки металів у закритих печах; жителі Месопотамії зробили свій внесок математичними знаннями, зокрема системою математичного виміру в одиницях, кратних 60. Кодекс законів царя Хаммурапі заклав важливу концепцію: уряд під законами, а не навпаки. Від мусульманської цивілізації взяті знання в таких галузях, як хімія, астрономія, математика, медицина тощо. Проте найбільше значення має спадщина цивілізацій античності, від яких у європейської цивілізації - "полісний генотип". Як дитина при народженні має певні риси від своїх батьків, так і європейська цивілізація спирається на певні принципи і норми античності.

Поліс об'єднував вільних власників, була повага до гідності особи та її вибору. Більшість з них була землеробами, оскільки саме наявність землі в окрузі поліса надавала прав громадянства. 8 огляду на це однією з провідних моральних настанов, або максим, була така: "Працюй - досягнеш успіху!" У ранньому полісі праця розглядалася не тільки як шлях до успіху та поваги, але і як релігійний обов'язок. Греки вірили, що той, хто працює, - богам до вподоби, а нероба - їм осоружний. У цьому переконанні щодо богоугодності праці, що примножує добробут вільних власників, убачається прообраз "протестантської етики", про роль якої у формуванні капіталізму писав М. Вебер (праця "Протестантська етика і дух капіталізму"). Другою моральною максимою була: "Змагайся - уславишся1". Вона зумовлювалася духом змагальності, що панував у полісі. Суспільство сприяло потягу людини до слави. Успіхом захоплювалися, намагалися докласти власних зусиль, аби досягти його. Склався "агоністичний", тобто змагальний стиль життя, у якому головною характеристикою був нестримний і висококреативний за своїм ефектом потяг індивіда до самоствердження у змаганні з іншими. Європейська цивілізація згодом сприйняла цю змагальність. З одного боку, релігія європейців учила поважати право іншого на успіх. З іншого, на основі цього фактора змагальності народилася конкуренція - потужна рушійна сила розвитку в різних сферах людської діяльності, але водночас і сильний фактор виснаження, насамперед психічного.

Однією з провідних рис європейської цивілізації, сприйнятих від античності, є антропоцентризм, тобто визнання людини в ролі "центра світобудови". Ще у V ст. до н. е. давньогрецький філософ Протагор проголосив: "Людина є мірою всіх речей!". Згодом поняття "людина" зазнало складної еволюції: богоподібна людина античності, обране творіння Бога в Середньовіччі, богорівний індивід Ренесансу, вільна особистість Нового часу. У соціо-орієнтованих цивілізацій Сходу окрема особа, індивід ніколи не перебувала в центрі уваги, ніколи не була найвищою цінністю. На відміну від комунальності традиційних цивілізацій для європейської цивілізації величезне значення мало індивідуалістичне спрямування, незалежність та автономність індивіда. Це відобразилося в існуванні поняття "privacy", що позначає право на індивідуальне відособлення, ізольованість.

Проте в сучасній Європі, що не відкинула принципи індивідуалізму, більше уваги звертається не на фактори конкуренції, а на фактори консолідації. Дійсно, кожен має право на власний шлях до добробуту, але його не можна підняти, віднімаючи водночас шанс в інших. Конкуренція - для найсильніших, а суспільство має підтримувати найслабших. Усвідомлення цього прийшло після світової економічної кризи 1929-1933 pp. Відтоді час хижої конкуренції відійшов у минуле, а зміцнилося переконання, що громадянська солідарність цементує суспільство. Історичний досвід розвитку Європи засвідчив, що союз ринкового господарства, демократії та громадянської солідарності є запорукою життєздатності соціуму.

Про демократію, що з грецької дослівно перекладається як "влада народу", знали за часів античності. Для Європи велике значення мали політична практика античного світу та його політичні вчення. Саме слово "політика" буквально означає "участь в управлінні полісом". Давньогрецькі та давньоримські республіки, ідеї верховної влади об'єднання вільних громадян, їхньої юридичної рівності надихали європейців у більш пізні часи. І в наш час цінностями, на яких засноване європейське суспільство, є повага до свободи і фундаментальних прав особистості, що відрізняється від переконаності представників незахідних цивілізацій у тому, що обов'язок й інтереси спільноти є вищими.

