Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - ЦЕНТРАЛЬНА АЗІЯ

У радянські часи виокремлювалася Середня Азія, до якої належали Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан, Киргизстан. Радянська влада не хотіла включати до складу цього ісламського регіону Казахстан, більше асоціюючи його з межуючими Росією та Сибіром. У 1992 р. президент Казахстану Нурсултан Назарбаев на саміті держав Середньої Азії запропонував відмовитися від визначення "Середня Азія і Казахстан" на користь поняття "Центральна Азія", що охоплює всі пострадянські держави цього регіону^*1. Серед населення, чисельність якого становить 51 млн. осіб, вирізняють представників понад 100 етнічних груп — від німців та австрійців до тибетців і корейців. Найбільший народ — узбеки. Населення Узбекистану -27 млн, проте як національні меншини вони мешкають і в інших регіонах Центральної Азії. На момент розвалу СРСР У Центральній Азії проживало майже 11 млн росіян. Однак масова міграція російського населення у результаті національної неприязні з боку місцевого населення значно скоротила їхню чисельність.

*1: {У світовій геополітиці поняття "Центральна Азія" охоплює Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Афганістан. Деякі аналітик додають сюди і Непал, Джамму і Кашмір – індійський штат, Синьцзян-Уйгурський автономний район і Тибет Китаю. }

Коли центральноазіатські землі увійшли до складу Радянського Союзу, їх відставання від Росії було величезним. Але радянська ідеологія обґрунтовувала потребу "братньої допомоги" народам, котрі "відставали", заради всезагальної рівності. Кошти і ресурси брали із загальносоюзного бюджету, а допомогу надавали більш розвинені республіки, насамперед Росія та Україна. На розвиток центральноазіатських республік спрямовували колосальні кошти: в окремі роки вони досягали % бюджетів цих республік. Сюди направляли кваліфікованих робітників і службовців, створювали заклади початкової, середньої та вищої освіти (до революції 1917 р. у цьому регіоні не було жодного університету). Пішла в минуле неписьменність. Десятки тисяч молодих казахів, узбеків, туркменів, таджиків, узбеків безкоштовно навчалися в кращих університетах Москви, Ленінграда, Києва та інших міст.

Тисячі підприємств, міст, інженерних споруд, серед яких були, зокрема, гігантські гідроелектростанції, магістралі, залізниці, зведені у центральноазіатських республіках за сприяння Росії, України та інших союзних республік. Тільки у Казахстані до 1985 р. побудували 25 тис. промислових підприємств, серед них 2 тис. гігантів індустрії, наприклад Карагандинський металургійний комбінат. Якщо на початку XX ст. там було 2,1 тис. км залізниць, то наприкінці століття — 15 тис. На порожньому місті створювали цілі галузі промисловості — важкого машинобудування, електротехнічну, нафтопереробну тощо. Аналогічні приклади можна навести і стосовно інших республік.

Переважна частина великих підприємств, які і досі функціонують на території центральноазіатських республік, працюють за російськими, українськими, білоруськими та прибалтійськими технологіями. Певна частина з них походить від підприємств, евакуйованих під час війни 1941—1945 рр. Разом із тим в останні два десятиліття існування Радянського Союзу колишні міністерства не наважувалися створювати тут новітні виробництва, намагаючись розташовувати їх ближче до галузевих наукових інститутів і висококваліфікованої робочої сили, що здебільшого розташовувалися у Москві, Києві, Ленінграді та інших містах європейської частини СРСР. Тому у центральноазіатських республіках немає виробництва радіоелектроніки, автомобілебудування, приладобудування та ін. Звичайно, це не стосувалося обладнання Байконура — союзного космодрому і Семипалатинського атомного полігона.

