Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - Встановлення незалежності Таджикистану від Радянського Союзу 9 вересня 1991 р.

У політичному протистоянні того часу виокремилися такі угруповання: партійно-радянська і господарська номенклатурна еліта; прошарок з настроями перебудови; сили ісламської орієнтації; непримиренні периферійні і таджицька мафія. Розглянемо їх детальніше.

1. Найвпливовішою була перша група, яка спочатку сприйняла горбачовську перебудову як чергову гру нового керівництва КПРС і надала їй кампанійського характеру. Проте бурхливий розвиток новоутворених партій і рухів, серйозність їхніх намірів у боротьбі за перерозподіл влади в республіці примусили номенклатуру швидко зорієнтуватися і перейти у контрнаступ із використанням усіх можливих форм і засобів.

2. У свою чергу, прошарок із настроями перебудови, до складу котрого входив народний рух "Растохез" (від нього пізніше відокремилася Демократична партія), чимало національно-культурних громадських об'єднань, використовуючи можливості гласності, здійснювали наростаючий наступ проти попередньої номенклатури.

3. До групи непримиренних периферійних належали особи, яких у період перебудови змістили з їх посад та які намагалися будь-якими способами повернути втрачені позиції. Як правило, це були перші секретарі обласних, міських і районних комітетів Комуністичної партії, керівні працівники правоохоронних органів і торгівлі на периферії.

4. Серед сил ісламської орієнтації найактивнішими виступили священнослужителі мечетей, а також молодь із прихильників нової Партії ісламського відродження Таджикистану, яка мала велику популярність, особливо серед сільського населення своїми закликами до чистоти релігійних переконань і відмови від непомірних розкошів при проведенні релігійних обрядів.

5. Таджицька мафія на початку 90-х років організаційно оформилася в інтернаціональні організовані злочинні угруповання, котрі контролювали більшість сфер тіньової економіки і торгівлі, ресторанного бізнесу і системи виробничої кооперації. Вони активно "укорінювали" своїх ставлеників у склад місцевих органів влади, силових структур, мали добре організовані системи зв'язку, транспорт, групи бойовиків і загальну систему фінансування. Під час військово-політичного протистояння таджицька мафія спочатку була розділена політичними силами, які ворогували, а потім сама активно використовувала ці сили з метою реалізації спільних цілей криміналітету.

Встановлення незалежності Таджикистану від Радянського Союзу 9 вересня 1991 р.

Після того, як СРСР розвалився, 25 грудня 1991 р. утворилася нова незалежна держава. Її очолив Рахмон Набіев, тодішній перший секретар компартії і водночас ходжентський багатій. Він і став першим президентом Таджикистану. Тобто при владі залишилася стара партійно-радянська і господарська номенклатура. Вона привернула на свій бік більшість периферійних непримиренних і частину таджицької мафії. Між ними, з одного боку, а з іншого — групами перебудовчих настроїв, які охоплювали націонал-патріотів і демократів в об'єднанні з силами ісламської орієнтації та криміналітетом, розпочався новий етап протиборства, що перейшов у глибоку кризу. Зовнішні центри впливу також брали активну участь у процесі дестабілізації становища і прагнули використовувати кожну зі сторін для реалізації власних інтересів. Загалом події погіршувалися у зв'язку з тотальним дефіцитом товарів, розвалом економіки і зростанням соціальної напруженості у суспільстві, а також паралічем системи державного управління.

Починаючи з березня 1992 р. події розгорталися дуже швидко, набуваючи виразніших ознак регіоналізму і клановості, яким пізніше дали ідеологічне визначення: боротьба комуністичних сил з демоісламською опозицією. Насправді витоки збройного протистояння полягали у прагненні певних політичних сил змінити традиційний розподіл ролей між різними клановими групами (пов'язаними єдністю походження, проживання, родинними зв'язками, укладом життя, ставленням до релігії та ін.) у Таджикистані.

