Історичне джерелознавство - Калакура Я.С. - 1.4. Предмети озброєння

Серед величезного розмаїття речових джерел особливе місце належить предметам озброєння, вивченню яких присвячено чимало досліджень⁴. З найдавніших часів на теренах України різні народи та племена використовували певні набори предметів озброєння, що поділялися на дві основні групи: холодну зброю і захисне спорядження, яке виникло пізніше у зв'язку з удосконаленням бойових засобів озброєння. Найперші зразки зброї з'явилися ще за доби кам'яного віку і розвивались від примітивних палиць до досить складних предметів озброєння, таких як сокира, лук, стріли, списи із гостро заточеними кам'яними наконечниками, виготовленими переважно із кременю. Деякі племена створювали таку кількість бойових предметів, що навіть дістали за ними назву (наприклад, племена культури "бойових сокир").

З початком використання у господарстві металів — міді, бронзи, заліза — вдосконалювалися і предмети озброєння. Чудові зразки зброї, створеної кіммерійцями, скіфами, сарматами, знаходять археологи на півдні України. Кочові народи, що були кінними воїнами, значно удосконалили не лише прийоми кінного бою, а й озброєння вершника, першими на наших землях почали використовувати предмети захисного спорядження.

Зброя племен зрубної культури

Військове озброєння княжої доби зазнало впливу західної військової культури, принесеної на Русь варварами, а також увібрало місцеві традиції, що існували у давньослов'янських часів. Виявлені пам'ятки дають можливість простежити шлях княжої дружини (привілей" військо, а також дорадчий орган управління) — від найманої варязької дружини, пізніше варязько-слов'янської. До княжої боярської дружини, що складалася лише із слов'ян. Дружина перестала бути схожою на варяг, найманий загін й адаптувалася до місцевого типу військових дій, звичного для місцевого населення XI ст., відповідно до тогочасних вимог військової справи, головною ударною силою війська Київської Русі стає конисько-озброєна кіннота. Дружинники пересіли на коней, опанували прийоми кінного двобою. Водночас не залишалася незмінною й тактика ведення бою у пішому стилі, що вимагало постійного удосконалення предметів озброєння, які використовувалися на полі битви.

Давньоруський воїн у повному бойовому спорядженні. Реконструкція

Із плином часу бойова стратегія змінювалась, удосконалювалися засоби захисту, що, своєю чергою вимагало подальшого розвитку предметів озброєння. Поява вогнепальної зброї призвела до кардинальної зміни військової стратегії. На території України збереглося чимало зразків вогнепальної зброї козацької доби як місцевого, так і іноземного виробництва. Зразки бойового та захисного спорядження широко представлені в експозиціях вітчизняних краєзнавчих та історичних музеїв. Вони складають вагому частку джерельної бази історії України від найдавніших до новітніх часів.

У зброєзнавстві увесь масив предметів озброєння прийнято поділяти на декілька груп, переважно за призначенням. Зокрема, холодна зброя представлена пам'ятками, що дістали назву рублячої, ріжучої, колючої, ударної та метальної зброї. Окремий комплекс складають захисне спорядження й обладунки, що були поширені у період панування холодної зброї і втратили своє практичне значення з поширенням вогнепальної зброї, яка складає останню, третю групу предметів озброєння.

Холодна зброя виникла в епоху палеоліту й була незмінним атрибутом всієї історії розвитку людського суспільства. Окремі зразки холодної зброї, такі як ніж, кийок та інші, й досі залишаються частиною спорядження військовослужбовців деяких родів військ. Серед найпоширеніших груп холодної зброї, що побутували в Україні в різні історичні епохи, переважають такі зразки ріжучої та рублячої зброї, як ножі, мечі, шаблі, сокири та ін.

