Історичне джерелознавство - Калакура Я.С. - Розділ 4. КЛАСИФІКАЦІЯ ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ

Однією із вузлових проблем теорії і практики історичного джерелознавства є класифікація джерел. Одну з перших спроб обґрунтування наукової класифікації джерел здійснив німецький учений Е. Бернгейм (1850—1942). Для виявлення властивостей і особливостей джерел він поділив їх на два логічні класи, виходячи з їхньої близькості до фактів: на історичні залишки та історичні традиції (перекази). Відповідно до цих класів добиралися методи перевірки достовірності джерел, їх логіко-змістовного аналізу та інтерпретації.

Як зазначалося в попередніх розділах, поняття "історичне джерело" має двоякий зміст. З одного боку, це носій історичної пам'яті, тобто інформації або відомостей про ту чи іншу подію, явище, особу, які необхідні й корисні для роботи історика і без яких неможливо відтворити минуле, пізнати сьогодення. З іншого боку, джерело — це історичний факт, явище культури, політичного, соціально-економічного чи духовного життя, яке само по собі потребує вивчення і дослідження, оскільки є результатом діяльності людини, втіленням суспільної свідомості, рівня духовності тієї конкретної цивілізації, епохи, в яку створювалось або існувало. Щоб охопити все розмаїття, все багатство джерельної бази, диференціювати, опрацювати й осмислити її, необхідно здійснити класифікацію історичних джерел. Проблема диференціації джерел, поділу їх на класи, групи, типи, роди, види, різновиди з давніх часів привертала увагу істориків, відпрацьовувались різноманітні підходи до класифікації, її принципи і прийоми.

В існуючій навчальній літературі з джерелознавства простежується кілька підходів до класифікації джерел — за типами і видами (В. Довгопол, Г. Лях, М. Матвієнко), за змістом (І. Ковальченко, В. Борщевський), за походженням (В. Стрельський, С. Валк). Проте найбільше визнання здобули комплексні або комбіновані схеми (М. Варшавчик, М. Ковальський) з акцентом на мету, спрямованість, призначення творінь людини, що відклалися як історичні джерела. Класифікація джерел як пізнавальний засіб їхнього осмислення, як дослідницький метод має важливе значення не тільки для історичної, а й для усіх гуманітарних наук: філософії, політології, етнографії, права, лінгвістики, культурології тощо.

У цьому розділі розглядаються поняття класифікації джерел, її цілі, завдання і значення, класифікаційні ознаки джерел і принципи їхнього групування, найпоширеніші класифікаційні схеми і моделі, а також деякі особливості класифікації джерел з історії України

4.1. Поняття класифікації джерел, її завдання і значення

Класифікація джерел об'єктивно зумовлюється двома головними функціями джерелознавства: евристичною й аналітичною. Евристична функція забезпечує пошук, виявлення джерел, орієнтацію в них (що особливо важливо, зважаючи на їхню різноманітність), вивчення сукупності певних груп історичних пам'яток, що стосуються окремих країн, регіонів або епох. Аналітична функція полягає у розробці методів аналізу історичних джерел, виявлення в них необхідної інформації, перевірки її достовірності.

Якщо розглядати джерельну базу історичного дослідження як систему носіїв інформації, сукупність об'єктів пізнання, то очевидною є необхідність поділу їх на певні класи і підкласи як неодмінної умови наукового аналізу кожного з них. У наукознавстві під "класом" розуміють певний ряд об'єктів чи явищ, що характеризуються спільними ознаками. Групування об'єктів за найбільш суттєвими ознаками або їх сукупністю називають природними класифікаціями. Цим вони відрізняються від "штучних" класифікацій, за основу яких беруться інші ознаки, зумовлені насамперед практичними цілями. Природні класифікації відносять до схем порівняно тривалого застосування в науці чи практичній діяльності.

Стосовно історичних джерел природні класифікації ґрунтуються на виявленні внутрішніх споріднених ознак, що утворюються в результаті дії закономірностей виникнення джерельних об'єктів. Штучні класифікації здійснюються за зовнішніми ознаками, що не відбивають якості об'єктів, але допомагають логічно впорядкувати ці об'єкти (папір, книги за алфавітом у бібліотеках, архівні фонди за номерами тощо).

