Історичне джерелознавство - Калакура Я.С. - 5.4. Дослідження джерел. Джерелознавча критика

Рівень вірогідності історичних джерел, які використовує історик, їх цінність не неоднакові. Оскільки джерела відображають дійсність шляхом їх опосередкування через свідомість автора, всі вони вимагають критичного підходу. Щоправда, за радянських часів побутувала думка, нібито деякі джерела не потребують критичного аналізу. До них відносили, зокрема, постанови з'їздів та інших керівних органів КПРС, праці класиків марксизму-ленінізму тощо. Від такого ненаукового підходу сучасна історична наука рішуче відмовилася, оскільки всі історичні джерела без будь-якого винятку мають бути включені в орбіту наукової джерелознавчої критика.

На шляху наукового пізнання джерел нерідко виникають певні перепони і труднощі як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Найчастіше доводиться мати справу з такими об'єктивними труднощами, як неповнота, розпорошеність джерел, багатоступеневість переказу в них фактів і подій, неконтрольованість деяких ланок та цензурних фільтрів у передаванні історичної інформації, унаслідок чого іноді важко встановити навіть ті чинники, що призвели до перекручень фактів у джерелах. Серед суб'єктивних перешкод особливу небезпеку для наукового аналізу становить особиста упередженість, ідеологічна заангажованість історика, обмеженість його знань або здібностей (наприклад, відсутність історичної культури, спеціальних знань, інтуїції). Щоб подолати ці перешкоди і забезпечити об'єктивний аналіз джерел, важливо пам'ятати кілька обов'язкових правил.

По-перше, джерело не можна досліджувати у відриві від тієї конкретно-історичної реальності, в якій воно виникло. На всіх джерелах лежить відбиток свого часу, тієї епохи, в яку вони створені. Кожне з джерел покликане до життя певними умовами, мотивами, причинами, завданнями, цілями. Одна й та ж людина за різних обставин може створити документи або твори, які суттєво відрізняються один від одного не тільки формою, а й оцінками. До того ж джерела виникали у різний щодо подій час: у момент здійснення події, по її гарячих слідах або через багато років. І все це відбивається на інформаційній якості та рівні достовірності джерел.

По-друге, важливо знати історію тексту джерела, обставини його створення, адже у процесі роботи над ним може виявитися багато списків, варіантів, редакцій. Тому доречно вивчити історію публікацій джерела (якщо вони були), з'ясувати, зокрема, ким, коли і для чого вони здійснювалися, чи призначалося джерело відразу для друку, скільки видань воно має, які зміни вносилися в кожне із них і т. ін. Слід брати до уваги й той факт, що в історії України було багато періодів, коли вся інформація підлягала цензурі. Це негативно відбивалося на джерелах, нерідко призводило до вихолощування з них первісного змісту.

По-третє, у процесі роботи над джерелом необхідно вивчити не лише його походження і текст, а й присвячену йому критичну літературу. Насамперед це стосується найдавніших джерел, наприклад літописів, а також джерел особового походження.

По-четверте, слід обов'язково враховувати ступінь наукового вивчення джерела попередніми дослідниками. До того ж деякі з джерел дуже складні для опанування, нерідко потребують спеціальних джерелознавчих досліджень, реставрації, доведення пам'ятки до придатного стану для використання істориками. Так, усесвітньо відомі історичні пам'ятки "Повість временних літ", "Руська Правда" були об'єктом джерелознавчого аналізу фахівців багатьох поколінь, які по-різному з'ясовували їх походження, встановлювали рівень автентичності, надійності як джерела. Використовуючи ці, на перший погляд, добре вивчені джерела, сучасний історик може дати їм свою інтерпретацію, помітити в них ще не виявлені інформаційні можливості, адже кожен дослідник, виходячи зі свого задуму, вилучає з джерела й аналізує той матеріал, який його цікавить, застосовуючи новітні засоби і методи дослідження.