За радянських часів домінуючу роль у політичному житті відігравали вихідці з Ленінабадської області ("ленінабадщ", інша назва — худжандці, їх загальна чисельність становила 25 % населення Таджикистану), які займали найвищі адміністративні посади. З ними активно співпрацювали вихідці з Ку-ляба — "кулябці"(інша назва — гіссарці, 25 % населення республіки), які займали вищі посади у силових структурах, зокрема в Міністерстві внутрішніх справ, хоча головні їх інтереси зосереджені в аграрній сфері, зокрема у монокультурі бавовнику. В їх підпорядкуванні перебували бадахшанці (памірці — 10 %) і каратегинці (гармці — 25 %), котрі мали сильні позиції у торгівлі та виробництві товарів народного споживання. Про такий розподіл навіть ішлося у приказці: "Ленінабад править, Куляб охороняє, Памір танцює, а Каратегин торгує". Тобто основна лінія внутрішньоетнічного протистояння проходила так: ленінабадці і кулябці, з одного боку, і каратегинці й памірці — з іншого.

Після перших виборів президента при владі залишився представник "ленінабадського клану" Р. Набієв, що означало збереження стану, який існував за часів радянської влади. Перші декілька місяців у країні зберігався стан рівноваги сил: найвпливовішим представником опозиції була гарантована недоторканність в обмін на згоду додержуватися політичних методів боротьби.

Поштовхом до конфронтації став арешт б березня 1992 р. відомого опозиціонера Максуда Ікрамова. Невдовзі після цього голова таджицького парламенту Сафаралі Кенджонов (представник клану гіссарців) звинуватив міністра внутрішніх справ Мамадайоза Навжуванова (памірця) у корупції та перевищенні повноважень. Потім були й нові звинувачення. 23 березня сторони почали організовувати масові акції. На столичному майдані Шохидон відбувалися багатотисячні мітинги протесту проти "комуністів", учасниками яких були здебільшого кара-тегинці і памірці. Величезний натовп просидів на майдані два місяці.

1 квітня їх противники (формально "Громадський комітет із захисту конституційного ладу") організували альтернативний проурядовий мітинг на майдані Озоді, де зібралися вихідці з Куляба, перебування яких у столиці оплачувалося зі спеціального фонду, створеного промисловими підприємствами півночі країни.

Після закінчення рамадану на початку квітня мітинг на майдані Шохидон одержав підкріплення із прибуттям селян, мобілізованих за активної участі ісламського духовенства, котре відіграє важливу роль у регіонах, що претендували на переділ влади. Взаємні звинувачення між протилежними силами перейшли у масовий безлад. 23 квітня учасники мітингу з майдану Шохидон захопили як заручників 16 депутатів парламенту. Щоб їх звільнити, владі довелося піти на деякі поступки. С. Кенджонов мав залишити посаду голови парламенту, але шляхом нескладної політичної комбінації він майже одразу повернувся у своє крісло, що викликало ще більше невдоволення опозиціонерів.

1 травня прибічникам Р. Набієва стали роздавати автомати, а 5 травня було введено надзвичайний стан. Це означало заборону будь-яких мітингів і зборів, а також установлення комендантської години. В той самий день жителі одного з кишлаків, розміщеного на автотрасі з Куляба до Душанбе, спробували перекрити дорогу, відмовляючись пропускати підкріплення на майдан Озоді. В результаті сутички зі стріляниною з'явилися і перші жертви. Тоді представники опозиції захопили будинки телецентру, залізничного вокзалу і президентського палацу. Деякий час жодній зі сторін не вдавалося забезпечити перевагу сил. 7 травня Р. Набіев пішов на поступки і оголосив про відставку п'яти високих посадовців, серед них і С. Кенджонова. 11 травня уклали угоду про формування Уряду національної згоди, в якому 11 із 24 посад віддали каратегінцям і памірцям, котрі становили основу так званої ісламсько-демократичної опозиції, або Об'єднаної таджицької опозиції. їм зокрема були передані силові міністерства, телерадіокомітет, міністерство закордонних справ, освіти, сільського господарства, тобто політичний іслам завоював місця в уряді. Номінально главою держави залишався Р. Набієв, проте реально він став заручником опозиції.