Основою свободи від часів античності була приватна власність, особливо на землю. Ідея приватної власності стала однією з найголовніших суспільних цінностей для Європи, стрижнем соціально-економічної структури європейської цивілізації. Із цього випливали й інші наслідки. Розвинулися товарно-грошові,ринкові відносини, що відбилося на всіх сферах людського буття, охопило всі групи населення. Так, сільське господарство в Європі йшло, переважно, фермерським шляхом. Приватну власність охороняло ще римське право. Потім воно стало джерелом усього наступного розвитку європейських юридичних норм. Норми римського права почали проникати до європейського життя, починаючи із XIII ст. Незабаром вони втілилися в ідеал правової держави. Римське право, а потім кодекс Наполеоне стали основою правових систем західних країн у нові та новітні часи.

В античності європейська цивілізація також навчалася традицій громадянського суспільства. Ще в VII-VI ст. до н. е. общини вільних власників по всій Греції проголошують і закріплюють писаними конституціями суверенітет над своїми територіями та запроваджують рівність громадян перед законом. Так на історичній арені і з'явилося громадянське суспільство, у якому влада здійснювалася колективом власників-громадян і була покликана безпосередньо висловлювати їхню волю. Державно-політичний досвід античності - одна з підвалин європейської політичної культури. Європейське суспільство - політичне суспільство. Воно пройшло довгий і складний шлях від грецького поліса до сучасної держави. Під час цієї еволюції в європейській цивілізації виникли й утвердилися такі феномени, як парламентаризм і поділ влади; партійно-політична система та сучасна демократія; сформувалися основи політичної культури, а також структури державного життя. Важливим було й те, що грецька традиція передбачала діалогічність у сфері думки, стверджувала рівноправне існування різних концепцій і політичних поглядів. Ця діалогічність і поліфонічність стали невід'ємною рисою європейського розвитку.

Проте, як уже зазначалося, Греція і Рим були окремими цивілізаціями, які зникли задовго до появи європейської. І в загибелі цивілізацій, і в народженні нової важливу роль відіграли варвари. "Варвари в саду античності" - такою була юність Європи, її етнічна багатоликість стала основою, на якій згодом сформувалися держави та нації. Ще у 230--200 рр. до н. е. племена індоєвропейського походження, згодом відомі як германці, просувалися із Скандинавії та берегів Балтійського моря на південь, до кордонів Римської імперії. Одним племенам було дозволено селитися у прикордонних районах й утворювати свої держави. Інші наймалися на службу до римської армії. Однак вторгнення гунів з Алтайської частини Монголії до Східної Європи приблизно у 370р. змусило деякі племена відступити на захід, що призвело до конфлікту з римлянами. Поступово вся Західна Римська імперія була завойована, на її території почали виникати варварські держави.

Одне за одним після гунів з Азії набігли кочові племена: авари, болгари, мадяри, печеніги, монголи тощо. З півдня насувалися араби, яких надихала релігія ісламу. У Європі їх просування досягло Іспанії та Південної Франції. Ці виклики із півдня та сходу поєднувалися із нападами з півночі та заходу. Між V та XI ст., германці, скандинави та слов'яни своїми міграціями суттєво змінили вигляд Європи. У той час, як упродовж V-VI ст. англи та сакси зробили більшу частину Британії германомовною, слов'янське проникнення на Балканський півострів перетворило східноєвропейські території на північ від Дунаю на слов'яномовні землі. Болгари після 660 р. встановили тривале владарювання вздовж нижньої течії Дунаю. У 896 р. мад'яри заснували подібну державу вище за дунайською течією. У Західній та Північній Європі вікінги із Скандинавії дали поштовх до появи ще визначнішого ряду політичних структур. Так, у Північній Франції вони заснували грізне герцогство Нормандське (911 р.) і, маючи цей плацдарм, підкорили Англію (1066 р.) і Південну Італію та Сипилію (після 1059 р.). Однак життя у V-X ст. на території Європи мало майже примітивні форми, і європейська цивілізація повинна була починати свій розвиток з порівняно низького рівня.