Нарешті, не можна знижувати вимоги до критики історичних джерел навіть тоді, коли їх кількість з певної теми або періоду обмежена. Дійсно, джерела далеко неповно відображають історичний процес, особливо в давні періоди. Але збої у фіксуванні історичних подій у джерелах спостерігаються навіть в історії найновішого часу. Це пояснюється багатьма причинами. В Україні, наприклад, велика кількість архівних джерел була знищена під час численних воєн, окупацій, соціальних і природних катаклізмів; на стані джерел негативно відбилася й політика властей, спрямована на їх вибіркове збереження, а також недбайливе ставлення людей до зберігання документів.

Джерелознавча література містить чимало спроб розробки принципів, методів і критеріїв наукової критики джерел, обґрунтування системи логічних процедур, прийомів, застосовуючи які історик здатний встановити реальну цінність кожного джерела. І хоча автори по-різному підходили до їх формулювання, можна виділити деякі загальні правила і критерії джерелознавчої критики, які стосуються усіх джерел, незалежно від їх видів, типів, часу створення, історичного походження, і які обов'язкові для дослідників. Складність і різнохарактерність самих джерел і відомостей, які вони містять, наявність у них не лише прямої, а й прихованої, опосередкованої інформації вимагають застосування для їх аналізу всього комплексу методів і прийомів, набутих наукою та практикою. Джерелознавча критика акумулює кілька груп методів:

• загальнонаукові (аналіз, синтез, історичний, логічний, ретроспективний, хронологічний);

• міждисциплінарні (статистичний, конкретних соціальних досліджень);

• загальноісторичні (історико-генетичний, історико-хронологічний, історико- порівняльний, історико-типологічний, історико-системний);

• спеціальні джерелознавчі (текстологічне й палеографічне вивчення та ін.).

Оскільки кожне з джерел або їх групи мають свої специфічні риси й особливості, методичний інструментарій історика в залежності від об'єкта дослідження може видозмінюватися: в одних випадках використовується повний набір методів, в інших деякі з них можуть виявитися зайвими (наприклад, окремі спеціальні джерелознавчі методи). Основні методи науковця у джерелознавчій критиці — джерелознавчий аналіз та джерелознавчий синтез. Відповідно в аналізі джерел можна виділити два етапи: аналітичну критику, а також синтетичну, або синтезовану, критику.

Аналітична критика пов'язана з роботою історика над конкретним джерелом. Вона включає комплекс обов'язкових елементів, серед яких можна назвати такі:

• визначення зовнішніх особливостей пам'ятки;

• доведення її автентичності (справжності);

• прочитання тексту джерела;

• встановлення часу, місця, авторства, обставин та мотивів походження;

• тлумачення тексту;

• визначення вірогідності джерела, його надійності, наукової значущості²⁵.

Праця з джерелами починається із зовнішньої критики, або вивчення зовнішніх особливостей кожного з них. Важливо встановити, що перед вами — оригінал документа, перший примірник, чи копія. Останні теж мають різний характер (не завірені, ксерокопії, авторизовані, завірені установою, копія з копії тощо), різняться вони і за часом створення. У XVII — XVIII ст. в Україні копії документів підтверджувалися військовою канцелярією Війська Запорізького. В наш час поширені нотаріально завірені копії документів, ксерокопії. Незавірені копії і поширені нині ксерокопії вимагають від дослідника особливої обережності й прискіпливості, оскільки сучасні технічні засоби дають можливість скомпонувати будь-який текст. Найбільшу цінність для історика становлять першоджерела — оригінальні документи, в яких відображена первісна інформація.

Знайомлячись з матеріалом, на якому відтворений документ, історик вивчає його зовнішні особливості: водяні знаки, печатки, відтворені в тексті або додані до документів, помітки та вставки до тексту (інтерполяції). Виявлення зовнішніх особливостей документа іноді дає підстави зробити попередні висновки про час його створення, автентичність або, навпаки, про його фальсифікацію.

Важливим етапом роботи з джерелом є прочитання його тексту. Складність цієї роботи залежить від багатьох чинників: віку документа, його фізичного стану, особливостей почерку автора чи переписувача та інших. Чим старший за віком документ, тим складніше, як правило, його прочитати. А читання писемних джерел з історії України XI—XVIII ст. вимагає спеціальної мовної та палеографічної підготовки, оскільки передбачає знання давньоукраїнської і церковнослов'янської мов, уставного, напівуставного та скорописного письма, врахування таких особливостей тексту, як відсутність поділу на речення і слова, наявність скорочень, виносних букв тощо. У багатьох видатних діячів минулого, документи яких ми часто використовуємо, був досить складний для прочитання почерк (наприклад, у М. Грушевського). Деякі автори вживали в рукописах нестандарти] скорочення, власні умовні позначки, що також утруднює прочитання.

