Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - Старовавилонське суспільство

Вавилоніці виявилися дбайливими господарями, зуміли перетворити свою країну на квітучий сад. - Вони, зокрема, використовували в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, до яких не сягали паводкові води. Освоєння високих полів посприяло насамперед розвиткові садівництва (недаремно саме у Вавилоні виникла легенда про "райський сад"). Держава подбала про ефективне функціонування економічного нерва країни — іригаційної системи. За регулярний і достатній полив земельних ділянок, орендованих приватними особами в держави, за вчасний і якісний ремонт каналів і дамб відповідали спеціальні чиновники, а також кожен вавилонець. Раціональне ведення іригаційного землеробства дало можливість успішно розвивати тваринництво, яке посідало в господарському житті країни також дуже важливе місце. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку вони здавали в оренду без тягловим селянам.

Розвивалося в країні ремісниче виробництво, зокрема, будівельна справа, теслярство, гончарство, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво цегли, парфумів тощо. Проте чи не найбільших успіхів досягло місцеве населення у торговій діяльності, чому сприяли відсутність на Півдні Месопотамії найважливіших видів промислової сировини та вигідне розташування Вавилону на прадавніх караванних шляхах. Розвивався переважно зовнішній ринок. Вавилонці вимінювали на зерно, рослинну олію, фініки та вовну, залізні руди в еламців та ассирійців, рабів у племен гірської країни Гутіум тощо. Характерно, що вся торгівля здійснювалася під контролем держави. Зовнішньою торгівлею, наприклад, опікувалися там кари — колишні вільні купці, перетворені державою на своїх торгових агентів. Тамкари та їхні помічники — шамаллуми — не лише торгували в зарубіжжі, а й викупляли з полону вавилонців, займалися шпигунською діяльністю на користь свого царя. Держава контролювала ринкові ціни.

Економіка країни залишалася глибоко натуральною. Хоча торговим еквівалентом служило срібло, яке бралося на вагу, не меншу роль у торгових операціях відігравало зерно. Оплата найманої праці здійснювалася переважно натурою. В умовах нерозвиненого грошового обігу дрібні господарства, прибутки яких від реалізації лишків сільськогосподарської продукції мали сезонний характер, дуже залежали від кредиту. Це зумовило інтенсивний розвиток лихварства. Кредиторами були здебільшого храми, а також окремі приватні особи. Позбавлені можливості обертати боржників у рабство (держава обмежувала масштаби боргового рабства в країні), лихварі надавали позику під заклад майна, в тому числі майбутнього врожаю, й таким чином пускали багатьох своїх клієнтів із торбою по світу. Торгівля й лихварство зробили вавилонське суспільство значною мірою гендлярським.

Старовавилонське суспільство

Збереглося унікальне джерело, яке проливає світло на характер суспільних відносин у Стародавньому Вавилоні. Це виявлені на початку XX ст. французькими археологами в еламській столиці Сузах "Закони Хаммурапі", викарбувані на двометровому базальтовому стовпі. На жаль, ряд статей цих законів, що їх Хаммурапі склав на схилку свого довгого царювання, хтось ще в давнину знищив, проте втрачений текст удалося майже повністю відновити завдяки знахідкам фрагментів цієї юридичної пам’ятки.

Вчені по-різному трактують "Закони Хаммурапі". Одні вважають їх своєрідним звітом царя перед богами про своє "мудре" і "справедливе" володарювання, інші — збірником добрих побажань, моральним кодексом, здатним продемонструвати "розрив між дійсним становищем (у державі) і намірами уряду", треті — чинним законодавством, покликаним доповнити й узагальнити звичаєве право міських общин.

"Закони Хаммурапі" — це, власне, ще не кодекс законів, а лише добре упорядкована збірка звичаєвого права, в центрі уваги якої — юридичний захист власності та правове оформлення використання чужої праці. Закони згруповані в ній окремими блоками, які стосуються процесуальних норм і основних принципів вавилонського правосуддя (§ 1—5), охорони державної та приватної власності (§ 6—25), майна, одержаного від царя за службу (§ 26—41), операцій з нерухомим майном і відповідних правопорушень (§ 42—50), торгових стосунків (§ 50—126), норм сімейного права (§ 127—195), покарань за вчинення навмисних і ненавмисних тілесних ушкоджень (§ 196—214), операцій з рухомим майном та відповідних правопорушень. Структурно "Закони Хаммурапі" складаються з трьох частин: вступу, самого тексту законів і висновку.