Коли ж складається європейська цивілізація? Лише після того, як три найважливіші системоутворюючі процеси - феодалізації, християнізації та етнополітичної консолідації народів Європи - досягли певної зрілості, зародилася нова цивілізація. Більшість дослідників вважає, що за початкову точку існування європейської цивілізації слід брати час оформлення її територіально-політичного ядра - імперії Карла Великого (742-814 рр.). Це був франкський король, потім імператор з династії Кароліягів, чиї завоювання призвели до утворення великої імперії, а його політика сприяла формуванню феодальних відносин у Західній Європі, а також зміцненню позицій християнства. Імператору частково вдалося здійснити об'єднання на основі германських і романських цінностей, тому його часто називають "батьком Європи". Імперії, подібні до держави Карла Великого, виявилися результатом таланту видатної людини, або успіхом кількох видатних людей, які намагалися підкорити якомога більші території, проте ці роздуті системи не могли довго триматися купи, у той час як сусіди здійснювали напади на їх кордони. Це був час напруги і хаосу. Негативну роль відігравали вади шляхів сполучення, загалом засобів комунікації й адміністрування. Такі державні утворення невдовзі розпадалися, проте не на національні держави. Сучасні держави не були природними явищами, а створювалися впродовж тривалого часу. Так, результатом розпаду імперії Карла Великого були Саксонія, Швабія та Баварія, а не Франція, Німеччина й Італія. Приклад Англії, що стала єдиним королівством після укладання союзу між кількома монархами (Англія, Уельс, Шотландія, Північна Ірландія), свідчить, що сучасні національні держави є результатом злиття менших одиниць.

Таким чином, після падіння давньоримської імперії і переселення народів відбувалися коливання між великими імперіями, такими як імперія Карла Великого, надто громіздкими, аби зберігати єдність, та їхньою протилежністю - мозаїкою дрібних князівств, надто слабких, аби захищатися від сильніших загарбників, що постійно загрожували їх існуванню. Такі коливання відбувалися до часу встановлення національних монархій. У X ст. політична картина Європи одержала вигляд настільки стабільний, що цю схему можна впізнати і нині. Саме тоді різні державні одиниці набули тривалої історії. Вони витримали випробування часом, тому що не мали надто великі території, щоб управлятися і зберігати єдність, і не були замалими, щоб протистояти зовнішнім нападам. Проте в національних монархіях водночас існувала хитка рівновага формальної єдності і сутнісної роз'єднаності, оскільки король за умов феодалізму мав різну міру влади над своїми великими васалами.

Соціальна структура європейського суспільства часів Середньовіччя складалася із трьох станів, у яких успадковувалися права й обов'язки: духовенство, шляхта і "третій стан" - ремісники, торговці, вільні селяни. Кріпосні селяни окремого стану не складали, хоча інколи їх називають "четвертим станом". У кожному стані людина, на відміну від східних суспільств, користувалася певною автономією, хоча мала дотримуватися внутрішньо-станових норм і правил. Ці норми і правила не були численними, священними і незмінними, як на Сході, а створювалися і змінювалися самими людьми на основі внутрішньо-станових домовленостей.

У ХІІ і XIII ст. в більшості європейських країн поступово зростає добробут населення, хоча загальний рівень життя залишався дуже низьким. Економічне піднесення переважно зумовлювалося демографічним зростанням. Основним засобом розв'язання проблем забезпечення їжею, одягом і житлом більшості служило збільшення посівних площ за рахунок розчистки від лісу. Переважали ручні знаряддя, ефективність яких була низькою і, відповідно, малі врожаї. Провідною тенденцією середньовічних господарств була автаркія, тобто замкненість і самозабезпечення. Звертатися по зовнішню допомогу, не виробляючи всього необхідного самостійно, вважалося проявом не тільки безсилля, але й безчестя. Лише панівна меншість світських і церковних феодалів могла дозволити собі предмети розкоші, які привозилися з Візантії та мусульманського Сходу, - дорогі тканини, прикраси, прянощі тощо. Частина продуктів не потребувала ремісничої обробки (мисливство давало дичину для харчування і хутро для одягу), а потреби у виробах ремісників - невеликі. Основна маса населення була підкорена економічно. Вона утримувала панівні верстви і забезпечувала власне убоге існування. Середньовічна Західна Європа - це універсум голоду, у якому головною ідеєю була достатня їжа. Дуже докучали стихійні лиха й епідемії туберкульозу, чуми, віспи, холери, нервові, очні, дитячі хвороби. Якщо взяти до уваги погане харчування, стан медицини, тяжку працю, то стає зрозумілим, чопу середня тривалість життя не перевищувала 30 років. Західна Європа часів Середньовіччя - це постійні картини поховальних процесій, мор, жахливі епізоди канібалізму, старці, убогі, каліки. Панувало почуття невпевненості. Проте поступово зростають площі ріллі, збільшується, хоча й повільно, чисельність населення. Деякі феодали дозволяють своїм селянам замінити трудові повинності грошовою рентою. Це означало, що селяни не були більше прив'язані до землі.

