Історичне джерелознавство - Калакура Я.С. - Розділ 5. МЕТОДИКА ПОШУКУ, ОПРАЦЮВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ

Обов'язковим компонентом професійної підготовки і майстерності історика є наукова організація і висока культура опрацювання та використання джерел. Невміння працювати з ними, безпорадність щодо їх практичного використання негативно впливають не тільки на якість досліджень, а й на ефективність науково-педагогічної діяльності історика. Джерелознавча культура передбачає наявність у фахівця не лише суми теоретичних знань з цієї галузі, а й сукупності практичних навичок, вміння працювати з джерелами. Історик повинен уміти находити потрібні йому джерела, тобто володіти джерелознавчою евристикою, ґрунтовно досліджувати джерела, правильно тлумачити їх, об'єктивно оцінювати рівень достовірності та інформаційні можливості пам'яток, тобто мати навички джерелознавчої критики. Для відтворення картини минулого фахівцеві конче необхідно навчитися здобувати з джерела максимум потрібної йому інформації, в тому числі й прихованої, встановлювати зв'язки між окремими джерелами, формувати їх комплекси для отримання сукупності наукових фактів та узагальнюючих знань.

5.1. Поняття методики історичного джерелознавства

Виробленню навичок та вмінню опрацювання джерел служить та джерелознавства частина, яку називають джерелознавчою методикою.

Методика джерелознавства — це система методів, тобто прийомів, засобів та правил здійснення всього комплексу робіт, пов'язаних з пошуком, виявленням, відбором джерел, їх всебічним критичним аналізом, встановленням достовірності та інформативної цінності джерела, а також наступним його використанням з метою отримання науково перевіреної інформації про минуле людського суспільства в усіх його проявах.

Найпоширенішою формою вираження інформації є усна і писемна мова. Писемні джерела були й залишаються для історика (за винятком окремих спеціальностей, наприклад археології, етнографи тощо) основним видом джерел. Ось чому проблеми методики праці з ними займають у роботі історика пріоритетне місце. Проте слід уникати абсолютизації писемних джерел. Представники однієї з найавторитетніших історичних шкіл — школи "Анналів" (Л. Февр, М. Блок та ін.) вважали, що джерелом для історика є все, що вказує на присутність людини в історичному процесі. Звідси випливає висновок, що історик повинен мати навички роботи з усіма різновидами історичних джерел.

Методи джерелознавчого дослідження

Протягом багатьох років у науковій літературі дискутується питання про взаємозалежність методики джерелознавства і методології історії, як системи принципів і засад теоретичної та практичної діяльності історика. І це закономірно, адже джерело не віддзеркалює механічно дійсність, а відтворює її крізь призму сприйняття подій автором джерела. Історики здавна констатували наявність у джерелах певної упередженості авторів, укладачів або переписувачів текстів у висвітленні подій. Ще в XIX ст. М. Костомаров вказував на необхідність ураховувати не лише фактичний матеріал джерела, а й тенденційність його автора. Це стосується і найдавніших літописних джерел. На думку видатного знавця давньоруських літописів О. Шахматова, "рукою літописця керували політичні пристрасті і мирські інтереси". Це вимагає від історика пошуку і застосування таких засобів аналізу джерел, які б давали можливість вичленити з них об'єктивну інформацію.

З іншого боку, не можна відкидати впливу на інтерпретацію пам'яток минулого світоглядних та моральних орієнтирів, якими керується сам історик, працюючи з джерелами. Як уже зазначалося, політична або ідеологічна заангажованість дослідника може призвести до того, що він не помітить у джерелах важливої інформації і, навпаки, "побачить" те, чого немає. Так, партійно-класовий підхід до аналізу джерел, який висувався радянським джерелознавством на перший план, призводив до того, що деякі джерела і навіть їх комплекси випадали з поля зору дослідників, інші так препарувалися, що їх зміст збіднювався або спотворювався. Безоглядне впровадження радянським джерелознавством принципу партійно-класового підходу до оцінки авторів і змісту джерел завдало величезної шкоди українській історичній науці.