У "Законах Хаммурапі" відображені не всі сторони життя вавилонського суспільства. В них, скажімо, навіть не згадується досить численна в Старовавилонському царстві соціальна група хапіру (люди, що втратили засоби для існування й часто-густо займалися розбоєм), нічого не говориться про соціально-економічний стан монастирів, про стосунки між царською адміністрацією та общинами міст, про сферу використання рабської праці тощо. До того ж ці закони, найімовірніше, не були єдиною правовою основою вавилонського суспільства, крім них діяли й інші законодавчі акти та норми звичаєвого права. Отож є підстави вважати, що "Закони Хаммурапі" — казуїстична пам’ятка, тобто, вони відображали лише спірні випадки, коли потребувався верховний арбітраж царя та Його чиновників. Вони свідчать про те, що вавилонське право ще не поділялося на карне, цивільне, процесуальне, державне. Цей збірник законів встановлював відразу й норми поведінки, й відповідальність за їх порушення.

Яким виступає суспільство в "Законах Хаммурапі" та інших вавилонських джерелах?

Якщо вважати власність на засоби виробництва категорією соціально-економічною, тобто такими відносинами в суспільстві, коли одні, не власники, працюють на інших, власників, то аналіз "Законів Хаммурапі" дає підставу з високою вірогідністю стверджувати, що в Стародавньому Вавилоні співіснували три форми власності на землю: державна, общинна і приватна, з явним переважанням першої. Земля з державного фонду роздавалася в службове користування воїнам, чиновникам, персоналу царсько-храмового господарства тощо. Користування царською землею, як це видно з § 40 "Законів Хаммурапі", обумовлювалось виконанням певних повинностей на державу (ільк). У § 71 згадуються не-ількові, тобто не обкладені повинністю на державу, приватні, господарства. Втім, приватне землеволодіння в ті далекі часи не існувало в чистому вигляді, воно зберігало елементи общинної власності. Індивідуальний власник ще перебував у певній залежності віл общини.

Община у Вавилоні була традиційно міцною. Розвиток торгівлі та лихварства підточував її зсередини, проте не руйнував: вона пристосовувалася до нових умов. Міцніла общинна верхівка, яка вже не дбала про захист рядових общинників від чиновницького свавілля, а навпаки, сама утискувала їх.

У Вавилоні активно розвивалися орендні відносини. В оренду здавали землю, садки, худобу. Закон, намагаючись устигати за життям, регулював цю сферу суспільних зв’язків. Він дозволяв орендувати поле строком на 1—2 роки, цілину — на 3 роки, садок — на 5 років, регламентував орендну плату за користування полем третиною зібраного врожаю, садком — двома третинами. Поле можна було здавати в оренду й на умовах половинщини (за половину врожаю), але в такому випадку землевласник мав допомогти орендареві робочою худобою та посівним .матеріалом. Щоб землевласник спав спокійно, не боявся за свої прибутки, закон установлював розмір орендної плати у неврожайні роки такий самий, як і в благополучні.

"Закони Хаммурапі" поділяли вавилонське суспільство на три соціальні стани: авелумів ("мужі"), мушкенумів ("покірні") та вардумів (раби), Ассиріологи вважають, що насправді структура вавилонського суспільства була значно складнішою. Але хто такі авелуми і мушкенуми?