Ніж із найдавніших часів був неодмінним компонентом озброєння кожного воїна, як пішого, так і кінного. Він мав не тільки військове, а й побутове призначення, міг бути поясним, підсайдачним чи захалявним. Поясний ніж кріпився на пасі, до якого чіплявся гаком, що містився на піхвах меча або шаблі. Лезо поясного ножа мало дві ріжучі кромки довжиною 10—15 см. Підсайдачні ножі носилися при сагайдаку (елемент лучного спорядження). Ці ножі були довші й ширші за поясні, з однією ріжучою кромкою і характерною формою леза: приблизно до половини його вигнуто в бік ріжучої кромки, а потім спрямлено. Підсайдачні ножі носили на пасі з лівого боку, біля футляра для лука. Іноді на рукоятках цих ножів був темляк — шкіряна чи шовкова стрічка або петля з китичкою на кінці. Темляки подекуди прикрашалися коштовностями. Захалявні ножі носили за халявою чобота. Вони мали криве лезо, яке на відміну від інших ножів називалося не полосою, а шляхом (згадайте лайливе побажання "хай би тебе шлях трафив"). До рукояті захалявного ножа також міг бути припасований темляк.

Писемні джерела засвідчують, що ножі, як правило, використовувались при єдиноборствах і самообороні. Вони були також на озброєнні цивільного населення. Зброя незаможних верств (коси, ножі, вила, сокири) — це, як правило, предмети господарського призначення, що мали також захищати від нападів розбійників, хижих звірів, а також використовувались під час народних виступів (наприклад, "коліївшина" дістала назву від того, що основною зброєю повсталих був кіл). Ножі, зокрема захалявні, широко використовувались кримінальними елементами. Ножі, кинджали, кортики та інші подібні предмети озброєння використовують і в сучасному війську. їхня історична цінність визначається змістом інформації про минуле, який вони містять: написами, зображеннями, технологією виготовлення, часом та місцем походження, іменами авторів та власників тощо.

Одним із старовинних видів холодної зброї був також меч, що складався із леза, перехрестя та рукояті. Лезо в довжину сягало 1 м, у ширину 5—6,5 см. Воно було загострене з обох боків, тобто мало дві ріжучі кромки. Пласкі частини леза меча мають назву голомя, або голомені. На них майже завжди робили широку канавку — долу, що починалася від рукоятки і закінчувалася вістрям. Вона відігравала роль ребра жорсткості й надавала лезу меча стабільності. Лезо меча від рукояті відділяло перехрестя. Рукоять меча монтувалася на черені (кінцівка леза протилежна вістрю) і закінчувалася круглим або видовженим "яблуком". Мечі виготовлялися кількох видів — кончар, або кончер (довгий прямий меч, призначений для колючих ударів), тесак, або тасак (мечовидний ніж, подальша трансформація ножа), та ін. Вони виготовлялися не тільки з високоякісної сталі чи булату, а й з простого заліза. Трапляються серед мечів і високохудожні зразки, рукояті яких прикрашено дорогоцінними металами, коштовним камінням. Мечі носили на пасі з лівого боку у піхвах, що робилися із дерева, обтягувались шкірою або дорогою тканиною, прикрашались металевими, подекуди дорогоцінними, прикрасами.

У IX—X ст. у Київській державі почали використовувати шаблю, яка з'явилась у степах Євразії за даними археологічних досліджень у VII—VIII ст. і найімовірніше була винаходом кочових народів. Тому не дивно, що вона поширилася насамперед у середовищі воїнів-вершників.

Шабля, так само як і інші різновиди холодної зброї, має лише їй притаманні властивості. Завдяки вигнутому лезу шабельний удар має круговий характер, захоплює, порівняно з прямим лезом, більшу поверхню і є одночасно рубляче-ріжучим. Шаблею можна було завдавати й ефективних колючих ударів, оскільки остання третина леза — єлмань — гострилася, як лезо меча, з обох боків. Посилювали колючий удар й інші особливості конструкції шаблі (а пізніше й шашки, яка надійшла на озброєння російської армії на початку XX ст. ). З розвитком більш важких озброєнь і обладунків з XIV—XV ст. шабля стає довшою — до 117 см, ширшою — до 5 см, важчою. Розвивається захисний компонент руки — замість простого перехрестя виникає гарда.

Після утворення Османської імперії в усьому арабо-турецькому світі набув поширення ятаган, що походив від перського канджара — зброї з характерно вигнутим лезом і специфічною рукояткою. Поширені були ятагани, як трофейна зброя, й на теренах козацької України, хоча основним елементом козацького озброєння, безперечно, залишалася шабля.