Прочитавши текст, можна перейти до встановлення часу і місця його створення, а також авторства, з'ясування обставин і мотивів появи джерела. Більш-менш точні дати в історії України (рік, місяць, число) з'явилися лише з 60-х років XI ст. Але правило обов'язкового датування документів утвердилося в практиці значно пізніше. Нині у документознавстві діють чіткі правила датування: діловодні документи — за часом їх підписання, колективні — за часом їх прийняття, документи, що вступають в силу після затвердження (закони, укази, постанови, правила, положення, інструкції тощо) — з часу їх опублікування, телеграми — за часом відправлення і т. ін.

Нерідко історику доводиться особисто встановлювати або уточнювати дату появи джерела. Для цього використовуються різні прийоми: аналіз зовнішніх ознак джерела, його змісту, зіставлення з документами, які мають точну дату, вивчення подій та кола осіб, які згадуються у джерелі, пошук згадок про даний документ в інших джерелах.

Велику роль у встановленні дат документів відіграють методики спеціальних історичних дисциплін. Оскільки всі дати історик повинен наводити сучасним стилем, в разі необхідності він може звернутися до історичної хронології, яка розробила методику переведення всіх дат на сучасний стиль. Адже в різні часи побутували неоднакові системи датування. Спочатку воно велося від створення світу, а з XIV ст. — від Різдва Христового. В Росії, до складу якої у XVII ст. увійшла значна частина території України, ця система була запроваджена Петром І лише у 1700 р. У більшості країн Європи, зокрема в Польщі та Австрії, до складу яких входила частина українських земель, у 80-х роках XIX ст. юліанський календар був замінений на григоріанський. З 1 лютого 1918 р. новий стиль був запроваджений і на території Радянської Росії. Із встановленням в Україні радянської влади він був поширений і на її територію.

Цінні дані для уточнення часу виникнення деяких джерел дає палеографія. Знаючи час появи паперу, водяних знаків, різних засобів письма, алфавітів, специфіку оформлення видань за різних часів, можна уточнити дату появи джерела. Папір, наприклад, почав вироблятися в Україні ще в XVI ст., в Росії у 1716 p.; громадянський алфавіт запроваджений з середини XVІІІ ст.; металевим пером почали писати лише у XIX ст.

Іноді точно встановити дату виникнення джерела неможливо. В таких випадках слід уточнити верхню та нижню хронологічні межі створення джерела, тобто визначити не раніше і не пізніше якого часу воно могло виникнути. І. Крип'якевич радив використовувати для цього навіть найменший натяк автора на приблизний час створення документа.

У ході критичного аналізу джерела важливо провести його атрибуцію, тобто встановити авторство, оскільки кожне джерело містить інформацію не лише про певний історичний об'єкт, а й про суб'єкт, тобто його автора. Автором джерела може бути як окрема людина, так і група осіб. У найновішій історії спостерігається тенденція до збільшення питомої ваги джерел, створених колективом авторів.

До XVII ст. автори свої твори майже ніколи не підписували. Багато документів пізнішого часу, що увійшли до наукового обігу, також не персоніфіковані. Це утруднює роботу з ними.

Встановлення автора джерела, уточнення його біографічних даних (вік, освіта, професія, посада, коло інтересів, рівень поінформованості тощо) має принципове значення для аналізу джерел. Ці дані дають змогу повніше оцінити інформаційні можливості джерела. Щоправда, слід уникати крайнощів в оцінці зв'язку автора і джерела. Радянське джерелознавство, наприклад, достовірність джерел часто-густо ставило у пряму залежність від соціального походження та ідейних поглядів автора. Такий однобічний підхід призводив до недооцінки, а часом і нехтування джерел, створених представниками "панівних" класів.