На перший погляд може видатися, ніби класифікація зводиться до механічного групування джерел і що вона не має суттєвого значення для історика. Насправді, це винятково важлива і відповідальна процедура теоретико-методологічного і логічного характеру, один з дослідницьких методів, що має велике значення як для виявлення, вивчення і використання джерел, так і для організації наступної пізнавальної діяльності дослідника, опанування джерельною інформацією. Отже, особливість класифікації джерел як наукового методу полягає в тому, що вона стосується теорії і практики джерелознавства, охоплює основні етапи роботи з джерелами, ґрунтується на самій природі й характері джерел.

Сучасне джерелознавство розглядає класифікацію джерел як поділ всієї їх маси на групи за певною суттєвою спільною ознакою, характерною для кожної групи. Класифікаційна робота допомагає виявити в джерелах найбільш характерні ознаки, їх повторюваність, встановити певні закономірності й особливості утворення джерел і на цій основі обґрунтувати вибір методів їх опрацювання та використання.

Завдання класифікації джерел полягає в тому, щоб, по-перше, виробити загальні принципи їх розподілу на класи, типи, роди, види, різновиди; по-друге, виявити специфічні ознаки джерел як критерії їх спорідненості; по-третє, виходячи з цих ознак, звести джерела в певні групи і в такий спосіб забезпечити диференційований підхід до кожної з них, відбір відповідних методів і прийомів опрацювання різних джерел. Виявлення найбільш характерних і повторюваних ознак джерел дає змогу пізнати і встановити закономірності їх утворення.

Основними принципами класифікації джерел є об'єктивність, історизм, науковість, зв'язок з дослідницькою та педагогічною практикою.

Іншими словами, класифікація джерел — невід'ємний елемент їх наукового пошуку і вивчення, який суттєво впливає на повноту джерельної бази, об'єктивність і глибину почерпнутої інформації, її всебічність і достовірність. Водночас вона має прикладне призначення і зрештою не ускладнює, а полегшує роботу дослідника з джерелами, підвищує її ефективність і результативність. Формування джерельної бази кожного конкретного дослідження супроводжується вибором відповідної класифікаційної схеми, яка завжди має ґрунтуватися на загальних принципах класифікації.

У дослідницькій роботі історик повинен уникати спрощених підходів до класифікації, коли за основу беруться другорядні ознаки джерел, часом суто зовнішнього характеру. Нерідко й досі в бакалаврських, дипломних, магістерських, а інколи й у дисертаційних роботах трапляється поділ джерел на архівні й бібліотечні, рукописні, друковані, автохтонні-алахтонні або на вітчизняні і зарубіжні. Така класифікація вказує лише на місце походження або зберігання джерела, на його зовнішній вигляд і не може істотно вплинути на глибину дослідження, здобуття оптимальної інформації, хоча походження інколи суттєво впливає на тенденції формування джерельної бази. Не витримують критики ті з класифікаційних підходів у радянському джерелознавстві, які виходили з поділу джерел за так званим класовим принципом, партійною спрямованістю. Вони створювали штучний водорозділ між джерелами, що відображали події з позицій партії більшовиків й інших політичних сил, абсолютизовували значення праць класиків марксизму-ленінізму.

Таким чином, класифікація джерел є важливим інструментом їх систематизації, внутрішнього поділу за певними ознаками, вона є методом поглиблення їх пізнання, засобом підвищення інформативних можливостей джерел. Класифікація допомагає встановити місце джерела в суспільному житті, з'ясувати, так би мовити, його доджерельний, тобто службовий або функціональний статус. Наприклад, Універсали Директорії УНР перш ніж стати дослідницьким джерелом виконували розпорядчі або нормативно-правові функції в Українській Народній Республіці. Ця обставина (функціональне призначення документів) завжди має враховуватись істориком. Значення класифікації зумовлюється тим, що вона дає можливість утворювати групи споріднених джерел за спільними ознаками і відповідно добирати до них оптимальні методи використання і дослідження.