Проте це не означає, що слід повністю відмовитися від аналізу соціальних чинників походження джерела, світоглядних позицій його автора, вивчення суспільних функцій джерела. Ідейні позиції, погляди автора, його ментальність, навіть особисті риси характеру впливають на зміст джерела. Однак ігнорування будь-яких джерел істориком за класовою, ідеологічною або іншою подібною ознакою неприпустиме. Працюючи з джерелами, слід мати на увазі, що в кожному з них завжди є певний обсяг цінної інформації, залучення якої є професійним обов'язком історика.

У сучасному джерелознавстві існують різні погляди на співвідношення джерелознавчої методики і методології науки. Деякі дослідники вважали, що техніка і методика не можуть зумовлюватися методологією (С. Биковський), інші (С. Валк, О. Пронштейн) дотримувалися протилежної точки зору. О. Пронштейн, зокрема, вважав, що методологія "визначає не тільки завдання методики, а й усю сукупність її прийомів"¹. Однак це твердження не можна вважати беззаперечним, оскільки у джерелознавстві є методичні прийоми, які безпосередньо не залежать від будь-яких методологічних засад. Причому, на думку Б. Литвака, саме вони є "стрижнем конкретного джерелознавства"². У цьому зв'язку пропонувалося поділити методику на дві частини: історичну, що залежить від методології, і технічну, яка нейтральна до неї, причому технічну частину відносять здебільшого до вивчення форми джерела, історичну — до аналізу його змісту.

Формуванню наукової методики джерелознавства, як галузі знань, передувала величезна емпірична праця істориків щодо пошуку, виявлення та осмислення документів різних епох. У ході цієї роботи істориків завжди хвилювали такі проблеми, як встановлення вірогідності джерел, способи їхнього тлумачення та використання, тобто методика джерелознавства, хоча сам термін з'явився у науковій літературі лише в XIX ст. У вітчизняній літературі першим його застосував у 1861 р. професор Харківського університету М. Петров. Раніше історики та інші фахівці вживали інші терміни: "герменевтика", "критика джерел", котрі й досі використовуються у джерелознавстві, хоча зміст деяких із них у зв'язку з розвитком науки змінився. Герменевтика, наприклад, яка народилася ще в давній Греції, розглядалася як мистецтво розуміти усну або писемну мову взагалі й особливо твори давніх авторів. Давньогрецькі історики використовували її для тлумачення творів Гомера та інших авторів. Серед істориків цей термін першим ужив Фукідід.

У західноєвропейських країнах герменевтика та історична критика сформувалися на основі класичних творів відомих авторів античного світу. За допомогою цих дисциплін історики та філологи намагалися відтворити праці античних авторів, витлумачити тексти, зіпсовані часом та середньовічним неуцтвом. Саме такий характер мали й перші посібники з герменевтики, зокрема книга професора Нільського університету Бласса, написана на основі критичного аналізу класичної грецької літератури³. Хоча деякі вчені уже в XVII—XVIII ст. почали розглядати герменевтику в ширшому розумінні слова, а саме — як мистецтво володіти прийомами розуміння будь-якого тексту.

В Росії та в Україні історична критика виникла на фунті аналізу літописів, більшість з яких мали багатьох авторів і створювалися протягом тривалого часу з використанням попередніх текстів, що утруднювало пошук першоджерела (архетипу). Особливості літописів: складна історія тексту, труднощі прочитання, лексичні перепони (чимало слів змінили свій зміст) та інші відбилися на становленні історичної критики.

Правила історичної критики стосовно літописів першим у Росії сформулював у XVIII ст. історик А. Шльоцер, який багато років віддав копіткій праці над давньоруськими літописами. Його девізом було: нічому не довіряти, в усьому сумніватися. А. Шльоцер визначав такі етапи дослідження джерел:

• нижча критика, або мала критика ("критика слів"), тобто встановлення того, що дійсно належить даному авторові, а що привнесене іншими (продовжувачами або переписувачами літописів);

• лексичне, граматичне та історичне тлумачення тексту, тобто з'ясування того, що хотів сказати автор;

• вища критика, або критика справ, тобто фактів, перевірка достовірності висвітлення подій у літописах.

