Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - Г. Алієв - президент в результаті нових всенародних виборів

Правління Народного Фронту — націонал-демократів — завершилося. У серпні 1993р. усунення А. Ельчибея було схвалено на референдумі (90 % голосів), а в жовтні Г. Алієв став президентом в результаті нових всенародних виборів. У країні панував хаос. Сподівання населення на покращення життя не виправдалися. Значна його частина, особливо старше покоління, усвідомивши неможливість швидкого переходу до капіталістичного ринкового господарства, почало тужити за радянськими достатком, порядком і стабільністю 70-х років. Саме їхні настрої сприяли тому, що Г. Алієв і колишня номенклатурна еліта повернулися до влади. Новий президент поводився відверто авторитарно, йому вдалося стабілізувати політичне життя в країні. Невдовзі після його приходу до влади встановили цензуру преси радянського зразка, яку пізніше не послабили. Як НФА, так і комуністична партія були відсторонені від реєстрації на виборах 1995 р. На парламентських виборах у 1995 р. і надалі лідером стала його партія — "Ені Азербайджан" ("Новий Азербайджан"), заснована у 1992 р. Вона, по суті, — маскування мереж патронажу, на якому насправді ґрунтується алієвський режим.

Г. Алієв перетворився на повновладного правителя. Саме він спрямовував політичне життя в країні, визначав, хто буде депутатом у парламенті, які партії потрібні республіці та ін. Власне, відбувся перехід від авторитаризму до абсолютизму. І Г. Алієв міг з повним правом, як колись французький король Людовік XIV, сказати: "Держава — це Я". Разом з тим із приходом Г. Алієва у суспільстві знову відродилася клановість. Таке явище в Азербайджані має глибокі історичні корені. Проте поняття "клан" не завжди означає приналежність до певної сім'ї, а передбачає формування груп, об'єднаних поняттям "земляцтво". З цього не випливає, що належність до клану обов'язково визначається фактом народження у тому чи іншому регіоні Азербайджану. Для людини у клані достатньо мати батьків, які народилися у відповідній місцевості. Г. Алієв заклав основи панування свого нахічеванського клану ще у 1970-х роках. У 80-х роках цей клан встановив контроль над Азербайджаном. Проте як тільки Г. Алієв у 1987 р. був у Москві відсторонений від влади, клан втратив практично всі провідні позиції в Азербайджані. Інші угруповання, насамперед карабаські й бакинські, спробували його розгромити.

З поверненням Г. Алієва за принципом клановості почали формувати кадрову політику. Оточення президента, центральна влада республіки і навіть багато ü' місцевих структур на 70—80 % складалися і складаються з представників нахічеванського клану. Його фінансова база колосальна: він контролює практично всі сфери господарського життя Азербайджану, передусім нафту, митницю, зовнішньоекономічну діяльність, банки та ін. До осені 1995 р. цей клан оформився й політично — навколо головної правлячої партії "Ені Азербайджан". З іншого боку, за винятком деяких ключових посад, усі інші, як правило, продаються і купуються. Кожна з посад має свою "тіньову" ціну — від кількох сотень тисяч до мільйонів доларів. Фактично в країні відроджена система "кормління", що діяла у середньовічній Росії, коли цар призначав на місця чиновників без матеріального утримання, і ті посади мали "годувати себе", тобто грабувати своїх підлеглих. В Азербайджані сформувалася диктатура нахічеванського клану, який встановив тотальний контроль над країною. Нині є всі підстави оцінювати Азербайджан як кланову державу.

З приходом до влади Г. Алієва Азербайджан вступив до економічного співтовариства СНД. З 1 січня 1994 р. ввели нову грошову одиницю — манат. Проте ситуація залишалася дуже складною: у 1994 р. криза в економіці досягла найвищої точки. У банківській сфері панував хаос. Інфляція становила в середньому 34 % на місяць, інколи переростала у гіперінфляцію (500 % на місяць). Різко знизився життєвий рівень населення. Мінімальна заробітна плата на той час становила 2 тис. манатів, тобто приблизно 2 дол., тоді як прожитковий мінімум — 45 тис. манатів (45 дол.) у середньому на одну людину. Понад 90 % населення перебувало за межею бідності.

