Історія України - Гарін В.Б - Україна і Литва на початку XV ст

Україна і Литва на початку XV ст

Після монголо-татарського нашестя значна кількість жителів південноруських князівств, прагнучи знайти свободу, перебиралася на північ, до лісів Білорусі та Прибалтики, а також тікала до Польщі. У ХНІ ст. у результаті об'єднання литовських племен виникло Велике князівство Литовське, яке перетворилося незабаром на одну із сильніших держав Східної Європи.

З часом усе більша кількість не лише простих людей, але й представників знатних родів південноруських князівств знаходили притулок у литовській державі. Багато знатних руських сімей поріднилися з верхівкою литовського суспільства, спонукаючи тим самим литовського князя Гедиміна здійснити похід на Південну Русь з метою вигнання монголо-татарів і приєднання цих земель до об'єднаної литовсько-руської держави. Такий військовий похід був здійснений силами Гедиміна і південноруських князівств у 1320 р. У вирішальній битві на річці Ірпень союзники розбили татар. Південноруські землі почали поступово входити до складу Великого князівства Литовського.

Важливо відзначити, що цей процес не носив характеру литовського завоювання, швидше це було об'єднання двох народів у рамках єдиної держави, хоча верховна влада в ній номінально і належала литовському князю. Сказане підтверджує той факт, що князь Гедимін відновив на Україні колишні форми правління під керівництвом обраних населенням посадових осіб. Намісником України був затверджений князь Ольшанський, представник одного з давніх руських князівських родів. Князь Гедимін не лише підтвердив всі права і звичаї руського народу, але і ввів їх на території всієї Литви.

У 1362 р. спадкоємець Гедиміна литовський князь Ольгерд урочисто вступив до Києва. У тому ж році об'єднане литовсько-українське військо завдало страшної поразки монголо-татарам на річці Сині Води і вступило на територію Подолії. Місцеве населення вітало ці війська як своїх визволителів. З того часу монголо-татарське панування на території України припинилось.

На північно-східних землях колишньої Київської Русі в XIV ст. розвивається процес піднесення Московського князівства, яке поступово збирало навколо себе північні та східні російські території. Спочатку ці землі іменувалися Московією або Московським князівством, але потім тут утвердилась назва "Росія". Одночасно південно-руські й західноруські території колишньої Київської Русі почали іменуватися "Малою Руссю" або "Україною". І хоча ще довгий час тут зберігалася і стара назва "Русь", ми вживатимемо надалі найменування "Україна", щоб уникнути термінологічної плутанини.

Отже, на початок XIV століття на території колишньої Київської Русі склалися три великі адміністративно-політичні одиниці. На півночі ще зберігали свою незалежність Новгородська та Псковська вічові республіки. На північному сході утворилася Московська або Російська держава, залежна від монголо-татар. На південно-західних землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського, почала формуватися самостійна українська народність. У XIV ст. до складу України входили території колишніх князівств: Київського, Чернігівського, Переяславського, Новгород-Сіверського, Галицько-Волинського, а також частково Причорноморські степи, що не відносилися раніше до території давніх князівств. У Криму розташувалася окрема група татар, що утворила незабаром залежне від Золотої Орди Кримське ханство.

Польська експансія

Відразу ж після смерті Юрія-Болеслава II, останнього самостійного правителя Галичини, почався наступ польських феодалів на українські землі. У 1340 р. польські війська під командуванням короля Казимира III вступили на територію Галичини. Приводом для вторгнення була оголошена необхідність захисту місцевих католиків. Поляки, заручившись дипломатичною підтримкою Угорщини, зайняли міста колишнього Галицького князівства, встановили тут свою владу і повернулися до Польщі.

Тим часом у Галичині йшов активний процес окатоличування місцевого населення. У 1375 р. у Львові заснували католицьке архієпископство, по всій країні почали виникати монастирі францисканського і домініканського орденів. Польські, угорські, чеські та німецькі феодали отримували земельні володіння в Галичині, що сприяло зростанню тут католицького населення. Частина місцевого боярства, прагнучи зберегти свої привілеї, також перейшла в католицтво. Таким чином, для українського населення постало питання про підпорядкування представникам народів іншої релігії та іншої культури. У майбутньому це не могло не призвести до численних конфліктів на релігійному, соціальному і етнічному ґрунті, до майже 600-річного протиборства цих народів.