Колюча зброя також складала вагому частку холодної зброї. До неї відносять усі різновиди списів, які мали різні розміри (приблизно півтора метра у піших і два з половиною — у кінних воїнів) і форми вістря — бойової частини списа. За формою вістря вони поділяються на бронебійні, ріжучі та ін. Серед основних різновидів списів вчені розрізняють рогатини (використовувались також як мисливська зброя), совни (бойові коси), сулиці (метальні списи). До колючої зброї можна віднести й торч — круглий щит, у центрі якого було закріплено залізну руку з мечем. У торч входила ліва рука воїна, а сам щит прив'язувався до тулуба воїна ременями та шнурами, оскільки був дуже важкий. Торч використовували при обороні фортець. Цей різновид колючої зброї трапляється дуже рідко.

Протягом тисячоліть під час бойових дій використовувались різноманітні зразки рублячої зброї. Основним її різновидом тривалий час залишалася бойова сокира, що походила від кам'яних сокир дометалевого часу. Широко застосовувалися також господарські сокири, які в разі потреби могли слугувати Й засобом самооборони. Сокири як зброя використовувалися багатьма народами, в тому числі варягами. Вони були на озброєнні княжого війська, не втратили популярності й у подальшому, зокрема в козацьку лобу. Велика сокира пізніше трансформувалася в бердиш, котрий, своєю чергою, має значну кількість модифікацій. Бердиші були поширені не лише в Україні, а й у Західній Європі, Росії, Середній Азії. Іншим різновидом рублячої зброї був келеп, або клювець. Він мав видовжене лезо, яке за формою нагадувало дзьоб хижого птаха. Келеп можна віднести також до ударної зброї, оскільки "келеп" — це давньоукраїнська назва бойового молота. Трапляються келепи багато оздоблені різьбою, дорогоцінним камінням, золотом та сріблом.

Ударна зброя відноситься до зброї ближнього бою. Вона веде свій родовід від палиці первісної людини — товстої гілки із потовщенням на кінці. З часом навершя палиці почали штучно обважнювати — забивати цвяхи, обковувати металом або просто виготовляти із металу. Поступово вона трансформувалась у булаву, яка згодом стала символом гетьманської влади. Ударна зброя була поширена серед багатьох народів світу, тому пам'ятки, що за формою схожі на булаву, представлені численними археологічними та зображальними джерелами. Подекуди навершя булави набирали з кількох металевих пластин. Такий її різновид дістав назву "пернач" (ознака влади полковника в козацькій державі). Окрім булави та її модифікацій до ударної зброї можна віднести обушок — металеву кулю або гирку, прив'язану до шкіряного ременя чи ланцюжка довжиною до півметра. Іноді ланцюжок прив'язували до рукояті з дерева. Булава і пернач як атрибути державної влади іноді прикрашалися коштовностями, подекуди мали кинджал, що вкручувався у рукоятку.

Нарешті, останньою групою холодної зброї є метальна. До неї належать луки і самостріли (арбалети). Луки виникли в епоху мезоліту в зв'язку з необхідністю удосконалення прийомів полювання і тривалий час залишалися зброєю не тільки бойовою, а й мисливською. Вони виготовлялися з дерева та рогу і були вже досить складними у скіфську добу.

На Русі ремісники досконало володіли мистецтвом виготовлення луків. Середня частина лука називалась рукояттю, довгі, пружні, вигнуті половини — рогами або плечами. Ріг складався з двох або більше дерев'яних планок та рогових пластин. Вони щільно підганялися й склеювалися дуже міцним риб'ячим клеєм. Для пружності спинку лука обклеювали жилами, які додатково закріплювалися біля рукояті та на кінцях. Через нижні накладки на кінцях рогів проходила тятива, виготовлена із жил або волокон рослинного походження. Загальна довжина лука сягала двох і більше метрів. У такому вигляді він проіснував у кочових народів до XVIII ст., а в Україні — до XVII ст.

Стріли до луків мали довжину близько 75 см. Матеріалом для їх виготовлення слугували комиш, тростина або дерево — береза, яблуня тощо. З одного боку стріли робили так зване "пір'я", яке складалося з пір'я птахів, шматочків шкіри або пергаменту. Воно відігравало роль стабілізатора у польоті. Іншим важливим компонентом стріли було вістря, яке в залежності від її призначення (бойове чи мисливське) мало різні форми. Стріли поділяють на кайдаліки (з плоским вістрям), томари (без металевого вістря, призначені для полювання на хутрового звіра), северги (з вузьким вістрям) та ін.