Затягувати економічні реформи було вже небезпечно, оскільки виникла загроза існуванню Азербайджану як незалежної держави. Нарешті після підписання у вересні 1994 р. "нафтового" контракту уряд Азербайджану під тиском МВФ на початку 1995 р., тобто пізніше, ніж у більшості нових незалежних держав, почав здійснювати реформи. Протягом 1995 р. уряд дотримувався політики жорсткого кредитно-грошового регулювання, рекомендованої МВФ. У результаті до початку 1996 р. вдалося взяти під контроль інфляцію, що знизилася до 4—6 % на місяць, і стабілізувати курс маната. Однак ВВП у 1995 р. скоротився на 38 %. Зовнішня заборгованість збільшилася у 6 разів, а внутрішня дорівнювала подвійному ВВП.

У 1996 р. розпочався процес так званої малої приватизації: без оповіщення громадськості майже 6500 підприємств торгівлі й побуту за заниженими цінами передали у власність представникам місцевої влади. Преса одразу назвала таку приватизацію "номенклатурною".

Тим часом обсяги промислового виробництва продовжували падати. Приблизно 90 % підприємств повністю зупинили виробництво, а половина решти були задіяні на 40—50 % своїх потужностей. Неконкурентоспроможність місцевої продукції та брак коштів населення призвели до гігантської кризи перевиробництва.

У березні 1997 р. уряд наважився на "велику приватизацію", згідно з якою потрібно було приватизувати 59 500 підприємств, які оцінювали у 15 млрд. дол. Відповідно, вартість кожного чека, що роздали населенню, визначали урядові чиновники в 1 тис. дол. З червня почали проходити чекові аукціони, проте вони не відбувалися прозоро, оскільки правляча еліта не бажала, аби власність пішла з-під її контролю. Погано поінформоване населення, яке втратило будь-яку надію, продавало свої чеки, щоб мати хоч якісь гроші. А державні об'єкти приватизації продавалися за дуже заниженими цінами. Наприклад, заводи з очищення бавовни віддавали за 150—230 тис. дол.

Правляча еліта ставилася до перших результатів приватизації позитивно, розцінивши їх як ознаку вичерпання кризи і початок піднесення економіки. Підставою для того було зростання ВВП на 5 %, порівняно з 1996 p., практично повне припинення зростання інфляції (лише 0,35 % ), зміцнення маната. До економіки республіки почали надходити значні інвестиції. Проте їх насамперед спрямовували у нафтову галузь. Причому розвиток переробних підприємств має місце за кордоном, а азербайджанські підприємства залишаються поза справами. Більше того, ліквідуються навіть ті виробництва, які були орієнтовані на переробку видобутої сировини. Серед азербайджанських підприємців лише небагато вкладають кошти у виробництво, а для переважної більшості головною сферою прикладання капіталів залишається торгівля. Найбільша частина інвестицій припадає на Баку, в інших містах і регіонах економічна ситуація залишається дуже складною. Значно скоротилося сільськогосподарське виробництво.

Разом із тим поразки у Нагірному Карабасі продовжувалися. У вересні 1993 р. азербайджанці втратили Кубатли і Гораддиз, у жовтні — Сангелан. Контрнаступ азербайджанської армії в грудні дав змогу дещо відтіснити вірменські частини. У травні 1994 р. у Москві була підписана угода про припинення вогню. Для Баку московські домовленості стали єдиною можливістю зберегти державу, яка розвалювалася буквально на очах. Населення масово залишало країну, рятуючись від голоду і мобілізації. Водночас з Нагірного Карабаху та інших районів бойових дій прибували сотні тисяч біженців. Загалом їх нараховувалося понад 1 млн. Людей не було де влаштувати, на це бракувало коштів. До того ж Азербайджан втратив 16 % своєї території. Г. Алієв свідомо погодився на цей мир, оскільки він дозволив зайнятися головним — розв'язанням економічних і внутрішньополітичних проблем.

Зміцнюючи свою владу, президент вступив у конфлікт із прем'єр-міністром С. Гусейновим. У жовтні 1994 р. підняв повстання загін поліції спеціального призначення на чолі із заступником міністра внутрішніх справ Р. Джавадовим. Він поставив вимогу звільнити трьох своїх підлеглих, звинувачених у вбивстві двох співробітників Г. Алієва, взяв у заручники генерального прокурора. Не досягши свого, заколотники повернулися до казарм. Г. Алієв запровадив надзвичайний стан на 60 діб. Урядові війська розгромили штаб-квартиру С. Гусейнова у Гянджі, звинуватили прем'єр-міністра у наркобізнесі й усунули його з посади. Пізніше С. Гусейнов залишив країну. В березні 1995 р. війська взяли штурмом казарми загону поліції спеціального призначення в Баку. Загін розпустили, а 200 його службовців заарештували. В боях загинуло не менше 36 осіб, серед них і Р. Джавадов. Г. Алієв ліквідував останні рештки ополчень, які виникли разом із НФА.