Однак глибоке теоретичне усвідомлення проблем методики джерелознавства відбулося лише наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно пов'язане насамперед з дослідженнями таких учених, як Ш. Сеньобос, Ш.-В. Ланглуа (Франція), Е. Бернгейм (Німеччина), В. Ключевський, О. Лаппо-Данилевський (Росія). Важливі положення з проблем критики джерел розробили українські історики М. Максимович, М, Костомаров, В. Антонович, О. Левицький, М. Грушевський, Д. Баталій, І. Крип'якевич та ін.

Ш. Сеньобос та Ш.-В. Ланглуа, автори відомої праці "Вступ до вивчення історії", яка в 1899 р. була перекладена російською мовою, визначили дві стадії критики джерел — зовнішню і внутрішню. На першій стадії здійснюється попереднє дослідження, яке стосується зовнішніх особливостей джерела (письмо, мова, форма тощо); на другій — з'ясування достовірності відомостей шляхом міркувань за аналогією ⁴. Поділ джерелознавчої критики на дві стадії та й сама термінологія, запропонована французькими вченими, були взяті на озброєння багатьма істориками і застосовувалися у джерелознавстві до 60-х років XX ст. Щоправда, деякі історики вживали й іншу термінологію. Зокрема, російський історик В. Ключевський в історичній критиці вбачав дві сторони: філологічну критику, спрямовану на відновлення справжнього тексту пам'ятки, і фактичну, мета якої — визначення погляду автора на дійсність, міри відхилення його думки від дійсності. "Таким чином, — підсумовував В. Ключевський, — історична критика — це або критика текстів, що передають історичні факти, або критика фактів, які відтворюють текст"⁵.

До початку XX ст. відносяться перші спроби системного викладу методів джерелознавства. Одну з них здійснив історик О. Лаппо-Данилевський. Другий випуск його ґрунтовної праці "Методології історії" повністю присвячений характеристиці методів джерелознавства⁶, оскільки під методологією джерелознавства він розумів систему методів, що відтворюють джерело як явище культури певного часу. Виходячи із визнання одухотвореності історії, духовного єднання суб'єкта й об'єкта історії, О. Лаппо-Данилевський розглядав джерело як реалізований продукт людської психіки. Це був якісно новий підхід до оцінки джерел, їх інформаційних можливостей для характеристики певної епохи. О. Лаппо-Данилевський розвинув далі вчення про критику джерел, виділивши такі її види, як наукова, моральна, естетична. Критеріями кожної з них він визначав відповідно: Істину, Добро, Красоту. Особливо ґрунтовно вчений розробив методи інтерпретації джерел. Основою цих методів, на його думку, має бути психологічне тлумачення джерела, мета якого добитися збігу уявного образу, що виникає в історика при вивченні джерела, з уявним образом, відображеним у джерелі. Інший вид інтерпретації — технічний — стосується форми джерела. А оскільки вона пов'язана з його призначенням, за формою можна судити і про зміст джерела. У праці розглянуті типізуючий та індивідуалізуючий методи інтерпретації. Мета першого полягає в тому, щоб допомогти історику визначити місце джерела в тому середовищі, де воно виникло. Для цього слід з'ясувати історичні обставини виникнення джерела, а також його місце в структурі подій, що відбулися після його появи. Мета індивідуалізуючої інтерпретації — встановити, що думав автор, створюючи джерело, як у ньому проявилися його індивідуальні особливості. Всі методи інтерпретації вчений радив застосовувати одночасно.

Оскільки О. Лаппо-Данилевський читав у Петербурзькому університеті курс дипломатики приватних актів, він опрацював і сформулював основні правила й особливості вивчення цього виду джерел. Зокрема, він охарактеризував три види їх аналізу: історичний (визначення часу, місця написання тощо), дипломатичний (з'ясування складу акту шляхом граматичного і символічно-аналітичного методу); юридичний (виділення складу юридичної угоди, покладеної в основу акту).