Велике значення в розвитку європейської цивілізації відігравали міста. Уже в X-XI ст. Західна Європа почала демонструвати зростання рівня розвитку ремесел, обміну, банківської справи. Відбувається соціальне відокремлення міста від села - унікальна особливість європейської цивілізації. Починаючи від середньовіччя, місто протистоїть селу. Міста мали певну автономію від феодальної державної структури, жили за власними, колективно прийнятими статутами. Самий цей суб'єкт був союзом кількох інших суб'єктів - цехових організацій, ремісничих гільдій, купецьких асоціацій, що інституційно оформлювалися. Саме міста, постійно розвиваючись і посилюючись, змогли поширити на все суспільство вигідні для них норми економічного і політичного життя. Міста стали справжніми локомотивами європейської історії.

На початку ХГУ ст. в Європі починаються процеси, які багато в чому вплинули на її подальший розвиток. На той час стало очевидним, що справжній прогрес неможливий без пожвавлення економічного життя, зростання міст і поліпшення міських умов. Це стало кульмінаційним моментом тривалого середньовічного процесу, який гарантував інтелектуальний поступ через зростаюче засвоєння спадщини класичної античності, відродженим інтересу до неї. Провідним центром Ренесансу стала Італія - спадкоємниця великого Риму. Важливе й те, що в італійських містах мали місце нові значні вдосконалення в торгівлі, підприємництві та характері цивільного життя. Суттєві зміни відбувалися в суспільній свідомості, у настроях різних соціальних верств, особливо ранішньої буржуазії, що зароджувалася в його надрах. Аскетизм церковної моралі, яку насаджував католицизм, у добу активного торгово-промислового і фінансового підприємництва розходився з реальною життєвою практикою цих соціальних верств, з їхнім прагненням мирських благ і накопичення. У психології купецтва і ремісничої верхівки виразно проступали риси раціоналізму, ощадливості, сміливості в ділових справах, усвідомлення особистих здібностей і широких можливостей. Складалася мораль, що виправдовувала "чесне збагачення", радощі мирського життя, найбільшим успіхом вважався успіх сім'ї, повага з боку співгромадян, слава і пам'ять нащадків. Посилення світських настроїв, цікавість до земних справ людини - важливий чинник, що справив надзвичайний вплив на тодішнє і майбутнє життя. Змінилося людське мислення. Люди часів Відродження дивилися вперед, спостерігали життя навколо себе, насолоджувалися ним. Основою свого життя вони стали вважати гроші, які швидко змінювали своїх власників. Італійські городяни добре розуміли, що будь-якого дня можна зазнати краху через убивчу конкуренцію, що велася за ринки збуту. В італійських містах почали пробиватися паростки капіталізму. Розквітали науки і мистецтва. Найбільшого піднесення Ренесанс набув у містах Італії, частини Німеччини та Нідерландів. Особливе значення мали міста-держави, які у другій половині XVI ст. зробили свій останній внесок до скарбниці європейської цивілізації. Проте світ став на бік більших організацій суспільного життя, а міста-держави прийшли до своєї остаточної поразки.

На світовому ринку боротися за провідні позиції могли лише сильні національні монархії.

Між тим змін зазнав і характер європейських монархій. Королі ставали господарями своїх країн у такий спосіб, який навряд чи можливий, коли вони були чимось трохи більшим, ніж правителями над повновладними аристократами. Ще у XV ст. у багатьох європейських країнах спостерігався хаос через безладдя приватних феодалів. Підтримувані середнім класом, який із розвитком економічного життя набував дедалі більше ваги у суспільстві, й усвідомлюючи потребу в мирі, королі використовували нові військові засоби, зокрема артилерію і ландскнехтів для закріплення особистої влади. Прикладом може бути діяльність Тюдорів в Англії (1485-1603 рр.), але вона мала аналоги в інших частинах Європи, де монархи подібним чином розвивали прерогативи правління і використовували бюрократичну систему. З іншого боку, королі сприяли підйому підприємців і вступали в альянс із торговими магнатами. Банкіри Ренесансу давали кредити монархам, а суверени дедалі більше втручалися в управління економікою, якій вони надавали національного характеру, встановлюючи митні тарифи, монополію та вживаючи протекціоністські заходи.