Ленінабадці і кулябці підтримували формально легітимний світський уряд, і оскільки він походив від комуністів, їх називали "неокомуністами". Памірці, каратегінці, які були основою опозиції, перебували під сильним впливом ідеї ісламського відродження. Тому їх назвали "ісламістами". Провідною силою "ісламсько-демократичного блоку" була Ісламська партія відродження Таджикистану. Головною метою вона проголосила прихід до влади, відродження духу ісламу в усіх сферах життя, повернення жінок до домашнього вогнища. Тобто, партія виступала за "створення держави за іранським зразком". У 1993 р. вона стала основою заснованого в Афганістані Руху ісламського відродження Таджикистану і Ради опору Таджикистану — координуючого органу опозиції.

Мітингувальників з майдану Озоді відправили по домівках, однак зброю у них не забрали. До кінця літа у столиці панував хиткий мир. На місцях спостерігалася інша ситуація. Влітку 1992 р. почалося масове знищення противників опозиції. Релігійний фанатизм "ваххабітів", що виправдовував терор і катування проти інакомислячих, використовували для ідеологічного виправдання кривавих розправ, пограбувань і мародерства. Є жахливі документальні кадри вбивств і катувань, яких зазнавали жертви ісламістів у Таджикистані у 1992 р.

Об'єднана таджицька опозиція ніколи не була єдиною — польові командири, користуючись безконтрольністю з боку центральної влади, займалися тільки розв'язанням своїх фінансових проблем силовими методами за рахунок місцевого населення (відбирали бавовну і продавали її) та шляхом конвоювання гуманітарних вантажів (насправді, грабуючи їх). Таким чином створювалися рахунки у швейцарських банках. Варто зазначити, що у бойових діях з обох сторін брали участь найманці з Росії, Узбекистану, Прибалтики, Кавказу, афганські моджахеди, інстуктори-араби, а також значна численність осіб з кримінальним минулим, котрих випустили з в'язниць республіки. Бойові дії все більше набували кровопролитного і кримінального характеру. Навесні і влітку по регіонах здійснили масові етнічні чистки, що супроводжувалися насильством, пограбуванням і знищенням майна. Ускладнилася проблема з продовольством, оскільки головні сільськогосподарські райони опинилися під контролем опозиції. Брутальне насильство бойовиків-"ваххабітів" значною мірою зумовило те, що більша І частина населення Таджикистану відійшла від ісламістів, не підтримала їхню "модель" ісламської революції.

Російські військові — дислокована на території Таджикистану 201-ша мотострілецька дивізія — одержали наказ не втручатися у внутрішні справи, але фактично симпатії командування були на боці ленінабадців та кулябців. Проте представники обох ворогуючих сторін часто знаходили захист у розташуванні дивізії, не кажучи вже про росіян, котрі тікали з Душанбе.

У серпні 1992 р. у результаті масових виступів опозиціонерів у Душанбе Р. Набієв остаточно втратив контроль над ситуацією і теж сховався у розташуванні 201-ї дивізії. 7 вересня він спробував таємно втекти у рідний Ходжент, який не контролювали опозиціонери, але його перехопили по дорозі до аеропорту і, погрожуючи зброєю, примусили скласти повноваження.

Після цього політична криза остаточно набула характеру громадянської війни. Кулябці і ленінабадці, які сформували в середині осені політичну організацію — Народний Фронт (НФ), спромоглися унаслідок запеклих воєнних дій 27 вересня захопити Курган-Тюбе (місто між Кулябом та Узбекистаном) і просунутися на північ у напрямку столиці. Народний Фронт перетворився на головного противника ісламсько-демократичної опозиції. За заявами його керівників, він до осені 1992 р. об'єднав усіх прибічників законної влади, які виступили проти насильницьких дій ісламістів та їхніх союзників. Між загонами "демоісламістів" і Народним Фронтом бойові дії велися з небаченою жорстокістю, "без правил і поранених, полонених не брали". 24 жовтня 1992 р. Народний Фронт намагався штурмом взяти Душанбе, але спроба була невдалою. У листопаді, коли під контролем коаліційного уряду залишалися тільки столиця і деякі гірські регіони, він був змушений піти у відставку.