Авелумами "Закони Хаммурапі" явно називали повноправних членів сільської чи міської общини, власників певної частки общинної землі. Визначити ким були мушкенуми складніше. Як видно із законів, мушкенуми користувалися обмеженими громадянськими правами в суспільстві. Так, за образу мушкенума передбачалося м’якіше покарання, аніж за таку саму образу авелума. Майно мушкенума охоронялось меншим штрафом, здоров’я оцінювалося дешевше тощо. Ким були мушкенуми, точно не встановлено. Ясно лише, що в цю соціальну групу, якою опікувалася царська адміністрація, входили також бідняки, адже споріднене ЇЇ назві слово мушкенуту означало убогість, злидні. В радянській історіографії мушкенумами найчастіше вважався прошарок із пауперизованих селян та представників інших соціальних груп, яких об’єднували служба царю та спільна назва, одним словом — "царських людей". Чи існували між мушкенумами та авелумами нездоланні соціальні бар’єри? Скоріше за все, не існували (якщо наше уявлення про соціальну природу мушкенумів адекватне), адже земля у Вавилоні вільно купувалася й продавалася, тому ті мушкенуми, в яких водилися гроші, могли придбати землю й стати повноправними членами міської чи сільської общини, тобто авелумами.

У "Законах Хаммурапі" багато уваги приділяється рабовласницьким відносинам — свідчення того, що рабство у Вавилоні було важливим суспільним явищем. Основними джерелами рабства були війни, работоргівля, спадкове рабство, обернення на рабів правопорушників. У Стародавньому Вавилоні раби вже були юридично безправною масою, їх таврували (голили півголови чи робили спеціальне татуювання), нерідко тримали в кайданах. Закон дозволяв убивати непокірних рабів. Щоправда, § 282 дозволяв рабові скаржитися на свого пана в суд, однак судові процеси між рабами і їхніми господарями, хоча й були реальністю ще за III династії Ура, в старовавилонську добу вже не практикувалися.

Характерно, що серед вавилонських рабів існувала певна соціальна градація. Так, рабиня-наложниця користувалася перевагами перед іншими рабинями, її саму та ЇЇ дітей заборонялося продавати, після смерті пана всі вони ставали вільними (§ 146, 171). Відпускалися на волю також колишні вавилонські громадяни, які потрапили в рабство за межами країни.

Держава оберігала рабовласницькі устої, зокрема опікала работоргівлю, допомагала розшукувати рабів-утікачів, карала за переховування чужого раба, за знищення на ньому рабського тавра тощо.

У "Законах Хаммурапі" нічого не говориться про те, де використовувалась рабська праця, тимчасом докладно йдеться про сферу використання найманої праці, на підставі чого деякі вчені вважають старовавилонське суспільство капіталістичним, хоч вільний найм існував ще в докапіталістичну добу і не обов’язково є ознакою саме ринкової економіки. Вавилонське право не регламентувало цю сторону виробничого життя, очевидно, тому, що вважало використання рабської праці особистою справою самих рабовласників.

Окремим суспільним прошарком у Стародавньому Вавилоні були воїни. Державі потрібне було сильне військо, тому вона піклувалася про воїнів, надавала їм низку привілеїв. "Закони Хаммурапі", зокрема, оберігали воїнів від пожадливих лихварів і свавільних командирів. Заборонялося відбирати за борг чи купувати майно у воїна, хіба що це була земля, придбана воїном додатково до царського наділу. Пограбування, продаж у рабство воїна командиром вважалися злочином і каралися смертю. Майно воїна міг успадкувати його старший син, якщо він ішов по стопах батька. Коли у воїна не було повнолітніх синів, третина його майна залишалася вдові, щоб вона могла виростити дітей. Воїнів, які потрапляли в полон, викуповували за кошти державної казни. За все це воїн мав віддячувати державі сумлінною службою. Коли він запізнювався в похід чи присилав замість себе найманця, тобто непрофесіонала, і при цьому продовжував користуватися службовим майном, його страчували.