Отже, за часів Ренесансу можна виявити формування таких загальних елементів європейської цивілізації, як активна підприємницька діяльність (купецька, банківська, промислова, особливо із появою перших мануфактур); формування централізованих держав і націй; раціональне ставлення до світу; яскравий індивідуалізм плюс жадоба наживи і дух авантюризму.

Усе це виявилося у Великих географічних відкриттях, які розпочалися наприкінці XV ст.: подорожі Христофора Колумба (1492 р.), Васко да Гами (1497-1499 рр.), Фернана Магеллана (1519-1522 рр.) та інших сміливців принесли нові знання та багатства спочатку до Іспанії та Португалії, а потім ті просочилися до Голландії, Франції й Англії. Колосальний потік срібла і золота з Нового світу спровокував швидке знецінення грошей: ціни зросли в шість разів. Це було названо "революцією цін", тому що всі традиційні економічні відносини, оскільки вони зводилися до грошових платежів, виявилися перекошеними, зростала напруга між різними верствами населення. Підприємці процвітали, як ніколи до того. З іншого боку, уряди повсюдно зіштовхувалися із жахливими фінансовими дефіцитами. Першими отримавши доступ до золота і срібла Нового світу, іспанці, здавалося б, мали стати найзаможнішим народом Європи. Однак сталося навпаки. Річ у тім, що золото саме по собі не будує кораблів, не виробляє тканин, не відливає гармат тощо. На нього можна лише купувати те, що зроблено іншими. Так і відбувалося впродовж кількох десятиріч. У той час, коли іспанці витрачали своє золото, купуючи вироби в Німеччині, Англії, Франції, там у відповідь на такий попит розширювалося й удосконалювалося виробництво. Коли ж струмочки дорогоцінних металів почали всихати, у тих країнах, на відміну від Іспанії, залишилася розвинена промисловість, яка виробляла товари. А Іспанія швидко відійшла на задні позиції в Європі, на яких перебуває і досі. Взагалі, як показала історія, у кожному наступному столітті аж до теперішнього, Новий світ, тобто Америка, викликав серйозні потрясіння Старого світу. Це стало однією з найвизначніших та найтриваліших змін в умовах європейського життя, найочевиднішою причиною відмінності між так званими середньовічними і новими часами. Відкриття нових територій, розширення ринків, примноження торгівлі перетворилися на важливі фактори у трансформуванні економічного життя Європи.

До переворотів, спричинених революцією цін, додалися також бурі релігійних протиріч. Християнство західного зразка лежить в основі особливостей європейської цивілізації. У період після варварських навал існував особливий фактор, який надавав додаткової сили владі релігії в політиці і суспільстві. Це був період, коли церква - хранителька спадщини старших цивілізацій у світі примітивних і напівварварських народів - відігравала свою величезну цивілізуючу роль. Імперія Карла Великого і національні королівства наступного періоду були виховані церквою. Церква була важливим фактором в об'єднанні держав, у розвитку інституту монархії та у створенні того, що можна назвати моральним порядком. Вона перетворила варварських правителів на помазаних монархів і змушувала їх усвідомлювати відповідальність своєї посади. Церква виховувала чернецтво, яке могло читати, навчати й управляти. Вона взяла у своє відання освітню роботу. Правителі Європи завдячували духовенству освіченими управителями і підтримкою у своїй об'єднавчій роботі. Яскравим прикладом може бути діяльність кардинала Ришельє - голови французького уряду за правління короля Людовіка XIII (1624- 1642 рр.). Релігія справила величезний вплив на ментальні основи європейської цивілізації, тобто визначила ті основні глибинні психологічні характеристики європейських етносів, які регулюють їхню поведінку, рефлексію1 і спосіб буття. Європейську цивілізацію відрізняє спрямованість до вироблення індивідуальної свідомості. Починаючи із середньовіччя, на перший план висувалася проблема індивідуальної відповідальності. Так, постановою IV Латеранського собору 1215 р. кожному віруючому ставилася за неодмінний обов'язок щорічна сповідь. Сповідь передбачає не тільки ритуал очищення від гріхів і прощення грішника духовним отцем, але й аналіз самим віруючим свого внутрішнього світу, помислів і вчинків. У XIII ст. німецький проповідник Бертольд Регенсбургський, звертаючись до пастви, розвинув цілісну християнську антропологію2, заявивши: "Творець дарував людині п'ять "талантів"... - її персону, посаду, тобто місце в суспільстві, багатство, час і любов до ближнього. За використання цих дарів людина наприкінці свого життя відповість Творцю". Принагідно варто зазначити, що європейський індивідуалізм за своєю суттю є подібним українському індивідуалізу, проте вони мають різну спрямованість. Для європейської цивілізації взагалі характерний, так би мовити, екстравертизм, тобто спрямованість у зовнішній світ. Історична доля українського народу, його непроста історія, відсутність упродовж століть власної державності зумовили інтровертивний3 характер українського індивідуалізму.