Холодна зброя козацької доби

Для зручності користування до лука додавалося спеціальне спорядження, відоме під загальною назвою сагайдак. Це два футляри: налуч для лука і колчан (тул) для стріл. Налуч з луком носили з лівого боку на пасі, а колчан зі стрілами — з правого. Іноді компоненти сагайдака прикріплювалися до сідла. Робилися вони зі шкіри і подекуди майстерно прикрашалися — обтягувалися оксамитом та іншими дорогими тканинами, оздоблювалися вишивкою, металевими прикрасами. У поході пильно берегли лук і стріли. З лука знімали тятиву, сагайдак зверху прикривали т. зв. тохтуєм, щоб уберегти Його від вологи.

Удосконалення лука привело до появи самостріла, або арбалета. У вітчизняних писемних джерелах їх інколи називають "куша", що походить від французької назви цієї зброї. Як відомо, "куша" тривалий час була геральдичним символом Києва. Самостріли, або поліпшені луки, були відомі ще в Римській імперії, але після її падіння в Європі про них надовго забули, хоча на Сході ця зброя продовжувала використовуватися. До Європи вона повернулась наприкінці X — на початку XI ст. Арбалет (від латинського arcus balista — метальний лук) стріляв різними типами стріл — звичайними, обважченими і болтами (белтами). Самостріл став зброєю нешляхетних верств населення, оскільки белт пробивав кільчастий обладунок на відстані 300 кроків, а найкращий панцер міланської роботи — за 200 кроків. Нарешті городяни дістали надійну зброю для боротьби із шляхетним лицарством. Міщани швидко набули досвіду використання і виробництва арбалетів. Арбалетні майстри займали одне з почесних місць у структурі цехового управління. Недаремно деякі дослідники вважають "кушу" гербом ремісничого Подолу Києва. Самостріл був потужною, але недостатньо скорострільною зброєю. Це призвело до того, що в XVI ст. луки знову потіснили арбалети. Але зрештою і луки, й самостріли невдовзі зійшли з історичної арени витіснені вогнепальною зброєю.

Захисні обладунки. Це — неодмінний компонент спорядження воїна на теренах України з найдавніших часів. Скіфський вершник уже був захищений шоломом та спеціальним одягом. Щити з'явилися пізніше, й на Русі відомі з VIII—XI ст. Вони були округлої форми і прикривали приблизно чверть силуету воїна.

Процес виготовлення щита був досить складним. Кілька дерев'яних дощок обтягували шкірою, центр посилювали металевою бляхою — умбоном, на яку припадала більшість ударів. З другої половини X ст. з'являються щити видовженої форми, а з XI—XII ст. мигдалевидні, що прикривали вершника від підборіддя до колін. Форма щита змінювалась і в подальшому, що було зумовлено удосконаленням тактики бою й обважненням зброї та відповідно захисного спорядження. До появи шоломів і броні щит був єдиним захисним обладунком слов'ян. Він символізував військову перемогу.

Одним із найпоширеніших захисних обладунків тривалий час була кольчуга — довга сорочка, виготовлена з металевих кілець або пластин. Подекуди в кольчугу для краси вплітали ряди з мідних кілець. Після збирання її чистили й шліфували. Готова кольчуга важила 6—7 кг. Це дуже коштовний обладунок: його виготовлення вимагало високої кваліфікації і відбирало чимало часу. Тому кольчуга була показником майнового стану її господаря. Дешевими були кільцеві обладунки, зроблені із тканини, на яку нашивали рядами металеві кільця. Вони також непогано захищали від рублячих ударів. Подібні обладунки, що зазнавали певних видозмін, використовувалися з X до XVI/ ст. Іншим різновидом кільчастого обладунку була байдана, яка надійно захищала від шаблі, але не могла захистити від колючих ударів та стріл через великий діаметр кілець.