У вавилонському суспільстві процвітало лихварство та його атрибут — кабала. Надто бурхлива діяльність лихварів загрожувала державі зубожінням казни від недобору податків, послабленням військової організації, соціальними негараздами. Тому держава намагалася обмежити лихварство, вберегти основну масу общинників від розорення лихварями. Хаммурапі вже на другому році свого царювання, подібно до своїх попередників, відновив "справедливість у країні", тобто скасував боргові зобов’язання, зберігши саму лихварську практику. Його закони регламентували лихварський процент, дозволивши кредиторові забирати у боржника лише ту частку майна, яка покривала позичену суму і річні, повертати борг не обов’язково сріблом, а й продуктами (§51, 96); заборонялося забирати в боржника весь урожай (§ 49,66) тощо. У неврожайний рік стягнення боргу відстрочувалося до ліпших часів. "Закони Хаммурапі" забороняли тримати в кабалі авелума, мушкенум же мав відробляти борг у господарстві кредитора лише впродовж трьох років. Більше того, коли б боржник, працюючи на кредитора, помер через погане утримання, кредитор міг поплатитися за це своїм життям. Закон оберігав від непомірного визиску також найманих робітників, праця яких стала широко використовуватись у Месопотамії саме в старовавилонський період. Звичайно, на практиці всі ці заборони та обмеження спрацьовували не завжди, вельможні особи їх часто ігнорували.

Основною ланкою вавилонського суспільства була сім я, яка мала яскраво виражений патріархальний характер. Чоловік платив за наречену калим, тому, хоча розмір посагу й перевищував розмір викупу (§ 162—164), вважав її своєю власністю, навіть міг продати її та дітей у рабство. Сімейне майно належало чоловікові і після його смерті діставалося не вдові, а старшому синові, на якого покладалися турботи про посмертний культ батька. Тож не дивно, що жінку у Вавилоні мали за ніщо. Хоч закон іноді й ставав на її захист, все ж робив це не для того, щоб відстояти її людську гідність, а з огляду на те, що наруга над жінкою сприймалася як образа її чоловіка, опікуна, суспільства. В сім’ї та суспільстві жінка була заляканою, затурканою істотою, вона навіть не мала можливості сказати чоловікові все, що вона про нього думає. Відповідне застереження їй фіксувалося у шлюбному контракті [без виконання певних юридичних формальностей шлюб не вважався законним (§ 128)]. В одному з них, наприклад, читаємо: "Рімум, син Шахматума, взяв собі за жінку Баштум, доньку Белісуни, жриці бога Шамаша, дочки Ісі-бітума... Якщо Баштум мовить Рімуму, своєму чоловікові, "ти мені не чоловік", її зв’яжуть і кинуть у воду. Якщо Рімум скаже Баштум, своїй жінці, "ти не жінка мені", він заплатить їй 10 сиклів срібла як плату за розлучення".

Покохати іншого заміжня вавилонянка могла лише ціною власного життя. Якби у чоловіка закралася тільки підозра про подружню зраду, жінці зоставалося лише кинутись у воду. Одним словом, до норм сімейного життя у Вавилоні цілком доречні рядки Дж. Байрона:

Закон Востока мрачен и суров: Оковы брака он не отличает От рабства унизительных оков.

Шлюби у Вавилоні, як і повсюдно на Стародавньому Сході, були ранніми. Дівчина виходила заміж у 12—14-річ-ному віці, а заручини, ясна річ, відбувалися ще раніше. В одній із месопотамських приказок — зразку тодішнього чорного гумору — чоловік несхвально відгукувався про дитячі шлюби, які надміру подовжують роки сімейного щастя: "Не буду я брати трирічну жінку, бо ж я не віслюк" Цікаво, які приказки про сімейний Едем складали вавилонянки?

Слід зауважити, що хоч яким би безпросвітним було життя вавилонянки, все ж дихалося їй легше, ніж шумерянці. Вавилонянка, наприклад, на відміну від шумерянки, в деяких випадках мала право на розлучення, могла вийти вдруге заміж, коли ставала вдовою чи коли її чоловік потрапляв у полон (щоправда, як зафіксовано в законах м. Ешнунна, коли чоловік повертався з полону, він міг знову забрати свою колишню дружину до себе). Придане належало жінці, на випадок розлучення вона забирала його собі, а заодно й частину спільно нажитого майна. Навіть більше, соціальний статус у Вавилоні визначався не за чоловіком, а за жінкою — син вільної вавилонянки і раба вважався вільним, а рабині і вільного — рабом (§ 170—171, 175). З хворою жінкою чоловік міг розлучитися, однак не міг прогнати її з дому, мав до кінця днів утримувати її (§ 148).