30 липня 1995 р. працівники поліції знайшли і знешкодили вибуховий пристрій, закладений по дорозі до аеропорту Біна, — 150 кг тротилу і детонатори. Пристрій мав дистанційне управління і міг повністю зруйнувати міст, ділянку дороги і прилеглі будинки. Офіційні органи республіки заявили, що це була спроба замаху на президента Азербайджану. Хоча ні в той день, ні в наступні дні Г. Алієв не планував від'їздів з Азербайджану або виїздів до аеропорту для зустрічі важливих гостей. Історія свідчить, що ніщо так не підвищує авторитет влади, як спроби державних переворотів, терористичні акти тощо. До того часу Г. Алієва як мінімум тричі намагалися "фізично ліквідувати", і стільки ж разів були спроби здійснити державні перевороти. Авторитет влади на той момент не можна було назвати високим. Вже 17 серпня Г. Алієв оголосив, що правоохоронні органи відвернули ще одну, вже четверту, спробу державного перевороту. Були натяки, що нових путчистів підтримували деякі представники опозиційних партій.

12 листопада 1995 р. влада провела в країні референдум, на якому більшість (понад 90 % голосів) схвалила нову Конституцію. Азербайджан оголосили світською правовою унітарною республікою, Нахічеванську республіку — автономною державою у складі Азербайджанської республіки. Джерелом влади проголошувався народ, проте президенту надавалися надзвичайно широкі повноваження. Водночас відбулися вибори до парламенту Міллі Меджліс. Перемогу одержала урядова партія "Ені Азербайджан": зі 125 депутатів за нею — 96 місць. Опозиція критикувала організацію виборів, посилаючись на недопущення деяких партій та кандидатів, значний тиск з боку державного апарату, обмеження свободи преси тощо. Стверджувалося також, що результати голосування сфальшовані.

У 1996 р. на посаду прем'єр-міністра призначили Артура Расізаде, який перебував на ній до 2003 р., він значною мірою сприяв налагодженню господарського життя в країні. У січні 1997 р. влада оголосила про придушення змови, організованої А. Муталібовим і С. Гусейновим, які перебували у Москві. 40 діячів опозиції заарештували. Російські владні структури видали С. Гусейнова Баку. У жовтні 1998 р. Г. Алієв переміг на чергових президентських виборах. Цього разу більшість спостерігачів вказувала на численні порушення.

Політичні еліти Азербайджану по-різному оцінюють систему державного управління, що тут сформувалася. Представники радикальної опозиції звинувачували владу в тоталітарних методах. Правляча еліта звертала увагу на рух у бік західної плюралістичної моделі, в якій діє Конституція, наявні поділ влад, діяльність десятків політичних партій і вихід сотень газет і журналів. Проте це має здебільшого вітринний характер, і базується азербайджанська держава не на демократизмі, а на клановості. Політичні партії не завжди об'єднують людей, які мають спільні політичні цінності та мету. Найчастіше це патронажні структури, що виникають навколо впливових політиків. Тобто політичні партії орієнтовані не на партійну програму, а на особу лідера. Опозиція слабко організована і не має значного впливу на політичне життя.

Незважаючи на офіційне збереження політичного плюралізму і багатопартійної системи, азербайджанська влада обмежує діяльність опозиції. У квітні 2000 р. поліція розігнала мітинг, організований опозиційною коаліцією "Народно-демократичний конгрес", заарештувала 46 осіб. Демонстранти вимагали вільного і чесного проведення виборів. Вибори пройшли у листопаді 2000 р.: знову перемогла правляча партія, котра, за офіційними даними, отримала понад 60 % голосів.