Поступово з'явились кільчасто-панцерні обладунки, а з XIV—XVI ст. починається обважнення зброї в цілому й захисного спорядження зокрема. Дедалі частіше для захисту тулуба воїна використовувались металеві пластинки — "дошки", які дали назву групі захисних предметів — дощаних обладунків. Лускоподібний обладунок — панцер, набраний з металевих пластин меншого розміру, ніж дощаний. Пластини кріпилися до основи на зразок риб'ячої луски, завдяки чому це спорядження й дістало свою назву. Дощані та лускоподібні обладунки були неодмінною частиною спорядження важко озброєного кіннотника — привілейованої частини війська і головної ударної сили. Оскільки битви тих часів розпочинались могутнім таранним ударом списами, який іноді й вирішував долю війни, то таке спорядження було конче потрібне. Але на цьому розвиток захисних засобів не завершився. Існувало ще багато різновидів обладунків: бахтерці, куяки, колотарі, юшмани, лати. Останні — скоріше не бойове, а парадне спорядження. Вони всіляко прикрашалися і шліфувалися до дзеркального блиску. Такі обладунки можна побачити не лише в музеях, а й на парадних портретах представників магнатських родів України.

Доступним для широких верств населення був тегиляй —. одяг на взірець каптана з короткими широкими рукавами, підбитий бавовною або прядивом (волокна льону, коноплі). Спереду тегиляй подекуди обшивали металевими бляшками, шматками кольчуг. У козацькому війську захисне спорядження (шоломи, панцери, кольчуги, шити) не мало широкого вжитку. Воно подекуди використовувалося представниками козацької старшини. Єдиним зразком захисного спорядження, що був поширений серед козаків, можна вважати сталеву сітку, що вшивалася в жупан. Проте захищала вона лише від рублячих ударів шаблі. З розвитком вогнепальної зброї традиційні обладунки зійшли з історичної арени, трансформувалися у сучасні бронежилети, каски, щити тощо.

Вогнепальна зброя також має свою історію. Час та місце винайдення вибухових сумішей, що передували її створенню, досі залишаються дискусійними. Поширеною є версія походження пороху з Китаю, де він був відомий задовго до нової ери. Існує чимало згадок про використання "грецького вогню" візантійцями. Кочовикам південноукраїнських степів був відомий "живий вогонь", яким наповнювали спеціальні глеки, які закидали за мури обложених міст. Однак використання вибухових та запалювальних сумішей не можна ототожнювати із вогнепальною зброєю, артилерією, де порох використовується як метальна вибухова речовина для надання снаряду початкового імпульсу.

Перші зразки вогнепальної зброї — гармати — починають її історію, оскільки ручна вогнепальна зброя була створена пізніше. Перші гармати на території України з'явилися під час литовського панування. Вчені припускають, що вони могли потрапити на українські землі із Західної Європи (Німеччини) або зі Сходу (через Візантію та Крим). Наявність артилерії в Україні зафіксовано писемними джерелами вже наприкінці XIV ст. Спершу гармати було встановлено у Львові та Києві. З їх допомогою кияни відбивали напади ординців. Ці гармати були недосконалими, малоефективними, виготовлялися за допомогою примітивної технології, але це компенсувалося психологічним фактором: вогонь, дим, грім. Процес розвитку нового виду зброї відбувався насамперед шляхом збільшення маси гармат, технічного вдосконалення станків і лафетів й особливо технології виробництва стволів. До XVI ст. існували такі різновиди гармат: бомбарда, тарасниця, півтарасниця, моздір, гуфниця (згодом трансформувалась у гаубицю), півгуфниця, шрубниця, півшрубниця, шротівня і фоглєр. Форми і розміри гармат залежали від їхнього призначення, оскільки дуже швидко артилерія розділилася на фортечну (використовувалась для оборони фортець) і польову (використовувалась безпосередньо на полі бою разом з піхотою для першого залпу, який нерідко вирішував долю битви). Важкі гармати використовувались під час облоги замків для пробивання й руйнування їхніх стін, підпалу міста тощо.

Гарматна справа швидко розвивалась. З'явилися нові типи цієї зброї, розвивалися й удосконалювалися технології. Перші, ковані, гармати виготовлялись із заліза, пізніше для їх відливки почали застосовувати мідь і бронзу. До XVII ст. з'явились такі різновиди гармат, як серпентини і серпенпнети, фалькони і фальксноти, кольобрини і бастардові кольобрини, картавни, петрієри та ін. Підвищенню бойової ефективності нової зброї сприяла поява металевих ядер, шроту, розривних бомб, гранульованого пороху.