16 листопада 1992 р. XVI сесія Верховної Ради зібралася у селі Арбоб під Ходжентом, оплотом неокомуністів. Сесія затвердила відставку Р. Набієва, спікером парламенту обрали Емомалі Рахмонова ("кулябця"), водночас він очолив і Народний Фронт. Його розглядали і як главу держави. 4 грудня 1992 р. бійці Народного Фронту зайняли Душанбе. 201-ша дивізія зайняла ключові пункти (пряма участь на боці НФ була зумовлена захопленням ісламістами у заручники, а потім вбивством кількох російських офіцерів і солдатів). Допомогу Народному Фронтові надавав і Узбекистан: бронетехніка, авіація, підготовка узбецьких формувань НФ.

Бойовики Народного Фронту, зайнявши 10 грудня Душанбе повністю і вигнавши ісламістів, самі почали криваві акції. У столиці знову прокотилася хвиля погромів — цього разу їх жертвами стали памірці та каратегінці, які там мешкали. Різко збільшилася кількість вбивств і пограбувань. Війна привела до влади з обох боків "польових командирів" із кримінальним минулим. Кількість вбивств у 1993 р., порівняно з попереднім роком, зросла втричі, а пограбувань — на третину. 29 березня 1993 р. убили одного з лідерів Народного Фронту, "польового командира" С. Сафарова. 11 квітня того самого року стало відомо, що Р. Набієв покінчив життя самогубством (друга версія — помер від серцевого нападу, третя — його вбили). Після цього сталася низка вбивств політичних, військових, економічних лідерів. Продовжилася масова еміграція з країни. Таджикистан залишили майже всі росіяни та українці. Значна численність людей шукала притулку в Афганістані.

Після взяття Душанбе сили Народного Фронту розгорнули наступ на оплот опозиції та вузол шосейних доріг на схід від Душанбе — Кофарнікон. Хоч опозиціонери одержували допомогу з Афганістану, вони здавали одну позицію за іншою. Ситуація на фронтах стабілізувалася, і з зими 1993 р. позиційні бої йшли вздовж таджицько-афганського кордону і по рубежу ріки Вахш.

Фактично основна частина війни закінчилася до літа 1993 р. Країна виявилася розділеною на дві частини приблизно по річці Вахш. Загострилися відносини "ісламістів" із російськими військовими. У липні 1993 р. група з 250 осіб під командуванням афганця Корі Хамідулло за допомогою артилерії й гранатометів штурмувала 12-ту прикордонну заставу російських військ. Прикордонники вирвалися з оточення, а потім все вирішив підхід бронетехніки і 201-ї дивізії. Загинуло 22 прикордонники і 3 солдати 201-ї дивізії, приблизно 200 мирних жителів і 60 атакуючих. Окрім цього бою, декілька разів опозиція намагалася перейти у наступ проти сил "неокомуністів", зокрема влітку 1995 р., проте без особливого успіху.

27 червня 1997 р. на дев'ятому раунді переговорів між представниками ворогуючих сторін було підписано "Загальну угоду про встановлення миру і національного примирення в Таджикистані". Президентом Таджикистану залишився прибічник світського правління Е. Рахмонов (обраний 6 листопада 1994 р., за нього проголосувало 58 % громадян), однак опозиція одержала місця у парламенті, адміністративні посади, директорські пости на різних великих підприємствах, а рядові бійці сил опозиції увійшли до складу армії. Почався процес повернення біженців з Афганістану, Пакистану, Ірану та країн СНД. Усього повернулося понад 800 тис. осіб. Деякі з найбільш лютих банд, які не бажали скласти зброю, були знищені протягом 2000—2001 рр.