Напередодні чергових президентських виборів, призначених на 15 жовтня 2003 р., Г. Алієв знову висунув свою кандидатуру, однак, маючи серйозні проблеми зі здоров'ям, відмовився від участі. Унаслідок погіршення стану здоров'я 80-річного президента гостро постало питання про його політичного наступника. Г. Алієв активно висував на цю посаду свого сина Ільхама. У грудні 1999 р. з'їзд правлячої партії "Новий Азербайджан" обрав сина президента віце-головою. Наприкінці 2002 р. внесли зміни до Конституції, які передбачали, що в разі припинення повноважень президента його функції виконуватиме прем'єр-міністр. 8 липня 2003 р. Г. Алієв потрапив до турецького шпиталю через серцеве захворювання. 4 серпня того самого року Ільхама призначено прем'єр-міністром Азербайджану. Однак насправді функції глави держави продовжував виконувати А. Расізаде. Отже, І. Алієв концентрував усі сили на президентській кампанії, яка вже тоді фактично розпочалася. Практично на кожному будинку або рекламному бігборді висіли агітаційні матеріали під двома головними гаслами: "Широко крокує Азербайджан" (слова, сказані Л. Брежнєвим під час візиту) і "Алієв — наше майбутнє, минуле і теперішнє". По кожному місцевому телевізійному каналу масовки за участю І. Алієва демонструвалися навіть уночі.

15 жовтня 2003 р. пройшли президентські вибори, на яких 41-річний І. Алієв набрав 76,8 % голосів. Його головні суперники — кандидат "Мусават" І. Гамбар одержав 14 % голосів, представниця Національного союзу Л.-Ш. Гаджієва — 3,6, лідер Партії національної незалежності Е. Мамедов — 2,9 %. Як зазначали деякі іноземні оглядачі: "Експеримент із демократією на пострадянському просторі у черговий раз набув комічного вигляду". Іноземні спостерігачі на цих виборах у котре говорили про численні порушення. На прес-конференції головний куратор міжнародних спостерігачів від ОБСЄ зауважив: "Азербайджан таких виборів не заслужив". Демонстранти зробили спробу висловити масовий протест, проте їх розігнала поліція, чимало людей заарештували.

Через два місяці, 12 грудня 2003 р. у американській клініці у місті Клівленд помер Г. Алієв — людина, яка правила Азербайджаном протягом 23 років (з перервою), єдиний глава держави на пострадянському просторі, який зумів передати владу у спадок своєму синові. Про нього кажуть, що він був єдиною фігурою брежнєвської епохи, якому вдалося шляхом нечуваних зусиль перенестися у сучасність. Він вивів країну з руїни, зміцнив державність і зовнішньополітичні позиції. В результаті він став тією людиною, котра спромоглася домовитися і з американцями, і з росіянами. Цей режим пішов далі дорогою авторитаризму, ніж режими у двох інших закавказьких республіках. Г. Алієв мобілізував економічні, насамперед нафтові ресурси виключно ефективно з метою створення потужної політичної машини, з якою жодна з інших політичних груп не може змагатися і завадити передачі влади нащадку. Азербайджан набуває виразних рис петрократії (від petrol — нафта). Так, відомий американський політолог З. Бжезинський назвав державу, яка живе на прибутки від продажу за кордон нафти і не відповідає принципам демократичного суспільства.

Зайнявши посаду президента, І. Алієв твердо тримає владу в країні, незважаючи на протести опозиції. Він контролює ситуацію, і сили безпеки йому лояльні. Навесні 2005 р. опозиційні партії знов зробили спробу організувати мітинги протесту, проте їх розігнали. Влада побоювалася "революції помаранчевих гвоздик", однак вона не відбулася.

У листопаді 2005 р. відбулися парламентські вибори, на яких пропрезидентська партія "Ені Азербайджан" одержала більшість місць — 63 зі 125. Ще приблизно 40 мандатів отримали незалежні кандидати, більшість з яких підтримує владу. Від провідного опозиційного блоку "Азадлиг" ("Свобода") до парламенту пройшли лише кілька осіб. Та в Азербайджані — країні з президентською формою правління — парламент не має особливого значення у політичному житті. Проте міжнародне співтовариство уважно спостерігало за перипетіями виборчої кампанії та процесом голосування. Інтерес пов'язаний не тільки з демократичними революціями на пострадянському просторі. Відсутність або наявність у Міллі Меджлісі значної чисельності представників опозиції показало б, яким шляхом рухається країна: чи стає на шлях лібералізації, або ж остаточно перетворюється на нафтову олігархічну республіку. У світі, як і в самому Азербайджані, очікували, що ці вибори продемонструють готовність президента І. Аліева та його команди співробітничати з опозицією і відмовитися від політики політичних переслідувань. Варто нагадати, що у попередньому скликанні парламенту, обраному ще за часів Алієва-батька, опозицію представляли лише чотири особи, а вибори тоді пройшли зі значними порушеннями.