У XIV ст. з'явилась і почала швидко розвиватися ручна вогнепальна зброя. Найпершим був "кий залізний" — коротка залізна чи мідна трубка, закріплена на примітивному ложі, що заряджалась через дуло. Згодом поширились гаківниці, а в XV—XVI ст. з'явилися й перші прообрази пістолетів. Проте ефективною ця зброя стала тільки після винайдення колісцевих та ударно-кремінних замків. Крім того, в XVI ст. було винайдено шнеллер — пристрій, що прискорював спуск і робив його м'яким, чутливим. Шнеллер використовується і в наш час у мисливських нарізних карабінах.

Вогнепальна зброя

Гармати та рушниці стали неодмінним атрибутом українського козацького війська. Козацька артилерія була постійним об'єктом піклування старшини й усього війська. Козаки сприймали свої гармати не тільки як потужну зброю, а й як військові клейноди, прикрасу війська. Зображення гармат часто трапляються у козацькій геральдиці. Гармати були жаданою здобиччю в разі перемоги і важкою втратою в разі поразки. Не меншою повагою користувались й рушниці: гаківниці, півчаки, кози, мушкети та інші (згадаймо зображення на гербі Війська Запорозького козака з рушницею). Крім європейських рушниць, серед козаків були поширені й турецькі рушниці-яничарки ("яниченки"). Останні, на відміну від масивних європейських зразків, були значно легшими, мали характерне вузьке ложе і короткий, часто шестигранний, приклад, круглий або гранчастий ствол та ударний замок азіатського типу.

Окремо слід зупинитись на збройному виробництві. Постійно перебуваючи в центрі важливих воєнно-політичних подій, Україна потребувала значної кількості різноманітної зброї, що стимулювало розвиток торгівлі та власного збройного виробництва. В Україні було добре налагоджено виробництво холодної зброї високої якості. Найбільшими центрами її виробництва були Київ, Львів та інші міста. Залізо для неї виплавляли у місцевих руднях з болотної руди, поклади якої були на Київщині, Чернігівщині, Волині, в Галичині. Помітним центром виготовлення і лагодження зброї була Запорозька Січ. Більшість видів холодної зброї, переважно шабель, виготовлялись в Україні за східними зразками, пристосованими для потреб і смаків місцевого споживача. Вже у XVI ст. з'являється поняття "козацька шабля", яка в російських джерелах називалася шаблею "черкасского дела" і користувалась великим попитом у Росії. Холодної зброї, до того ж високої якості, в Україні вироблялося, очевидно, достатньо, принаймні в історичних джерелах відсутні будь-які відомості про імпорт значних ЇЇ партій. Навіть у XVIII ст., незважаючи на російську товарну експансію, в Україну не завозили ані шабель, ані списів. Водночас у козацькому війську використовувалась і певна частка трофейної зброї, особливо почесним вважалося мати майстерно виготовлені дорогі зразки турецької і татарської зброї.

Виробництво вогнепальної зброї в Україні зафіксоване писемними та археологічними пам'ятками починаючи із XIV ст. Поява артилерії позитивно вплинула на розвиток ливарництва та металообробки. У 1468 р. у Львові було засновано перший ливарницький заклад — людвісарню. Вона відливала гармати, гаківниці та аркебузи. Тут випускали й іншу продукцію, зокрема дзвони. Крім Львова людвисарні було засновано у Перемишлі, Раві-Руській, Острозі. На Подніпров'ї до XVII ст. виробництво гармат не розвивалося, хоча й відомі поодинокі випадки виготовлення невеликих гармат у Запорозькій Січі. Козацька артилерія в основному поповнювалася за рахунок військових трофеїв та купівлі.

В Україні досить поширеним було виробництво пороху, що складався із селітри, сірки та товченого вугілля, випаленого з деревини. Практично кожен козак міг виготовити із місцевої сировини необхідну йому кількість зарядів, масово виготовлявся порох у містах та в Запорозькій Січі. Поступово російський уряд увів монополію на закупівлю всієї селітри державою, що призвело до занепаду порохового виробництва в Україні.

Таким чином, предмети озброєння є цінним джерелом не лише з історії військової справи, а й соціально-економічної, політичної, етнічної історії, вони значно розширюють наше уявлення про рівень розвитку технологічної та військової культури України з найдавніших часів.