Насправді зв'язок автора і джерела значно складніший. Ще О. Лаппо-Данилевський розробив систему передумов знання істини свідком або автором джерела:

• безпосередність сприйняття факту;

• ступінь участі в здійсненні факту;

• інтерес до фактів (теоретичний або практичний);

• місце свідка щодо факту;

• повнота почуттів, пережитих свідком від сприйняття факту;

• уважність свідка, його самовладання;

• рівень освіченості і наявність технічної підготовки до сприйняття факту;

• час свідчення про факт;

• настрій свідка на момент згадки про факт;

• чи пам'ятає свідок пережите досить точно;

• чи розуміє він, що саме він знає і чого саме не знає, що він запам'ятав і що не запам'ятав;

• чи хоче свідок сказати правду;

• чи прагне свідок до пізнавальних або ж корисливих цілей під час розповіді про пережитий факт²⁶. Вказані умови з певним застереженням можуть ураховуватися й у наш час.

Проводячи атрибуцію джерел XIX — XX ст., слід мати на увазі, що тогочасні автори нерідко використовували псевдоніми, підписували свої праці лише ініціалами або видавали їх узагалі анонімно. М. Драгоманов, наприклад, мав кілька псевдонімів (Українець, Чудак, Толмачов, М. Петрик, П. Кузьмичевський та ін.). Іноді він уживав криптоніми: "Д. М.", "М. Т-ов". Для розшифрування псевдонімів можна використовувати спеціальні словники псевдонімів²⁷.

При встановленні авторства використовуються різноманітні методичні прийоми, що ґрунтуються на текстологічному аналізі джерела, оскільки кожен автор має свій почерк, неповторний індивідуальний стиль викладу думок, своєрідні особливості мови. Виявлення елементів стилістичної своєрідності, зокрема специфіки застосування певних граматичних форм, прийомів опису історичних подій сприяє встановленню авторства джерела.

Останнім часом можливості текстологічного аналізу джерел значно збільшилися завдяки застосуванню для їхньої атрибутики кількісних методів і технічних засобів. За допомогою електронно-обчислювальних машин можна проаналізувати конструкції речень (наприклад, їх довжину, частоту, повторення у джерелах певних комбінацій літер, слів, словосполучень). Використовуючи таку методику, вчені Московського університету під керівництвом проф. Л. Мілова встановили авторство багатьох історичних джерел.

Важливим етапом джерелознавчої критики є тлумачення (інтерпретація) тексту. Надаючи великого значення цьому етапу, історики пропонували навіть вважати його особливою галуззю наукових знань — герменевтикою (від грец. слова "hermeneutike" — тлумачити, пояснювати). В термін "тлумачення тексту" історики в різні часи вкладали різний зміст:

• мистецтво розпізнавати прихований зміст тексту (В. Ланглуа, Ш. Сеньобос, Л. Пушкарьов);

• психологічне розуміння тексту (О. Лаппо-Данилевський);

• мовне і речове тлумачення (І. Крип'якевич);

• пошук класового, партійного змісту (Л. Черепній). Найбільш відповідне до сучасних вимог розуміння цього терміна запропонував О. Пронштейн. Тлумачення тексту він розглядає, як розкриття змісту джерела в "усій повноті словниково-мовного і логічного змісту" ²⁸. Такий комплексний підхід передбачає як повне тлумачення тексту, так і з'ясування прямого або переносного змісту пам'ятки чи окремих її положень, розкриття змісту правових норм, клаузул тощо.

Мовне тлумачення включає граматичне і термінологічне вивчення тексту. Історику важливо знати мовну систему, лексику часу, який ним досліджується. Іноді неправильне тлумачення навіть окремих слів призводить до помилкових висновків. Так, учені Л. Гету і В. Сергієвич на основі неправильного мовного тлумачення 26-ї статті "Руської Правди", де йшлося про смердів та холопів, зробили висновок, що Київська Русь була рабовласницькою державою, оскільки смерди нібито мали холопів.

Одні й ті ж терміни в різні епохи, а іноді і в один і той же період, можуть мати різний зміст. Ось, наприклад, як змінився зміст окремих слів української мови за кілька століть:

XVI—XVIII ст. XX ст.