Сподівання стимулювалися тим, що напередодні виборів Алієв-син прикладав багато зусиль, аби поліпшити свій імідж перед світовим співтовариством. Слід зазначити, що реєстрація кандидатів до парламенту пройшла без проблем. Зареєстрували навіть таких опонентів алієвського режиму, як перший президент незалежного Азербайджану А. Муталібов, котрий багато років живе за кордоном. Дозволяли деякі мітинги та демонстрації, а деякі розганяли. Проте представники опозиції не користувалися великою популярністю у населення. Значною мірою це пояснюється тим, що багато хто з них дискредитував себе, коли на початку 1990-х років перебував при владі. Саме тоді Азербайджан програв війну за Нагірний Карабах Вірменії. Симпатії більшості населення були на боці партії влади, оскільки вона не бажала повернення анархії та хаосу.

Рейтинг партії влади піднявся і в результаті арешту декількох високих посадовців, яких звинуватили у зв'язках з опальним опозиціонером Р. Гулієвим та підготовці державного перевороту. Чи була це дійсно змова, чи банальна боротьба в середині правлячої еліти за перерозподіл національних багатств, проте арешт корумпованих чиновників став хорошою рекламою для "Ені Азербайджан". Серед заарештованих і колишній міністр економічного розвитку Ф. Алієв, один із найбагатших людей країни. Такі арешти представників правлячої еліти мали також залякати тих, хто міг і хотів підтримати опозицію. Тобто партія влади перемогла б на виборах і без фальсифікацій.

Проте влада не утрималася, і порушення були численними. Представники блоку "Азадлиг" під час голосування зафіксували понад 27 тис. таких випадків, зокрема підкуп громадян, факти масового вкидання бюлетенів тощо. Опозиційна партія "Мусават" виступила із заявою, що уряд фальсифікував результати виборів, на яких насправді переміг лідер цієї партії Іса Гамбар. Іноземні спостерігачі заявили, що вибори в Азербайджані не відповідали демократичним стандартам, особливо під час підрахунку бюлетенів.

Після виборів влада дала опозиції дозвіл на проведення її мітингів. На першому мітингу на знак протесту проти фальсифікації результатів зібралося 10—15 тис. осіб. І це у політично активному Баку, де проживає приблизно 40 % населення країни. Тобто такі цифри показують, що азербайджанці стали пасивними у політичному житті. Загалом у виборах взяли участь лише 46,8 % населення. Хоч опозиції дали змогу провести акції протесту, досягти анулювання результатів виборів та організувати повторні вона не зуміла.

Алієв-батько не поспішав із радикальними ринковими реформами. Алієв-син суттєво змінив стратегію економічного розвитку країни. Він якісно оновив економічне життя Азербайджану. Держава відмовилася від контрольно-розподільчих функцій і прямих дотацій виробництва. Вона взяло на себе роль локомотиву модернізації, витрачаючи кошти Нафтового фонду, накопичені в попередній період, тільки на розвиток інфраструктури — будівництво шляхів, електростанцій, об'єктів соціального призначення.

Нині Азербайджан — не тільки життєздатна держава, а й така, що бурхливо розвивається. Він демонструє найвищі темпи економічного зростання в СНД. У 2005 р. його ВВП збільшився на 25 %, у 2006 р. — на 34.

Однак більшість населення Азербайджану розглядає багаті родовища нафти в країні не як перевагу, а як своєрідну кару. Незважаючи на передвиборчі обіцянки І. Алієва "використовувати раціонально і спрямувати на підвищення рівня населення" 5 млрд. дол., які начебто мають надійти до бюджету за рахунок експорту "чорного золота" у найближчі п'ять років, слово "нафта" для більшості жителів республіки асоціюється виключно з бізнесом президентської сім'ї і жодним чином не з пенсією, що становить 15 дол. (слід зазначити, що до початку передвиборчої кампанії вона дорівнювала 5 дол.), і середньомісячною заробітною платою — 70 дол. Це при тому, що за операцію апендициту у бакинський клініці потрібно заплатити майже 1500 дол. Значна частина населення бідує. Гострою залишається проблема безробіття, і люди їдуть шукати роботи до інших країн. Тільки у Росії нині працює приблизно 3 млн азербайджанців, таким чином вони утримують свої, як правило, багатодітні родини, які залишилися на батьківщині. Навряд чи республіка зможе обійтися без такої підтримки з боку Росії, а соціальні потрясіння, що можуть статися внаслідок втрати її, навіть уявити складно. Це змушує керівництво Азербайджану виявляти певну обережність у політиці стосовно Росії.