Поширеним явищем у Вавилоні була проституція — побутова і храмова (вона розвинулася ще в шумерські часи). Храмовій проституції у вавилонському суспільстві відводилась така важлива роль, що, за свідченням Геродота (мабуть, перебільшеним), кожна вавилонянка мала бодай раз у житті віддатися за безцінь першому стрічному в храмі богині кохання Іштар (Історія, І, 199). Бідняки віддавали за плату в будинки розпусти своїх малолітніх дочок. Для фахової підготовки жриць кохання існували спеціальні школи. До представниць найдавнішої у світі професії у Вавилоні ставилися поблажливо, хоч і без пієтету. Вавилонська проститутка могла зробити собі непогану кар’єру, скажімо, придбати у власність публічний дім, а траплялося —- навіть вибитись у цариці.

"Закони Хаммурапі" оберігали моральність суспільства, зокрема встановлювали жорстоке покарання за наклеп, за дворушництво, за образу дітьми свого батька чи опікуна, за лжесвідчення. Особливо пильнували в державі за благопристойністю й добропорядністю жриць. Коли б котрась із них приохотилась до чарки, її могли спалити живцем.

У "Законах Хаммурапі" знаходимо сліди існування у вавилонському суспільстві рудиментів первісно родових відносин: таліону (еквівалентної помсти), кругової поруки, самосуду тощо. Отже, за всієї цивілізованості це суспільство ще стояло однією ногою у варварстві.

Що являв собою політичний лад Стародавнього Вавилону?

У країні існувала сильна монархічна влада, яка базувалася на розвиненому державному секторі економіки. Як свідчать листування Хаммурапі з чиновниками, цар контролював усі сторони життя суспільства, втручався у найдрібніші деталі управління, що, на думку істориків, не віщувало суспільству нічого хорошого. Допомагали йому всюдисущі чиновники, яких не бракувало і при царському дворі, і в адміністративних округах. У державі була тьма-тьмуща фіскалів, які слідкували за тим, щоб населення справно вносило в казну зерно, фініки, худобу, рибу та інші натуральні продукти, а також окремий податок сріблом і продуктами на утримання царського двору. Чиновники т. зв. "царської палати" пильнували, щоб не спорожніла державна скарбниця, в якій зберігалися на чорний день золото, срібло, самоцвіти.

У Стародавньому Вавилоні справно функціонувала досить розвинена судова система. Суддями були спеціальні чиновники, які керувалися у своїй роботі писаним правом. Без діла вони не сиділи, бо через загальнодоступність законів та формальну відповідальність судів за правильність винесених вироків вавилонці приохотилися до сутяжництва, особливо у справах продажу та оренди майна. В державі вже склалося процесуальне право, яке вимагало від суддів не обмежуватися вислуховуванням свідків, а проводити розслідування у справі. "Закони Хаммурапі" встановили карну відповідальність за лжесвідчення (воно, як і неправдиве звинувачення, каралося за принципом таліону, тобто тим самим покаранням, яке чекало на звинуваченого, в разі, коли б вину його було доведено). Звичайно, вавилонську Феміду, як у цьому переконують джерела, важко запідозрити у справедливості й непідкупності, судові зловживання були буденним явищем, судді у своїй масі були заповзятливими хабарниками.

У Вавилоні нерідко складні судові справи вирішувалися за допомогою "божого суду", тобто клятви іменем богів (вважалося, що боги неодмінно покарають того, хто дасть неправдиві свідчення, тому відмова давати клятву прирівнювалася до визнання своєї вини) чи водних ордалій (звинуваченого кидали в річку і, як, що він випливав, вважали його невинним; у середньовічній Європі, навпаки, щоб судді визнали звинуваченого невинним, йому треба було потонути).

В історичній літературі нерідко можна зустріти ідеалізацію державного механізму Вавилону. Зокрема, висловлюється думка, що держава у Вавилоні забезпечувала "гармонійну рівновагу" між різними суспільними верствами й прошарками. Насправді "соціальна гармонія" в суспільстві, де існували раби й рабовласники, бідні й багаті, простолюд й вельможні, була утопією. Старо-вавилонське суспільство знало, що таке соціальні негаразди, а можливо — Й соціальні вибухи, про що натякають рядки з "Поеми про бога чуми Еррі":