Заказати Наказати

Кавалер Лицар

Конкурс З'їзд

Тягнення Похід

Худоба Майно

В українському зарубіжжі й сьогодні уживаються слова давньоволинського і галицького діалектів або іншомовного походження, які не використовуються в Україні: прелєгент (лектор), кустос (хранитель, завідувач бібліотеки), абсольвент (випускник), дорост (юнак), повшехних (загальновідомих), одідичив (успадкував) тощо.

Варто згадати про впровадження партійно-радянськими документами 30 — 50-х років словосполучення "ворог народу", неадекватного прямому змісту. В сучасних умовах представники різних політичних партій України, використовуючи у своїх документах слово "націоналізм", вкладають у нього різний зміст (або негативний, або позитивний). Дехто вважає його синонімом слова "шовінізм", інші наповнюють його патріотичним змістом.

Складним елементом інтерпретації джерела є встановлення того, який саме зміст вкладав автор у свій текст чи зображення. Зрозуміти задум творця джерела, встановити, що саме він хотів висловити у відповідному джерелі, — це квінтесенція інтерпретації. Мистецтво історика полягає в тому, щоб зуміти подолати культурно-історичну дистанцію між ним і джерелом, почути, за висловом відомого джерелознавця О. Медушевської, суверенний голос джерела. "В ході наукового аналізу джерела,— зазначає дослідниця, — голоси обох суб'єктів — і автора, і дослідника — повинні бути чітко розрізнені"²⁹. Такий підхід гарантуватиме від багатьох помилок у тлумаченні джерел.

Іноді помилки в оцінці джерела, тлумаченні Його змісту виникають тому, що історик дивиться на нього як сучасник своєї, а не тієї епохи, до якої відноситься дане джерело. Нагадаємо про ще один помилковий підхід: нерідко духовні помисли, прагнення, ідеї певного часу, що відбилися у джерелах, історики видають за реалії історії, а це призводить до неправильної оцінки об'єктивної дійсності. Особливо часто подібне трапляється в оцінці історичних джерел переломних часів, наприклад Української революції 1917—1920 pp. Саме цим можна пояснити разючу розбіжність у трактуванні багатьох джерел, що відносяться до цієї епохальної події в історії українського народу.

Як свідчать психологи, процес розуміння тексту проходить одночасно на кількох рівнях. Рівень монтажу передбачає розуміння окремих абзаців, розділів, тобто кожного елементу тексту. Водночас у дослідника поступово формується розуміння загальної концепції змісту тексту, що дає можливість помітити в ньому і приховану інформацію. На думку В. Ключевського, завдання історичної критики полягає в тому, щоб з'ясувати, що казали люди певного часу, і підслухати те, що вони замовчували³⁰. Мистецтвом помітити те, що криється за текстами, можна опанувати лише на основі досвіду після тривалої праці з джерелами. Нині з'явилися й технічні можливості підвищувати інформаційну віддачу джерела шляхом застосування новітніх математичних методів і комп'ютерів.

Вирішальним етапом аналітичної критики джерела є внутрішня критика, або аналіз його змісту. Серед методів, що застосовуються дослідником на цьому етапі, переважають логічні судження і докази (логічна критика), а також аналіз наведених у тексті даних, порівняння їх між собою, зіставлення їх з уже відомими науці (фактична критика). До оцінки змісту застосовують різні критерії і, відповідно, вживають різні поняття для встановлення інформаційних можливостей джерела (наукова цінність, історична компетентність джерела, ступінь придатності інформації тощо). Проте, на нашу думку, для оцінки змісту джерела доцільно звернутися також до такого досить вдалого терміна, запровадженого ще на початку минулого століття О. Лаппо-Данилевським, як "надійність свідчень". Компонентами надійності джерела є його автентичність, вірогідність, повнота, новизна, репрезентативність.