Первісні теплі відносини Г. Алієва з Росією дещо охололи, коли восени 1994 р. Азербайджан підписав угоду з міжнародним консорціумом про експлуатацію нафтових родовищ у Каспійському морі. У 1996—1997 рр. укладені наступні договори з міжнародними консорціумами. Азербайджанська нафта надходить до чорноморських портів двома нафтопроводами: північним, протягнутим через територію Росії до Новоросійська, і західним, який йде через територію Грузії до термінала порту Супса. У1999 р. лідери Азербайджану, Грузії, Казахстану, Туреччини і СІНА домовилися про будівництво нафтопроводу від Баку через Тбілісі і до турецького порту Джейхан на узбережжі Середземного моря, тобто в обхід Росії. Зближення Азербайджану із західними нафтовими компаніями викликало невдоволення Росії, котра також заперечувала проти визначення Каспійського моря як озера з відповідним розділом ресурсів, і добивалася визнання за ним статусу моря.

Проблема визначення статусу Каспію, багатого на нафту, залишається нерозв'язаною. Після укладеної у травні 2007 р. угоди між Росією, Казахстаном, Туркменістаном і Узбекистаном про розширення і модернізацію центральноазіатської газопровідної системи очікувалося, що це дасть поштовх у переговорах про Каспій. 20—22 липня того самого року глави зовнішньополітичних відомств п'яти прикаспійських держав — Азербайджану, Ірану, Казахстану, Росії і Туркменістану зібралися у Тегерані з метою розв'язати суперечності. Проте зустріч не принесла взаємоприйнятного рішення. Каспій не було демарковано. Зокрема, Іран і Туркменістан не задоволені тією часткою Каспію, яка може їм відійти в результаті розділення моря згідно з принципом, що обговорювався. Вони наполягають на тому, аби море розділити порівну, тобто по 20 % на кожну державу. Росія наголошує на принципі визначення частки країни з огляду на довжину її берегової лінії. Москва прагне зберегти своє панування у Каспійському басейні і запобігти розширенню тут західних сил. Для цього можуть бути використані очолювані Росією каспійські сили (КАСФОР).

Росія не посідає перше місце в ієрархії зовнішньополітичних уподобань азербайджанського керівництва. Західні капітали, технології, трубопроводи і ринок збуту нафти й газу прив'язують Азербайджан до Заходу, зокрема до Європи. З ним пов'язуються розрахунки на прискорену модернізацію економіки і подальший розвиток. У свою чергу, Америка бажає посилити свою присутність у Прикаспійському регіоні і в Азербайджані бачить плацдарм для майбутнього геополітичного й економічного прориву в Центральну Азію і Близький Схід. Саме ця пострадянська республіка відіграє ключову роль у здійсненні нафтогазових проектів, що виключають участь Росії. Азербайджан, за розрахунками західних стратегів, має стати вузловим пунктом, що об'єднує транскаспійські експортні маршрути. Це відкрило б прямий доступ до сировинних ресурсів Туркменістану та Казахстану й одночасно суттєво послабило б економічні та політичні позиції Росії не тільки у Закавказзі, а й у Центральній Азії. Азербайджан важливий для Вашингтона ще й тому, що його нафту розробляють і американські компанії — більше половини участі у місцевих нафтових інвестиціях. Звісно, вони зацікавлені у стабільності, навіть якщо при владі будуть люди, які сфальсифікували вибори. Це стосується і країн Європейського Союзу, особливо Великої Британії, котрих теж турбує безпека постачання енергоресурсів. У вересні 2001 р. було призупинено дію поправки № 907 до Акта підтримки свободи, яка забороняла надання допомоги Азербайджану з боку США по державній лінії. На Заході зрозуміли, що проведення жорсткої лінії може підштовхнути азербайджанське керівництво до зближення з Росією, а це посилить позиції Москви у стратегічно важливому районі. Тобто Захід прагне зберегти добрі відносини з Баку, навіть з урахуванням масових порушень під час голосувань. За участю західних дипломатів після виборів 2005 р. відбулися консультації між владою та опозицією, внаслідок яких двох губернаторів відправили у відставку за втручання у процес підрахунку голосів, п'ять депутатів, які пройшли до парламенту, позбулися своїх місць, декілька членів виборчої комісії звільнили. Тобто Сполучені Штати більше турбуються не стільки про розвиток демократії в Азербайджані, скільки про збереження стабільності.