О. Лаппо-Данилевський у розробці методів джерелознавства набагато випередив свою епоху. На жаль, його творча спадщина була значною мірою забута. І тільки сьогодні історики починають виявляти інтерес до багатьох висновків ученого, особливо до розроблених ним психологічних методів інтерпретації джерел.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. проблеми методики знайшли відображення у курсах з джерелознавства, що читалися в університетах України. Зокрема, в Київському університеті вивчали "Джерела для історії Південно-Західної Росії" (В. Антонович), "Літературні та речові джерела російської історії" (В. Данилевич)⁷. Ці курси будувалися за видовою ознакою писемних джерел. У них послідовно характеризувалися літописи, житія святих, оповідання іноземних авторів та інші джерела.

У XX ст. розвиток методики джерелознавства відбувався головним чином у напрямі удосконалення методів зовнішньої та внутрішньої критики джерел різних видів, що знайшло відображення в посібниках з джерелознавства, виданих на початку 40-х років. Проте недостатня розробленість проблем методики відбилася і на їх змісті. По-перше, автори орієнтувалися переважно на джерела давньої історії та середньовіччя, що апріорі навіювало думку про те, нібито пізніші джерела не потребують такої ретельної перевірки. По-друге, в більшості посібників основна увага приділялася огляду джерел та їх видовій характеристиці.

В середині 50-х років, з активізацією історичних досліджень, постало питання про необхідність ґрунтовнішого висвітлення в посібниках для студентів методики джерелознавства. Своєрідним проривом у поширенні нового підходу до викладу проблем джерелознавства було створення в 60— 70-х роках серії навчальних посібників у Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Зокрема, професор В. Стрельський намагався дати студентам у своїх посібниках повніше уявлення про загальні принципи та методику відбору джерел, їх критики, аналізу та синтезу, розкрив структуру зовнішньої та внутрішньої критики⁸. Професор Київського університету М. Варшавчик у ряді праць уточнив систему методів джерелознавства ⁹. Він запропонував відмовитися від поділу джерелознавчої критики на зовнішню і внутрішню, замінивши його іншим поділом — на аналітичну і синтетичну критику. Перша з них передбачала увесь комплекс праці над окремим джерелом, друга — над комплексом джерел¹⁰. Такі підходи простежуються і в новітніх посібниках з джерелознавства, створених ученими Московського та Російського гуманітарного університетів¹¹.

На жаль, багато хто з авторів джерелознавчих праць ігнорують нові підходи до аналізу джерел. Більше того, за останнє десятиріччя увага до проблем методики джерелознавства навіть послабилась. Деякі історики взагалі виступили проти виділення в посібниках проблем методики в окремий розділ, оскільки, на їхню думку, методика джерелознавчого аналізу конкретна: вона зумовлена характером кожного окремого джерела, а також тими завданнями, що їх ставить перед собою історик ¹².

Безумовно, є суттєва різниця у прийомах вивчення, скажімо, найдавніших чи козацьких літописів і сучасних писемних джерел. Проте слід ураховувати й те, що в джерелознавстві є загальні принципи, методи, правила, прийоми, способи, які включають, зокрема, набір логічних, технічних процедур, якими має керуватися кожен історик, працюючи над будь-якими видами джерел. Ці методи становлять т. з. загальноджерелознавчу методику (термін С. Шмідта) на відміну від окремої методики, яку розробляють спеціальні історичні дисципліни, зокрема палеографія, геральдика, метрологія, сфрагістика, кодикологія та ін. Звичайно, загальні принципи і методи джерелознавства у праці історика мають обов'язково органічно поєднуватися із т. зв. окремою, а також видовою методикою, оскільки методичні прийоми використання та наукової критики джерел нерозривно пов'язані з їх видовою природою.

Отже, колективними зусиллями джерелознавців багатьох поколінь створена досить струнка система дослідження джерел, узагальнена методикою джерелознавства: визначені основні завдання й етапи джерелознавчої роботи історика, їх зміст, сформульовані загальні закономірності, принципи, прийоми, правила, методи отримання з джерел не лише відкритої, а й закритої та прихованої інформації.