На початку XVI ст. Європа опинилася у стані кризи, пов'язаної із розвитком у надрах феодалізму нових, капіталістичних відносин. Процеси, що розвивалися в економіці, призводили до виникнення перших протиріч між працею і капіталом, між стрімким зростанням цін, подорожчанням вартості життєзабезпечення і скороченням прибутків населення. Люди не тільки потерпали від матеріальних складнощів, але й були охоплені настроями зневіри і депресії, чому сприяли численні війни, що порушували традиційний лад життя. Кризові настрої сприяли зростанню невдоволення діяльністю католицької церкви, особливо її фіскальною політикою, спрямованою на збільшення надходжень за будь-яку ціну. Одвічні християнські цінності ставали предметом купівлі-продажу. Особливо обурення викликав масовий продаж індульгенцій1. Ці й інші обставини стали підґрунтям виникнення Реформації - важливого чинника історії європейської цивілізації.

Реформація - це складний релігійний і соціальний рух, який набув форми боротьби проти всеосяжного панування католицької церкви в духовній, політичній та економічній сферах. У вужчому розумінні слова під Реформацією розуміють релігійні перетворення, спрямовані на звільнення віруючих від повсякденної опіки церкви (у її католицькому розумінні). Початком Реформації вважають виступ Мартіна Лютера у Віттенберзі (Німеччина) в 1617 р. із 95 тезами проти індульгенцій. Іншим великим центром руху стала Швейцарія, де на чолі став Жан Кальвін. Ідеологи Реформації, попри всі розбіжності між ними, сходилися в переконанні, що людина заради спасіння своєї душі не потребує посередництва церкви, що запорука спасіння полягає не у зовнішніх проявах релігійності, а у вірі кожного у спокутню жертву Христа. Здійснення цієї ідеї на практиці вело до відмови від церковної ієрархії. Виникли нові християнські конфесії, які одержали загальну назву протестантизму із більшою конкретизацією - лютеранство, кальвінізм тощо (у сучасному світі близько 25 тис. релігійних рухів можуть бути визначені як протестантські).

Протестантизм викликав суттєві світоглядні зрушення, які вплинули на економічний розвиток Європи. До Реформації ставлення до праці було холодним і презирливим. Католицька церква вчила, що для Бога і порятунку душі необхідні аскетичні подвиги та благодійні справи. Повсякденне трудове життя з релігійних позицій взагалі випадало із поля зору. Протестантизм змінив головні соціальні акценти, що надалі сприяло розвитку капіталізму (про це докладно йдеться у праці М. Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму"). М. Лютер учив, що кожна людина має з максимальною серйозністю поставитися до своєї справи, свого покликання - орати землю, виготовляти ремісничі вироби, торгувати, учити дітей, керувати державою. Чим краще людина виконує свою справу, тим більше її діяльність до вподоби Богу. Ж. Кальвін наголошував, що саме успіх у земних справах, а не "добрі справи" - пожертви на церкву, обряди й індульгенції, за які католицька церква брала великі гроші, - є запорукою спасіння душі. Людина прагнула переконатися, що є божим обранцем, і найкращим засобом для того був саме успіх у мирських справах. Такий настрій став джерелом величезної енергії та активності. Так від початку ідеологічне виправдання підприємництва виступило в релігійній формі. Протестантизм сформував принцип новий епос праці із цілою низкою настанов, що прискорили становлення і розв