Крім усього іншого, Азербайджан — активний учасник у кампанії з боротьби з міжнародним тероризмом. Влада не тільки відрядила азербайджанський контингент до Іраку. У Баку створили командний пункт для стеження та перехвату підозрілих суден, на борту яких може знаходитися зброя масового враження. Планується і створення на азербайджанській території американської військової бази. Разом із тим слід зазначити, що 25 січня 2002 р. підписано міждержавну Угоду про статус, принципи та умови використання Габалінської радіолокаційної станції, яка юридично закріпила за Росією право користуватися цим об'єктом на території Азербайджану на найближчі 10 років. Габалінська РЛС є важливим елементом системи попередження про ракетний напад на південному повітряно-космічному напрямку.

Наприкінці жовтня 2007 р. в Азербайджані почали говорити про небезпеку ісламістського тероризму. Зокрема, арештовували осіб, підозрюваних у причетності до радикального екстремізму. Міністерство національної безпеки оголосило, що йому вдалося запобігти діям збройного ісламського угруповання, яке планувало терористичні акти проти іноземних об'єктів у Баку. Після цього на нетривалий термін закрили американську і британську дипломатичні місії в столиці Азербайджану. Понад місяць правоохоронні органи здійснювали оперативні заходи, в результаті були проведені арешти. Знайшли також укриття бойовиків у Сумгаїті. Одним із керівників першої групи виявився офіцер збройних сил, лейтенант К. Асадов. Це викликало стурбованість у суспільстві з приводу того, що радикально-ісламістська ідеологія, яку в Азербайджані називають ваххабізмом, проникла до силових структур. Із моменту перших арештів засоби масової інформації наголошували на тому, що в країні зберігається нормальна обстановка, а у збройних силах немає радикальних ісламістських настроїв. Проте в країні запровадили підвищені заходи безпеки.

Азербайджан має найбільшу серед країн Закавказзя армію — 95 тис. осіб. У 2007 р. витрати на військові потреби в Азербайджані досягли 1 млрд. дол., в армії йде прискорена модернізація. Масово закуповують зброю та військову техніку, постачальниками якої є США, Туреччина та Україна. Повномасштабну перебудову азербайджанських збройних сил здійснюють з метою привести їх у відповідність до стандартів Організації Північноатлантичного договору. Згідно з ним збільшується співпраця з натовськими структурами в рамках програми "Партнерство заради миру". Президент І. Алієв назвав інтеграцію країни у НАТО одним із пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності Азербайджану. Туреччина — член НАТО, пов'язана тісними культурними узами з Азербайджаном, готова допомогти йому в реформуванні армії. Разом із тим слід підкреслити, що в Азербайджані популярні ідеї пантюркізму і 95 % його населення сповідують іслам. Туреччину азербайджанське керівництво розглядає як модель побудови світської держави із сучасною ринковою економікою. Двосторонні відносини визначають і в Баку, і в Анкарі як стратегічне партнерство в межах формули "один народ — дві держави".

Будучи мусульманською країною, Азербайджан прагне налагодити відносини з іншими країнами, зокрема з Ісламською Республікою Іран. Частково це робиться заради того, аби дистанціюватися від жорсткого американського курсу стосовно цієї країни і продемонструвати незалежність власної зовнішньої політики. Однак в основі розвитку зв'язків із "братським Іраном" лежить насамперед економічний інтерес, а саме співробітництво в освоєнні каспійського шельфу. Також активно розвивається торгівля: в крамницях чимало іранських виробів, а Іран відтіснив Росію на друге місце в обсягах зовнішньоторговельних оборотів Азербайджану.