Більшість колишніх середньоазіатських республік Радянського Союзу спеціалізувалися на вирощуванні монокультури, якою був бавовник. Наприкінці 1980-х років під цю культуру зайняли понад половину посівної площі (у Туркменістані — 69 %). На регіон припадало понад 90 % бавовнику-волокна, що виробляли в СРСР і від 15 до 20 % світового виробництва. Панував такий принцип: усі сили села — на вирощування бавовнику, всі сили населення республік — на його збирання. Застосування під час збирання бавовни щорічно протягом кількох місяців у величезних масштабах фактично примусової праці, включаючи дитячу, стало звичайним явищем. У регіоні зміцніла глибоко корумпована політична й економічна системи, орієнтована на монополізм, необмежені державні асигнування і планово-звітні показники, які масово підроблялися, а державні гроші привласнювала правляча верхівка.

Хоча за роки радянської влади цей регіон значно розвинувся, однак збереглося відставання у 2—4 рази від Росії. Наприклад, продуктивність праці (у розрахунку на одного зайнятого) становила лише 54,8 % від загальносоюзного рівня, а у РРФСР — 163 %. Відставала Середня Азія і в розвиткові промисловості: було зайнято лише 14,5 % усіх працюючих Туркменістану, тоді як у Російській Федерації — 43,3, а загалом по Союзу — 39,2 %. Причому коефіцієнт участі сільського населення у суспільній праці в останні роки радянської влади у Середній Азії був особливо низьким, іноді ледве досягаючи 20 %. Але водночас практично всі дорослі сімейні чоловіки продовжували вважати робітниками у колгоспах і радгоспах, що давало їм право на одержання присадибної ділянки, котра й була основою господарства родини. Власне сільськогосподарські підприємства мали серйозні ускладнення у забезпеченні не тільки сезонних, а й деяких постійних потреб у робочій силі.

Якщо в багатьох регіонах СРСР державний сектор перебудовував під себе місцеве селянське суспільство, то у Середній Азії це суспільство, модифікуючись, не руйнувалося у своїх фундаментальних основах і, більше того, пристосовувало до своїх потреб державний сектор. Джерелом сили села наразі стали сімейні господарства, що набули високотоварного характеру і приносили прибутки у 2—3 рази більші, ніж заробітки у громадському секторі. Головну робочу силу родини становили жінки й діти, а дорослі чоловіки були частково зайняті у громадському секторі, а здебільшого — у торгівлі, діставали у містах дефіцитні споживчі товари.

Переважання некваліфікованої робочої призвело ще до одного парадоксу сучасної Середньої Азії — високого рівня безробіття за наявності значної кількості робочих місць на промислових підприємствах, на яких представники корінної нації працювати не хочуть. Тобто у цих нових незалежних державах не склалися передумови для формування соціальної структури індустріального суспільства, не кажучи вже про постіндустріальне. Натомість активізуються різні історично вироблені корінним населенням елементи традиційної соціальної організації, зміцнюються кланові зв'язки, відносини патронату. Треба мати на увазі вкоріненість, міцність традиційних структур общини на Сході. Разом із тим різноманітні дезінтеграційні економічні та соціальні процеси і зростання безробіття (що найбільше спостерігається серед молоді) зумовлюють масову маргіналізацію населення. Так, у деяких нових незалежних державах Центральної Азії майже 40 % населення молодше 15 років (рівень удвічі вищий навіть порівняно з більшістю країн світу, що розвиваються). Це сприяє створенню і поширенню криміногенного середовища. Живильним криміногенним середовищем стала і тіньова економічна діяльність у всіх сферах господарського життя середньоазіатських республік.

Протягом останніх десятиріч існування СРСР при розширеному природному відтворенні автохтонного населення Центральної Азії там скорочувалася частка опорного для Москви слов'янського, з переважання російського, населення. Потреби цього регіону в додаткових соціальних дотаціях із союзного бюджету неухильно зростали. І оскільки обсяги дотацій не задовольняли потреби населення, що збільшувалося, авторитет радянського керівництва серед корінних жителів знижувався. Наприкінці 1980-х років занепокоєне цим керівництво СРСР посилило увагу до питань планування сім'ї у Середній Азії. З приходом до влади М. Горбачова деякі московські демографи відкрито вимагали "перебудувати" курс радянської демографічної політики: не заохочувати народжуваність взагалі, а знижувати її в Середній Азії та підвищувати в європейському регіоні. Кращого способу загострити ситуацію у міжнаціональних відносинах, яка і без того ускладнилася, важко було винайти.

