Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - Прем'єр-міністр Аяз Муталібов - перший секретар ЦК республіканської компартії

У січні 1990р. одразу після Бакинського кровопролиття першим секретарем ЦК республіканської компартії став прем'єр-міністр Аяз Муталібов, якому вдалося деякий час контролювати ситуацію в республіці. У травні того самого року його обрали президентом країни. 30 серпня 1991 р. Азербайджан оголосив про свою незалежність від СРСР. Компартія Азербайджану заявила про вихід зі складу КПРС, а потім і зовсім була розпущена. 8 вересня президентство А. Муталібова підтверджено виборами. 18 жовтня прийняли конституційний акт про державну незалежність Азербайджану. 29 грудня 1991 р. відбувся референдум: 95 % громадян, які взяли у ньому участь, схвально поставилися до встановлення власної держави.

У перші роки незалежності Азербайджан переживав період політичної нестабільності. її посилював збройний конфлікт із Вірменією через Нагірний Карабах і зростаючий тиск з боку опозиційного Народного Фронту. На противагу Верховній Раді, де переважали комуністи, опозиція сформувала паралельний орган — Національну раду.

У січні 1992 р. А. Муталібов спробував розпочати перетворення, зокрема лібералізацію цін. Проте після масової розправи над азербайджанськими мешканцями у Ходжалі (Нагірний Карабах) під тиском опозиції 6 березня 1992 р. він мав піти у відставку. Виконувачем обов'язків став обраний напередодні голова ВР, ректор медичного інституту Якуб Мамедов. Тимчасовий президент Я. Мамедов призначив новий уряд і зажадав від Верховної Ради надзвичайних повноважень для створення національної армії у складі 20 тис. військовослужбовців. На середину березня того року в азербайджанському війську нараховувалося лише 500 осіб. Гострою була проблема офіцерських кадрів — етнічних азербайджанців. Тому, як і в Грузії, неформальні напіввійськові групи відігравали головну роль у військових зусиллях Азербайджану. Найбільш відомим з усіх азербайджанських командирів ополченців був "полковник" Сурет Гусейнов. Велику частку бюджету спрямовували на мілітарні цілі, а також на утримування сотень тисяч біженців.

У Національній Раді на рівних правах брали участь представники уряду й опозиції, їх представник навіть зайняв посаду міністра внутрішніх справ. Однак вже 14 травня 1992 р. Верховна Рада знов обрала А. Муталібова президентом. Він негайно запровадив надзвичайний стан у Баку, розпустив Національну раду і звільнив міністра внутрішніх справ. Народний Фронт відповів на ці дії збройним виступом, унаслідок якого через 4 дні А. Муталібов був скинутий. Він став єдиним лідером держави СНД, якого двічі усували з посади. Національна рада розпустила Верховну Раду, сформувала коаліційний уряд, призначила тимчасовим головою держави Icy Гамбара (один з керівників Народного Фронту Азербайджану, новий спікер Верховної Ради) і проголосила проведення нових президентських виборів.

Кандидат Народного Фронту Абульфаз Ельчибей

На виборах 7 червня 1992 р, перемогу виборов кандидат Народного Фронту Абульфаз Ельчибей — дисидент, історик-сходознавець за освітою. Він заявив про намір Азербайджану вийти з СНД. У сфері зовнішньої політики новий президент прагнув зближення з Туреччиною та розвитку зв'язків з азербайджанцями в Ірані. У грудні 1992 р. Національна рада скасувала вступ країни до СНД. Однак, незважаючи на поставки турецької зброї, Азербайджан зазнавав все нових поразок у конфліктах з Вірменією. У квітні 1993 р. після втрати міста Кельбаджар А. Ельчибей увів надзвичайний стан.

Багатьох діячів правлячого Народного Фронту звинувачували у корупції та некомпетентності. В економіці панував хаос, життєвий рівень мешканців країни катастрофічно падав, що викликало зростаюче невдоволення населення. За таких умов уряд А. Ельчибея не наважився на радикальні економічні реформи. Тобто правління Народного Фронту не принесло ані економічних реформ, ані демократії, ані перемоги у війні. Слабкість азербайджанської армії, руйнівна політична боротьба дали змогу вірменам вибороти переконливу перемогу в Нагірному Карабасі й окупувати 16 % азербайджанської території.

Встановлення демократичного ладу в Азербайджані унеможливлювалося багатьма політичними переворотами, що відбувалися в країні, починаючи з 1988 р. Парламентські вибори проводили у 1992 р., а президентські — щорічно: у листопаді 1991 р., червні 1992 р., жовтні 1993 р. Кожного разу їх проводили лише з метою підтвердження легітимності насильницьких дій, які раніше здійснювали лідери країни. В усіх випадках вони супроводжувалися фальсифікаціями.

Колишній надзвичайний уповноважений президента полковник С. Гусейнов звинуватив А. Бльчибея у військових поразках і висунув вимогу відставки президента та уряду. В країні почався військовий заколот. 4 червня 1993 р. прибічники повсталого полковника захопили друге за значенням місто країни Гянджу і розгорнули наступ на Баку, практично не зустрічаючи опору. 18 червня А. Ельчибей утік зі столиці до Нахічевані, де у 2000 р. помер. 24 червня Національна рада проголосувала за його відставку з посади президента. Функції глави держави виконував колишній голова компартії республіки 1969—1982 рр., генерал КДБ Гейдар Алієв, якого за кілька днів до того обрали головою Верховної Ради. С. Гусейнов зайняв посади прем'єр-міністра і керівника силових міністерств. Г. Алієв оголосив проведення загальної мобілізації. Восени того самого року він здійснив чистку армії від представників Народного фронту.