Не так давно керівництво країни поновило риторику про потребу розв'язання майже 20-річного конфлікту з Вірменією навколо Нагірного Карабаху з позицій сили. Президент І. Алієв неодноразово вказував, що роки безплідних переговорів призвели до того, що терпець Баку почав танути. Він звинувачує Вірменію у "неконструктивній та нещирій позиції" у переговорах. 2 липня 2007 р., виступаючи на урочистій церемонії випуску офіцерів Поліцейської академії МВС у Баку, І. Алієв заявив: "Ми наблизилися до звільнення Карабаху. Ми досить сильні, щоб звільнити наші землі... Азербайджан є найсильнішою з військової точки зору державою в регіоні. Ніхто не хоче нової війни, але у будь-який момент Азербайджан готовий до проведення будь-якої операції. Буде краще, якщо Вірменія усвідомить це і виведе свої війська з наших територій". Виступаючи на прийомі в Баку в День збройних сил 25 липня того самого року, міністр оборони країни С. Абієв попередив: якщо Вірменія не зробить очікуваного, "то азербайджанська армія зробить це самостійно". Оглядачі вважають подібні заяви засобом змусити Вірменію піти на дипломатичні поступки, особливо у питанні про територіальну цілісність Азербайджану. Нині силою вирішувати конфлікт з Вірменією Баку не може. Дуже сильними залишаються жахи нещодавньої війни і надто великим є ризик втратити те, що з труднощами було створено за роки миру. І. Алієв дотримується тактики економічного, політичного, психологічного та інформаційного тиску на Єреван, маючи досить значні козирі, зокрема і політико-дипломатичну підтримку Заходу. Війна могла б завдати шкоди й економічним інтересам західних країн, які пов'язані з нафтовим і газовим бізнесом.

Отже, курс Баку на розвиток зовнішніх зв'язків "за всіма азимутами" виявляється у тому, що азербайджанське керівництво розглядає як зовнішньополітичні пріоритети, крім розв'язання проблеми Карабаху, також розширення співробітництва зі США, європейськими країнами, Туреччиною, Росією, тими міжнародними структурами, на чию реальну політичну, економічну, фінансову та іншу підтримку він може розраховувати. Нове керівництво продовжує робити ставку на максимальне використання "нафтового фактора" із залученням іноземних інвестицій і технологій як найреальнішого засобу досягнення своїх цілей.

Азербайджан після нетривалого (1988—1992 рр.) руху європейським шляхом зі створенням у перспективі сильних партій із програмою та визначеною соціальною базою від 1993 р. повернув у бік традиційного східного шляху з опорою на клани і пов'язані з ними партії. Азербайджанське суспільство залишається неструктурованим і таким, де інтереси окремих груп значно вищі, ніж інтереси нації. Азербайджан все швидше стає звичайною східною країною із традиційними проблемами — економікою, орієнтованою на валютні надходження від продажу сировини, насамперед нафти, неструктурованою політичною системою з її клановістю, збагаченням невеликої групи і зубожінням більшості населення. У країні зберігається високий рівень корупції. Заданими міжнародних інституцій, Азербайджан у 2004 р. посідав третє місце у світі після Камеруну і Нігерії за цим показником. Водночас наявність значного прошарку європейськи освіченого населення, відносна поки що розвиненість певних галузей промисловості й багаті запаси сировини дають надію на рух суспільства за східноєвропейським шляхом. Однак для цього потрібно негайно здійснити кардинальні економічні та політичні реформи. Питання, чи піде на це І. Алієв, залишається відкритим. За допомогою авторитарних методів можна впорядкувати на певний час деякі аспекти життя. Але, "загнавши вглиб усі основні хвороби", вони не оздоровлять можливостей для становлення демократичної держави. Отже, у перспективі країну може чекати посилення ризиків, здатних перерости у соціальні колізії та вибухи. Це при тому, що офіційна влада Азербайджану ставить завдання перетворити країну на "новий Кувейт", здійснити прорив у світову економіку, що глобалізується.

Запитання для самоперевірки

Коли почали з'являтися перші товариства і клуби з вивчення та переосмислення історії й культури азербайджанського народу?

Хто став єдиним із лідерів держав СНД, кого двічі усували з посади?

Які радикальні дії здійснював на президентській посаді А. Ельчибей?

Який військовий заколот передував поверненню до країни Г. Алієва?

Кому приносить користь нафтове багатство Азербайджану? Визначте сутність поняття "петрократія". У чому полягає участь Азербайджану в боротьбі з міжнародним тероризмом?

Завдання для самостійної роботи

Проаналізуйте причини, що унеможливлювали встановлення демократичного ладу в Азербайджані. Охарактеризуйте Г. Алієва як політика.

Проаналізуйте, як Г. Алієву вдалося стабілізувати ситуацію в республіці.

З'ясуйте позицію Азербайджану з карабаського питання. Яку позицію в цьому займає президент І. Алієв?

Як ви можете охарактеризувати діяльність І. Алієва на посаді президента?