Розвал Радянського Союзу став цілковитою несподіванкою для його центральноазіатських республік. Місцеве керівництво до кінця опиралося розпаду Союзу. Ці республіки останніми вийшли зі складу СРСР, їх фактично виштовхнули з нього, і досі вони добровільно зберігають чимало внутрішньорадянських зв'язків. Вони поспішили приєднатися до Співдружності Незалежних Держав. На нараді 12 грудня 1991 р. президенти Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану висловили готовність стати рівноправними співзасновниками СНД, але з необхідним урахуванням історичних і соціально-економічних реалій їхніх регіонів. Після додаткових узгоджень 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті глави колишніх 11 республік СРСР, за винятком країн Балтії та Грузії, прийняли Декларацію про створення Співдружності. 15 травня 1992 р. у Ташкенті Росія, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан і Вірменія парафували Договір про колективну безпеку. Керівництво цих держав і надалі сподівалося одержати "братську допомогу" від інших республік, проте ті займалися власними проблемами і їм було не до Центральної Азії. За цих умов потрібно було виробляти власну стратегію виживання.

Центральноазіатські політичні еліти залишилися колишніми, вони мають родові ознаки радянської номенклатури, але їх коріння були і є у місцевих кланах. Вони опинилися на чолі незалежних держав не через те, що боролися за незалежність, а тому, що їх відторгли демократи, котрі перемогли в Росії. Для своєї легітимації у нових умовах вони звертаються до націоналізму і частково до ісламу. Колишні русифікатори висловлюють антиросійські настрої та закликають до відродження національних, історичних і культурних цінностей. Колишні проповідники атеїзму демонструють набожність, присягають на Корані і стають постійними відвідувачами мечетей. Останнє є зовнішнім виявом розуміння значення ісламського питання у центральноазіатських республіках. Його суть полягає у безконфліктності поєднання імперативів сучасного політичного й економічного розвитку із цивілізаційними традиціями. Тобто перспективи розвитку жорстко зумовлені історичними параметрами.

Переважна частина центральноазіатських республік сповідує іслам. Суспільство ісламської культури є системою досить суворої соціальної дисципліни, в центрі якої перебуває релігійна або етнічна община, або вождь. Радянський варіант псевдосоціалізму в період його найбільшої стабільності також забезпечував жорстку соціальну дисципліну, маючи аналогічні орієнтири: пріоритетність колективістських (общинних) цінностей і незаперечний авторитет вождя. В ідеологічно-духовному вакуумі, що настав після краху СРСР, ісламський фундаменталізм спочатку досяг певних успіхів у емоційній сфері. Сурогат ідеалів соціальної зрівнялівки і повернення до "справжнього ісламу" насамперед був притаманний групам молоді під час подій 1989—1992 рр. у Фергані, Андижані, Ташкенті, Бішкеці, Оші, Душанбе та ін.

Правлячі кола у такій ситуації та перед небезпекою політичної ісламізації суспільства у Таджикистані за іранським зразком оголосили бій ісламістському екстремізму. В пропаганді взяли на озброєння духовно-соціальні норми ісламського буття — згоду, стабільність, взаємодопомогу, общинність, справедливість, віру в богообраність правителя, культ знання і праці, повагу до старості тощо. Принцип відокремленості релігії від держави тлумачили як загальноцивілізаційний, благотворний для душі людини, свободи совісті. Страшні наслідки політизації релігії у Таджикистані витвережувати більшість прихильників ісламізації держави. Тому запанував світський ісламізм — етнодержавна політика, спрямована на піднесення через традиційні національно-конфесійні духовні цінності економіки і створення правової держави демократичного зразка (на східний лад). Світський ісламізм відіграє роль механізму мобілізації всього потенціалу корінного населення. І такий підхід відповідає соціальній традиції Сходу: від духовного до матеріального.