Одним із найважливіших компонентів надійності виступає автентичність (справжність) джерела, інакше кажучи, — чи можна дане джерело визнати дійсним свідченням певних історичних явищ та подій. Визначення справжності джерела залежить від багатьох чинників, насамперед від того, наскільки хронологічно і просторово джерело збігається з поліями, які в ньому описуються. Як правило, найбільш автентичними є джерела, які акумулюють інформацію, отриману від безпосередніх учасників або очевидців подій на час їх здійснення. Але деякі періоди історії такими джерелами майже не представлені. Наприклад, до нашого часу не збереглися перші автентичні літописи, що відносяться до ранньої історії України, і це ускладнює аналіз літописних зведень, створених пізніше. Не так все просто і з джерелами нового та новітнього часу. В архівах, друкованих виданнях відклалося чимало історичних джерел, які дослідники помилково відносять до автентичних документів. Відомо, зокрема, чимало сфальсифікованих універсалів Б. Хмельницького. Польські автори створювали їх з метою компрометації видатного гетьмана; козацький літописець С. Величко, навпаки, щоб звеличити його. В "Сказании о войне козацкой с поляками", не маючи під рукою справжніх документів Б. Хмельницького, С. Величко сам склав текст кількох його універсалів. Створювали універсали й інші автори (з метою отримання певних привілеїв тощо).

Універсальних прийомів встановлення справжності джерела не існує. На етапі аналізу змісту використовуються, головним чином, логічні судження і докази, зіставлення наведених даних з уже відомими науці, аналіз їх узгодженості. О. Лаппо-Данилевський збіг незалежних свідчень вважав одним із важливих критеріїв встановлення достовірності джерела, оскільки можливість збігу фальшивих свідчень порівняно невелика, хоча в історії відомі випадки збігу в джерелах і фальшивої інформації. Відомий український історик І. Крип'якевич, проаналізувавши сфальсифіковані універсали Б. Хмельницького, навів кілька практичних рекомендацій, як відрізнити фальшивку від справжнього документа. Наприклад, фальсифікат універсалу Б. Хмельницького про передачу міста Чигирин-Діброва ченцям був викритий завдяки тому, що в ньому згадується місто, яке насправді виникло лише після смерті Б. Хмельницького; в деяких сфальсифікованих документах уживалися терміни і словосполучення, які увійшли в побут пізніше; в окремих "універсалах" неправильно вказувалася посада Б. Хмельницького (так, як вона називалася вже у XVIII ст.)³¹.

Ретельної роботи вимагає перевірка вірогідності наведених у джерелі фактів. Під вірогідністю розуміють ступінь відповідності свідчень джерела тим реальним подіям, які в них описані. Події у джерелах нерідко фіксуються неадекватно, вибірково або тенденційно. Вірогідність відображення подій багато в чому зумовлюється і видовою належністю джерела.

Звертаючись, наприклад, до судово-слідчих матеріалів, слід мати на увазі, що в деякі періоди історії каральні органи, розглядаючи політичні справи, навмисне приховували справжні цілі звинувачених або розмах революційного і національно-визвольного рухів. Так, усі плани, заміри кирило-мефодіївців слідчі зводили до знищення царизму. Своєю чергою, звинувачені досить часто намагалися приховати деякі сторони своєї діяльності, щоб не наражати на небезпеку своїх однодумців. Все це слід ураховувати в роботі зі згаданими джерелами.

Досить часто відхід від вірогідності спостерігається у спогадах, написаних сучасниками подій через багато років після того, як вони відбулися. Тому для історика важливо встановити збіг, узгодженість різних джерел в оцінках одних і тих же подій, з'ясувати мотиви цих розбіжностей. Слід мати на увазі, що навіть у недостовірному документі можуть бути окремі вірогідні дані, відомості. Вилучення такої інформації досить складний процес, оскільки виявлення істориком у будь-якому джерелі недостовірної інформації підриває в його очах довіру до джерела в цілому.

Одним із елементів роботи з джерелом є оцінка його повноти, під якою розуміють здатність відбивати суттєві сторони тих чи інших історичних подій, явищ. Встановлення рівня повноти досягається насамперед шляхом зіставлення, порівняння змісту джерела, що вивчається, з іншими вже відомими науці.

Таким же чином оцінюється інформаційна новизна джерела — наявність у ньому інформації, відсутньої в уже відомих, включених до наукового обігу джерелах. Проте висновки про новизну джерела варто робити дуже обережно, адже для цього необхідно володіти інформацією про зміст усіх відомих науці джерел з даної теми або проблеми.

Всебічний аналіз змісту джерела дасть можливість дослідникові зробити висновок про його репрезентативність, тобто властивість навіть за частковими відомостями правильно відображати історичний об'єкт в цілому.